Українська Mрія = ЦІЛЬ!

Українська мрія? Можливо, вже час змінити слово мрія на слово ціль? Скільки можна мріяти? Адже Україна мріяла романтичним підпільним рухом під час повстань УПА чи ОУН, Україна мріяла під час Павла Скоропадського, Україна мріяла і під час Помаранчевої революції. На жаль, поодинокі скоординовані особистості, що серйозно вірили в ціль, а не просто в мрію, не могли досягнути поставленої мети самотужки. І навіть якщо вслухатися в національний гімн «Запануєм, і ми, браття, у своїй сторонці…», одразу вловлюєш відголосок мрійності, а не цілі – будемо володарями тут колись, в майбутнім часі, але чому не зараз? Здається, хтось це вже підмічав про найголовнішу пісню незалежної України, але це не викликало широкого розголосу. Залишилася недосяжна мрія, а не конкретна ціль. Романтичні марення не збудують сильної держави, і лише конкретна структурована програма може змінити все.

Та все ж таки повернимось до тих, хто не просто мріяв, а й діяв. Микола Хвильовий у своїй публіцистиці «Україна чи Маларосія?» задає довготривале і досі актуальне питання: куди нам, українцям, рухатися? Декілька кроків у бік Заходу змінюються сотнями кроків у бік Сходу… У формі звернення до конкретних особистостей письменник пояснює, що українець – то самобутній вид окремої нації, а не придаток до росіянина, і так склалося історично, ментально та географічно. Звичайно, українець – то й не придаток норвежця, чи француза, чи будь-якого іншого європейця, на що і ніколи не претендував. Просто хотів бути самостійним та самодостатнім. Цитуючи Давида Штрауса: «Можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє виноград» Хвильовий чітко дає зрозуміти, що головне не масштаби території, а міри та цілі якими і які прагне досягнути будь-який союз. Він висміює тих пристосуванців, які до кінця не усвідомлюють проблеми, але голосять про правильний вибір, вибір підкори хамству та нерозбірливості радянської влади.

 Якщо останню фразу Хвильового, де він сліпо вірить в комунізм, опустити через сьогоднішню неактуальність, то все інше і досі проявляється в нашому суспільстві. Сьогодні так само пострадянські «отщіпенци» продовжують ганьбити орієнтацію на Захід, проголошуючи Україну – молодшою сестрою Росії. Чому вона має бути молодшою? Чому вона має підкорятися і не вносити свої правки, де губляться наші права. Чому Україна не може бути рівноправною? А завжди має бути молодшою, меншою, біднішою, скромнішою? І чому багато українців погоджуються на це? Знову комплекс меншовартості? Чи синдром розслабленості: а нехай за нас працюють і думають інші, а нам і так все дадуть?

Якщо Україна стане країною – членом Євросоюзу, вона отримає шалену можливість досягти українську ЦІЛЬ, а не просто МРІЮ: стати справді незалежною країною, на одному рівні із Францією, Італією чи Німеччиною. Цим країнам немає сенсу применшувати наші права, вони не хочуть бачити нас на колінах у повній покорі, вони прагнуть створити якісне життя. Цей союз також визнав міжнародну мову (англійську), але не єдину мову! (як було із російською), цей союз за збереження культурного надбання кожного із народів Європи. Але я кажу, що Україна цим вибором і дією отримає тільки шанс, а все інше залежитиме від нас, українців. Ми маємо забути про мрії, маємо свідомо дивитися на все: на політику, на економіку, культуру та мистецтво, а не чекати поки за нас це зробить Росія, яка лише самоствердиться та возвеличиться на нашому фоні. Так що рожеві мрії та очікування залишилися там, у розстріляному відродженні, у геноциді, у таборах та ГУЛАГАХ. Зараз час ввімкнути «думки проти течії», що б не потонути і не зникнути в тіні великої сестри нашої старшої. «Назадницька гігантомахія», під час якої сучасні кнопкодави продовжують сидіти однією з…цею на всіх стільцях і махати руками, тиснучи одразу на безліч кнопок, має перерости в реальну, можливо,  без шику та величі, але в реальну роботу, а не махання руками. М`ятежні генії, що в період «Бурі та натиску» змогли досягнути цілі, мають надихнути і нас працювати.

З особтстого хочу додати. Я народилася в Росії, біля далекого Владивостоку, моя мати корінна сибірячка, мій батько українець з Вінничини, який з вісімнадцяти до сорока років проїздив по всій великій країні Рад, будучи військовим, моя рідна сестра залишилася у Сибіру будувати своє особисте життя, там ростуть її діти. Мій батько – переконаний комуніст, засліплений тогочасною ідеологією, яка не просто керувала ним, а й вирішувала за нього багато проблем, позбавляючи найголовнішого – свідомого вибору! Але, скільки б ми не сперечалися, він ніколи не може пояснити, чому ж повернувся на Батьківщину? А я відчуваю оту тонку неможливість жити за іншими законам, іншими порядками, жити просто іншим життям. Батько досі боїться зізнатися у помилковому ставленні влади до народу, і до українців в окремості (хоча те ж саме стосувалося і білорусів, і жителів Прибалтики). Багато тих, хто був засліплений ідеологією, досі не можуть відкрити очі, щоб скоординувати свої рухи у просторі.

 Бажання здобути освіту в українських закладах середнього та вищого ступеню дало можливість довершити моє особисте зростання. Я свідомо змінила мову спілкування із російської на українську, і не тому, що це модно, чи потрібно для професійного зросту, а в першу чергу тому, що це потрібно для розвитку країни, в якій я живу. Я вважаю, що знати будь-яку додаткову мову – це величезний плюс у сомаосвіті, але як можна не знати державної мови? Це питання до сьогоднішньої політичної верхівки? Соромно.

Свій особистий вклад у досягнення української мрії-цілі бачу у розбурхуванні сплячих та загублених людей. Треба намагатися відкрити замовчувану інформацію, реабілтувати історію, по-справедливому оцінити винищувальні дії з боку Радянського союзу, які були не менш жахливими від винищувальних дій гітлерівської Німеччини. А також впровадити у шкільну програму ці історичні факти та прививати дітям з малечку любов до свого: до своєї культури, літератури, художнього мистецтва, кіно, театру. Адже саме мистецтво складає важливу міцну броню у державному зростанні. Тому важливо створити країну, в якій кінотеатри імені Івана Миколайчука не будуть замінювати розважальними комлексами, а кількість театрів буде лише зростати, а не зменшуатися. І держава, в якій молодь українською скаже «Ціль досягнута»,  буде збудована міцно та чесно.