Сайт Юлії Бірзул "Во мне точки нет" :
http://vomne.net/o-teatre/mistichni-istoriyi-dami-primari-intervyu-iz-irinoyu-klischevskoyu.html
Інтерв’ю із Іриною Кліщевською, художнім керівником театру «Колесо».
Тільки-но я увійшла до театру «Колесо», як у приміщенні одразу зникло світло. Ірина Кліщевська намагалася з’ясувати в чому річ? Виявилося світло зникло по всьому Андріївському узвозі через профілактичні роботи. Темними сходами ми піднялися до кабінету Ірини Яківни і під голоси акторів, що репетирували на сцені, наша розмова все ж таки відбулася, на відміну від прогону вистави. Театр готувався до прем’єри за п’єсою П. Кальдерона «Дама-примара». Перша її постановка в цьому театрі (і в Україні взагалі) була здійснена ще в 1996 році, і йшла протягом десяти років, отримала «Київську пектораль» за музичне оформлення. І. Кліщевська згадує як готувалися до першої прем’єри:
Педро де ла Барка Кальдерон – це висока класика, якої зараз не вистачає. Багато класики бачимо на сцені, але жанру «плаща і шпаги» практично немає. Я навіть не пам’ятаю, чому ми перестали грати цю виставу. А потім просто випускали нові прем’єри, і все не було часу її відновити. Я не викреслювала її із афіші, і постійно думала до неї повернутися. Звертаючись і вперше, і вдруге до цієї п'єси ми вирішили не порушувати авторський стиль. Адже текст Кальдерона писаний віршами. Знаю, що сьогодні російською часто грають прозовий варіант. Переклад для нашого театру здійснив іспаніст Сергій Борщевський.
П’єса «Дама-примара» сьогодні просто необхідна, адже вона підіймає такі питання як честь, гідність, висока любов на фоні потаємної інтриги сюжету. Духовність, одухотвореність, саме те, що ми стерли в нашому житті. Звісно ці почуття зараз поновлюються, але дуже важким шляхом.
Що нового у другій редакції вистави?
Із попередніх виконавців залишився лише Вадим Лялько, який знову грає Дона Мануеля. Інші ролі виконує молодь театру. Я завжди намагаюся одразу займати в репертуарі нових акторів. В нашому маленькому колективі немає системи «п’ятий зайчик в третьому ряду».
Акторам дуже складно грати вірші, які мають стати органічним діалогом. Тим паче на сцені діють дони, аристократія, знатні чоловіки із військовою виправкою, відбуваються справжні бої зі шпагами, які ми відновили за малюнком Володимира Абазопуло. Ми ретельно вивчали мову жестів, віял, як правильно кавалери беруть за руку даму тощо. І хоча нашим завданням не було зробити історичну реконструкцію, але ми намагались максимально наблизитись до епохи. Проте, вистава все ж вийшла сучасною, динамічною та рухливою, за рахунок енергетики молодих акторів. Протягом вистави ми робимо перехід від поліетиленових костюмів до справжніх. Наче відкриваємо альбом і бачимо картинки, а потім намагаємось зіграти як воно справді могло б бути тоді.
На остаточне вирішення відновити постановку також вплинула економічна ситуація в країні. Зробити нову костюмну виставу коштувало б шалених грошей. А ми зберегли костюми та декорацію в гарному стані, на їхнє відновлення пішло мінімум часу та коштів.
Як відомо «Дама-примара» користувалася успіхом у глядача. Якого глядача Ви чекаєте сьогодні?
Молодого. Я звісно не розділяю, до нас приходять різноманітні глядачі. Публіка значно змінилась. Сьогодні не так багато людей, які з легкістю прочитають усі закладені режисером змісти у виставі. Ми спостерігаємо, що в театр ходять великими компаніями, стало навіть модно відзначати таким чином свята. Хоча на думку соціальних експертів, театри постійно відвідує лише 6-10% населення. Сьогодні відвідування театру трохи зменшилося, думаю, більше через фінансові проблеми. Але люди рятуються в театрі. Вони хочуть відчути живу енергію, і побути десь окремо від негативних подій. Проте завдання театру не тільки допомогти глядачу відпочити, а й посміявшись, поплакавши, очистившись духовно, замислитись. Тому добре, що на виставах за провокативною драматургією (наприклад, «Золотий дракон») у нас побільшало глядачів.
