Не тікайте від реальності — все одно наздожене

  Газета "Україна Молода"
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2349/164/83574/


Новою виставою Львівський ТЮГ сказав «Ні!» наркотикам

«Втеча від реальності» — п’єса сучасного київського драматурга Тетяни Іващенко, яка була поставлена в Києві (Український Малий драматичний театр), Житомирі, Івано–Франківську, Луганську та Дрогобичі. Нещодавно вона «оселилася» і на сцені львівського Першого українського театру для дітей та юнацтва. Більш доречного місця для такої постановки годі й шукати. Адже цей театр орієнтується на ауди­торію 12+. «Потрібно було обрати тему, яка б захопила молодь, — пригадує історію написання «Втечі..» Тетяна Іващенко. — Існує багато реального матеріалу з життя. Наприклад, у моєї знайомої лікарки з інтелігентної родини донька закінчила університет і раптом стала наркоманкою. Я багато з нею спілкувалася і занотовувала її розповіді й відчуття. Дівчина вилікувалася, порятувавшись релігією, але три роки відсиділа у в’язниці. З тих вражень народилася п’єса».

Режисер вистави «Втеча з реальності» — Володимир Борисюк, який уже має досвід співпраці з драматургом (вистава «Мне тесно в имени своем...» про Айседору Дункан та Сергія Єсеніна у Київському театрі «Сузір’я»). Балетмейстер — Ольга Семьошкіна.

Вiд першого танцю–прологу через важкі підтримки та кульбіти, органічно вплетені у канву вистави, до фінального, статичного перебування героїв на сценічному колі, що рухається, — у кожній мізансцені цей спектакль можна порівняти з оголеним нервом. Примара — персонаж у сірому трико, із загримованим сірим обличчям, що асоціюється з Наркотиком, замінює присутнього в п’єсі Карлика. Виконавець ролі Роман Шепель під музичний супровід гурту «Океан Ельзи» «переплітає» долі хлопців та дівчат. Його персонаж стає ніби володарем сценічного простору, слідкує і керує усіма. Коли відбуваються романтичні зустрічі Єгора (Дмитро Бартков) та Сніжани (Христина Сапа), Примара пильнує їх, зовсім поруч. Пiсля репліки «Наркотик єднає сильніше, ніж секс» Примара перекидає закоханих у навіжених кульбітах і жбурляє на підлогу. Униз, на дно, з якого майже неможливо вибратися...

Сценографічний модуль (художник — Дарія Зав’ялова) — залізна гірка з дитячого майданчика. Підступний дволикий образ. З одного боку, залізні міцні сходи — етапи, якими діти мають крокувати по життю: закінчити школу, університет, знайти кохання, реалізуватися в повній мірі, з іншого боку — цей атракціон, з якого можна стрімлогов полетіти донизу.

Репліка Аліни (Наталка Мазур) про те, що «наркотики сьогодні можна купити навіть у школі», вкотре наголошує на серйозності проблеми. Відкриті колісники розширюють простір сцени, замість задника бачимо графіті — «веселі картинки» сучасної молоді. Тема урбанізації, вулиці, що кардинально впливають на становлення особистості, проникає в усі складові вистави — гру акторів, пластичне рішення, сценографію та вбрання героїв.

Трагічні колізії фіналу. Примара–Шепель збирає свою щедру данину наркотичної залежності. Лише Сніжана залишається живою. Її друзі, оплетені сірою тканиною, сидять у кріслах і повільно пливуть сценічним колом. Перед глядачем кожен iз них зупиняється, щоб промовити останні слова, які ніколи не прозвучали б у реальності...

 Сніжана - Христина Сапа, Єгор-Дмитро Бартков.

