Віталій Салій. Мудрий блазень.

«Не існує кращого способу стати друзями, ніж сміятися разом» - такі слова для поліпшення настрою прикрашають сторінку Віталія Салія в соціальній мережі. Віталій Салій – рудий дотепник, на позір – своя людина будь-де, у будь-якій компанії. І він дійсно покращує настрій публіки, яка приходить до Київського театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра.

 Здавалася, на сцені Віталій Салій може створювати лише комічні образи. Його типажність коміка могла заволодіти ним і примусити існувати тільки в такому амплуа. Але в актора є особливий дар – через комічні барви він може проявити в ролі гіркий сарказм, а в образі негативного персонажа несподівано знайти веселі моменти. Так само неоднозначно, як і в гетевському вислові, вкладеному в уста Мефістофеля: «Частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо».

Мефістофель не може бути страховиськом в повному сенсі цього слова, він дуже розумний, водночас по злому комічний. Не дарма блазні епохи середньовіччя та відродження були найрозумнішими людьми. Ще Шекспір писав «Мудрий дурень ліпший за дурного мудреця».

Певно, тільки розумна людина здатна й посміятися по-доброму з інших, і поглузувати з власних вад. Віталій Салій має незаперечне комедійне обдарування, однак він – актор набагато глибший і різноманітніший у своєму діапазоні. Йому пощастило працювати в театрі з мудрими режисерами, які це не лише помітили, а й почали плідно розвивати.

Все починалося зі вступу на курс Едуарда Митницького до Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого у 2002 році. Вже в перший рік Віталій разом з однокурсниками був запрошений керівником курсу взяти участь у виставі-казці «Як лис поцарював» на сцені Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Салій виконував роль маленького Песика-міліціонера. На другому курсі майбутнього актора вже запросили у штат театру. Тож він продовжував отримувати практику, розвивати свої здібності не лише в університеті, а й безпосередньо на професійній сцені.

Спершу була низка ролей другого плану. Салій, зрештою, цілком міг перетворитися на яскравого актора епізоду: декілька виходів на сцену протягом вистави й обов’язково під оплески глядача. Приміром – вдале виконання ролі Меркуціо в «Ромео і Джульєтті» В. Шекспіра, поставленій Олексієм Лісовцем. Меркуціо Салія – жартівник і розбишака, який начебто не може ставитися до життя серйозно, утім насправді – людина слова, глибока і вразлива, здатна постояти за друга. Його виконання – ланцюг емоцій, треків, гегів. Він грає приречену людину, яка від першої появи перед глядачем свідома свого фатального кінця. Тож йому лишається веселитися, адже життя прекрасне, дарма що коротке. Меркуціо – Салій – це «неможлива легкість буття».

У «Ромео і Джульєтті» він зіграв ще кілька ролей: Музиканта, Поліцейського, Слугу Капулетті – ці невеликі ролі розроблені чітко й вигадливо, з розумінням справи. Вони – ніби маленькі долі в колекції актора.

Згодом Віталій Салія потрапив у поле зору режисера умовно-стилістичного театру Дмитра Богомазова. Він відкрив для актора цілком новий метод роботи над роллю. В його виставі актор схований за персонажем, за своєрідною маскою. Вистава «Черга» О. Морданя – історія сучасного світу: люди забувають про своє внутрішнє «я», поспішають кудись, застряють у черзі до лікаря, який не прийде, і, навіть якщо б прийшов, не зміг би їм допомогти. Адже проблеми – всередині кожного з них. Тут виконавцеві запропоновано сховатися за персонажем, за своєрідною маскою і стати одним із черги сучасних типажів, яких можна зустріти на кожному кроці.

У виставі приміщення, де зібралася ця черга, продається. Туди приходить агент із продажу зі своїми покупцями. Віталій Салій грає першого, другого та третього покупців. Цікаво, що кожен з них неординарний: перший – священик, якому потрібне місце для створення невідомої парафії, щоб видурювати гроші з людей, другий – хоче створити з цього приміщення кабаре, а третій – стиліст-перукар нетрадиційної сексуальної орієнтації, який ставиться до себе як до особи середнього роду.

