Абсурд стискає серце

 Життя на кордоні в очікуванні свободи. 

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концерний Київ", березень, 2015 року.

Кіносценарій «Будинок на кордоні» польського драматурга, прихильника «театру парадоксу» Славоміра Мрожека (1930 – 2013 рр.) неодмінно мав з’явитися на теренах сучасного українського театрального простору. Так відверто та болюче звучить його тема про кордон, який влаштовують прямо по середині квартири однієї звичайної сім’ї. 

Автор написав п’єсу-кіносценарій у 1967 році, будучи з 1963 року в еміграції в Італії, із 1968-го – у Франції, далі – у Мексиці. Лише 1998 року Мрожек повернеться вже до зовсім іншої Польщі. У тексті йшлося про розподіл Польщі у 40-х роках, тобто про дитячі спогади Славоміра. Різноманітність здібностей митця, який реалізувався як письменник, драматург і художник нагадує його попередників Вітольда Гамбровича та Станіслава-Ігнація Віткевича. Та й прихильність до абсурдних тем, бурлеску, гострого гумору свідчить про продовження найкращих польських літературних традицій.

Утім, письменник не вважав своє життя чимось особливим і в підсумку говорив про себе дуже просто: «Я всього тільки жив в цьому світі. Пережив Другу світову війну, німецьку окупацію Польщі, сталінський комунізм і його продовження, але тут хвалитися нічим, мільйонам людей вдалося те ж саме. Немає нічого виключного і в моїй еміграції…».

 Молодий кримський режисер Антон Романов, який встиг здійснити декілька постановок у різних містах України, сьогодні змушений перебувати поза власною малою батьківщиною. Тема анексії Криму і нинішня заборона вільно перетинати кордон звучить трагічними нотами у його новій постановці на мікросцені Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Простір чорної кімнати вміщує лише невеличкий стіл посередині і стільці для глядачів, що розташовані по обидва боки від ігрового майданчика. Це і є лінія кордону. Кількість членів сім’ї зменшено: тут мешкають власник квартири (мрожеківський персонаж «Я») (Юрій Чеботарьов), його дружина (Світлана Брагіна), і теща (Галина Джикаєва). Тестя і дітей немає, але дружина вагітна, тут чекають на дітей. Сімейна ідилія із печеною картоплею переривається вторгненням комісарів у шкіряному чорному одязі (Вадим Доценко, Тетяна Кеуш). Тепер на столі карта Європи, а комісари картоплею наче грою в шахи ділять кордони.

Ну а далі все як написано, тільки в реаліях сучасної ситуації з Кримом. Квартиру поділено на дві держави. Теща повертається в таку омріяну країну дитинства, де вона була таким щасливим «октябрьонком». Але перетин кордону без документів закінчується її смертю, а сцена тріумфу повернення жінки у СРСР - маршируванням усіх інших навколо столу. Стрій кроків нагадує про військовий трибунал, саму ж тещу обмотують червоно-білою стрічкою, якою розмежовують території... Мить радості, застрибування на стіл і драпання в стелю нагадує драпання по кришці домовини. Ще одна мить, і вона помре, а держава, в якої вона просить порятунку, навіть не подивиться у її бік. Хороша була теща, пиріжки смачні пекла. Хто відповідає за смерті невинних людей? І чи такі вже ми  важливі у сьогоднішніх реаліях поділу величезних капіталів дядьків і бізнесменів? А далі – тиша…

Постійний нагляд прикордонників, комунікація із глядачем, перевірка сумок, телефонів і відповіді на запитання... Ліхтарики світять прямо в обличчя, а за спинами - якесь шаркання. Спільний майданчик залучає всіх у простір заданої проблеми. Водночас, будучи свідомими жителями країни, ми щодня перебуваємо у зоні страху та конфлікту. Чия квартира наступна? Кому прийде повістка? Власне за що воювати? Кого захищати? Кому довіряти? Що відстоювати? Де очікувана свобода? І що нам з нею робити? Голова вибухає від запитань. 

Власник квартири – "ботан" в окулярах і жилетці в клітинку - просто хотів жити, як і тисячі інших людей, хотів спати у власному ліжку, крізь яке нині просочуються біженці. Згодом життя стає взагалі неможливим. Постійні огляди, сутички, пістолети. Як тут можна жити? І як тут можна народити дитину?

 Наростання напруги підкріплюється поступовим обмотуванням всієї кімнати червоно-білою стрічкою – небезпечна зона. Стіл розламують на дві частини, під які, як під кришки домовин, потрапляють власник квартири і його вагітну дружину. Світ розбивається на друзки, світло зникає, чути зойк новонародженого. Чи виживе дитина? Чи має вона надію на завтра? Чи буде жити наша нація чи вона приречена помирати, розтоптана ногами несправедливого сучасного «фашизму»? Творці вистави не дають відповіді, вони просто показують процес. Глядача так само обмотують червоно-білою стрічкою і під крики «евакуація!» та звуки страшного набату виводять з кімнати крізь темний коридор у фойє, де яскравий прожектор засліплює всім очі. Неможливо зорієнтуватися куди йти, всі займають якісь місця і ще декілька хвилин сидять, не розуміючи: це все чи ще очікувати продовження? А саме такі запитання постають у головах людей нашої країни щодня.

