Прем’єра – 2013 у Київському академічному Молодому
театрі.
Стиль
молодого режисера
Станіслава
Жиркова (театр «Відкритий
погляд») неможливо сплутати, адже режисер завжди створює певну театральну
форму і модель суспільства.
Якщо
згадати його вистави – «Наталчина мрія» Я. Пулінович, «Гуппі» В. Сігарєва «Сім’я.
Сцени» А. Яблонської та «Найлегший спосіб кинути курити» М. Дурненкова, - то можна
провести певні збіги. Це завжди сучасна драматургія, надтеатральне використання
різних фізичних рухів героїв, які розкривають внутрішню сутність, обов’язковий
суржик, замість російської чи української мови, специфічна музика (зазвичай
спеціально написана для постановки Дмитром Солодким). Та й внутрішні теми, що
турбують молодого режисера (за освітою актора) схожі між собою. Це люди низьких
моральних якостей, які наразі, на жаль, масово виявляються у нашому
суспільстві. Вони тривалий час були відсутні у національному мистецтві, замовчувалися,
тому зараз ніби прориваються у літературний і театральний світ зі свого гнійного
нариву. Для їхньої класифікації краще підійдуть сучасні терміни: «гопники», які
не прочитали за своє життя жодної книжки, загубленні сутності з кількома хромосомами,
морально занепалі. Звісно, в цих людей можуть бути свої почуття: прив’язаності, як у тупоголової жінки-гуппі,
чи бажання любити, як у Наталки. Вони розмірковують про щось, але на такому
низькому рівні, що видаються дійсно слимаками. Їхня тупість доходить до абсурду.
Нова
модель суспільства Станіслава Жиркова у постановці «Любов людей» білоруського
драматурга Дмитра Богославського цілком вписується в означені критерії. Втім,
наразі перед режисером постало дещо важче завдання. Постановка в Молодому
театрі – фактично його перша робота із чужим професійним колективом (якщо не
вважати такою перенесення вистави «Наталчина мрія» на майданчик «Вільна
сцена»). Цього разу двадцять акторів (по десять у кожному складі), серед яких здебільшого
молодь, повірили молодому режисерові та здійснили якісну глибоку роботу.
Постановка
викликає безліч асоціацій: фотозліпок з реального життя; змодельований уривок
убогого існування; психлікарня, де Люська (Ірина Ткаченко, єдина задіяна тут актриса
з театру «Відкритий погляд») жорстоко вбиває свого ненависного
чоловіка-алкоголіка Колю (Дмитро Тубольцев), і згодовує його свиням, а потім
марить його духом; любовний трикутник, де до жінки та духу вбитого Колі
приєднується місцевий міліціонер Сергій (Марк Дробот); сучасний вертеп,
відгороджений сільським парканом від світу; болото дрібних хробаків, які навіть
не хочуть змінити своє життя. До речі, за п’єсою у Люські та Колі є двоє синів –
Льошка, студент коледжу та Валюнік, про яких у виставі не згадується. Всі
побутові речі не мають значення, любовна історія як образ розкривається і без
таких окремих деталей.
Величезна брама із справжніх дощок ділить Камерну
сцену навпіл (художник Юлія Заулична), актори періодично відчиняють цю браму,
утворюючи певні локації – простори перебування цих нещасних істот. Два віконця та
двері у брамі, через які в село потрапляють інші люди, наприклад, московська
краля Ольга (Аліна Костюкова), яка приблукала до цього гадючнику.
Нормальна
людина дивиться на це все здивовано. Хтось навіть бачить у цьому продовженням якогось
серіалу. Одначе насправді вистава – антисеріал, сатира на сучасний безлад. І звичайно, головне
в нашому життя – ЛЮБОВ – тут нівелюється, знищується, применшується. «Любов – терпіння» - головна ідея вистави. Цим людям давали
можливість відчути нормальну любов, але егоїзм та неможливість витерпіти недоліки
один одного вбиває їх, руйнує, знищує морально та фізично, залишаючи тільки
тваринні рефлекси. Трагічна чорна п’єса Д. Богославського наповнюється комізмом
та жартами стилю Жиркова. Його ж таки переклад з російської знову створює
суржикову мовну основу.