У парі з Костянтином Костишиним у «Черзі» В. Салій грає пожежників –дует тупоголових п’яних робітників у дивних, використаних лише для сміху, протигазах. А ще – лікаря швидкої допомоги, якому байдуже кого і куди забрати, аби тільки нести ноші, рекламного агента, вантажника, який давно вже втратив здатність мислити. 

Цікавий підхід в актора був і до другорядної невеличкої ролі Таксиста у виставі «Останній герой» О. Морданя. За п’єсою Таксист мав з`являтися на сцені лише двічі з короткими репліками. Та Д. Богомазов вигадав другий поверх у будівлі, де й оселив Таксиста-Салія. Актор мав повну свободу дій, вигадував, імпровізував – так, щоразу у виставі створювалося незаплановане, справжнє життя Таксиста.

Робота з режисером Андрієм Білоусом теж дала новий досвід. У виставі «Небезпечні зв’язки» за романом Шодерло де Лакло Салій грає роль шевальє Дансені. У його виконанні цей сором’язливий молодий хлопець, закоханий у красуню Сесіль де Воланж (Анастасія Баша), стає жертвою злого наміру, здійсненого маркізою де Мертей (Оксана Архангельська) та віконтом де Вальмоном (Микола Боклан). Сесіль хоче спокусити Дансені, тож вчиться у маркізи всім безвідмовним прийомам такого витонченого ремесла. Проте ця наука для Дансені-Салія незрозуміла, адже молодик готувався до зустрічі як до справжнього побачення, складав вірші, читав їх, сповнений внутрішнього тремтіння й цілеспрямованості думки. Та він лише епізод у житті дівчини, вона таки дістанеться своєї мети – втратить цноту, народить позашлюбну дитину. Вони гратимуть у піжмурки під оплески маркізи і загублять один одного. Дансені – Салію нічого більше не залишиться, як кидатися на колишню кохану із ножем. Із сором’язливого хлопчика виріс ображений чоловік, який хотів любити, а зміг проявити лише темну сторону свого «я».  

Наступна вистава за участю В. Салія - «Граємо Чонкіна» за  романом В. Войновича «Життя та незвичайні пригоди солдата Чонкіна», інсценізована режисерами-дебутантами – акторами Олександром Кобзарем та Андрієм Самініним. Це перша вистава, в якій В. Салію доручено зіграти головну роль. Цей  важливий етап професійного зростання для будь-якого актора він вдало пройшов.

Солдат Чонкін – комічний персонаж серйозної війни. У виставі представлено два світи: радянська влада з керівниками-військовими і народ – село Красне. Віталій Салій робить Чонкіна добрим, простуватим хлопцем, який без зайвих роздумів виконує поставлене завдання – охороняє літак. Його образ протиставляється мешканцям цього замкненого радянського осередку: недолугий Плечевой (Дмитро Лалєнков) з його дурнуватими байками про Нюрку й кабана, пліткарка Фроська (Олена Олійник), яка полює на Чонкіна-мужика, заляканий батько великої родини – голова Красного Голубєв (Микола Боклан), ладний зробити будь-що, аби його не чіпали.

Назва п’єси Л.Піранделло «Ліола» одразу вказує на головного героя, звужуючи коло подій до долі однієї людини, певного мікрокосму. «Куди дме вітер» - назва вистави в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра (режисер – Олексій Лісовець) – узагальнює і виносить проблему на рівень макрокосму. Кістяк вистави – історія безвідповідального, але доброго й веселого сільського гультіпаки Ліоли.  Його існування безтурботне: складає вірші, всім допомагає, а ще безвідмовно ласий до всіх жінок в окрузі. Ба, йому, здається, просто немає куди від них подітися. Своїх дітей, а за таких обставин, їх ціла зграя, Ліола виховує поетами, вчить дивитися на світ образно й натхненно, а щоб тримати їх під контролем, використовує вигадливу річ – дзвіночок.  