 Аліна - Наталка Мазур, Нарком-Роман Кривдик

 Драматург Тетяна Іващенко та режисер Володимир Борисюк.
Фото з  архіву драматурга Т. Іващенко

Два постріли у несправедливість

 Стаття у газеті "Голос України"

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=303531

12.10.2013

Свій 94-й сезон столичний театр імені Івана Франка відкрив прем’єрою вистави «Квітка Будяк» Наталії Ворожбит за мотивами п’єси Миколи Куліша «Маклена Граса» у постановці Станіслава Мойсеєва. Це вистава гостросучасної теми та виразної подачі. На сцену проектуються фотографії знаменитої постановки «Народний Малахій» театру «Березіль» 1928 року. Написи: «Починаємо реконструкцію вистави» підтверджує «професор» — Андрій Май, який з’являється і починає «читати» лекцію. Він монотонно собі під ніс бубонить премудрі цитати зі шпаргалок. І тут лунає постріл. «Професор» змушений звільнити сцену. Таким прологом режисер Станіслав Мойсеєв чітко дає зрозуміти — ми покажемо не реконструкцію колишньої слави, наша мета — створення нового актуального та глибокого театру. Режисер репрезентує сьогоднішню картину українського життя, віддаючи шану Лесю Курбасу та Миколі Кулішу, що йшли в ногу з часом, а не копіювали традиції. Драматург Наталія Ворожбит не просто переписує чи дописує текст п’єси «Маклена Граса», наближаючи її до сучасних реалій, вона скоріше проектує сьогоднішню історію на сюжет та драматургічний малюнок Миколи Куліша. Так виникає новий сценічний твір під назвою «Квітка Будяк». Сценографія, створена художником Андрієм Александровичем-Дочевським, доповнюється комп’ютерною графікою та відеозйомкою. Дві розгорнуті напівкімнати — обшарпана кімната Будяків та кімната Магарів із сучасним білосніжним хай-теком, що, обертаюючись зовнішньою стороною, перетворюються на вулицю зі смітником та бомжами. Це контрастна картинка суспільства. Відео транслюється на пересувний екран, на всі локації та задник, створюючи тривимірну картинку 3d-формату. У виставі подається майже брехтівський епічний малюнок нашого сьогодення. Чесний, але бідний Будяк — Олександр Логінов — бере квартиру в кредит, а його звільняють з роботи. Його дружина померла, він починає пити. Його дочка Ірина (Альона Меметова) — інвалід у візку, а друга дочка Квітка (Ксенія Баша-Довженко, прообраз — Маклена Граса) мусить її доглядати, тому й не може піти на роботу. Єдина радість дівчини — мобільний телефон (айфон), який вона десь украла. Отже, вона має доступ до Інтернету і може листуватися із хлопцем-киянином (Ярослав Гуревич, Дмитро Рибалевський), що живе в Індії, а тут покинув сина й дружину. Власне, це втеча, неможливість витримати і пережити своє життя. Квітка не може собі дозволити такої втечі. Їй треба заробити дві тисячі доларів, щоб сплатити за кредит, узятий батьком. Не знаходячи іншого виходу, дівчина виходить на панель, на Окружну. Цей похід закінчується страшно: Квітку ґвалтують. У сцені марення до неї приходить учителька Соломія Богданівна (Наталія Корпан), мов привид у дивній короні, блискуча пародія на дівчат із руху «Femen». Безумовно, це одна з найсильніших сцен вистави. Остання межа, де вже втрачена жіноча гідність та довіра до людей, до життя, і звідки вже немає вороття. Саме після цього Квітка прийме пропозицію вбити Магара. Магар (його грає Богдан Бенюк) — з тих бізнесменів, що примудряються заробити навіть на власній смерті. Тепер він банкрут, але його життя дорого застраховане. Ці гроші зможуть забезпечити його улюблену доньку. Але сам Магар себе вбити не може, треба, щоб це зробив хтось інший. Квітка погоджується — за оті самі дві тисячі. У виставі звучать пісні Квітки Цісик, на честь якої і названа головна героїня вистави. Але вона — інша Квітка. Це квітка, яку суспільство зробило бур’яном, будяком, приреченим рости на смітнику. Її душа жива й чутлива. А сьогодні в суспільстві будь-які почуття недоречні, вони вбивають, нищать людину зсередини у світі пристосуванства та байдужості. Тому вона і є той Будяк, що його треба викинуть із суспільства геть. А може, нарешті треба зрозуміти цю дівчину? Сотні таких дівчат? Квітка стріляє в Магара, вбиваючи і себе одночасно, вона вбиває неможливість такого існування, вбиває несправедливість. Дівчина вже за межею існування. Дівчина з ім’ям славетної співачки, яка сама хотіла співати, сильна особистість, зламана так нищівно і без розбору страшною рукою нашого соціуму. Якщо найкращі доходять до цього — то хто має відповідати за наше майбутнє? Вистава дуже провокаційна, в ній є прямі натяки на політичних діячів, на багатіїв, які окрім своїх дочок нікого більше не бачать, але і з них роблять ляльок. Вистава пародіює і театральних діячів, що сидять у своїх шкаралупах і не бажають бачити нового театру. Хотілося б, щоб ця вистава стала скандалом, який пробудить сплячих. Адже вона жива, відверта, актуальна і дуже глибока. В ній показано, як суспільство нищиться ізсередини. Адже ми вже дійшли до останньої межі, далі тільки вбивство, тільки вибух. Вистава закликає, щоб ми подивилися на свою тупість, яка вбиває прекрасних молодих людей, розумних, гарних і талановитих. Це вистава про героїчне падіння особистості. Чому ми йдемо на злочин? Можливо, так намагаємось вбити несправедливість? Але чи врятують нас лише два постріли? І чи правильний вибір — стріляти? Зліва направо: Ксенія Баша-Довженко, Анастасія Чумаченко та Ксенія Вертинська у виставі «Квітка Будяк». Фото Валерії Ландар.