У вас в репертуарі часто звучать імена-«родзинки», які не побачиш більше ніде. Це спеціальна репертуарна політика чи випадковість?
Це цілеспрямована робота. Ми намагаємось створити репертуар, який був би несхожим на інші театральні колективи не тільки Києва, а й України. Справді, знайти прізвище Міттерера, Нестроя, Хандке або Францобеля у якійсь афіші окрім нашої просто неможливо. Я люблю ставити щось оригінальне. Скажу відверто, я можу відмовитись взяти до роботи п'єсу, якщо дізнаюсь, що хтось з колег наклав на неї оком. Бувало таке, що і я відмовлялась від ідеї щось поставити, і колеги свої задуми не втілювали в життя. Беручи щось до постановки, намагаємось якось спрогнозувати глядацький попит. Це справа з одного боку інтуїтивна, а з іншого – суто прагматична.
Більшість репертуару займає світова класика, а серед сучасних п’єс бачимо лише зарубіжні. Чи хотіли б Ви поставити сучасну українську драматургію і яку?
Не можу сказати, що сучасної української драми у нас немає. Є п'єси та інсценівки Ярослава Стельмаха, є переробка, осучаснений водевіль Миколи Янчука «По ярмарку» - вистава «У Києві, на Подолі...». Сучасної української драматургії читаю достатньо, проте поки що не натрапила на щось для себе цікаве. Не дуже хочеться ставити виставу, дія якої відбувається в морзі або ж на кладовищі. Якщо чесно, то свою порцію відвертої «чорнухи» я вже відпрацювала у 80-х та 90-х роках. Це був необхідний етап становлення театру, це була гарно написана за усіма канонами драматургія, яка давала можливість виходу негативним емоціям. Теми, які порушують українські молоді драматурги, мене хвилюють, але на відвертий експеримент ми не маємо фінансування. Державна програма підтримки молодих театралів відсутня як для драматургів, так і для режисерів.
А зарубіжна сучасна драматургія підтримується фінансово їхніми інституціями. Німецькомовні країни перекладають свою драматургію різними мовами, видають збірки, фінансово стимулюють її втілення у наших театрах. Підтримують своїх сучасників британці, колись це робили фіни. Ми ж такої програми не маємо навіть на території України, не говорячи вже про підтримку своїх десь за кордоном.
Скажіть, будь ласка, як пройшов цьогорічний фестиваль моновистав «Відлуння»?
Минулого року ми вирішили повернути фестиваль на нашу сцену. Після кризи у 2008 році, економічно вигідніше було проводити його в Хмельницькому. Фінансова ситуація не дуже змінилась, проте ми взяли на себе відповідальність. Мізерного фінансування, яке надавала держава нам вистачало, щоб забезпечити учасників харчуванням та проживанням, а сценічний майданчик ми надавали безкоштовно. До Києва, гості добирались самі, витрачаючи на це власні кошти або ж підшукуючи спонсорів. І це при тому, що фестиваль не ставить собі за мету комерційну вигоду: глядачі потрапляють на вистави абсолютно безкоштовно. Змушена сказати, що фінансування за минулорічний фестиваль нам в повному обсязі не надійшло. Якщо Міністерство культури частину виплат компенсувало, то Департамент культури кошти не перерахував.
Відбір цього року був складний. Хтось був змушений відмовитись від участі оскільки не знайшов фінансування (театри з Ізраїлю, Великої Британії, Польщі), російському театру ми відмовили самі, враховуючи напружені стосунки між нашими державами сьогодні. Деяким учасникам допомагали різноманітні культурні інституції в нашій країні, посольства. За підтримки Австрійського культурного форуму до нас приїздив Алоїз Франк з виставою «Племінник Вітгенштайна», шведський тромбоніст Еліас Файнгерша показав виставу «Саундтрек мого життя», знайшовши собі спонсора на Батьківщині, грецькі фонди підтримали свою виставу «Інсенсо» за Д. Дімітріадісом.Серед українських представників – Євген Нищук, який ще до міністерського призначення погодився грати «Прекрасного звіра в серці», Віталій Бондарєв з Харкова з виставою «Суєта суєт» за Бабелем. Фестиваль відбувся як завжди у червні.
