Стаття надрукована в газеті "Голос України" №109 (7 червня 2014р)
Недарма
в такі важкі для України часи відбуваються 200-ті роковини з дня народження
великого українського Поета, Художника, можливо, сучасними словами, навіть «правозахисника»
української культури Тараса Шевченка. Так актуально і влучно звучать його
вірші. Його біль через «культурну окупацію» України російським царатом
перегукується із сьогоднішнім болем. Недарма, головне святкування дня
народження Поета відбулося на Майдані, серед простих людей, про яких він і
писав. І сьогодні витесаний із дерева Кобзар стоїть посеред Майдану, адже його
місце з народом, його дух продовжує надихати українців на боротьбу за власну
державність.
Природно,
що столичні театри один за одним випускають прем’єри за творами Т. Шевченка. А
головне, сьогодні висловлювання на цю тему звучать щиро, без контурної риторики,
без возвеличення ідола. Сьогодні всі намагаються бачити в ньому не просто
абстрактного пророка, а справжню людину із плоті і крові, котра страждала,
любила, творила, жила… Адже не треба створювати собі кумира, і рахувати
пам’ятники, треба творити ідеали у серці і душі.
Саме
такий звичайний Тарас Шевченко з’явився на сцені Театру юного глядача на Липках.
22 березня відбулася прем’єра вистави-колаж «Сон» за творами Т. Шевченка у
постановці Віктора Гирича. Перед глядачем поет постає водночас одним із багатьох
синів свого народу, і разом з тим центром народного натовпу, виразником їхніх
ідей та думок. Масовість вистави апелює до одного з гасел Майдану: його не
можна очолити, до нього можна лише приєднатися. Народність – провідна тема
вистави. І народ тут не темний, не дурний, а «народ – джерело влади». Масові
сцени переростають у динамічне дихання вистави. Що відчутно вже з початку
вистави: хлопці із шинами в руках, в джинсах і вишиванках збігають просто із
глядної зали на сцену. Цим жестом приєднують глядачів до масовки вистави: люди,
які тільки-но були на Майдані, продовжують існувати в його атмосфері. Не
дивлячись на повторювані прийоми сценографії М. Френкеля із дзеркальними
стінами, створюється хороший візуальний образ, все, що на сцені подвоюється,
утворюючи ілюзію ще більшого натовпу. І водночас це реалізує, можливо,
підсвідому ідею: люди вже мислять по-новому, але ще знаходяться в «старих
декораціях». Тарас Шевченко «пише вголос» вірші:
«…Отож я ліг спати.
А вже
підпилий як засне,
То хоч коти
гармати —
І усом не
моргне.
Та й сон же,
сон, напричуд дивний,
Мені
приснився —
Найтверезіший
би упився,
Скупий
жидюга дав би гривню,
Щоб
позирнуть на ті дива.
Та чорта з
два!..»
А
в цей час на екрані транслюються документальні кадри з Майдану, люди будують
барикади зі снігу, відбуваються сутички між правоохоронцями і самообороною. Ось
він пророчий кошмар Тараса Григоровича. Щоправда недолуге використання екрану
не виправдано: варто було застосувати його або лише для прологу, або використовувати
постійно. Його присутність не є завершеною, він ще раз з’явиться, щоб
проілюструвати скульптури в саду і все.
Рухомий
двоповерховий подіум із драбиною завершується виритою могилою замість оркестрової ями. Унаочнений український вертеп
передає і сьогоднішню будову світу: небо, життєвий простір і пекло. Особливо
влучно використовується драбина для показу ієрархічної системи у суспільстві:
цар знаходиться згори, а на драбині вибудовуються в залежності від статусу і
соціального місця люди. Цар принижує і б’є ближчого, а потім по черзі всі із
задоволеним виглядом лупцюють один одного. Нице підлабузництво при якому так і
не навчилися жити українці, проти чого вони продовжують боротися. Драбиною
вгору сходять душі вільних дівчат-селянок, щоб потім скотитися вниз головою
після приниження.
Тут
є зовсім маленький Шевченко (Назар Добріян), що вірить у стовпи, котрі небо
підпирають, юний Шевченко (Юрій Радіонов), який малює ночами, бо в день працює,
і Тарас Шевченко, якому років 30 (Тарас Мельничук). Немає його в більш зрілому
віці, і це так природно для майданної атмосфери цієї вистави. Дорослий Тарас –
голос вистави, але він іще і пильний спостерігач, він допомагає простим людям,
підказує їм правильні слова та дії.
Головний
конфлікт вистави у протистоянні народу і влади, у протистоянні двох різних
культур. Російський царат помпезно одягнений і схожий на ляльок, заведених
ключиком шахрайства з абсолютно бутафорними, не природними рухами. На жаль,
таким виглядає і Богдан Хмельницький (О. Вілков). Російські солдати, зомбовані
нежиттєвими абстракціями витанцьовують справжній танок із українськими
дівчатами-покритками, дітей від яких не признають. Їм протиставлені щирі прості
люди зі своїм болем та правдою. Величезний плюс цієї вистави – хореографія
Олексія Скляренка і вправне її виконання молодими акторами.
Солдати
стають чортами, постійно вилазять із отворів на авансцені, які потім утворюють великий
льох. Дим із підземелля, смерть із косою, що постійно ходить за селянами, вертеп із М. Щепкіним, М.
Гоголь, що палить свої рукописи і визнає російську мову провідною (хоча це
малоймовірний історичний факт) – калейдоскоп української історії, калейдоскоп
образів Т. Шевченка. А кохання до Варвари Репніної проноситься повз Шевченка
наче каруселі, які він так і не зміг вхопити.
Вистава закільцьовується: хлопці так само як і
спочатку кружляють навколо себе із розпростертими руками і читають вірші Шевченка.
Маленький Тарас повільно підіймається вгору глядної зали, йде в народ. Не
вистачає лише образу самого Майдану, що мав би виринути із екрану. Складається
враження, що творці вистави забули поставити крапку у кошмарі Т. Шевченка. А
може той сон ще й досі не закінчився?…
Комментариев нет:
Отправить комментарий