- П`єса «Три сестри»А.П.Чехова досить похмура та далеко не оптимістична. Так довгий час вважалося правильно трактувати Чехова, але чомусь сам автор весь час писав комедії чи драму, як в даному випадку, і ніколи трагедії. Але режисери довго не знаходили в п`єсах комедійного, тому частіше всього драматизували і доводили все до трагедії. Можливо, тому Чехов був незадоволений роботою Станіславького, поважаючи його як майстра сцени. З часом п`єса «Три сестри» назбирала власних штампів, і вже багато хто не пам`ятав про те, що хотів сказати сам Чехов, але всі пам`ятали про майже «класичну» постановку МХАТу. А.Ефрос був одним із перших, хто захотів повернути Чехова до першоджерела і «очистити» його від пошлості бруду різних штампів, та тогочасної «дворової» гри акторів. Це була його друга постановка п`єси в 1982 році. Після того всі далі продовжували експерементувати з п`єсою, ставили її, виходячи зі свого режисерського бачення (в Театрі на Таганці – Ю.Любімов) , роблячи з неї метафоричні розповіді про зміну політики (Някрошюс у «Вільному театрі» у Вільнюсі), або серйозну трагедію трьох жінок (Г.Волчек у театрі «Современник») Чехова ставили по-різному: лірично, поетично, жорстоко, метафорично, але режисери мали на це право. Недарма ще Нимирович-Данченко перед постановкою «Трьох сестер» зауважив:
Режисер Петро Фоменко після багатьох вдалих постановок звертається до А.П. Чехова. Не дивним є вибір п’єси «Три сестри», в якій знайшлися прекрасні ролі для жінок – фоменок: Ольга – Галина Тюніна, Маша – Поліна Кутєпова, Ірина – Ксенія Кутєпова, Наталія Іванівна – Мадлен Джабраїлова. Ця вистава наповнена акторами першого гітісовського випуску П. Фоменко, саме з яких розпочалася студія. Прем’єра відбулася у залі філіалу Малого театру 14 вересня 2004 року.
Попередні вистави П. Фоменко завжди прославляли радість життя та оптимізм, і хоча закінчувались іноді трагічно, все ж таки залишали після себе надію на краще. Саме такими можна визнати постановки, «Одне абсолютно щасливе село» за Вахтіним, «Сімейне щастя» за Л.М. Толстим і т.п. П’єса «Три сестри» Чехова, за жанром драма, до речі це єдина п`єса, де жанр визначений автором не як комедія, а у все таки більш відповідному співвідношенні з п`єсою.
П.Фоменко нічого нового не запропонував. Він просто виніс на осуд «оголенного» Чехова, і цим довів: Чехов настільки завжди актуальний автор, що навіть без усяких прикрас і вигадок залишається сучасним. Тому першою ідеєю постановки було саме повернути Чехову чехівське. По-перше, Фоменко – повертає чехівських героїв авторові, виводячи на сцену «Чоловіка в пенсне» (О.Любімов), зовні не схожого на Чехова, і на зріст трохи нижчого, але зрозуміло, що це саме Чехов. Цей персонаж зачитує фрагменти з листів Чехова до Кніпер–Чехової періоду написання п`єси, тим самим підкреслюючи, що було головним для самого Чехова, на що він звертав увагу і чого він очікував він постановки у МХАТі. Цим режисер виправдовує своє трактування: все від автора. Перед кожною дією «Чоловік в пенсне», тобто сам автор п`єси зачитує ремарки, що стосуються сценографії, що стосуються опису дійових осіб, і часу. У цій виставі прозвучав не лише текст героїв, в цій виставі прозвучало і було дотримано все, що написав Чехов. Фоменко поставився до тексту автора з великим піїтетом і великою солідарнстю, нічого не пропущено, нічого не змінено, нічого не скорочено. На сьогоднішній день це майже нереально. Адже сучасні режисери звикли до всіляких змін.
Отже П. Фоменко пропогандує легкість буття, позитивні настрої, а Чехов розповідає про розбиті мрії трьох сестер, про те, що сіра реальність призводить тільки до монотонного існування. Знов ж таки, Чехов не писав трагедії і якщо заглянути глибше : Чехов не впадає в депресії, він завжди залишає надію на майбутнє, він не просто спостерігає, він дозволяє своїм героям жити далі, приймати всі життєві негаразди лише як поповнення досвіду. І тут Фоменко якраз погоджується з автором і в свою чергу концентрує головну увагу на цій життєрадісній нотці.