Ваш театр дуже багато гастролював світом. Як сьогодні складаються обставини гастролей?
У нас більш інтенсивне фестивальне життя, ніж гастрольне. Нещодавно відвідали фестиваль моновистав у м. Бітола (Македонія) із виставою Марії Грунічевої «Я чекаю тебе, коханий». Ще одне запрошення отримали із Махачкали. Але ж Дагестан – частина Росії. І якщо будуть продовжуватися такі протистояння між нашими країнами, ми звісно не поїдемо.
Культурний процес і тісні взаємозв’язки двох країн не повинні розпадатися, але як існувати далі? Яке Ви бачите рішення?
Сьогодні відбувається розпад зв’язків між нашими країнами в усіх сферах: в бізнесі, економіці, і в культурі безумовно. Мені шкода, що між нами втратилась адекватність сприйняття одне одного. На досвіді власної родини я помічаю, що нам доведеться будувати стосунки фактично з нуля, переборюючи негатив, руйнуючи стереотипи. Я за єдину Україну у нормальних стосунках із сусідами. Молодь нашого театру активно допомагала у всіх подіях Майдану. Ми надавали можливість молодим людям з Майдану отримати психологічну розрядку, запросивши їх на вистави.
При театрі відкрилися курси акторської та ораторської майстерності, що тривають 2 місяці. Хіба можна стати актором за такий короткий термін?
Звісно, неможливо стати актором за два місяці, але можна покращити свою мову і розкутість. Курси розраховані більше на психологічні звільнення від комплексів, корисні для людей публічних професій. Їх веде наша актриса Марія Грунічева. Також є декілька дитячих груп, яким наші актори викладають вокал і пластику. І вони вже беруть участь в наших виставах.
http://vomne.net/o-teatre/mistichni-istoriyi-dami-primari-intervyu-iz-irinoyu-klischevskoyu.html
Інтерв’ю із Іриною Кліщевською, художнім керівником театру «Колесо».
Тільки-но я увійшла до театру «Колесо», як у приміщенні одразу зникло світло. Ірина Кліщевська намагалася з’ясувати в чому річ? Виявилося світло зникло по всьому Андріївському узвозі через профілактичні роботи. Темними сходами ми піднялися до кабінету Ірини Яківни і під голоси акторів, що репетирували на сцені, наша розмова все ж таки відбулася, на відміну від прогону вистави. Театр готувався до прем’єри за п’єсою П. Кальдерона «Дама-примара». Перша її постановка в цьому театрі (і в Україні взагалі) була здійснена ще в 1996 році, і йшла протягом десяти років, отримала «Київську пектораль» за музичне оформлення. І. Кліщевська згадує як готувалися до першої прем’єри:
- Тоді з нами повсякчас траплялися містичні історії. Одна з таких була з кравцем на прізвище Криворучко. Десь за тиждень до прем'єри ми поїхали забирати у нього костюми. Потрапивши в майстерню ми ошаліли, оскільки побачили замість костюмів самі клаптики тканини і жодної готової сукні або ж камзолу. І до того нам ще не хотіли віддавати навіть ці клаптики. Довелося викликати міліцію. На додаток, шпаги гнулися з першої репетиції і ми навіть вивчили процес виготовлення зброї. Я нещодавно подумала, що під час цьогорічних репетицій нічого дивного, на щастя, не відбувається, а тут раптом зникло світло під час останніх прогонів.
Педро де ла Барка Кальдерон – це висока класика, якої зараз не вистачає. Багато класики бачимо на сцені, але жанру «плаща і шпаги» практично немає. Я навіть не пам’ятаю, чому ми перестали грати цю виставу. А потім просто випускали нові прем’єри, і все не було часу її відновити. Я не викреслювала її із афіші, і постійно думала до неї повернутися. Звертаючись і вперше, і вдруге до цієї п'єси ми вирішили не порушувати авторський стиль. Адже текст Кальдерона писаний віршами. Знаю, що сьогодні російською часто грають прозовий варіант. Переклад для нашого театру здійснив іспаніст Сергій Борщевський.