Вистава із чітко розставленими акцентами миттєво викликає емоційні сплески і сльози, серйозні переживання, «ефект присутності». Але чомусь фінал не досягає очікуваного катарсису. Мабуть, те, що відбувається сьогодні у справжньому житті, вражає набагато сильніше, ніж цікава театральна форма. 

P. S. Окрім п’єс західних абсурдистів актуально звучатимуть і п’єси російського драматурга Віктора Славкіна (1935 – 2014 рр.). Сам драматург визнавав вплив Мрожека на свою ранню творчість. Наприклад, п’єса «Погана квартира» (написана за рік до мрожеківського «Будинку») звучить як передчуття «Будинку на кордоні», адже її мешканці живуть в тирі, і постійно мають прилаштовуватися до пострілів, що заважають їм. Чи не показує вона реалії сьогоднішнього Сходу України, де жителі самотужки мають обороняти своє житло від постійних атак?

                                                         Текст курсивом до друку не ввійшов.                  

Стрибок на дистанцію близькості…

Вистава "Близькість", Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра, режисер – Тамара Трунова, прем’єра 31 січня 2015 року.

Прочитавши п’єсу «Близькість» Патріка Марбера, відомого британського драматурга, який за неї у 90-х роках отримав різні нагороди, а згодом і екранізацію у Голівуді із Дж. Робертс, Д. Лоу, Н. Портман і К. Оуеном, я не залишилася в захваті. Одразу виникло запитання, що може турбувати молодого сучасного українського режисера у цій п’єсі? Я знайшла інтерв’ю Трунової, надруковане ще під час репетицій у журналі «Театрально-концертний Київ», в якому Тамара пояснювала свій вибір щодо п’єси: «Вона цікава, парадоксальна, смілива, з сучасними проблемами і мовою. Без позитивних і негативних героїв. Без повчань. Здається, автор просто спостерігає за життям людей і просто фіксує бачене». На додаток почувши багато різних відгуків про виставу Т. Трунової і із задоволенням згадуючи її попередні роботи (особливо «Дві панянки у бік Півночі»), до театру йшла із надією. Надія виправдалася.

Медитаційно-затягуюча музика (Олександр Курій, Іван Завгородній) у поєднанні із візуальним образом народжує на сцені атмосферу справжнього акваріуму (сценограф – Олег Луньов), а люди тут ніби риби у стані стрибків вниз-вгору вліво-вправо. Відносини двох пар, які між собою постійно переплітаються, врешті-решт закінчуються повним крахом: одна з жінок гине, всі інші прощаються. Точніше прощаються у п’єсі, у виставі фінал залишається невизначеним, можливо, Анна і Ларрі знову почнуть все з початку. Акваріум – назва книжки Дана, молодого хлопця (Андрій Ісаєнко), присвячена його дівчині-стриптизерші Алісі (Анастасія Логвін), акваріум – місце, де Анна (Леся Самаєва) фотографує незнайомців. Акваріум виринає із відео-проекції на спущену перед самим глядачем прозору сітку-екран (атмосфера вистави чимось нагадала відреставрований київський Планетарій із літаючою рибою і сферичним кіно). Акваріум – це стан душі героїв. Занурені у воду, вони не здатні говорити, говорити правду і бути самими собою. А коли цей вакуум зникає, їхні розкаяння і правда знищує відносини між ними, сповнені брехні. Правда знищує світ ілюзій, вони справжні набагато гірші, ніж уявлялися. У пошуках власної ідентифікації герої зраджують, брешуть, страждають і просто живуть.

Хореографічні номери (хореограф – Антон Вахліовський) теж нагадують про риб: коли офіціанти танцюють із підносами, розставлені на них бокали із червоним вином ніби демонструють відкладання ікри у воді (до речі, Анна хотіла дітей, але до цього так і не дійшло, тому ікра виглядає як гротесковий перебільшений знак того, чого немає). Ресторан, де зустрічаються Анна і Ларрі (Сергій Детюк) – це ресторан суші, і офіціанти знову ж таки бавляться із рибою. Аліса з’являється у вигляді русалки зі стрибками, що передають незручний її стан між Анною і Даном, вона наче риба, що б'ється об льод. Та й лялькові рухи стриптезерш у стрип-барі створюють ілюзію підводного царства. А Дан в останній сцені, обвішаний святковими ковпачками, нагадує незграбного пінгвіна, що впав на спину, і тепер його має хтось підняти, щоб він не вмер у такому страшному положенні. 