Олексій Лісовець переносить події з Італії до колишньої Югославії, добре знаної із фільмів Кустуріци: клімат однаковий, ті ж оливи й горіхи, але світ ближчий до нас, зрозуміліший. Наче окремою дійовою особою вистави стала вдало дібрана й вплетена в канву вистави музика Горана Бреговича, яка передовсім і позначає цю «географічну переорієнтацію». Ліола Салія – не просто сільський парубок, швидше – просто-таки рудий диявол у людській подобі. Пісні, наближені до сучасності, якими за творами Піранделло Ліола підкорює дівчат, рецитуються Салієм у стилі репу. Це настільки магнетично, красномовно, відверто, що зрештою кожний його виступ перетворюється на ритуальний танець-примовляння-зваблення жінок. Те саме стосується і віршів Ліола-поета: Салій із відповідними інтонаціями та жестикуляцією стилізує їх під манери відомих російських поетів початку ХХ століття – Маяковського, Єсеніна тощо. Цілком імовірно, що це можна прочитувати як витончений натяк: поезія як і від Бога, так і від лукавого...

Трансформація Ліоли, розкриття його внутрішньої диявольської сутності підтримано змінами в костюмі героя. Спершу він з’являється у червоному вбранні, згодом додається шапка з лисячого хутра (символ хитрості). Чим далі, тим більше його костюм нагадує костюм блазня. Тільки наприкінці вистави – це вже конкретний образ диявола, який з ножем у руках у  супроводі жахливої музики в жагучому танку ріже людей. Диявол нестримний, він в’ється за вітром, змітаючи все на своєму шляху, й усе йому підкоряється, і кожного може наздогнати його рука.

    Вистава Олексія Лісовця розкриває глибину драматургії Піранделло: світом править диявол, який живе скрізь – у подобі сільського парубка, душах  поетів, піснях, бажаннях жінок, він шаленіє, коли його розлютити і пускає в хід свого ножа. Вистава, демонструючи моменти насильства і неможливість втечі від розправи, примушує замислитися над своїм життям, не дати дияволові народитися в самому собі. Треба, щоб поезія була від Бога… Можливо, це утопія, але прагнути цього варто.       

Якщо у виставі «Черга» режисер Дмитро Богомазов дав Віталію Салію можливість зіграти протягом вистави один за одним низку другорядних персонажів, то в постановці «Гості грядуть опівночі» за п’єсою А. Міллера актор грає одну роль, у межах якої він створює низку персонажів, точніше характерів. Сганарель-Салій – вірний слуга Дон Жуана, щедрий на вигадливі хитрощі, скрізь пхає свого носа, знає всі новини, усі порядки в цьому замкові, знає що, кому коли сказати, що, як і для кого зробити. Більше того – тут він і творець історії, і її безпосередній учасник.

Вигляд Сганареля у першій сцені дає зрозуміти глядачам його втому від любовних утіх. Коли ж бачиш смиренного Дон Жуана (Андрій Самінін), вражає контраст: здається, що саме він – зразковий сім’янин, а його слуга –той легендарний бабій, перед яким не встоїть жодна жінка. Сганарель-Салій консультує Донну Анну (Ірина Мак), дружину Дон Жуана, він настільки переконливо вмовляє її робити все за його планом, що вона повністю підкоряється. Він обдурює й фатальну жінку Донну Лауру (Леся Самаєва), вдаючи із себе Дон Жуана.

Насмішкою над коханцем усіх віків виглядає постать Сганареля-Салія – розмальоване опудало в напудреному парику, озброєне костуром. У цій ролі актор переходить у нову фазу своєї творчості. Він переконливо демонструє своє вміння яскраво виконати будь-яке режисерське завдання. За допомогою образу Сганераля Дмитро Богомазов проводить думку драматурга, хто головний персонаж вічної історії про Дон Жуана. Глядачі бачать його – рушія долі Дон Жуана, схованого в тіні легенди, історичну особу, зовсім не другорядного персонажа. Салій вправно розігрує етюдні сцени, які сам вигадує, він весь час у русі, активний і невгамовний, віртуозно імпровізує.