Про що п`єса Чехова? Про велику різницю між реальним життям і мріями, а також про ностальгію за минулим життям, за тим, повноцінним, чого вже не повернути і не досягнути, і ще про велику нудьгу за тим сенсом, який завдяки праці з’являється у житті. Про що вистава П. Фоменка? Не дивно – про те ж саме. Хіба можна сказати, що це неактуально? Хіба можна сказати, що сучасну інтелигенцію не турбують такі ж питання? Присутність «Чоловіка в пенсне» дозволяє героям відкрито звертатися до самого автора і ставити йому питання перед публікою. Маша(П.Кутєпова) звертається до нього з криками непорозуміння : «Чому?» дійсно чому так, а не інакше? Ірина (К. Кутєпова) б`є автора і голосно гукає: «В Москву», – розуміючи, що вона ніколи вже там не буде, що вона завжди буде тільки мріяти про це. А, падаючи, вона просто обіймає автора, розуміючи що він ні в чому не винен, просто так мало статися. Або, коли Тузенбах (К. Пирогов), уходячи на дуель, просить її сказати йому щось, вона просто відкрито запитує у автора: «А що сказати?». Можливо, вона й хотіла б щось змінити, якось по-іншому звернути увагу на барона, але не любить Ірина його і все, і сказати більше нічого, і автор не допомагає, тому що коли немає що сказати у відповідь, усі мовчать. Таким чином режисер робить акценти у тих місцях, які важливі, щоб глядач теж замислився над питаннями: «а чому так?», «а що сказати?» «Чоловік в пенсне» постійно нагадує героям про знамениті чехівські «паузи». Іноді вони звучать там, де герої не хотять робити пауз у своєму житті, але вони повинні прислухатися . Це теж акценти для глядача: зупиніться, замисліться, це важливо. Фоменко хоче, щоб глядачі мислили, щоб вони користувалися тими мудростями, про які ще майже півтораста років тому писав Чехов.На афіші зазначено: «етюди на шляху до вистави»…Тобто це ще раз підкреслює те, що режисер не може стовідсотково назвати це виставою. Він хотів максимально наблизити прочитання п`єси до першого її варіанту, тобто до того, як її замислив Чехов. Але зрозуміло, що це неможливо. Не тільки тому що Чехова немає в живих, а й тому що треба враховувати різницю: рік написання (1901) і рік постановки вистави (2004). Треба звернути увагу на те як змінювався світогляд, як змінювався театр, і як змінювалася гра акторів. Тому це саме «етюди», а не вистава. Це визначення підкреслює й те, що режисер сам не виносить конкретну трактовку п’єси, а через героїв запитує і уточнює у автора ті питання, які поставлені на осудження глядача, тим самим ставить акценти для публіки. Якщо згадати два варіанти постановки п’єси Чехова А.Ефросом , і визначені ним два підходи (агресивний і спокійний), то ця постановка П.Фоменка належить до другого. Це спокійне життя, яке пропливає перед нашими очами, ніби морські хвилі, тільки іноді відбувається ураган, а іноді штиль. Знову ж таки все від автора: «люди обідають, лише обідають, а тим чисом руйнуються їхні життя »
Варто скзати про акторів окремо. Акторський ансамбль складений повноцінно і працює в унісон. Такого рівня гри рідко досягає колектив. Всі працюють як на одному диханні, всі ролі розроблені до найменших деталей, немає пафосу, немає напищеності гри, просто все перетікає повільно, чи з поспіхом. Кожен персонаж стовідсотково зрозумілий акторами і донесений до глядача. Кожен персонаж зіграний акторами як окрема персона зі своєю чіткою і великою життєвою історією. У виставі грають:
А.Прозоров – Андрій Козаков.
Наталя Іванівна –Мадлен Джабраїлова
Ольга – Галина Тюніна –
Маша – Поліна Кутєпова.
Ірина – Ксенія Кутєпова
Кулигін – Тагір Рахімов –
Вершинін – Рустем Юскаєв.
Тузенбах – Кирило Пирогов
Солений – Карен Бадалов
Чебутикін – Юрій Степанов. Федотік – Степан П`янков ;
Роде – Ігор Овчинніков;
Ферапонт – Сергій Якубенко;
Авдотья – Людмила Долгорукова.
Автор (Чоловік в пенсне) - О.Любімов.
