пятница, 23 ноября 2012 г.

Не пропустіть!!!!!!!!!!!!!!!

Київський академічний молодий театр представляє 28 та 29 листопада прем`єру "Очі блакитного собаки" (п`єса Кіри Малініної за однойменним твором Габрієля Гарсія Маркеса).
Режисер - Антон Романов (м. Симферополь)
Сценографія і костюми - Юлія Заулична (м. Київ)
Оригінальна музика - Олексій Харченко (м. Кіровоград)
Хореографія - Олександр Маншилін (м. Київ)

Дійові особи:
Він - Себастьян Антон, Марк Дробот
Вона - Анна Бащева, Анна Топчій, Валерія Ходос

Київський академічний театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра представляє 30 листопада та 1 грудня прем`єру ексцентричної комедії "Опискин. Фома" за повістю Ф. Достоєвського "Село Степанчиково та його мешканці".

Режисер - Олексій Лісовець
Художник-постановник - Олег Луньов
Художник з костюмів - Кристина Карабельнікова
У головній ролі Опискина - засл. арт. України Лев Сомов.

У виставі беруть участь: Неоніла Білецька, Володимир Задніпровський, Сергій Солодов, Анатолій Ященко, Станіслав Пазенко, Антон Вахліовський, Андрій Ісаєнко, Михайло Досенко, Олеся Жураковська, Тетяна Комарова, Галина Корнеєва, Михайло Кукуюк, Тетяна Круліковська, Оксана Лаврик, Кирило Майкут, Володимир Мовчан, Олег Месеча, Наталя Озірська, Світлана Орліченко, Віталій Салій, Анастасія Тритенко.

Київський академічний драматичний Театр на Подолі (Театральна вітальня) 4 - 5 грудня представляє прем`єру "Очі дня" Елени Греміної


Режисер-постановник – Ірина Грищенко
Художник-постановник - Марія Погребняк
Художник з костюмів – Ніна Руденко
Музичне оформлення – Володимир Борисов

Балетмейстер - Анжеліка Борисова
Керівник постановки - народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченко  Віталій Малахов

Ролі виконують:
 Мата Харі - Ірина Грищенко
Клод Франс - Оксана Аніщенкова
Тапер - Михайло Кришталь
Капітан - Сергій Гринін
Слуга - Максим Максимюк


понедельник, 19 ноября 2012 г.

Аматорські обрії.



Сьогодні не часто згадується про існування аматорських театрів і студій. На жаль, ми призабули, що професійний український театр народився із аматорського руху. І не тільки український, адже раніше театральної освіти як такої не було, тільки були талановиті люди, які об’єднували навколо себе однодумців. Так у минулому виник театр Миколи Бабича у Сумах у 1865 році, так було створено аматорський гурток Київського університету у 1859 році. Його організували студенти – Михайло Старицький, Микола Лисенко, Павло Чубинський та інші. У Чернігові було засновано відомим байкарем Леонідом Глібовим «Товариство, кохаючих рідну мову». На Заході треба згадати Коломийський український аматорський театр, що був створений у 1848 році Іваном Озаркевичем та Алоїзі Ляйтнером. Це була практично перша трупа Галичини. Саме Іван Озаркевич зміг адаптувати драматургію Івана Котляревського до місцевих уподобань та говірок. Хоча театр існував не довго, він все ж таки пожвавив попит до українського мистецтва. І вже до 1864 року аматорський театр перетворюється на професійну мандрівну трупу «Руський народний театр» при товаристві «Руська бесіда».  А  в 1911 році тут виникає аматорський театр ім. І. Котляревського. Також цікавий Гуцульський театр, який заснував Гнат Хоткевич і трупа акторів-аматорів у 1910 році в селі Краснопілля на Гуцульщині. Акторами були звичайні гуцули-селяни, які їздили на гастролі до Польщі, до Росії і таким чином прославляли просте українське життя.  
І сьогодні досить бурхливо розвивається аматорський театр. Звичайно, його функції змінилися, за такої кількості професійних театрів, кіно та інтернету, потреба в аматорському театрі зменшилася. Але все одно потрібно звертати увагу на існування аматорського мистецтва, адже саме такі студії дають можливість багатьом людям займатися театром як своєрідним хобі у вільний від роботи час, або навіть лікуватися від комплексів чи інших моральних проблем. А студентські театри, що найбільш зустрічаються в педагогічних навчальних установах, виховують у майбутніх вчителів вміння правильно і красиво говорити, правильно подавати себе і зацікавлювати аудиторію. 
Одним із найбільш відомих київських аматорських колективів є студентський театр «Вавилон». Він  існує вже більше десяти років. Вистави театру можна переглянути в актовій залі Гуманітарного корпусу Національного університету ім. М. Драгоманова (вул. Тургенівська, 8/14). Його засновниця та режисер Ірина Савченко, доцент кафедри української літератури та викладач університету ім. М. Драгоманова. Разом з нею з 2009 року працює Альона Шашко, теж викладач університету. У 2009 році   театр отримав статус «народного». З їхніх робіт найпопулярнішими є вистави: «І все-таки я тебе зраджу» за Лесею Українкою, п’єса Неди Нежданої, «Блаженний острів Саватія Гуски» за п’єсою «Як загинув Гуска» М. Куліша, «Ромео та Жасмин» за п’єсою О. Гавроша, «Нас було шестеро» за п’єсою О. Коломійця, «Повернення у нікуди» Л. Демської, «Великий льох» за Т. Шевченком, «Горить горобина» І. Драч. З перелічених вистав видно, що театр концептуально працює лише з українською літературою. Колектив бере активну участь у різних фестивалях: «Простір» у Чернігові, «Артист» в Луганську, «Березневі коти» в Ужгороді, «Театральний куфар» у Мінську, «Південні маски» у Миколаєві, Одесі, Коблево. А також з ініціативи театру започатковані два фестивалі: «Різдвяна зірка», що проходить в Києві у грудні та «Перевтілення», що вперше відбувся у травні цього року також у Києві. Єдина проблема студентського театру – це постійна зміна акторів, адже випускаючись з університету, їм важко залишитися у трупі.  Ірина Савченко вважає, що ділити акторів на аматорів та професійних не потрібно. Скрізь є свої і хороші і погані прикмети. Але єдине, що все ж таки відрізняє – це внутрішній стан. Професійний актор більше грає технікою, а аматорський може грати лише власним нутром, душею і серцем.
Фото з вистави "Повернення в нікуди".
Театр "Вавилон". Фото Ірини Тищук