Віталій Салій – ще досить молодий актор, але навіть за переліком цих кількох його основних робіт, можна відзначити, що він успішно набуває театрального досвіду, й упевнено рухається шляхом осягнення акторської професії. Його запрошують до роботи відомі режисери, які формують обличчя сьогоднішнього столичного театру, він активно знімається в серіалах та художніх фільмах. Також є ведучим двох телепрограм. І притому актор не зраджує своїй людській природі – залишається веселою, позитивною  людиною, яка хоче і сама насолоджуватися життям, і дарувати іншим гарний настрій. «Радіймо разом!», - наче запрошує своєю посмішкою Віталій Салій, молодий та мудрий рудий блазень.

Стаття надрукована у жірналі "Український театр" №1, 2012. 

Текст курсивом не ввійшов до друку.

у. 

Віталій Салій у ролі Блазня із вистави "Войцек" Г. Бюхнера (режисер - Дмитро Богомазов, 2012).

Чи потрібен Києву експериментальний театр?

 

Стаття у газеті "День", 26 липня, 2013. 

http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/chi-potriben-kiievu-eksperimentalniy-teatr 

Режисерські пошуки Олексія Скляренка: між двома столицями

СЦЕНА З ВИСТАВИ НАВЧАЛЬНОГО ТЕАТРУ КНУТКІТ ІМ. КАРПЕНКА-КАРОГО — ПЛАСТИЧНА ДРАМА «КУРАЖ» ЗА МОТИВАМИ П’ЄСИ Б. БРЕХТА «МАТІНКА КУРАЖ ТА ЇЇ ДІТИ». ВИСОКИЙ РІВЕНЬ ПОСТАНОВКИ О. СКЛЯРЕНКА ВИЙШОВ ЗА РАМКИ СТУДЕНТСЬКОЇ РОБОТИ І МАЄ ПРАВО ПРОДОВЖУВАТИ ВЛАСНЕ ІСНУВАННЯ ВЖЕ У РЕПЕРТУАРНОМУ ТЕАТРІ / ФОТО В’ЯЧЕСЛАВА ОРЛОВА

ОЛЕКСІЙ СКЛЯРЕНКО У ВИСТАВІ «КАРМЕН» ТЕАТРУ РОМАНА ВІКТЮКА / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕКСІЯ СКЛЯРЕНКА

Підсумки цьогорічного театрального сезону столиці виглядають не дуже радісно. Адже постало питання про подальше існування «Київ Модерн-балет» та «бідного» театру «Відкритий погляд». А ще місто втрачає колектив театру «ДАХ», позаяк про свій вихід із трупи офіційно повідомили провідні актори Дмитро Ярошенко та Володимир Міненко. Та й театральні скандали довкола Національної опери, Національного центру мистецтв ім. Леся Курбаса додають перцю. Але, попри негаразди, пробиваються й позитивні паростки — яскраво заявляють про себе нові режисерські імена. Одне із них — це Олексій Скляренко — актор, хореограф і режисер. До речі, Скляренко походить із знаменитої театральної української династії. Дід Олексія — Володимир Скляренко — відомий режисер і педагог (працював із Лесем Курбасом у театрі «Березіль»), а бабуся — Надія Титаренко — видатна актриса. Батько Олексія — Володимир Скляренко — був театральним режисером, мати Олена Скляренко — актриса Львівського ТЮГу, рідний дядя — Володимир Денисенко — один із кращих педагогів в Україні з класичного танцю. Дружина Олексія — Катерина Степанкова, — актриса та режисер, донька легендарних Ади Роговцевої та Костянтина Степанкова.
Олексій Скляренко закінчив акторський факультет у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (курс — Валентини Зимньої), працював у Москві, в Театрі Романа Віктюка (1997 — 2012 рр.) та в хореографічному проекті Алли Сігалової «Грезы любви» (2001 — 2003 рр.). Олексій був режисером пластики та хореографом у московських театрах: Малому, Театрі сатири, в Театрі Романа Віктюка; в Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра та в Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Нагадаємо, навесні Олексій Скляренко представив свою першу самостійну режисерську роботу на сцені Навчального театру КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — пластичну драму «Кураж» за мотивами п’єси Б. Брехта «Матінка Кураж та її діти». Рівень постановки вийшов за рамки студентської роботи і має право продовжувати власне існування вже у репертуарному театрі. Можливо, новим етапом буде створення саме такого драматично-пластичного театру в Україні. Чи потрібен Києву експериментальний театр? На це запитання хоче знайти відповідь Олексій Скляренко.