П’єса «Дама-примара» сьогодні просто необхідна, адже вона підіймає такі питання як честь, гідність, висока любов на фоні потаємної інтриги сюжету. Духовність, одухотвореність, саме те, що ми стерли в нашому житті. Звісно ці почуття зараз поновлюються, але дуже важким шляхом.
Що нового у другій редакції вистави?
Із попередніх виконавців залишився лише Вадим Лялько, який знову грає Дона Мануеля. Інші ролі виконує молодь театру. Я завжди намагаюся одразу займати в репертуарі нових акторів. В нашому маленькому колективі немає системи «п’ятий зайчик в третьому ряду».
Акторам дуже складно грати вірші, які мають стати органічним діалогом. Тим паче на сцені діють дони, аристократія, знатні чоловіки із військовою виправкою, відбуваються справжні бої зі шпагами, які ми відновили за малюнком Володимира Абазопуло. Ми ретельно вивчали мову жестів, віял, як правильно кавалери беруть за руку даму тощо. І хоча нашим завданням не було зробити історичну реконструкцію, але ми намагались максимально наблизитись до епохи. Проте, вистава все ж вийшла сучасною, динамічною та рухливою, за рахунок енергетики молодих акторів. Протягом вистави ми робимо перехід від поліетиленових костюмів до справжніх. Наче відкриваємо альбом і бачимо картинки, а потім намагаємось зіграти як воно справді могло б бути тоді.
На остаточне вирішення відновити постановку також вплинула економічна ситуація в країні. Зробити нову костюмну виставу коштувало б шалених грошей. А ми зберегли костюми та декорацію в гарному стані, на їхнє відновлення пішло мінімум часу та коштів.
Як відомо «Дама-примара» користувалася успіхом у глядача. Якого глядача Ви чекаєте сьогодні?
Молодого. Я звісно не розділяю, до нас приходять різноманітні глядачі. Публіка значно змінилась. Сьогодні не так багато людей, які з легкістю прочитають усі закладені режисером змісти у виставі. Ми спостерігаємо, що в театр ходять великими компаніями, стало навіть модно відзначати таким чином свята. Хоча на думку соціальних експертів, театри постійно відвідує лише 6-10% населення. Сьогодні відвідування театру трохи зменшилося, думаю, більше через фінансові проблеми. Але люди рятуються в театрі. Вони хочуть відчути живу енергію, і побути десь окремо від негативних подій. Проте завдання театру не тільки допомогти глядачу відпочити, а й посміявшись, поплакавши, очистившись духовно, замислитись. Тому добре, що на виставах за провокативною драматургією (наприклад, «Золотий дракон») у нас побільшало глядачів.
У вас в репертуарі часто звучать імена-«родзинки», які не побачиш більше ніде. Це спеціальна репертуарна політика чи випадковість?
Це цілеспрямована робота. Ми намагаємось створити репертуар, який був би несхожим на інші театральні колективи не тільки Києва, а й України. Справді, знайти прізвище Міттерера, Нестроя, Хандке або Францобеля у якійсь афіші окрім нашої просто неможливо. Я люблю ставити щось оригінальне. Скажу відверто, я можу відмовитись взяти до роботи п'єсу, якщо дізнаюсь, що хтось з колег наклав на неї оком. Бувало таке, що і я відмовлялась від ідеї щось поставити, і колеги свої задуми не втілювали в життя. Беручи щось до постановки, намагаємось якось спрогнозувати глядацький попит. Це справа з одного боку інтуїтивна, а з іншого – суто прагматична.
Більшість репертуару займає світова класика, а серед сучасних п’єс бачимо лише зарубіжні. Чи хотіли б Ви поставити сучасну українську драматургію і яку?
Не можу сказати, що сучасної української драми у нас немає. Є п'єси та інсценівки Ярослава Стельмаха, є переробка, осучаснений водевіль Миколи Янчука «По ярмарку» - вистава «У Києві, на Подолі...». Сучасної української драматургії читаю достатньо, проте поки що не натрапила на щось для себе цікаве. Не дуже хочеться ставити виставу, дія якої відбувається в морзі або ж на кладовищі. Якщо чесно, то свою порцію відвертої «чорнухи» я вже відпрацювала у 80-х та 90-х роках. Це був необхідний етап становлення театру, це була гарно написана за усіма канонами драматургія, яка давала можливість виходу негативним емоціям. Теми, які порушують українські молоді драматурги, мене хвилюють, але на відвертий експеримент ми не маємо фінансування. Державна програма підтримки молодих театралів відсутня як для драматургів, так і для режисерів.