Звичайно, університети мають концентрувати навколо себе театральні колективи. Тому варто згадати і інші студентські театри: при театральному Центрі Києво-Могилянської академії існує студентський театральний клуб, який очолює педагог КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого Тетяна Шуран; «Резонанс» - народний театр ім. В. Д. Дайнекіна, що діє при Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В. Винниченка, заснований у 1956 році, з 1978 року носить звання «народний»; театр-студія «Хочу», що діє в Народному домі «Просвіта» Національного університету «Львівська політехніка» з 1988 року; при Полтавському національному педагогічному університеті ім. В. Короленка існує театр «Фабула», що спеціалізується на подіях середньовіччя, іноді охоплює епохи відродження та античність; «Сім муз» - студентський театр Кримського гуманітарного університету, що був заснований у 2003 році і відкрився 25 лютого на день народження Лесі Українки виставою «Листи так довго йдуть…» за творами Лесі Українки; театр «Deep» (в перекладі з англійської – глибина) Луганського державного інституту культури, заснований у 2006 році. Останній неможливо назвати суто аматорським, адже в ньому працюють студенти та випускники театрального закладу під керівництвом викладача кафедри театрального мистецтва Олександра Баркара.
З вистави театру-студії «SPLASH»

Також дуже поширеним видом аматорського мистецтва є незалежні театри-студії, які збирають навколо себе людей різного віку, що полюбляють заняття театру як власне хобі. Саме такою є театр-студія акторської майстерності «SPLASH», що в перекладі з англійської мови означає «сплеск». Студія існує три роки, з 2009. Засновники та ініціатори – Наталя Якимченко (навчається у Рівненському гуманітарному університеті, на факультеті – театральної  режисури), Євгенія Федорова (випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, режисер) Володимир Дальван, Денис Лемайкін (актор Київського муніципального академічного театру ляльок). Всі інші учасники студії – аматори. Чотири режисери проводять заняття для вечірніх груп та груп вихідного дня. Вони навчають акторській майстерності, сценічному рухові та сценічній мові. Актори-аматори беруть участь у виставах. За три роки було поставлено сім вистав: пластична фантазія «Чорно-білі проби» (режисер В. Дальван), «Спектакль про любов» за п’єсою В. Соллогуба, (режисер – Є. Федорова), драматична фантазія «Мій Джонатан» за «Чайкою на ім`я Джонатан» Р. Баха, «Дуже проста історія»  М. Ладо (режисер – Є. Федорова), казки на тему Оскара Вайльда «СкаZки» (режисер – В. Дальван), «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки (режисер – Н. Якимченко), «Обережно, жінки» О. Курейчіка (режисер В. Дальван). Експеримент останньої вистави у тому, що тут усі жіночі ролі грають чоловіка, а єдину чоловічу роль виконує жінка. 14 вересня 2012 року у театрі відбулася прем’єра «Людський голос» Ж. Кокто (режисер – Є. Федорова). Головну роль виконувала професійна актриса Інна Бовкун (випускниця Київського національного університету культури та мистецтв), тому це можна вважати окремим незалежним проектом. Студія знаходиться за адресою вул. Кравченко, 22, що на Лук`янівці в маленькому підвальному приміщенні. Але там є два зали, які використовують і для практичних занять, і для репетицій, і власне для показу вистав. Звичайно, важко зробити якісну виставу у таких умовах. І все ж таки організатори-режисери займаються усім, вони шиють костюми, створюють декорації, музичне оформлення та пластичні номери до вистав.
Також неможливо не сказати про найстарший з досі існуючих аматорських колективів Києва. Звичайно, це театр «Арсенал». Адже перше датування про цей театр сягає 1900 року. А вже з 1920 року про нього згадується постійно. З цього театру вийшли справжні зірки театру: Б. Брондуков, М. Литвиненко-Вольгемут, К. Лаптев, І. Масленнікова. Деякий час ним керувала Наталія Ужвій. Зараз у репертуарі театру такі вистави у постановці Михайла Бондаренко, художнього керівника театру: «Зоряний хлопчик» за О. Вальдом, «Дивна місіс Севідж» Дж. Патріка, «Тіль» Г. Горіна «Забути Герострата» Г. Горіна, «Три краплі» М. Бондаренко. Актори театру: Тетяна Омел`янюк, Валерій Гриценко, Гладкова Наталя, Наук Тамара, Кисельова Анастасія, Клейменов Юрій, Майстренко Олексій, Любов Бондаренко. Театр як і раніше працює за адресою вул. Московська, 3 (м. Арсенальна).
Ще один дуже популярний та харизматичний київський колектив «Дивні люди». Засновники театру не позиціонують себе як справжній театр, і не вважають себе професіоналами. Вони просто створюють те, що їм подобається, те, що їм необхідно. Вони грають у концертному залі Будинку Архітекторів (вул. Б. Грінченко, 7). Їхня особливість у постійному складі учасників: Артем Новіков, Юрій Громовий, Сергій Кудаков, Максим Миколаєць. Вистави в репертуарі: «Интересно получается», «Самый  дорогой спектакль»,  «Представь себе», «Откровенно говоря…. или Спектакль для тех, кто не пришел», «Точно как в жизни». Хлопці  не ставлять важку драматургію, вони створюють виставу з нуля. Самі пишуть тексти, самі займаються постановкою, самі грають. Їхні вистави схожі на якісний КВК: прості та смішні. Важливо, що вони мають певну постійну свою аудиторію. Кожна вистава відбувається завжди по-різному, тому що вони запрошують різні музичні колективи: «Руки в брюки», «Sex», «Булітка» (солістка – актриса театру на Подолі – Вікторія Булітко), «П`ятий вимір», «Кука та банда» (соліст – актор театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра – Михайло Кукуюк).  
Якщо охопити театральну картину не лише Києва, можна віднайти цікаві самодіяльні незалежні театри по всій Україні. Наприклад, Коломийський народний аматорський театр ім. Василя Симчича, що був створений у 1947 році (у 1959 році присвоєно знання «народний»). Його художнім керівником з 1962 року був актор, драматург, заслужений артист УРС Василь Симчич. Тут були поставлені такі вистави: історична драма «Олекса Довбуш», «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Свої люди-поквитаємось» О. Островського, «Нора» Г. Ібсена та ін. Після певної перерви, театр у 2000 році знову розпочав свою діяльність під керівництвом Галини Панчук, пізніше Ольги Юркевич, а з 2009 року Лаюк Валентини. Зараз театр знаходиться під керівництвом Коломийського міського Будинку культури.  Нині в Україні діють також такі аматорські театри: Камерний театр «Жуки» (заснований у 1989 році у Донецьку), народний музично-драматичний театр «О!» (м. Донецьк, керівник – режисер Людмила Васіна); народний аматорський театр-студія «Гармидер» Луцького районного Будинку культури (рік заснування – 2003). Аматорські театри Львова: Народний театр світла та тіні «Див» (створений у 1982 році художниками Олексієм та Людмилою Альошкіними, з 1986 року – отримав звання «народного»), Мистецька група «Цю» (заснована у 2008 році, займаються публічними читками п’єс), «Намір» - громадянська організація молодіжний аматорський театр, що відкрився 14 квітня у 2006 році виставою «І безсмертні помирають…», присвяченій творчості Фредді Меркурі, Український драматичний театр «Ми» (відкрито у 1985 році, з 1989 року театр грає у Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини). У інших містах слід відмітити: театр  «Homo ludens» (утворився у 2006 році в м. Харкові); Народний самодіяльний театр «Рампа», «Новий театр» (м. Прилуки); Молодіжний експериментальний театр Рівного (МЕТР), Народний Молодіжний театр «Від ліхтаря» (м. Рівне); «DT», театр-студія «Вінора» (м. Харків); театр «23», Молодіжний міський народний театр «Ілюмінатор» (м. Чернігів).  
Звичайно, тут не названо ще багато аматорських колективів, які варті уваги. Але важливо відмітити хоча б деяких. Адже відбуваються постійні фестивалі. Найвідоміший з них «Київська театральна весна». Дуже цікавим є  Міжнародний інтеграційний театральний фестиваль «Сонячна хвиля», в якому беруть участь колективи, актори яких мають функціональні обмеження. Цей фестиваль допомагає людям із фізичними вадами інтегруватися у суспільство. У Києві існує народний театр саме такого спрямування «Паростки» (режисер – Віталій Любота). Важливо, згадувати про такі колективи і фестивалі, адже вони складають цілу верстку нашого населення. І найголовніше, що потрібно пам’ятати:  аматори  – це засновники професійного театру.

