«Кураж» : Брехт без зонгів.

 

В Учбовому театрі Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого впродовж останніх місяців грають дипломні вистави цьогорічні випускники акторських курсів. Музично-хореографічний спектакль «Кураж» привернув особливу увагу – це пластична інтерпретація п’єси «Матінка Кураж та її діти» Бертольда Брехта, постановка якої здійснена актором та режисером Олексієм Скляренко (керівник курсу – народна артистка України Валентина Зимня).

Для Олексія Скляренка, який раніше грав у Театрі Романа Віктюка та Театрі сучасного танцю «Незалежна трупа Алли Сігалової», це перша самостійну режисерську роботу. Брехтівський сюжет не зазнав змін, проте набув іншої форми подачі, замість слів, а також знаменитих зонгів – прямої мови персонажів, за рахунок яких і досягався ефект відсторонення епічного театру Брехта, актори «розмовляють» виключно тілом, пластикою, контемпорарі-танцем.

                                             Вікторія Бистрицька у ролі Матінки Кураж.

 

Історія Матінки Кураж – це історія маркітанки, спекулянтки воєнного часу, якій за ці намагання заробити на війні та чужій біді доводиться розплачуватися найдорожчим – життям власних дітей. Вдягнена у подобу грецької тоги, і водночас скромний одяг середньовічних монахів, Матінка Кураж (Вікторія Бистрицька) створює ефект позачасовості. Адже конкретна історична прив’язаність немає значення – війна йде в будь-які часи, в будь-якій країні. Від самого початку вистави вона тягне за собою чорну стрічку, повільно простуючи по діагоналі порожньою сценою – так жінка тягне свій маркітанський візок і водночас несе важкий хрест. Так само і наприкінці вистави вона намагається заплутати свої шляхи, втекти від Голосу – Смерті, виплутуючи цю страшну стрічку по всій сцені. Але Смерть (Юлія Шаповалова) знаходить своїх жертв. Фінальний пластичний етюд-монолог самотньої Кураж – це страшне викручування людського тіла, над яким знущались, це танок моральної скорботи і болю. Наостанок Кураж повторює першу сцену - повільно рухається по діагоналі сцени, тягнучи свою страшну чорну стрічку, чорну мітку своєї долі, закільцьовуючи виставу.

Брехтівський персонаж Голос у виконанні Юлії Шаповалової виростає до монументального образу. У чорному платті, з рудим, заплетеним у косу,  волоссям, вона керує цією війною, відраховуючи час смичком. Заграє з дітьми, ще від народження ставлячи позначки в них на чолі, та вдовольняється лише тоді, коли вони всі належать їй.

Рвана пластика Ю. Шаповалової, іноді комашні рухи вселяє відразу. Смерть кожного з дітей виливається у чіткі та цікаві етюди. Наприклад, молодшого сина Матінки Швейцеркаса (Віталій Лесін) розстрілюють чотири солдати, які тримають у руках військові ремені, склавши їх навпіл і одночасно роблять хлопок у повній тиші, що звучить як постріли. Тільки після цього Смерть (Фатум, Війна, Голос) безжально-нахабно торкається його смичком. Оплакування Матінки закінчується порожнечею в душі, вона нависає над тілом, а Смерть витягає мерця просто із під ніг, що нагадує народження. Але народження трагічне, одразу приречене на смерть. Про вбивство на війні старшого сина Ейліфа (Сергій Пономаренко) Кураж так і не дізнається, але Голос-Смерть від самого початку переслідувала і його, ходила по п’ятам та вичікувала. Німа спаплюжена солдатом донька Катрін (Анастасія Блажчук) виявить мужність, сповістить про ворожий наступ. У виставі замість даху будинку, вона забереться на бокову драбину сцени, звідки безжально впаде, застрілена солдатами. Матінька знову спізниться врятувати свою дитину. Кожного з них Смерть протягне по підлозі сцени із скреготом за руки і сховає у потаємному кутку.

