До дня медичного працівника

                                                                «Лікар-філософ, схожий на Бога»          

                                                                                                       Гіппократ

 Націлений на пацієнта лікар сьогодні не те щоб зовсім рідкість, але насправді цінний екземпляр. За важких безгрошових умов і відсутності виплат з бюджету країни, яких би вистачало для обладнання та медикаментів, більшість лікарів має вчитися прилаштовуватися і вигадувати різні способи для свого прожиття.

До дня медичного працівника, який традиційно святкується у третю неділю червня, хотілося б згадати якраз про кращих людей зі сфери Гіппократа, головна і вічна заповідь якого «Не нашкодь!» залишається гаслом для найсильніших представників професії.  Київська міська клінічна лікарня №7 (вул. М. Котельнікова, 95) має чудовий приклад «лікаря-філософа, схожого на Бога» - Васильєва Жанна Іванівна, заслужений лікар України, працює в галузі охорони здоров’я з 1959 року. Закінчила Сторожинецьке медичне училище, а в 1969 році – Чернівецький медичний інститут. З 1982 року працювала в Київській міській клінічній лікарні №7 на посаді завідувача терапевтичним відділенням, з 1985 року по 1987 року – заступником головного лікаря з експертизи тимчасової непрацездатності, з 1987 року – на посаді головного лікаря.

За тридцять років діяльності в лікарні №7 Жанна Іванівна виростила цілу когорту лікарів-фахівців, знавців своєї справи. Вона завжди стимулювала і підтримувала лікарів відвідувати різні медичні заходи та конференції як в Україні, так і за кордоном. Кожен з її учнів гідний зайняти керівну посаду і продовжити справу свого вчителя.

Навіть при найважчих умовах їй завжди вдавалося зберігати імідж лікарні, де головним залишався пацієнт. Пацієнт перед усім! В керуванні великим колективом панівним вона вбачала збереження першості потреб хворих: «Якщо люди бажають, хай дякують, але ніяких цін лікарі їм не повинні називати». Водночас вона зберігала статус лікарні, і давала можливість лікарям не ставати на шлях заробітчанства. У переліку особливостей, які за цей час чітко закріпилися за лікарнею, на перше місце виходить кваліфікована допомога і чуйне ставлення до пацієнтів. І далеко не останнє місце посідає те, що незалежно від статусу хворого, людям надається все необхідне для порятунку. Навіть така незахищена соціальна верства населення як бомжі завжди приймалися лікарнею, яка їх лікувала, одягала і годувала. Коли більшість міських лікарень пропонували пацієнтам користуватися власною постільною білизною, постільна білизна у лікарні №7 залишалася на належному рівні, а годування при виділенні з бюджету 1, 28 грн., покращувалося за рахунок лікарні. Введенні благодійні внески були болючим питанням для Васильєвої Ж. І., але це було необхідним. Лікарі завжди дослухалися до її порад.

При Васильєвій у лікарні були сформовані приймальне відділення, два терапевтичних відділення, неврологічне, травматологічне, консультативно-діагностичне, фізіотерапевтичне відділення, відділення профілактичних медичних  оглядів,  травмпункт.

На базі  лікарні  працює  кафедра  терапії та ревматології НМАПО ім. П.Л. Шупика, керівник клінічної  бази – доктор медичних наук, професор,  віце-президент Асоціації ревматологів України, заслужений лікар України  Шуба Неоніла Михайлівна – надає висококваліфіковану лікувально-діагностичну, консультативну та  методично-навчальну допомогу і з задоволенням співпрацює із лікарями лікарні №7, що буває вкрай рідко. 

Дякуючи Васильєвій Ж.І., у лікарні з’явився апарат Комп’ютерної Томографії. Щоправда, його експлуатація стала предметом суперечок між лікарнею і бажаючими скористатися титанічною справою лікарів і зробити лікарню приватизованою. Для запобігання таких проблем було б не погано меру Києва Віталію Кличко, як людині яка справді вміє слухати, розібратися у тонкощах роботи та обов’язках головного лікаря будь-якої лікарні. Дуже важливо знати хто такий пацієнт, і що далеко не гроші є головним у медичній справі. Саме Васильєва Ж. І. гідна стати консультантом мера з питань охорони здоров’я.

Відповідальність за збереження людяності – це спільний проект майбутнього України!