А зарубіжна сучасна драматургія підтримується фінансово їхніми інституціями. Німецькомовні країни перекладають свою драматургію різними мовами, видають збірки, фінансово стимулюють її втілення у наших театрах. Підтримують своїх сучасників британці, колись це робили фіни. Ми ж такої програми не маємо навіть на території України, не говорячи вже про підтримку своїх десь за кордоном.
Скажіть, будь ласка, як пройшов цьогорічний фестиваль моновистав «Відлуння»?
Минулого року ми вирішили повернути фестиваль на нашу сцену. Після кризи у 2008 році, економічно вигідніше було проводити його в Хмельницькому. Фінансова ситуація не дуже змінилась, проте ми взяли на себе відповідальність. Мізерного фінансування, яке надавала держава нам вистачало, щоб забезпечити учасників харчуванням та проживанням, а сценічний майданчик ми надавали безкоштовно. До Києва, гості добирались самі, витрачаючи на це власні кошти або ж підшукуючи спонсорів. І це при тому, що фестиваль не ставить собі за мету комерційну вигоду: глядачі потрапляють на вистави абсолютно безкоштовно. Змушена сказати, що фінансування за минулорічний фестиваль нам в повному обсязі не надійшло. Якщо Міністерство культури частину виплат компенсувало, то Департамент культури кошти не перерахував.
Відбір цього року був складний. Хтось був змушений відмовитись від участі оскільки не знайшов фінансування (театри з Ізраїлю, Великої Британії, Польщі), російському театру ми відмовили самі, враховуючи напружені стосунки між нашими державами сьогодні. Деяким учасникам допомагали різноманітні культурні інституції в нашій країні, посольства. За підтримки Австрійського культурного форуму до нас приїздив Алоїз Франк з виставою «Племінник Вітгенштайна», шведський тромбоніст Еліас Файнгерша показав виставу «Саундтрек мого життя», знайшовши собі спонсора на Батьківщині, грецькі фонди підтримали свою виставу «Інсенсо» за Д. Дімітріадісом.Серед українських представників – Євген Нищук, який ще до міністерського призначення погодився грати «Прекрасного звіра в серці», Віталій Бондарєв з Харкова з виставою «Суєта суєт» за Бабелем. Фестиваль відбувся як завжди у червні.
Ваш театр дуже багато гастролював світом. Як сьогодні складаються обставини гастролей?
У нас більш інтенсивне фестивальне життя, ніж гастрольне. Нещодавно відвідали фестиваль моновистав у м. Бітола (Македонія) із виставою Марії Грунічевої «Я чекаю тебе, коханий». Ще одне запрошення отримали із Махачкали. Але ж Дагестан – частина Росії. І якщо будуть продовжуватися такі протистояння між нашими країнами, ми звісно не поїдемо.
Культурний процес і тісні взаємозв’язки двох країн не повинні розпадатися, але як існувати далі? Яке Ви бачите рішення?
Сьогодні відбувається розпад зв’язків між нашими країнами в усіх сферах: в бізнесі, економіці, і в культурі безумовно. Мені шкода, що між нами втратилась адекватність сприйняття одне одного. На досвіді власної родини я помічаю, що нам доведеться будувати стосунки фактично з нуля, переборюючи негатив, руйнуючи стереотипи. Я за єдину Україну у нормальних стосунках із сусідами. Молодь нашого театру активно допомагала у всіх подіях Майдану. Ми надавали можливість молодим людям з Майдану отримати психологічну розрядку, запросивши їх на вистави.
При театрі відкрилися курси акторської та ораторської майстерності, що тривають 2 місяці. Хіба можна стати актором за такий короткий термін?
Звісно, неможливо стати актором за два місяці, але можна покращити свою мову і розкутість. Курси розраховані більше на психологічні звільнення від комплексів, корисні для людей публічних професій. Їх веде наша актриса Марія Грунічева. Також є декілька дитячих груп, яким наші актори викладають вокал і пластику. І вони вже беруть участь в наших виставах.
