Чому відбуваються настільки несправедливі речі? На пам’ятному вечері, присвяченому вчителю, його вже дорослі учні – самі педагоги зі стажем говорять про нього як про вчителя, який умів те і те, а самі цього не дотримуються? Чому так важко бути дійсно відкритим та не заздрісним педагогом? Чому сьогодні панує така величезна лінь і пасивність по відношенню до своїх учнів, студентів? Чому студенти кинуті на призволяще: самі шукають знайомств, самі повинні про себе заявляти, самі вчитися всьому? Така байдужість народжує відкритий пофігізм до своєї роботи, якою ти займаєшся, тай до життя в цілому. Дуже мало хто залишається у професії, тим паче що всі театральні професії бідні і мало цікаві сьогоднішній українській нації. Яка так само виховується на пофігізмові і мовчанні. Ми наче всі у маленьких власних торбинах, зав’язані по самі вуха. Ми не можемо поділитися з іншими власними досягненнями, тому що мало кому цікаво, що в тебе щось вийшло. Ми не можемо поділитися своїми невдачами, ми просто боїмось, що з них посміються. Сьогодні все відбувається через «контакт», або «фейсбук», але не наживо. Ми не хочемо запускати у свої нори ворожих хижаків, а для багатьох – всі інші – вже ворожі. Наші педагоги часто не дбають про нашу індивідуальність, вирощуючи з нас клонів. До сьогодні мені здавалося, що принаймні я розумію одного прекрасного педагога, але я чимось безповоротно її образила, і ніяких пояснень, і ніяких нарікань, знову просто тупа безмежна порожнеча. Порожнеча, яка заповнює мене – це байдужість один до одного, це жахлива не любов. Єдине я рада, що в моєму житті є близькі люди, мої ДРУЗІ, які дарують все таки тепло і надихають мене рухатися далі, а ті, кому байдуже і кому пофіг, мені так само по відношенню до вас, любі мої вчителі, мої «натхненники» та мої «взірці». Ви ображені життям і не готові шукати точки перетину і дотику. А молодь все стерпить і буде рухатися далі – в нас принаймні є на це час))))))