Окремі
сцени просто вражають своєю режисерською та акторською точністю. Наприклад,
сцена, де Сергій (Марк Дробот) разом з Іваном (Олексій Нагрудний) намагається
привести себе до ладу після сп’яніння. Замість дощу у п’єсі, на сцені – залізна
балія із водою, в яку він декілька разів занурює голову, розбризкує воду по
підлозі, водночас розмовляючи з другом. Так починається фізична руйнація Сергія
– Дробота. Ще один епізод у виконанні цих акторів: вони напиваються у хаті Сергія.
Він бере у руки стакан і починає відбивати такт ногою, Іван – Нагрудний посилює
ритм, стукаючи вже рукою по столі, задіюють склянки, пляшки, і це переростає в
справжню шалену музику. Паралельно накочується, ніби лавина, їхня серйозна
розмова про любов. Однієї миті все змовкає – герої захмеліли. Хлопці починають теревенити,
розтягуючи слова, - їхні думки плутаються. Потім знову надходить момент
наростаючого ритму, і в друге вони п’яніють остаточно – не можуть нормально
встати, окрім декількох матюків, не виговорюють більше нічого. Таким чином
показано момент алкогольного сп’яніння ніби із середини свідомості: що в цей
час відбувається із мізками, як вони вибухають, як пульсує кров у тілі.
Іще
один штрих: коли Сергій бачить Люську, він підстрибує, робить рух схожий на
політ радості, але водночас цей рух нагадує стрибок комахи. Коли він дізнається
таємницю Люськи і все одно одружується з нею, цей політ унеможливлюється. За
новорічним столом вони обидвоє лише у спідній білизні. Цього разу Люська виконує
цей фізичний стрибок і наказує йому повторити, але Сергій наче приклеївся до
стільця: у нім зник порив радості поруч із цією жінкою. Зрештою він стрибне,
але скільки болю відчуватиметься у його тілі. Недарма він не міг дістатися до
будинку Люськи. Він вдарявся об стіну декілька разів, проникаючи у свідомість жінки,
але краще він застряг би на рівні стіни, ніж отримав такий подарунок.
Позаду
столу на стіні транслюється відео, що зазвичай заповнює наш новорічний ефір, –
від невмирущої «Іронії долі» до попсових концертів, кадр завершується нещодавно
оскандаленим Ургантом. Це пародія на щоденне використання телевізора. Недарма
телевізійний екран, який нічого, окрім блимання, не показує протягом вистави, присутній
у правому кутку. Адже зараз не потрібна трансляція телевізійних програм, зараз
вона перенесена на сцену в театр. У самій п’єсі телевізор із мерехтінням
з’являється у момент, коли Сергій розуміє безповоротне божевілля Люськи. Тоді
шум телевізора зводить з розуму й самого Сергія і вже не зникає із їхнього
життя. У виставі постійна присутність такого екрану викликає ілюзію божевілля
кожного з героїв. Вони не бачать реального світу, а живуть у своїх окремих
маленьких коконах.
Жінки
похилого віку, мати Люськи (Наталія Кленіна) та мати Сергія (Ганна Розстальна)
постійно існують між городом та телевізором. Вистава закінчується і фінальним
акордом є вимкнення екрану, що працював увесь час, – вплив телевізора руйнує
нашу свідомість, заливає мізки брудом.
Тепер
Люська та Сергій живуть разом, наче все мало налагодитися… Проте Люська ще й
спілкується з духом Колі, носить його піджак. У виставі Люська як збудник, як
отрута, що підсилює знищення чоловіків. Ірина Ткаченко продовжує ряд своїх
героїнь. Мова її Люськи найбільше прикрашена суржиком, її фізична врода
контрастує із її духовним зубожінням. Вона втрачає розум від усвідомлення, що
скоїла, намагається і себе заживо згодувати свиням. А фізична руйнація Сергія
продовжується смішним і водночас трагічним тілесним тіком: його тіло
смикається, він підстрибує, рухає плечима, ніби танцює танок власної смерті.
Цей фізичний рух знову передає його внутрішній стан розрухи. Його любов також
не витримає: він вб’є Люську так само, як і вона свого чоловіка, задушить її
просто на підлозі і сам накриє її білим простирадлом, під яке тихенько залізе і
він, і дух Колі. Це трагедія маленьких людей, і водночас комедія дурості та
тупості.