                                                                        

"Останній вагон". Вони встигли.

Стаття надрукована в журналі "Театрально-концертний Київ", травень, 2015 року. 

Здавалося б, що нового можна розповісти про наркоманія зі сцени? Щоб це було не банально, не нагадувало проповідь і викликало в молоді справжні серйозні почуття відповідальності за життя. Важко знайти баланс між життєвою правдою цієї проблеми і повчаннями... Зазвичай вистави виявляються далекими від розуміння успішних режисерів та акторів і все ж таки скочуються до рівня шкільного уроку або дешевої непереконливої агітації. Або ж глядач змушений дивитися  жорстку "соціалку", що не викликає співчуття...

За останні роки найбільшу серйозну роботу з цієї теми представив Перший український театр для дітей та юнацтва (Львів) за п’єсою київського драматурга Тетяни Іващенко «Втеча з реальності» (прем’єра 2013 року). У режисурі Володимира Борисюка і пластиці Ольги Семьошкіної із акторською молоддю театру вийшла дійсно потрібна актуальна вистава. А далі - тиша…

По-перше більше і текстів на тему нема, по-друге і братися за саму тему ніхто не наважувався. Створити документальний спектакль, який мав би застерегти від бажання спробувати наркотики, взявся Національний театр імені Івана Франка. Також співавтором цього проекту виступила Міжнародна антинаркотична асоціації, керівником якої є Євгеній Нерух. Після відвідування реабілітаційного центру акторами Остапом Ступкою та Дмитром Рибалевським, у Є. Неруха виникла ідея аматорської вистави. Молоді люди, які проходили реабілітацію, почали просто записувати свої життєві історії, які згодом під редакцією актора та режисера Тараса Жирка стали основою вистави. Так на Камерній сцені виник проект «Останній вагон».

Спроби поставити документальні вистави нині не поодинокі: п’єси зі свідчень очевидців подій вже давно почали входити в театральну практику. Новизна цього ж проекту в тому, що ролі виконують не актори, а справжні учасники подій. П’ять молодих людей віком 20-25 років: Олексій Біруля, Поліна Вілкова, Андрій Скутельник, Єгор Тіщенко та Анна-Марія Громико - не грають, а сповідаються перед глядачем. Протягом року творці проекту (актори і режисери Театру імені Івана Франка) готували молодь до цієї п'єси. Без професійної освіти, але зі страшним досвідом наркозалежності й бажанням урятувати інших від цієї проблеми, ці п'ятеро вийшли на сцену. 

Виставу "Останній вагон" можна вважати як реабілітацією для самих учасників, так і попередженням для інших. Результат засвідчив перемогу юнаків над залежністю, порятунок від смерті і величезний потенціал до реалізації кожного з них у подальшому житті. 

Композиція спектаклю побудована з монологів, етюдів і хореографічних номерів (пластика – Ольга Семьошкіна). Усі монологи об’єднали завдяки спільній ситуації: молоді люди сідають у потяг і опиняються в одному купе. Уже згодом вони дізнаються, що всі їдуть в Одесу на реабілітацію. Так вони починають розповідати свої історії: як, чому, навіщо і скільки разів вживали наркотики. Хтось це робив для того, щоб вирости з особистих комплексів, хтось через дівчину, котрій прагнув сподобатися, хтось від нудьги або душевної порожнечі, хтось просто для гострих почуттів або з цікавості. Безумовно, раз у раз вони прагнули зупинитися, але знову і знову починали колотися, вживати таблетки, курити траву. Усі юнаки різні, з різних сімей, хтось більш забезпечений, хтось менш, у когось батько алкоголік, у когось друзі наркомани, а хтось просто став заручником непередбачуваної ситуації...  

Прекрасною ілюстрацією бажання порятунку стала хореографічна композиція з чистим паперовим аркушем. Аркуш лежить на підлозі, висвітлений прожектором. Учасники вистави по черзі намагаються доторкнутися до нього, ніби прагнуть написати своє майбутнє. Їхні рухи різні, але всі вони вимагають багато зусиль, і так чи інакше танцівникам вдається це зробити.  