Художник – Володимир Максімов теж дотримується вказівок Чехова щодо сценографії, але єлова алея, яка чітко зазначена у автора, знову не знайшла тут собі місця. Максимально збережена побутова частина: старі дерев`яні меблі, гарні мережані скатертини, старий великий годинник, старі чорно-білі фотографії, які висять на стінах, антикварний фотоапарат, яким фотографує не лишу Роде, а й сам автор. На початку вистави кімната відділяється від глядацької зали прозорим фльором, який поступово відкривається героїнями, це дає враження того, що вистава ніби кожен раз народжується наново. Фльор, або серпанок, який оплутав собою цей дім, завівши його кудись у вічне блукання, нагадує нам про крихкі мрії, якими живуть тут. Але серпанок розвіюється, і перед нами постає реальне життя.
Змінюється сценографія лише у третій дії. Героїв виводять за межі будинку, всі прощання відбуваються просто на алеї, на землі якої лежить жовте листя і вдалені світиться жовтий задник. Осінь – пора розлук, осінь - захід молодості, осінь – кінець літнім маренням, початок зрілої зимової реальності, осінь – зміна теплого на холодне, зміна мрій на життя.
Сценографія зберігає в собі число три : три стовпи, які розділяють сцену на три блоки, фльор, який закриває сцену від глядача, ділиться на рівні три частини, три вікна замість задника…у останній дії сцена знову розділяється на три частини: дорога, а з обох боків будинок, це все нагадує вокзал. Дорога, яка поділила дім на дві частини. Та й настрій дорожній, постійні прощання, та проводи, та сльози.
Усі костюми сестер і Наталі витримані у руслі чехівських ремарок: Маша в гарних чорних сукнях, Ольга – в синій строгій сукні, поверх якої надягає військову шинель, Ірина – завжди в білому, Наталя – при першій появі на сцені в недолугій рожевій сукні з зеленим паском. Чоловіки – у військових мундирах, до речі, в потертих, а не блискучо-театральних, від яких застерігав Чехов.
Не від`ємною частиною вистави є ляльки (виготовлені Іриною Бачуриною), які символізують трьох дівчат. Ляльками граються Маша з Вершиніним (Р. Юскаєв), перед ляьками виправдовуєтся Андрій (А. Козаков), який розуміє, що сестри сплять і його не слухають, Ольга (Г. Тюніна) хоче їх віддати погорільцям, але няня просить залишити ці дитячі спогади. Недарма всі ляльки точно відповідають зовнішності актрис, які виконують головні ролі. Це як символ. Три сестри прирівнюються до ляльок, якими можна бавитися, а можно просто викинути. До речі, Ірина (К. Кутєпова) у істериці саме цього і просить: «Викиньте мене». Життя грається долями людей, і в руках життя люди теж ляльки, і нічого з цим не зробиш.
Музичне оформлення: Оксана Глоба, Володимир Маут. Музика спокійна, лірична, в той же час тривожна. Іноді музика заповнює паузи, іноді вона просто на декілька секунд вривається в діалог, стаючи продовженням думки того чи іншого героя, тим самим режисер знову таки розставляє акценти для того, щоб глядач звернув увагу, замислився над тою чи іншою реплікою, виніс для себе потрібну мудрість, потрібне питання, над яким розмірковувати буде пізніше. Режисер просто підказує, на що потрібно звертати увагу. Крім того вистава дуже поліфонічна: дії переплітаються і відбуваються одночасно. Але і музика слугує фоном дій. Або це барон грає на фортепіано для того, щоб повеселити сестер чи для дитячої гри зі стільцями, коли всі чекають ряджених. Або це просто жалібний мотив скрипки Андрія (А. Козаков), який лунає згори. Або це наспів колискової, якою Наталя (М. Джабраїлова) заколисує дитину. Ця колискова стає лейтмотивом героїні. У виставі звучать російських романси, які просто співає Ірина (К.Кутєпова), або Маша (П.Кутєпова) під акомпонент гітари Федотіка (С. П`янков) на дні народженні Ірини. Для інтелигенції не дивно знати і співати поставленим голосом романси. Частіше за все увага глядача зосереджена на іншій дії, але фоном звучать романси. Коли з`являються ряджені, яких заборонили впускати в дім, про їхній прихід сповіщає фольклорна російська пісня про козу, яку співали раніше бабусі в селах.