 

Оригінальність пластичної інтерпретації Брехта підкреслена вдалим музичним рішенням. Більшість музики спеціально для вистави написав композитор Андрій  Шусть, але тут також поєднуються композиції  «А мені то все байдуже» гурту «Ot Vinta», «Хочу я стать совсем слепым» Б. Гребенщікова, романтичне танго Горана Бреговича, українські народні пісні у виконанні Мар’яни Садовської – крик душі Кураж «Ой гойдала, гойдала» після розстрілу молодшого сина, «Іде матьонка додому» – після смерті доньки, які щемливо підкреслюють материнський біль, і, звичайно, німецькі марші. Якісний продукт виходить за рамки студентської роботи і має право продовжувати власне існування вже у репертуарному театрі.

 

Стаття надрукована у газеті «Культура і життя» № 21, 24 травня, 2013.

Текст курсивом не був надрукований.

«…І перетворилися на білих журавлів…»

Гастролі Донецького театру у приміщенні Київського Центру імені Леся Курбаса відбулися 19 та 20 травня 2013 року.

Вистава Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру на диво іде російською мовою, маючи російську назву «…И превратились в белых журавлей…» та російського автора Олександра Селіна. Все було б доречно, якби це не був єдиний український академічний драматичний театр в російськомовному місті.

Сучасна притча про кохання і смерть цінна в першу чергу своїм сценографічним вирішенням (художник – Володимир Медвідь). Дитяча пісочниця у вигляді трикутника, що ділить глядачеву залу навпіл, створює простір для чотирьох акторів. На початку дійства у пісочниці безліч ідентичних одна одній пісочних пасочок нагадує про кількість могил після війни, у яких поховані невинні солдати. Серед цього крихкого простору Вона (Олена Мартинова) – жінка в білому, яка асоціюється і з матір’ю, і з коханою жінкою, і найстрашніше: із Війною, або Долею, прочищає три маленьких кола, куди потрапляють юнаки. Молоді хлопці (актори Іван Безсмолий, Максим Жданович та Костянтин Банніков) прокидаються у вигляді скрючених ембріонів тут, у невідомості, у забутті і починають розповідати власні історії. Спочатку вони радіють та пізнають світ, як маленькі діти, справді граються у пісочниці, будуючи із нього рибок. Дивне життя розгортається коли хтось згадує, що навчався у Політеху, а інший родом із Башкирії, а третій займався спортом – вони повільно згадують усе. Так глядач бачить історію від народження до фатальної точки, коли хлопці пригадують бій, в якому загинули. Трава, що росте прямо зі стелі гротесково підкреслює незвичність місця їхнього перебування. Прямо на пісок транслюється відео (пісочна анімація – Тетяна Горіна), де невідома рука малює піском їхні спогади про найтепліше – про матір, про кохану жінку, про рідне місто. І все це повільно стирається, втрачається, адже вони ніколи не повернуться додому. Жінка в білому одязі приносить їм книги, воду, їжу, дає елементи військової форми та на останок - зброю. Хлопці розділяються – двоє (Олексій та Рінат) із Радянської армії, але третій німець Зігфрід. Вони направляють зброю один на одного, щоби повторити момент власної смерті, але не наважуються вистрілити, хоча знають, що там, у справжньому житті, вони це зробили.

Вистава має мету показати, що всі молоді юнаки, не важливо до якої нації вони належали, гинули на війні однаково невинно. Вони боролися за світле майбутнє, якого ніхто з них не побачив. Кожне загублене життя впало на совість влади, якій було байдуже до тисячі солдат з нікому невідомими іменами. На жаль, хороша сценографія не може приховати недоліки режисури (це, до речі, режисерський дебют головного балетмейстера театру Василя Маслія), адже актори, які намагаються існувати чесно, не доносять самої суті проблеми. За них це робить візуальне чітке вирішення та фінальна пісня про війну. Туман (сценічний дим) нависає над піском – туман, який поховав тисячі життів. Жінка граблями зрізає останні пасочки, що збереглися після війни, вона обробляє землю, продовжуючи кругообіг мирного життя та уособлюючи собою тисячі жінок та матерів, які мусили після війни виконувати всю чоловічу роботу.  

фото надані театром