Реверанс німецькій культурі.

 

Вистава «Войцек. Карнавал плоті» за Георгом Бюхнером (прем`єра 14 вересня, театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра) - це нова сходинка у творчості режисера Дмитра Богомазова. В цій виставі він відмовився від сценографії Олександра Друганова (який в свою чергу вперше працював з іншим митцем театру – Роду Поклітару над балетом «Перехрестя»). Це дало можливість змінити форму вистави, адже останнім часом їхня співпраця почала тиражувати вдалі, навіть бездоганні копії.

Порожня сцена (художник – Петро Богомазов) з єдиною деталлю - місяцем, що періодично закривається і відкривається, транслюючи свої фази, вказуючи на час. А також чорна завіса-задник, який трохи підіймався, оголюючи світло денних ламп, і знову повертався на своє місце. Всі герої залишалися в темряві, в тумані (сценічний дим), втрачаючи свою можливість побачити світло. Лаконічність оформлення і монохромність костюмів нагадує про гравюри німецьких графіків (в першу чергу про Альбрехта Дюрера). Одяг жінок (білі спідниці та блузки з чорними жилетками) схожий на одяг  німецьких офіціанток, яким не вистачає хіба що кухлів пива. Їхні грубі військові черевики зображують зникнення жіночності та тендітності. Ці чоботи, в яких вони танцюють під німецькі пісні призводять їх до деградації. Цей образ навіює алюзії з уже французьких «Носорогів» Е. Йонеско.

Ця вистава ще більше ствердила театральну умовність режисера. Початок вистави: на сцену повільно сходяться  музиканти, займають свої місця актори. Виходить Войцек (Олександр Кобзар), а за ним слідує реквізитор в звичайному одязі, що передає йому монетки. Таким чином режисер запрошує нас переглянути певну історію, не просто життєву ситуацію, а скоріше вигадану театральну ілюзію. Всі актори у звичному «богомазовському» гримі – вибілені обличчя і чорні круги навколо очей –  маски персонажів. Вони прикрили своє істинне обличчя, захистилися. У даному контексті асоціюється з німецьким німим експресіоністичним кіно. 

Войцек (Олександр Кобзар) – наївна маленька людина, яка вірить в свою сім`ю, вірить своїй дружині, тому йому важко зрозуміти, що вона може зрадити. Його Марія – свята, вона тільки його, і не може бути ще чиєюсь. Спочатку вистави бачимо Войцека з маленькою гілочкою, на якій лише один листочок. Самотній листочок, як сам Войцек, який заблукав  навіть не в життєвому лісі, а просто в порожнечі. Він постійно біжить, з однієї роботи на іншу (з однієї куліси сцени в іншу), встигає заскочити до дружини і дитини, щоб віддати їм гроші, і знову біжить. В кінці цю гілочку замінює ніж. Одинокий вбивця, розчарований у житті, у своїх добрих помислах, у соціумі. Він кидається до громадян, обіймає жінок. Але знаходить лише мертве тіло дружини.