«ВІКТЮК — МОЛЬФАР І ПРИБОРКУВАЧ СТИХІЙ»

— За п’ятнадцять років у Театрі Віктюка я, паралельно із акторськими роботами, разом із Романом Григоровичем випустив декілька вистав як хореограф-постановник, — розказує Олексій СКЛЯРЕНКО. — Працював майже в усіх виставах, але головних ролей не грав. Перша моя роль у театрі — роль без слів у виставі «Соломія». Але в репетиційній період Роман Григорович виявив певні мої здібності, і я отримав величезний шматок пластичної партитури. Так поступово від простого солдата доріс до того, що поєднав чотири ролі — Чорного Янгола, Тейлора, Суддю та Молодого Сирійця, одного разу навіть довелося зіграти Іоканаана. Згодом випала перша серйозна роль Тореодора у виставі «Кармен», де грав із Іриною Апексимовою. Вихід Тореодора вибудовувся як характерна балетна варіація. Я виконував до восьми трюкових серйозних стрибків, після яких одразу йшла драматична сцена. Тоді відчув справжній синтез руху та драми. Вистава «Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв» Азата Абдуліна, де я грав Еріка Бруна, знову поєднувала текстову лінію із пластичною. Як і остання моя роль у Театрі Романа Віктюка — принц Еццо у виставі «Король Арлекін», де я паралельно займався постановкою пластики. Спектакль вийшов після смерті видатної німецької танцівниці Піни Бауш і був присвячений її пам’яті...
Віктюк — мольфар і приборкувач стихій. Поруч із мольфаром, певно, мусить бути й лячно, й небезпечно — але завжди цікаво!
— Чи використовуєте ви режисерські методи Віктюка в роботі з акторами?
— Віктюка неможливо повторити. У кожній новій виставі він знаходить щось принципово нове. Роман Григорович вміє заворожити, дістаючи із актора певну реакцію, яку дуже непросто віднайти. Він змушує пройти цей шлях, і тоді відтворене актором стає рефлекторним і оживає саме собою. Так вміє тільки Віктюк. Але я його учень і, звісно, його естетика та вибудовування мізансцен мені близькі. Хоча я пішов із Театру Віктюка, але в нас із Романом Григоровичем збереглися добрі взаємини.

«АКТОР МАЄ ПРОПУСКАТИ БІЛЬ НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ КРІЗЬ СЕБЕ»