Деякі моменти гри, звісно ж, не досконалі, але відчувається колосальна робота (Після вистави Тарас Жирко подякував Олександру Форманчуку, Олександру Печериці та іншим франківцям, котрі протягом року працювали з учасниками цієї вистави). Деякі монологи просто гіпнотизують: від усвідомлення того, що саме ця молода і тендітна людина пережила жахливий досвід, просто перехоплює подих. Потенціал цієї молоді просто надзвичайний, іноді навіть забувається, що це не справжні актори. Спів під власний акомпанемент (удари по порожньому кулеру звучали, мов набат) Поліни Вілкової взагалі перевершував аматорський рівень, як і парний хореографічний номер Анни-Марії та Єгора.

У фіналі звучить церковний хорал, що наштовхує на усвідомлення порятунку. А білі сорочки, в які закутані герої, стають екраном для їхніх дитячих фотографій. Кожен проявляє своє дитяче обличчя, що безумовно стає найсильнішим акордом у виставі. Невинність, необізнаність, байдужість дорослих змусили подорослішати цих дітей занадто жорстокою ціною. Але диво в тому, що вони віднайшли свій "останній вагон", вчасно зірвали стоп-кран і опинилися там де треба. 

Сьогодні учасники вистави живі, сповнені надій на завтра, сповнені потенціалом власного розвитку. Сьогодні вони врятовані, вони вийшли з мороку, буквально прозріли. Адже етюд із зав’язаними очима, коли хлопці й дівчата прямують від одного кутка в інший, так нагадує класичне полотно П. Брейгеля-старшого «Сліпі». Коли сліпий веде сліпого, всі неодмінно впадуть у прірву... Добре, що ці діти не знехтували рукою, простягнутою їм для порятунку. Завдяки своїй силі волі та допомозі небайдужих вони змогли не лише реабілітуватися, а й отримати прекрасну можливість для творчої реалізації. Цей театральний продукт став досягненням колективу всього театру і, безумовно, цих п'ятьох молодих людей.

У виставі збережено мову кожного з учасників. Двоє з них говорять українською, двоє постійно міксують українську з російською залежно від місця свого перебування. А один говорить білоруською, згадуючи про рідний Мінськ. Це не заважає, а навпаки передає світову значимість проблеми. Не важливо, звідки людина, - під дією наркотиків свідомість вбивається однаково. 

Вистава виводить на новий рівень заангажовану тему наркотиків. Ступінь правдивості та відвертості народжує потужний документальний проект нового рівня, де не лише текст є документом, а й самі люди - живим свідченням проблеми. А головне - вони демонструють приклад того, що навіть потрапивши в цю пастку, згодом можна повернутися до повноцінного життя.

                                                                            

Абсурд стискає серце

 Життя на кордоні в очікуванні свободи. 

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концерний Київ", березень, 2015 року.

Кіносценарій «Будинок на кордоні» польського драматурга, прихильника «театру парадоксу» Славоміра Мрожека (1930 – 2013 рр.) неодмінно мав з’явитися на теренах сучасного українського театрального простору. Так відверто та болюче звучить його тема про кордон, який влаштовують прямо по середині квартири однієї звичайної сім’ї. 

Автор написав п’єсу-кіносценарій у 1967 році, будучи з 1963 року в еміграції в Італії, із 1968-го – у Франції, далі – у Мексиці. Лише 1998 року Мрожек повернеться вже до зовсім іншої Польщі. У тексті йшлося про розподіл Польщі у 40-х роках, тобто про дитячі спогади Славоміра. Різноманітність здібностей митця, який реалізувався як письменник, драматург і художник нагадує його попередників Вітольда Гамбровича та Станіслава-Ігнація Віткевича. Та й прихильність до абсурдних тем, бурлеску, гострого гумору свідчить про продовження найкращих польських літературних традицій.

Утім, письменник не вважав своє життя чимось особливим і в підсумку говорив про себе дуже просто: «Я всього тільки жив в цьому світі. Пережив Другу світову війну, німецьку окупацію Польщі, сталінський комунізм і його продовження, але тут хвалитися нічим, мільйонам людей вдалося те ж саме. Немає нічого виключного і в моїй еміграції…».