Марія (Яна Соболевська) – особа, яка є просто символом у житті Войцека. Її дитина-лялька виноситься на сцену як справжня. Але дитина – це теж умовність, ілюстрація до життєвої трагедії Войцека. Марія не довго вагається чи зрадити чоловікові чи ні? Її плоть перемагає і заносить у карнавал тілесної насолоди з тамбурмажором (Михайло Кукуюк). Грим-маска Марії підкреслює її зраду: яскрава помада під кінець вистави розмазана по всьому обличчю. Спочатку Марія вірна дружина, її плоть схована під довгим чорним плащем, але з часом зникає плащ, жилетка розстібається, оголюються ноги. Вона впала на підлогу, і всі місцеві жителі переступають через неї, ніби через сміття. Чоловік вбиває її у нічній сорочці, тобто практично оголену.


Тамбурмажор (М. Кукуюк) та Марія (Я. Соболевська)

Тамбурмажор (Михайло Кукуюк) своїми різкими стрибками нагадує гидкого комаху. Навіть коли він просто торкається до Марії, це викликає відразу, ніби він простими рухами заплямовує святиню.

Всі персонажі відпрацьовані бездоганно чітко. Навіть маленький епізод у виконанні Володимира Канівця (Єврей) – це чудовий етюд. Він виїздить просто на стільчику, імітує інвалідний візок, на якому крутить колеса. Але це залишає стовідсоткове враження справжності.  Єдиною проблемою вистави є не розуміння деяких акторів режисерської задачі, що призводить до награвань і випадань з даної стилістики вистави.

Новим для режисера є сама форма вистави-концерту. Але якщо повернутися до сценічної історії Німеччини, то спостерігаємо тут епічний театр Бертольда Брехта. Зонги, які співає Карл-дурник (Віталій Салій) дійсно відволікають глядача від історії, а втягують його в співпереживання життєвих проблем. Він звертається до людей у залі з гострими запитаннями. Окремо хочеться виділити «озвучку» героїв у виконанні Віталія Салія. Він створює звук польоту пташки, плач і розмову дитини, удари в бійці, коли громадяни б`ють беззахисного Войцека, звук ножа, яким Войцек розсікає повітря і вбиває Марію. Або просто насвистує мотив під гітару.  Салій у ролі Дурника доростає до масштабу шекспірівського Блазня із п’єси «Король Лір». Він говорить різку правду, вивалює її на людей із сарказмом та насмішкою над гнилістю життя.  Юродивий, який не боїться сказати все, що думає.

 Карл-дурник (В. Салій)


Музичний ряд вистави (режисер з музики - Олександр Курій) ніби окремий герой дійства. Музика чітко підкреслює важливі моменти вистави. Наприклад, німецькі грубі пісні, які виконує Тамбурмажор - Кукуюк, що зовнішньо схожий на учасників гурту «Rammstein», знову роблять уклін німецькій культурі, але вже сучасній.  Музично вирішено і вбивство Марії. Похвально, що актори самі грають живу музику і співають власні пісні (Андрій Самінін – гітара, бас-гітара, Михайло Кукуюк – гітара, вокал, Олександр Кохановскій -  клавіші, Іван Завгородній – гітара, флейта, вокал, Ігор Антонов – ударні, бас-гітара, Віталій Салій – бас-гітара, вокал).

В кінці вистави всі актори сідають в один ряд навпроти глядача, створюють ілюзію причетності до публіки. Актори знімають маски, виходять з персонажів, і їм залишається лише вклонитися.

Режисер гарно проводить паралелі від написання п’єси до сучасної її інтерпретації. Це свідчить про мистецький розумовий рівень, про вишуканий смак і призводить до цілісної відшліфованої вистави. Гарний реверанс німецькій культурі знаходить свою актуальну нішу в українському театральному середовищі.

 

 

воскресенье, 11 ноября 2012 г.

Геніальний Девік.

«Боровський відроджував та перетворював традиції російського живописного авангарду 20-х років з його неминучим поклонінням формі, суворістю, мінімалізму»
Павел Рудний 