Волинський театр відкрив сезон п'єсою "Замовляю любов...". Театральна критика

На сайті : http://slovovolyni.com/ukr/analytics/11766/#add_comment

 

Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Григоровича Шевченка 14-15 вересня відкрив 7-мий сезон Малої сцени постановкою п’єси сучасного українського київського автора Тетяни Іващенко «Замовляю любов», режисер-постановник киянка Ірина Стежка (режисер та актриса Київського ТЮГу).

П’єса «Замовляю любов» довгий час йшла у Київському українському малому драматичному театрі із нар. арт. України Тетяною Стебловською у головній ролі та у режисурі Володимира Судьїна (рік постановки – 2001).

Перше прочитання п’єси розкривало проблеми зрілої жінки, звичайно, відвертих сцен кохання там не було. Згодом, у 2006 році, Житомирський музично-драматичний театр ім. Івана Кочерги показав любовно-грошову історію своїй публіці (режисер – Григорій Артеменко). Тут вперше вирішили омолодити головну героїню Віру, яку так і гратимуть у всіх подальших постановках – скрізь жінці буде до 40 років.

А в минулому році п’єса побачила світло рампи одразу у двох театрах. У Ніжинському українському драматичному театрі ім. Михайла Коцюбинського режисер Герман Архипов представив свою сценічну версію за назвою «Пробач мені…або…Замовляю любов», якою театр відкрив свій 80-тий сезон; та у Вінницькому академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Садовського режисер Таїсія Славінська здійснила стильну, лаконічну постановку із темпераментною актрисою Любов’ю Остапчук у головній ролі та молодим красенем Антоном Михайликом у ролі Кирила. Метафоричність та міра смаку тонко передавали колізії сюжету.

Постановка Ірини Стежки у Волинському театрі більш реалістична та сексуально-відвертіша. Жінка Віра Миколаївна (Наталія Мельничук) трохипростувата, але водночас здивована та зачарована життям. Її незадоволеність буденною сірістю призводить до жахливих дій – купити кохання.