 Молодий кримський режисер Антон Романов, який встиг здійснити декілька постановок у різних містах України, сьогодні змушений перебувати поза власною малою батьківщиною. Тема анексії Криму і нинішня заборона вільно перетинати кордон звучить трагічними нотами у його новій постановці на мікросцені Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Простір чорної кімнати вміщує лише невеличкий стіл посередині і стільці для глядачів, що розташовані по обидва боки від ігрового майданчика. Це і є лінія кордону. Кількість членів сім’ї зменшено: тут мешкають власник квартири (мрожеківський персонаж «Я») (Юрій Чеботарьов), його дружина (Світлана Брагіна), і теща (Галина Джикаєва). Тестя і дітей немає, але дружина вагітна, тут чекають на дітей. Сімейна ідилія із печеною картоплею переривається вторгненням комісарів у шкіряному чорному одязі (Вадим Доценко, Тетяна Кеуш). Тепер на столі карта Європи, а комісари картоплею наче грою в шахи ділять кордони.

Ну а далі все як написано, тільки в реаліях сучасної ситуації з Кримом. Квартиру поділено на дві держави. Теща повертається в таку омріяну країну дитинства, де вона була таким щасливим «октябрьонком». Але перетин кордону без документів закінчується її смертю, а сцена тріумфу повернення жінки у СРСР - маршируванням усіх інших навколо столу. Стрій кроків нагадує про військовий трибунал, саму ж тещу обмотують червоно-білою стрічкою, якою розмежовують території... Мить радості, застрибування на стіл і драпання в стелю нагадує драпання по кришці домовини. Ще одна мить, і вона помре, а держава, в якої вона просить порятунку, навіть не подивиться у її бік. Хороша була теща, пиріжки смачні пекла. Хто відповідає за смерті невинних людей? І чи такі вже ми  важливі у сьогоднішніх реаліях поділу величезних капіталів дядьків і бізнесменів? А далі – тиша…

Постійний нагляд прикордонників, комунікація із глядачем, перевірка сумок, телефонів і відповіді на запитання... Ліхтарики світять прямо в обличчя, а за спинами - якесь шаркання. Спільний майданчик залучає всіх у простір заданої проблеми. Водночас, будучи свідомими жителями країни, ми щодня перебуваємо у зоні страху та конфлікту. Чия квартира наступна? Кому прийде повістка? Власне за що воювати? Кого захищати? Кому довіряти? Що відстоювати? Де очікувана свобода? І що нам з нею робити? Голова вибухає від запитань. 

Власник квартири – "ботан" в окулярах і жилетці в клітинку - просто хотів жити, як і тисячі інших людей, хотів спати у власному ліжку, крізь яке нині просочуються біженці. Згодом життя стає взагалі неможливим. Постійні огляди, сутички, пістолети. Як тут можна жити? І як тут можна народити дитину?

 Наростання напруги підкріплюється поступовим обмотуванням всієї кімнати червоно-білою стрічкою – небезпечна зона. Стіл розламують на дві частини, під які, як під кришки домовин, потрапляють власник квартири і його вагітну дружину. Світ розбивається на друзки, світло зникає, чути зойк новонародженого. Чи виживе дитина? Чи має вона надію на завтра? Чи буде жити наша нація чи вона приречена помирати, розтоптана ногами несправедливого сучасного «фашизму»? Творці вистави не дають відповіді, вони просто показують процес. Глядача так само обмотують червоно-білою стрічкою і під крики «евакуація!» та звуки страшного набату виводять з кімнати крізь темний коридор у фойє, де яскравий прожектор засліплює всім очі. Неможливо зорієнтуватися куди йти, всі займають якісь місця і ще декілька хвилин сидять, не розуміючи: це все чи ще очікувати продовження? А саме такі запитання постають у головах людей нашої країни щодня.

Вистава із чітко розставленими акцентами миттєво викликає емоційні сплески і сльози, серйозні переживання, «ефект присутності». Але чомусь фінал не досягає очікуваного катарсису. Мабуть, те, що відбувається сьогодні у справжньому житті, вражає набагато сильніше, ніж цікава театральна форма. 

P. S. Окрім п’єс західних абсурдистів актуально звучатимуть і п’єси російського драматурга Віктора Славкіна (1935 – 2014 рр.). Сам драматург визнавав вплив Мрожека на свою ранню творчість. Наприклад, п’єса «Погана квартира» (написана за рік до мрожеківського «Будинку») звучить як передчуття «Будинку на кордоні», адже її мешканці живуть в тирі, і постійно мають прилаштовуватися до пострілів, що заважають їм. Чи не показує вона реалії сьогоднішнього Сходу України, де жителі самотужки мають обороняти своє житло від постійних атак?

                                                         Текст курсивом до друку не ввійшов.