Окрім
любові головних персонажів, на показ виноситься історія сімейного життя Івана
(Олексій Нагрудний) та його дружини Насті (Іванна Бжезінська). Ця пара живе в
достатку, ніби все гаразд, але дітей він мати не може. Та сама проблема –
алкоголізм, безробіття та духовне спустошення. Настя – Бжезінська – типове
сільське стерво. Проте в них є те, чого немає у всіх інших – вони хоча б
наблизилися до нормального існування, вони розуміють і якось відчувають один
одного. Настя тримає його під каблуком, стримує його бажання, примушує курити жіночі
цигарки тощо, але він її любить і погоджується на все. Ця пара – протиставлення
для головних героїв.
Ще
одна історія місцевого крутія Чубасова (Володимир Кокотунов). Він заробляє
гроші в самій Москві, ото справжній чоловік. Дарма, що працює на «стройці», але
то не суттєво. Тут, у глухому селищі, він справжній бізнесмен. Вдало дібраний
актор Володимир Кокотунов – маленький, кругленький, з лисиною, ще й одягнений у
джинси, на шиї – золотий ланцюжок, все – як має бути. Він «піжониться» перед
сільськими чоловіками. Цигарки в нього в портсигарі та ще й за п’ять баксів (у
п’єсі за два бакси), пиво купує ящиками. І запальничка крута, газова, яку він
підпалює вправними рухами прямо об модні джинси. Пиво випиває залпом по
півпляшки, ще й відраховує ковтки клацанням пальців. Його сексуальні розваги із
продавчинею Машею (Анастасія Євтушенко), про які в п’єсі тільки згадується,
виносяться на публіку і проходять пунктиром крізь всю виставу. Продавчиня Маша
у виконанні Анастасії Євтушенко нагадує і Вєрку Сердючку, і базарну торговку, і
просто забуту людину. Її кітчевий леопардовий костюмчик одразу розповідає про
темперамент і доступність. Разом із своєю подругою Настею вони шаржовано співають
естрадні пісні про кохання. Щирі та легковажні почуття Маші обмежуються грубим
сексом з Чубасовим, який після цього нагло знайомить її із московською красунею
Ольгою. Вона – непотріб, лише знаряддя насолоди. Її особиста трагедія – у
відсутності гордості, у нешанування власних почуттів та власного тіла.
Важливою
є музика, написана для вистави Дмитром Солодким (актор театру «Відкритий погляд»).
Сучасний напівдискотечний, напівмедитаційний мотив ніби переслідує героїв,
підсилюючи їхній стан. А різні естрадні пісні, які актори наспівують протягом
вистави у трохи пришвидшеному темпі, вказують на внутрішній розлад героїв. Матір
Сергія (Ганна Розстальна) взагалі співає піонерські пісні, чіпляючи собі на шию
піонерську червону хусточку. Музичний ряд доповнює бездоганне виконання акторами
різних ритмів та звуків.
Режисер
викидає фінальну сцену, у якій сусіди знаходять трупи Сергія та Люські, викидає
також і поминки через сорок днів. Натомість Сергій декілька разів упродовж п’єси
повторює фразу: «Любов одна дається – треба терпіти». Утім, ця репліка не
повторюється в кінці, хоча у виставі саме в ній ховається головна суть. Після
вбивства Сергій вимагатиме снігу, а на нього спадатиме оберемками попіл. Кінець
життя, яке так рано знищилося, нічого не довів. Людина – попіл, з нього вийшла
і в нього повернулася.
Отже,
для драматурга п’єса «Любов людей» - трагедія, для режисера – це комедія. Проте
насправді фінальний продукт створює справжню чорну комедію, жорсткий фарс на
сьогоднішнє зубожіння. Жахливо, якщо публіка посміється і нічого не винесе для
себе корисного, адже моральне падіння посягає на найбільшу людську цінність –
Любов.
І ще
хотілося б побажати режисерові не застрягати в образі та формі, а шукати й інші
напрямки, можливо, навіть використовувати класику, можливо, прозу. Така роботу
із сучасною драматургією дуже цінна, розуміння і глибина, якої сягає Станіслав
Жирков, вражає, але хочеться, щоби режисер не зупинявся на досягнутому, а
рухався далі.
Стаття надрукована у журналі "Театральна пектораль" № 5-6, 2013.
Комментариев нет:
Отправить комментарий