            
Не дивлячись на славу та визнання, не все так легко було у житті сценографа Давида Боровського. Він  пережив складне післявоєнне дитинство, працював з 14 років. Спочатку збирав і здавав пляшки, потім купляв сигарети та продавав поштучно. Але найтрагічніше, що йому довелося кинути Художню школу за браком коштів.
 Він хотів попроситися на роботу у театр ім. І. Франка, але не було вакансій. Тому пішов до  театру Лесі Українки, де його взяли в декораційний цех учнем, і де платили невеличку зарплатню. Він потрапляє до талановитого учня Вс. Мейєрхольда Леоніда Варпаховського, з яким вчився мислити та творити. З цим  режисером художник зробив декілька вистав: «Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського (театр ім. І. Франко) та «На дні» М. Горького  (театр Лесі Українки), «Дні Турбіних» (МХАТ, Москва), «Торговець  дощу» (театр Станіславського), «Оптимістична  трагедія» Вс. Вишневського (Малий театр, Москва),  «Вибір» О. Арбузова (театр ім. Є. Вахтангова, Москва).      
Про київський період художник згадував дуже тепло. Він навіть вважав, що привчитися до конструктивізму і до здобутків минулого в провінції (тоді для Великої країни Рад, Київ був лише провінцією) значно легше. Тут він вперше почув прізвище Мейєрхольда. До того ж художнику довелося працювати з акторами театру Франка, які були вихідцями «Березолю». Режисер Лесь Курбас, засновник «Березолю» був для сценографа  «українським Мейєрхольдом». І ще на Боровського вплинув Анатоль Петрицький, який був класиком авангарду і співпрацював з Курбасом. І саме у Києві в 1965 році в театрі опери та балету ім. Т. Шевченко Давид Боровський поставив свій перший оперний спектакль «Катерина Ізмайлова» Д. Шостакович.
Певний час з 1966 року працював у Московському Театрі ім. Станіславського. Туди запросили молодого режисера Михайла Резнєковича, який взяв сценографом Боровського.
Далі з Анатолієм Ерфросом над виставами «Казки Старого Арбата», «Дон Жуан», «Турбаза», «Ешелон». Але вже через рік переходить в Театр на Таганці. Його привабило в цьому театрі –  відкриті двері, що асоціювалися з духовною відкритістю. Художник не був засновником театру, він прийшов туди після відкриття через чотири роки (у 1967 році), і затримався там аж на тридцять років. Він став співавтором режисера Юрія Любімова, разом з ним створюючи зовсім новий стиль театру, «театру політичного, епатажного, театру натиску». Саме тут його почали називати просто та по-дружньому – Девік.
Його таганківський період розпочався з повісті Бориса Можаєва «Живий». В своїх згадках Баровський писав про виставу : «Живий» вийшов  за формою зовсім неочікуваним.  Він здавався якось навіть нахабно незалежним.  І ця його формальна незалежність  прекрасно відповідала характеру та ситуації Кузькіна: спектакль ніби також «виходить з колхоза». Естетичного…» Виставу  заборонили, тому що вважали її дуже гострою.
Показовою виставою стала «А зорі тут тихі…» за повістю Б. Васільєва (реж. Ю. Любімов, театр на Таганці). Обшарпаний кузов вантажівки ІХ 16-06 ніби просценіум виконав різні функції: прикривав тіла оголених дівчат у бані, а потім став їхньою надгробною дошкою. Таким чином грубий образ вантажівки ставав поетичним символом боротьби з фашистами. Глядачі  потрапляли до глядачевої зали через брезент, а на сходах горіли свічки в пам'ять убитим.  Художник створював атмосферу не тільки на сцені, він вводив глядача в світ ілюзії, забираючи його повністю та заставляючи мислити тільки про виставу. Сценографія вносила у виставу відчуття нестійкості: вантажівка, яка постійно трусилася, тимчасова «баня» не могла скрити ноги та голови дівчат і підставляла їх під кулі. Атмосферу війни створював брезент, заляпаний мазутом, польовий телефон, крик сирени, гімнастерки, гвинтівки, тази, кирзові чоботи. У кожної дівчини була своя дошка. Під час смерті вони повертали дошки світлою стороною до зали і там відбивалися спогади минулого. Наприклад, сільський пейзаж будинку Лізи, а Соня бачить своїх батьків, які усі в чорному стоять перед смертю в Бабиному Яру. Останнє мариво Галі – вона сама в дитинстві у білій сорочці лежить на ліжку в  інтернаті. Женя знову переглядає вбивство своєї матері фашистами, а Рита згадує червоний патефон, вальс та свого чоловіка, лейтенанта, який загинув у перший день війни. Помста за дівчат лейтенантом Васьковим підкріплювалася їх появою. Дівчата з`являлися перед глядачем та танцювали зі своїми дошками, ніби злившись з ними, потім дівчата зникали і танець завершували лише дошки – як пам'ять  про загиблих, свого роду «фінальний реквієм».   
     
І звичайно, неможливо не згадати виставу «Гамлет» В. Шекспіра». Славнозвісна завіса в «Гамлеті» уже просто ввійшла в світову історію. Завіса – образ долі, фатуму, року. Окремий персонаж, оживає для того, щоб виповнити свою місію, розпорядитися залежними від нього людьми. Цікава історія сталася одного разу на площадці під час репетиції: завіса впала на планшет сцени, Любімов проричав «Є Живі?». Ця завіса справді могла вбити, вона справді була живою. З завіси де-не-де стирчали пальці – стіни чують. Він складався з  риболовної сіті та шерсті, тому був майже не рухомим та в’язким. На авансцені була вирита свіжа могила. Поєднання живого – землі, яка не змінювала свого значення та умовного – завіс, яка грала багато ролей. Могила була присутня на сцені  постійна, вона привносила у виставу мотив смерті. «Від завіси віяло стариною часу та холодом вічності. У ньому ховалася, можливо, загроза безумності. Якась страшна ідея керувала його помахами. Беззвучна мобільність завіси була (…) співставлена з нерухомістю могили, ями, перед якою розгулювало заколотне полотнище» – писала Т. Бачеліс. А  Берьозкін звертає увагу  на репліку самого Шекспіра з вуст Гамлета: «Прогнило щось у датському королівстві». Завіса передавала поетичну метафору: ділила сцену на різні частини, що давало можливість створювати прийом монтажу епізодів.
Давида Боровського називали «театральним документалістом». Він не визнавав неживої фактури, обов’язково мала бути натуральна фактура. Гарним прикладом була вистава на Таганці «Злочин та кара» за Ф. Достоєвським. Художник не приховав від глядача навіть акт убивства, в тридцяти сантиметрах від  глядача на авансцені лежали брудні речі, заляпані кров`ю.
Після того як Любімов залишився на довгий час за кордоном, Боровський пішов з театру.  Не через Ефроса, а через принцип, тому що для нього Таганка – це співпраця з Любімовим.
Разом з Любімовим він поставив більше двадцяти вистав: «Обмін», «Товарищ, вірь…», «Живий», «Мать», «Зорі тут тихі. ..», «Гамлет», «Дом на набережній», «Висоцкий» та ін. Остання їх спільна постановка — спектакль «Шарашка» (за романом О. Солженіцина «У крузі першому»). А також разом з Любімовим Боровський ставив спектаклі на багатьох  драматичних та оперних сценах Європи. Але дуже не гарно вони попрощалися: режисер уже після свого повернення у театр на Таганку, викреслив ім`я сценографа з афіші «Майстера і Маргарити» М. Булгакова.  Боровський подав на нього в суд, який виграла Марина Боровська – дружина сценографа, уже після його смерті.
В 2000 певний час працював у театрі «Современник», потім у Льва Додіна. Давид Боровський став головним художником МХАТу ім. А.П. Чехова, коли театру виповнилося 105 років (2002). Він  не зовсім відповідав нормам театру, але мав смак і виконував свою роботу професійно. За вирішенням художнього керівника театру О. Табакова Боровський мав виконувати свої обов’язки  «на громадських засадах», тобто безкоштовно. Тут слід виділити цікаве рішення сценографії у виставі «Нуль» за П. Когоутом  у постановці чеського режисера Яна Буріана.  Пражський туалет знаходиться  під головною площою, на якій марширують націонал-соціалісти, німці, потім росіяни, і, коли люди добиваються свободи, не знають, як з нею жити далі. В туалеті, серед пісюарів та унітазів чується лише відгуки цих подій. На фоні унітазів герої говорять про Бога, про свободу, про любов. Ліва половина туалету  – зруйнована, там погано пофарбовані двері та брудні стіни, права – вже з натяком на євроремонт. Чехія, яка звільнилася від соціалізму, і прагне в Європу.
Два своїх останніх спектаклі Боровських зробив з режисером Додіним – «Дядя Ваня» А.Чехова та «Король Лір» В. Шекспір.  
Трагічно пішов з життя відомий художник. Його смерть наздогнала його аж в Колумбії. В Боготі відкрилася його остання виставка, він ще пошуткував, що день відкриття 1 квітня 2006 року, звучить не серйозно.  Прилетів за день до відкриття виставки разом з сином Олександром, головним художником «Табакерки». Але на літак додому він не встиг, його затримав інфаркт, після якого робили операцію в колумбійській клініці. А вже 6 квітня було сповіщено коротку новину про смерть сценографа. «Його відхід — це кінець цілої театральної епохи» - зазначив Юрій Рост.