Подіум посеред сцени слугує трампліном, з якого герої стрибають в обійми один одного. Стрибки лише тимчасово наближають їх один до одного, дарують близькість, якусь невидиму, невловиму і постійно вислизаючу близькість. Взагалі темпоритм вистави – це рвані стрибки вперед-назад, від однієї жінки до другої, від одного чоловіка до наступного, з одного ліжка в інше. І лише мить близькості змушує пережити спокій і щастя.

Якщо від початку молода актриса А. Логвін виглядає не дуже впевнено, вже її монолог під час виставки фотографій змушує повірити в її біль, а обурений вигук про те, що все брехня і люди насправді самотні, змушує відформотувати її характер легковажної дівчинки і перевести його на новий, більш глибинний рівень (у п’єсі це не відслідковується). Стосовно Анни у виконанні Л. Самаєвої, то постійно не вистачає чіткого характеру жінки, за яку змагаються двоє чоловіків. У п’єсі це закомплексована і невпевнена у собі особа, у виставі вона то рокова жінка, то невизначена перезріла німфетка, що залишає враження недопрацьованості із режисером. Актриса як завжди із стовідсотковою харизматичністю, заражаючим сміхом і неперевершеною жіночністю, на жаль, не народжує жодної нової риси. Нібито на сцені та сама зруйнована досвідом Шарлотта Гейз, матуся Лоліти із однойменного спектаклю лівобережців, чи медсестра із вистави «Черга». Чудова гра не виходить за рамки самоцитування і самоповтору, не дає новий характер. Так само періодично не добирає градусу і А. Ісаєнко. В першій половині вистави він мляво передає відчуття до Анни, у другій дії він так само мляво говорить про смерть Аліси. Невмотивована логіка його поведінки залишає питання. Актор Сергій Детюк, який нещодавно перекочував із Запоріжжя і Дніпропетровська і зіграв маленьку роль у богомазовській виставі «Радість сердечна...», тут вперше продемонстрував себе у великій роботі. Створений ним образ наївного доброго лікаря, зовнішньо схожого на страуса, свідчить про великий акторський досвід. Його обурення виглядає як занурення в холодну воду акваріуму, в якому він нічого не розуміє. Людина, яка прагне щастя і сподівається правдою і щирістю його заслужити, найбільше приваблює у сценах із Анною, коли він дарує їй подарунки і у фіналі, коли їхня пісня звучить як надія на завтрашнє щастя. А чи буде воно те щастя, чи буде знову наступний стрибок кудись вниз, вліво чи вправо?

Драматург не ідеалізує своїх героїв, в нього власне і героїв-то немає, є прості люди, які борсаються у життєвому болоті, сплять один з одним, зраджують і знову повертаються, і знову йдуть. У виставі, напротивагу бажанню режисера, персонажі романтизовані і опоетизовані. Вони наближені до героїзації, особливо Анна у виконанні Л. Самаєвої займає майже центральне місце вистави, хоча цього не мало би відбутися за логікою драматурга.

 Приємно вражають додаткові вкраплення: довгі хореографічні номери стають окрасою вистави, продовжують візуальний образ акваріуму і водночас надають змогу милуватися красою людських тіл, і навіть вводять у стан відстороненої медитації. Фото-виставка Анни транслюється на екран-сітку галереєю облич акторів театру (фотограф – Олеся Моргунець-Ісаєнко), і це не просто чорно-білі слайди-ілюстрації, а передача світу окремих людей, емоцій, їхніх душ і отих самих стрибків від одного до іншого у пошуках невловимої, вислизаючої близькості. Це ніби портрети тих невідомих зі згаданої стіни в Постман-парку, які віддали свої життя, рятуючи інших людей, саме ця стіна із зображенням птахів заміняє задник сцени. 

Дійство настільки красиве і сплетене із різновекторних деталей у тугий точний вузол, що можна концентруватися на будь-чому: якщо не задовольнить сюжет, можна просто розслабитися і насолоджуватися музикою і хореографією, якщо і це не цікавить, можна розглядати фотографії, або слідкувати за акторами. Власне естетика постмодерну дозволяє обирати щось своє для кожного глядача, а сюжет залишається лише приводом для висловлювання думок режисера. Тому зовсім не обурює скорочений текст і натомість доповнений потрібними для руху вистави вставками. Зменшений до мінімуму мат не ріже вухо і не викликає відрази. Адже у самій п’єсі (можливо, це стосується російського перекладу) мат виглядає просто заради мату і не завжди виправдовується.

Стрибок на дистанцію близькості простих людей складається у багатошаровий пазл Тамари Трунової, через який можна прослідкувати особистий погляд на проблему, але не будемо припарувати і створювати фрейдистський аналіз творця, залишимо це психоаналітикам і психологам. Насолоджуватися виставою «Близькість» варто знову і знову, і я впевнена що кожного разу можна відкривати нові і нові деталі. 

Фотографії Олесі Моргунець-Ісаєнко.