І звичайно не випадково вибраний для третьої дії «Прощальний вальс» А. Ніколаєва, який у прямому сенсі є ознакою того, що військові полишають місто. Але знову ж таки, якщо заглянути глибше: для кожного героя – це свій прощальний вальс зі своїми мріями. Маша (П.Кутєпова) прощається з Вершиніним(Р. Юскаєв), а отже і зі своєю мрією кохати чоловіка по-справжньому, Ірина(К.Кутєпова) прощається з бароном назавжди, а одже зі своєю мрією про сімейне життя, Наталя(М. Джабраїлова) плаче, коли знаходить виделку в колясці дитини, і тим самим прощається зі своєю мрією бути в нормальних стосунках з сестрами чоловіка, зі своєю мрією вибратися з вічного шляху пошлості і моральної ницості, барон (К. Пирогов) прощається з найпрекраснішим – з життям, Солений (К. Бадалов) своїм проступком прощається з Іриною і звичайно зі своїми дивними мріями про любов, Прозоров (А. Козаков) – прощається зі своїми мріями про нормальне сімейне життя, називаючи свою дружину «пошлою». Чебутикін (Юрій Степанов) прощається – зі своєю молодістю, зі своїми мріями про любов до матері Прозорових, про яку мріяв все життя. Кулигін (Т. Рахімов) – розуміє, що стосунки з дружиною зміняться, і прощається з сімейною вірністю. Всі прощаються зі своїми мріями, і починають реальне життя. Можливо, це і драма, але саме завдяки цим проблемам і подіям всі нарешті спускаються у реальний світ, починають реально мислити, а не дивитися крізь прозорий серпанок і фантазувати собі казна що. Реально мислити, реально бачити, з ким ти проживаєш своє життя, можливо, це і боляче, але це без обману, без минулих помилок. Ольга (Г. Тюніна) промовляє свій останній монолог, сестри обнімаються, проливають свої останні сльози, викликаючи справжній катарсис, тобто очищення. В даному випадку – від ілюзій. І сміливо дивляться в нове життя. Вони прощаються, авжеж, як завжди, для того щоб розпочати нове життя, потрібно повністю закінчити старе. І це відкрито звучить в словах Маші: «Вони полишають нас для того, щоб ми розпочали нове життя». Тому саме «Прощальний вальс», який звучить в останній дії, підкреслює стан дівчат – стан очищення і сформульовані думки про новий початок.
Таким чином постановка П.Фоменка – це дійсно драма, але вона розповідає про очищення від рожевих мрій і про розуміння свого подальшого життя, в якому потрбно працювати, жити і налаштовуватися на найкраще, а життєві негаразди приймати з готовністю, з відкритими душами і серцями. Для трьох сестер – це початок чогось нового, для військових, які пійшли з міста – це теж початок чогось нового. І якщо поглянути на п`єсу Чехова з такої точки зору, то можна побачити, що Чехов прославляє життя і завжди знаходить вихід, завжди залишає надію. І П. Фоменко це підкреслює.
Незважаючи на перші критичні рецензії московських критиків, які звинувачували П.Фоменка в «безідейності» при постановці «Трьох сестер», ставлення до вистави змінилося через півроку, і ті, що писали про непорозуміння між А.П. Чеховим і П.Фоменком, виправдовували виставу. І саме ця вистава була нагороджена незалежною театральною премією «Хрустальна Турандот» у 2005; Національною театральною премією «Золота Маска» у 2006
П.М. Фоменко створив свою версію знаменитих «Трьох сестер» Чехова. Цю виставу потрібно б було назватии елегією, або просто сумною піснею. Це можна вважати ідеальним варіантом для школярів, які за програмою проходять цей твір, можна вважати виставу – класичною постановкою Чехова, можна називати її «безідейною» в сенсі режисерської концепції. Але найголовніше треба зауважити, що саме так просто і чисто уже давно ніхто не ставив Чехова: тут немає сучасної пошлості з голими жінками, надзвичайних зовнішніх ефектів, яскравих вставних номерів чи музики. Тут є просте життя людей, які тихо пливуть кожен за своєю течією, тут є кохання і є пристрасть, тут є історія автора, який завжди переживає за своїх героїв, тут є історія режисера, який завжди залишає частинку себе у виставі, тут є історія акторів і персонажів.
«Чехівські п’єси є коротко написаними романами»[2] - писав А.Роскін. А вистава П.Фоменко чітко вкладається у цей вислів – це теж короткий роман. Чудовий роман про повернення героїв авторові крізь призму сцени театру-студії П.Фоменка.
Комментариев нет:
Отправить комментарий