Чорно-білі кольори Львова.

4-7 вересня на Камерній сцені ім. С. Данченка у Національному академічному українському музично-драматичному театрі ім. І. Франка відбувся показ двох камерних вистав Львівського Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. Маленькі гастролі маленьких вистав. Але маленьким ми можемо назвати лише розмір зали. Адже філософські проблеми, що були винесені на розсуд глядача досить великих масштабів.
4-5 вересня Заньківчани показали виставу сучасної французької авторки Ясміни Рези «Арт» у постановці Вадима Сікорського. Вистава, яка розповідає про дружбу трьох чоловіків – це біла частина гастролей. Сценічний простір (художник – Влод Кауфман) дуже простий: білі простирадла, якими завішані стіни та стеля, виходять ніби в глядачеві залу. Таким чином ніби збільшуючи простір сцени, і водночас приєднуючи публіку до дійства. Тобто, те, що розповідається, стосується кожного з глядачів. І, звичайно, біла картина, актуальне радикальне мистецтво, через яку відбуваються всі сварки між друзями, присутня на сцені. Вона висить просто у них над головами. Глядач не може роздивитися її повністю, тому не розуміє, чи є на ній сірі лінії, чи вона дійсно «біле гівно», як називає її герой вистави Марк (Богдан Ракевич). Сварки переходять з картини на інші теми, на вияснення більш глибоких проблем, що накопилися в середині кожного з них. У Сержа (Назарій Московець) та Марка (Богдан Ракевич) є хоча б власний простір – у кожного білий стілець. Тому найбільш драматичним виглядає Іван (Юрій Хвостенко), який сидить просто на підлозі з подушкою у руках. Він найбільш соціально і психологічно не захищений, і найменше може поступитися за себе, не може навіть обрати власну сторону впливу, тому що дорожить обома друзями. Хлопці одягнені практично однаково – всі у білих костюмах та сорочках, лише у Івана замість піджака білий плащ, у який він ховається, щоб його ніхто не чіпав, ніби у власну мушлю. Їхні відверті виверження власних історій у такому просторі нагадують відвідини лікарні. Та й неодноразово, Іван згадує про своє лікування у психіатра. Адже так важливо випустити накопичене болісне існування із себе геть, і почати новий день вільним від проблем. Тому, можливо, навіть не усвідомлюючи всього, вони дійсно потрібні один одному у такий важливий для кожного проміжок власного життя. Можливо, вони і є лікарями, або просто вакциною від власних проблем. Дуже приємно було спостерігати за якісною сильною роботою молодих акторів.
6-7 вересня була показана друга камерна вистава «Загадкові варіації» Е.-Е. Шмітта, також у постановці Вадима Сікорського. Це чорна частина гастролей. Знову ж таки сценічний простір дуже лаконічний (сценограф – Олександр Оверчук): так само натягненні простирадла, які виходять ніби трохи в глядачеву залу, але на цей раз вони чорні. На сцені ще є парочка круглих підставок-колб, на які просто зручно класти непотрібні предмети, а також вішалка, на яку декілька разів поспіль вішає свій плащ Ерік Ларсен (Олег Стефан). На вішалці білі погашені свічки та декілька стільців. Лаконічна темна хатинка відлюдника, куди важко потрапити. Вона ще нагадує нору, в якій ховається з вигляду страшний звір, а насправді душевна чуттєва людина. Монументальний сам господар-відлюдник – письменник Абель Знорко у виконанні Богдана Козака. Гра цього актора наповнена повільним розтягуванням слів, величними жестами. Його довгі виразні пальці говорять більше ніж, його слова. А дивний сміх та сарказм змінюється справжніми сльозами, коли він дізнається всю правду про жінку, з якою стільки років листувався, а особливо про її смерть. Його чорний одяг відповідає його способу життя. Лише музика Едуара Емара пом’якшує його вигляд. Чудовий спогад про неймовірну жінку, з яким він не хоче ділитися, постійно вимикаючи цю музику. Олег Стефан, запрошений актор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, на противагу йому створює образ Ларсена-сім’янина, беззахисного, приземленого, дуже звичайного, так би мовити, чоловіка. Його костюм – це єдина світла пляма у цій темній виставі – білий в’язаний светр та білі брюки ще більше вказують на його домашність. Поєднання двох акторів з різних театрів, і навіть, з різних театральних шкіл все одно залишає виставу цілісною. Вона дійсно про вічні філософські проблеми: про кохання, симпатії, про душу.
Отже, коротенькі, але вдалі гастролі не пройшли не поміченими. Ці дві вистави прозвучали сильно і залишили чорно-білий слід і спогади про себе надовго. До наступних гастролей, Заньківчани!

