«…І перетворилися на білих журавлів…»

Гастролі Донецького театру у приміщенні Київського Центру імені Леся Курбаса відбулися 19 та 20 травня 2013 року.

Вистава Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру на диво іде російською мовою, маючи російську назву «…И превратились в белых журавлей…» та російського автора Олександра Селіна. Все було б доречно, якби це не був єдиний український академічний драматичний театр в російськомовному місті.

Сучасна притча про кохання і смерть цінна в першу чергу своїм сценографічним вирішенням (художник – Володимир Медвідь). Дитяча пісочниця у вигляді трикутника, що ділить глядачеву залу навпіл, створює простір для чотирьох акторів. На початку дійства у пісочниці безліч ідентичних одна одній пісочних пасочок нагадує про кількість могил після війни, у яких поховані невинні солдати. Серед цього крихкого простору Вона (Олена Мартинова) – жінка в білому, яка асоціюється і з матір’ю, і з коханою жінкою, і найстрашніше: із Війною, або Долею, прочищає три маленьких кола, куди потрапляють юнаки. Молоді хлопці (актори Іван Безсмолий, Максим Жданович та Костянтин Банніков) прокидаються у вигляді скрючених ембріонів тут, у невідомості, у забутті і починають розповідати власні історії. Спочатку вони радіють та пізнають світ, як маленькі діти, справді граються у пісочниці, будуючи із нього рибок. Дивне життя розгортається коли хтось згадує, що навчався у Політеху, а інший родом із Башкирії, а третій займався спортом – вони повільно згадують усе. Так глядач бачить історію від народження до фатальної точки, коли хлопці пригадують бій, в якому загинули. Трава, що росте прямо зі стелі гротесково підкреслює незвичність місця їхнього перебування. Прямо на пісок транслюється відео (пісочна анімація – Тетяна Горіна), де невідома рука малює піском їхні спогади про найтепліше – про матір, про кохану жінку, про рідне місто. І все це повільно стирається, втрачається, адже вони ніколи не повернуться додому. Жінка в білому одязі приносить їм книги, воду, їжу, дає елементи військової форми та на останок - зброю. Хлопці розділяються – двоє (Олексій та Рінат) із Радянської армії, але третій німець Зігфрід. Вони направляють зброю один на одного, щоби повторити момент власної смерті, але не наважуються вистрілити, хоча знають, що там, у справжньому житті, вони це зробили.

Вистава має мету показати, що всі молоді юнаки, не важливо до якої нації вони належали, гинули на війні однаково невинно. Вони боролися за світле майбутнє, якого ніхто з них не побачив. Кожне загублене життя впало на совість влади, якій було байдуже до тисячі солдат з нікому невідомими іменами. На жаль, хороша сценографія не може приховати недоліки режисури (це, до речі, режисерський дебют головного балетмейстера театру Василя Маслія), адже актори, які намагаються існувати чесно, не доносять самої суті проблеми. За них це робить візуальне чітке вирішення та фінальна пісня про війну. Туман (сценічний дим) нависає над піском – туман, який поховав тисячі життів. Жінка граблями зрізає останні пасочки, що збереглися після війни, вона обробляє землю, продовжуючи кругообіг мирного життя та уособлюючи собою тисячі жінок та матерів, які мусили після війни виконувати всю чоловічу роботу.  

фото надані театром