Нещирість змінюється справжнім достовірним плачем та горем. Коли Віра усвідомлює людську підлість, вона просто лежить на підлозі власної кімнати, розкинувши руки у вигляді хреста. Лірична та ніжна у середині Віра лише не надовго захищається шипами. Щодо Кирила у виконанні В’ячеслава Погудіна, то тут відбувається зміна вектора – перед нами не мачо-красунчик, а дійсно хлопець із Жмеринки, про яку згадує герой як про свій ідеал.

Яскравий актор дуже вправно виконує всі задані ситуації, але схожий він на справжнього українського Остапа чи Омелька. В такому випадку зовсім не дивує його поведінка у ресторані, коли він знімає туфлі і демонстративно чухає ноги, чи надмірне кривляння у танцях. Тільки трохи складно уявити, що це людина із вищою освітою астронома. Але ж у першу чергу це шахрай, який до кінця веде свою інтригу. Надія у виконанні Ірини Маслюк теж наповнюється простуватими фарбами.

Простір малої сцени поділений на дві локації (художник – Богдана Бочкай) – кімната Віри із трюмо, та білою стіною-екраном, на який проектуються зйомки київських вулиць, Дніпра, відео відсилає глядача у різні роки – перед нами і сучасне місто, і ностальгійне минуле, якого вже немає. Кадри із химерними птахами, які не зрозуміло чого сваряться та лаються, нагадують безглузде існування героїв, та водночас знову відсилають до Києва, виглядаючи як кадри із телевізорів у вагонах метро. На цьому ж екрані виринає дискотека, куди йде шукати розваг пристаркувата жіночка.

Іноді красиві кадри залишаються лише вставними ілюстраціями. І ще є світ, за екраном – інтимний світ самої Віри, куди ніхто не потрапляє. Легким рухом руки вона прочиняє ці двері-стіну, і залишає там темну таїну життя.

Друга локація – стіл та стільці, характеризує ресторан. Єдине, що хотілося б побачити більш розкішний одяг для Віри, все таки дуже біднувато виглядає у своїй чорній заквітчаній блузі та спідниці бувша жінка олігарха. Музика (муз. оформлення – Володимир Борисов) від романтичного танго жіночих почуттів переходить у насмішкуваті пісеньки на східних не розбірливих мовах, де веселенький ритм розкриває справжню недолугу ситуацію, в якій застряє Віра.

Віра – Наталія Мельничук проходить до кінця свої страждання, Кирил – В'ячеслав Погудін залишається на середині своїх переживань, але ніяких висновків не робить Надія – Ірина Маслюк, їй байдуже до будь-яких почуттів, життя триває і його варто прожити весело.

Дуже важливо, що драматургія сучасного українського автора Тетяни Іващенко продовжує активно пересуватися географією України і пізнавати нові міста. Велика подяка за це пильним художнім керівникам театрів, серед яких і Петро Ластівка. Зараз ця п’єса репетирується у Львові, камерна сцена Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької у цьому сезоні представить свою версію під назвою «Любов на замовлення» у постановці Григорія Шумейка.

А до відкриття 74-го сезону у Волинському театрі відбулася ще одна дуже хороша подія, на фасаді театру з’явилося погруддя Тараса Шевченка. Саме до роковин поета його зображення прикрасило однойменний театр у Луцьку.

Відкриття 74-го сезону на великій сцені відбулося 5 жовтня прем’єрою «Ромео та Джульєтта» Вільяма Шекспіра у постановці художнього керівника колективу, заслуженого діяча мистецтв України Петра Ластівки. Він вже далеко не вперше звертається до творчості англійського класика, створюючи справжню «луцьку шекспіріану». Згадаймо, його ж «Приборкання норовливої» та «Гамлета», які успішно йдуть і сьогодні.

Звичайно, до ювілейного року Тараса Шевченка театр і режисер Петро Ластівка готують постановку «Назара Стодолі», прем’єра якої запланована на грудень. Це буде найдорожчий цьогорічний проект театру. А також незабаром розпочнуться репетиції п’єси «Циліндр» Едуардо де Філіппо, художник-постановник Анатолій Романюк.

Лілія Бевзюк-Волошина, театрознавець