Розвиток театру Чехії. Народні засади.




Для Чехії кінець XVIII — перша половина XIX ст. – це період національного відродження. Представники цього руху всі свої сили покладали на відродження та розвиток національної культури під гаслами епохи Просвітництва. Драматурги Йозеф Каєтан Тил та Божена Немцова не тільки описували сучасні проблеми, а самі були учасниками революційних подій у Празі в 1848 році. До цього періоду відноситься становлення чеського театру.
Під час боротьби з австрійською реакцією у 1851 році Тил створив Товариство національного чеського театру. Вони закликали народ зібрати гроші для будівництва театрального приміщення. Розсилали листи з заголовками «Народ-собі». Цей прогресивний метод вже у 1868 році призводить до початку  закладання будівлі  Національного театру (Narodni divadlo) в Празі. При цьому зібралася велика кількість народу. Відкриття театру відбулося у  1881 році оперою Берджиха Сметани «Лібуша», але через два місяці театр згорів. 18 листопада 1883 року відбулося друге відкриття театру. На сьогоднішній день театр грає на 3-х сценах (а також  є експериментальна площадка «Латерна Магіка» (Магічний ліхтар)). Головна сцена – це історична будівля театру, де йдуть лише музичні вистави. Має свої традиції, наприклад,  1 січня кожного року представляють оперу «Лібуше» Б. Сметани, якою відкрився цей театр. Це  так званий елітарний театр.
Національний театр


Друга сцена – «Становий театр» (Stavovske divadlo). Це найстаріший театр Чехії, існує з 1784 році,  але спочатку у ньому йшли німецькомовні вистави. Зараз тут ідуть драматичні вистави.
Становий театр

І третя сцена – «Коловратський театр» (Divadlo Kolowrat), в репертуарі цього театру драматичні і оперні вистави. Цікаву експериментальну площадку «Латерну Магіка» («Магічний ліхтар») неможливо віднести до класичного жанру. Вона поєднує різні способи зображення із живою грою акторів на сцені. Головний принцип театру – пошук специфічної передачі театрального сюжету, при використанні різних елементів. «Латерна Магіка» вперше  показана публіці  на всесвітній виставці ЕКСПО`58 у Брюсселі, де створила цілий фурор. Винахідник Латерни Магіки Йозеф Свобода, видатний сценограф театру. Він розробляв певні експерименти зі світлом, кінетикою та поліекраном. Він не просто вводив кіно чи відео-проекції на сцену, як до нього це робили Лесь Курбас, Ервін Піскатор, а поєднував дію на сцені з відео-зображенням, де іноді навіть рухи акторів на сцені продовжувалися у відео
Інші міста теж пройнялися ідеєю створення власного театру, тому у 1884 році  був відкритий  Національний театр у місті Брно (Narodni divadlo v Brne), за взірцем Національного театру в Празі. У теперішній час Національний театр у Брно має три сцени, по суті є об'єднанням двох профільних театрів і однієї театральної зали: Театр Магена (Mahenovo divadlo) — історично перший театр, нині тут суто драматична сцена; первинно німецькомовний міський театр, будівлю було зведено спеціально для театру популярним Бюро Фельнер & Гельмер у 1882 році;

Театр Магена

 Театр Яначека (Janackovo divadlo) — оперна сцена Брноського Національного театру; власне театр опери та балету, заснований у 1965 році. Працює у сучасній функціональній будівлі, зведеній у 1961—1965 роках.
Театр Яначека


Театр Редута (Divadlo Reduta) — будівля, що є найстарішою театральною будівлею в Центральній Європі й нещодавно була реконструйована, нині  тут немає постійної трупи і приміщення використовується для гастрольних виступів різних театральних колективів, проведення інших культурних заходів тощо.
Театр Редута (праворуч)


Національне сценічне мистецтво  в Чехії було сформовано в середині XIX в. З величезної кількості напівпрофесійних труп Пльзені, Праги, Брно поступово сформувалося декілька  міцних акторських колективів, які до відкриття Національного театру працювали на сцені Тимчасового театру  (1862—1883). Чеське театральне мистецтво оминуло класицизм, романтизм і прийшло одразу до реалізму.  
Ствердження реалістичних тенденцій на сцені пов’язано з ім`ям актора Індржиха Мошни (1837—1911). Він розвивав принципи реалістичного сценічного мистецтва, закладені в драматургії Тила. Можна також виділити його ролі у російській класиці: Бобчинський, Расплюєв, Кочкарьов, Перчихин, Акім. Такий репертуар зіграв роль зближення чеської та російської культури.  Мошна був актором школи «переживання», глибоким тлумачем ідей автора. У книзі Ф. Рахліх «Індержих Мошна» можна дізнатися подробиці про його мистецтво та життєві колізії.
Також важливо згадати акторів нового покоління: Гана Квапілова (1860—1907), Едуард Воян (1853— 1920), Марія Гюбнерова (1862—1931). Ці актори продовжували традиції Мошни, виражали ідеї національно-визвольної боротьби чеського народу та прагнули  проникати в глибини духовного життя
В 1911 році було створено Спілку робітничої театральної самодіяльності, яка призвела до розвитку революційних театрів. З 1920 року вони видавали журнал «Робочий театр», що керував цим рухом. П’ятсот колективів підтримували цю революцію, але після 1921 ця спілка не могла існувати.
З 1922 по 1929 роки тривав період пошуків різноманітних форм революційної пропаганди. Режисери та актори: Індержих Гонзль, Еміль Франтішек Буріан (заснував у 1933 році театр Д-34), Ярослав Пруха та ін. плідно контактували з радянським театром.  Найяскравішим представником був Індржих Гонзль (1894—1953) — театральний діяч, який присвятив свою творчість служінню пролетаріату. Він зазначав: «Нас не влаштовував сучасний театр. Він нічого не давав робітнику. І ми почали діяти  на свій страх і ризик».
Так створюється  Гонзлем Дедрасбор (Дельницкі драматицкі сбор) — робочий колектив хорової декломації. Вони плідно вивчали і впроваджували принципи радянського театру у своїй країні. Він теоретично осмислює художні явища, і описує їх в 1925 році у книзі «Раскрепащенная сцена». В цьому ж році Гонзль та режисер Йержі Фрейка створюють молодіжний театральний колектив «Визвольний театр».  Його підтримав Юліус Фучик, який писав про кожну прем’єру цього театру.
Друге народження «Визвольний театр» отримав у 1927 році, коли тут почали працювати актори та драматурги Іржі Восковець та Ян Веріх,  композитор Ярослав Єжек. Тут створювали вистави у формі політичного ревю, гострі сатири, які висміювали буржуазію, а після 30-тих років – німецький фашизм.  