— Що для вас як режисера важливо в акторові?
— На творчій зустрічі з Еймунтосом Някрошюсом у київському Будинку актора йому поставили те ж саме запитання. І він першим місцем визначив міру смаку, другим — працездатність, і лише третім — талант. Для мене важливо — миттєве ввімкнення, відгук і бажання виявити себе. І, звісно, важлива міра смаку. Актор — це людина, яка не має права лише споглядати, вона має пропускати біль навколишнього світу крізь себе.
— Чому вирішили займатися саме пластичною режисурою?
— Вибираючи матеріал для постановки, мені цікаво знайти в ньому приховану взаємодію протиборчих сил, стихій, а не людей конкретних. А щодо пластичних структур, то важливо відтворити не просто красивий рух тіла в просторі, а можливість тілом передати рух душі.
Працюючи постановником пластики та хореографії в Драматичному театрі, я потрапляв у ситуації, коли доводилося займатися не тільки хореографією, а й суто режисерською роботою. Я вибудовував номер під сцену, але й сцену вибудовував також. Особливо це стосувалося антрепризових вистав, де брали участь п’ять — шість зірок, яких важко зібрати разом. Я дуже вдячний постановкам, тому що міг працювати з хорошими акторами, набираючи режисерський досвід.
— Як виникла ідея втілити п’єсу Брехта в пластичному малюнку?
— Ідея взяти одну із найбільш текстових п’єс — «Матінка Кураж та її діти» — й зробити її без жодного слова, може, й виглядає дивно. Але якщо уважно прочитати текст і звернути увагу на ремарки автора перед кожною сценою, а потім з’єднати їх, — то отримуєш лібрето. Це й наштовхнуло на думку створити пластичну форму. Ідея зародилася років шість тому. Я мав намір здійснити її в Москві. Але саме тому, що я не міг вияснити для себе жанр, мені було дуже складно пояснити потенційним спонсорам, що це за проект...
У Києві я ставив пластику у виставі «Обман довжиною в життя» — вистава Театру на лівому березі Дніпра (у постановці Катерини Степанкової). Після прем’єри, на якій побувала мій колишній педагог Валентина Іванівна Зимня, вона запропонувала співпрацю з її курсом. Дозволила поекспериментувати, й це виросло в дипломну виставу. Фактично без грошей, з мінімальним бюджетом.
Коли працював над «Куражем», не думав про жанр. Але зараз я не назвав би її просто пластичним спектаклем, це, скоріше, пластична драма. У виставу «Кураж» дуже легко впровадити текст. Інше питання — для чого? Я здебільшого вважаю цю постановку як драматичний театр, ніж суто пластичний.
— Не виникало проблем із пластичною підготовкою студентів-акторів?
— Я намагався використовувати їхні можливості, підлаштовувався під конкретну фізику та пластику. Якщо в мене не виходило зробити те, що я хотів, просто відпускав ситуацію. Але все ж таки частково добивався неможливого від деяких із них. Одна справа, якщо ти бачиш потенціал, а студент із певних причин його не виявляє, тоді потрібно добиватися, а якщо цього немає, то й навіщо витрачати час на недосяжне. Довго вибирав, хто буде грати Кураж, поки не зупинився на Вікторії Бистрицькій. Вона не навчалася танцям, але в її природі є певна енергія, вона відчуває рухи. Я навіть знайшов виправдання незвичності блондинки в цій ролі (передусім Кураж — німка).

«КУРАЖ — ТЕМА ЖІНКИ, ЩО ЙДЕ КРІЗЬ ВІЙНУ»

— Хто ще брав участь у створенні вистави?
— Окрема подяка сценографу Тарасові Ткаченку, адже він не просто відповідає за якийсь шматок сценографії, а проникає в таємничі сенси всього твору. Майже половину музики до «Кураж» написав український композитор Андрій Шусть. Це було свято співтворчості. Часто він писав уже після пластичного вирішення певних сцен. Деяку музику було підібрано до початку репетицій, інша впліталася під час роботи, як, наприклад, Борис Гребенщиков і трагічні українські пісні «Іде матьонка додому» та «Ой, гойдала, гойдала» Мар’яни Садовської. Музичний різноплановий колаж пояснюю тим, що ми не прив’язувалися до певних історичних реалій, була важлива тема війни як такої. Адже війна відбувалася в усі часи, в усіх куточках світу: Тридцятирічна війна в Німеччині за Брехтом, Друга світова, війна Америки та В’єтнаму та інші. Тому використана й пісня українського гурту «От Вінта» на мотив американського армійського маршу. Але в кінці вистави звучить саме німецький марш, що підкреслює суть самої Кураж — німки та Брехта — німця.
— Яка головна тема вашої вистави «Кураж»?
— Тема жінки, що йде крізь війну. Для мене це — не конкретна Кураж, це — стоїчний міцний збірний образ жінки в протиставленні збірному образу війни, долі та смерті.
— А що буде далі з цією постановкою, коли студенти підуть з університету?
— Не знаю... Відбулись останні екзаменаційні покази вистави, далі діти підуть на п’ятий курс, але підуть не всі. Чи буде можливість грати її далі — не знаю. Зараз намагаюся зробити все можливе, щоб вистава існувала далі. Можливо, для цього її потрібно буде переселити на іншу сцену.
— Ви плануєте й надалі залишатися в Україні, чи все-таки повернетеся в Москву?
— Я нещодавно кардинально змінив своє життя. Вихід із театру — дуже серйозний крок. Поки що живу на два міста ( Москва — Київ). Два роки тому Катя подарувала мені сина. Малюку в Києві зручніше, тут все більш прилаштоване для нього, ніж у Москві. Нині в мене є певні творчі пропозиції, але зараз нічого конкретного сказати не можу...

З ненадрукованого:

Ерік Брун - Олексій Скляренко у виставі "Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв" Театру Романа Віктюка.

З ким із акторів та режисерів  Ви б хотіли працювати в майбутньому?

Я б дуже хотів ще попрацювати зі своїми студентами, я бачу їх потенціал. І з акторами, яких я глибоко професійно поважаю: Світлана Орліченко, Анастасія Кіреєва, Дмитро Суржиков, Лариса Руснак. І хочу додати, коли в мене виникла ідея поставити «Кураж» ще на рівні думки-форми, я хотів втілити цю роботу із Ларисою Руснак. Вона абсолютно відповідала моїм вимогам щодо цієї ролі. Боюсь, що не назвав всіх, адже в Києві є дуже багато цікавих акторів. У Москві мені вже довелося працювати із Володимиром Меншовим, Ольгою Аросьєвою, Вірою Васильєвою, Олексієм Кортнєвим, Максимом Віторганом, Лєною Захаровою, Олександром Носиком, Ігорем Золотовицьким, Оленою Шевченко, Олесею Судзіловською, Григорієм Антіпенко та іншими. 

Клоун - Олексій Скляренко у виставі "Путани" Театру Романа Віктюка.

Чим для вас відрізняється московська театральна атмосфера від київської?   

Київська публіка набагато тепліша. Москва більш виважена та холодна. Київ завжди був дуже театральним містом. А ще різниця питання в  ставленні до театрів та акторів. У Москві біля трьохсот театрів. Не дивлячись на те,  що Юрій Лужков був суперечливим мером Москви, він опікувався побудовою приміщень для театру «Луны», для Нової опери, для театру «Et Сetera» Олександра Калягіна, для театру Петра Фоменко, побудував центр Вс. Мейєрхольда, Будинок Музики, театральний центр на Страсному а також дав приміщення театрам Армена Джигарханяна і Романа Віктюка. А скільки театральних майданчиків було збудовано у Києві? Одиниці, і то це приватна ініціатива, а не державна політика. І ще дуже сумний факт, що не розвивають провінційні театри. У європейських містах є свої знамениті провінційні колективи, які виглядають на рівні зі столичними. Та ж сама ситуація із фестивалями та преміями. Я із здивуванням дізнався, що «Пектораль» – це  лише київська нагорода, а не загальнодержавна. Немає, наприклад, аналогу російської «Золотої маски», або фестивалю імені А. Чехова. 

 Чорний Янгол - Олексій Скляренко у виставі "Соломія" Театру Романа Віктюка.

Яке ваше режисерське кредо?

Розкривати людську природу. Для мене найважливіші питання: таємниця народження, таємниця смерті і таємниця любові. 

 "Кураж", режисер - Олексій Скляренко