V+W

З вистави у виставу переходили незмінні маски: вибілене крейдою з намальованим до вух ротом у Веріха та припіднятими бровами у Восковця.  Веріх був завжди рухливим та крикливим, Восковець – більш спокійним. Він славився чіткою дикцією, а Веріх – мистецтвом скоромовки. Вони часто сварилися на сцені, або розмовляли кожен про своє. Але головною ідеєю було – висміяти Недолугість, Мракобісся, Тупість. Їхній колектив скорочено називався «V + W».
У 1907 році в Празі був відкритий «Міський театр на Королівських Виноградниках» (Divadlo Na Vinohradech), де з 1913 року дякуючи зусиллям Карла Хьюго Гілара реалізувалися  тенденції експресіонізму. В той час театральна критика досягала вже високого рівня  (Франтішек Ксавер Шалда, Вацлав Тіле, Індржих Водак), виходили спеціалізовані журнали («Сцена»). Також це був час розквіту чеського шансону і кабаре  (Йозеф Шваб-Малостранскій, Карел Гашлер), що виросли у так звану  «Червону сімку». Деякий час театр носив статус Чехословацької Армії, але зараз повернув собі свою історичну назву.


Театр на Виноградах

Одною з найпопулярніших у Чехії є п’єса  Й. К. Тила «Фідловачка», написана ще в 1834 році. Саме в цій п’єсі вперше  прозвучала пісня «Де  мій дім?» (Kde domov muj), що пізніше стала національним гімном Чехії. Тому виник театр з назвою «На Фідловачке» (Divadlo na Fidlovacce). Театр «На Фідловачке» не працював майже 20 років через аварійність будівлі. Знову відкрився 28 жовтня 1998 року. Зусиллям акторів театр було реставровано і його зала зберегла риси старої празької театральної арени з дерев`яними сидіннями, що нагадують амфітеатр. Сьогодні «Фідловачка» - не тільки музична сцена, де грається велика кількість мюзиклів, але й драматична.  
Театр «На Забрадли» (Divadlo Na Zabradli) виник в 1958 році, його засновники – Гелена Філіппова, Іван Мискочіл, Йіржи Сухій, Владімір Водічка. Відкрився театр 9 грудня  виставою «Якщо б тисяча кларнетів».  3 березня  1959 році у цей театр прийшов  Ладіслав Фіалка з групою пантоміми (спектакль під назвою «Пантоміма на Забрадлі»), він урятував цей забутий жанр.  Драматичний  жанр та пантоміма існували поруч до 1991 року, до смерті Ладіслава Фіалки. Театр став відомим  у  60-ті роки, коли основу його репертуару складали  абсурдні  п’єси  Вацлава Гавела. У кінці 90-х років головним режисером театру був талановитий П. Лебл, що пропонував цікаві трактування, наприклад, п’єс А. Чехова, які і досі ідуть у його постановці.
Театр на Забрадлі

Ще один відомий театр Праги «Театр без Забрадлі» (Divadlo Bez zabradli, «Театр без забору») був заснований у 1990 році Чарльзом Херманком, зараз директор театру. Цей театр змінював своє місце знаходження, поки він, нарешті, знайшов постійний притулок  в Палаці Адріа.
Можна ще назвати такі театри: «Театр під Пальмовкою» (Divadlo pod Palmovkou), «Дейвицкій театр» (Dejvicke divadlo). А також «театр  малих форм»: «Семафор» (Semafor), що зазнав розквіту у 60-ті роки. Тут гралися популярні п’єси драматургів молодого покоління -  Павла Когоута, Вацлава Гавела. Під час «оксамитової революції» у листопаді 1989 році саме театральні діячі разом зі студентами організували «Громадянський форум», що зіграло вирішальну роль у падінні комуністичної влади. Не випадково драматург Вацлав Гавел став президентом Чехословакії, а потім Чеської республіки. «Жижковський театр Яри Ціммрмана» (Zizkovske divadlo Jary Cimrmana). Яра Ціммрман – вигадана  фігура, такий собі чеський національний герой, що володіє всіма талантами, до речі, він сам пише (на його рахунку 14 п`єс). Його винахідники – відомі актори Л. Смоляк та З. Сверак.  У театрі ставляться лише ці 14 п`єс, але тут завжди аншлаг.
 В Чехії також популярний жанр «Чорний театр», що діє за принципом оптичного ефекту, трюка так званого чорного кабінету, який використовує недосконалість людського ока: він не здатен роздивитися чорні предмети на чорному фоні. Таким чином предмети та реквізит, який актори одягнуті у все чорне тримають у руках, рухаються ніби самостійно.
Серед інших театральних міст Чехії важливо згадати про Остраву, в якій функціонує чотири театри: Národní divadlo moravskoslezské (Національний театр Моравії-Сілезії). У нього два будівлі: Divadlo Antonína Dvořáka (імені Антоніна Дворжака) і Divadlo Jiřího Myrona; та  театри: Divadlo Petra Bezruče (імені Петра Безруча), Komorní scéna Aréna (Камерний театр-арена) і Ляльковий театр Острави.
Сьогодні чеський театр звільнився від пострадянського впливу і змінив орієнтири на Європу. Країна з 2004 року перебуває в Євросоюзі, тому такі зміни не викликають здивувань.