Знать, для чего живешь...

Едуард  Митницький – надважлива постать для українського театрального мистецтва. Режисер та педагог, що підтримує молодь, даючи усвідомити всім, що діти – наше майбутнє. Це так важливо. Він пишається тим, що в театрі драми та комедії дебютувало приблизно 40 молодих режисерів. Нехай не все було якісним, але…

Читаючи книгу «Знать, для чего живешь…», робиш висновки про зради, про важливість таланту, про владу, про серіали та роль критиків у театрі. Переглянувши перебіг скандалу у театрі Лесі Українки, розумієш, що підступність та заздрість ніколи не мали меж. Але от тільки кому від того стало легше? Кожен все одно отримав своє: живий театр драми та комедії набагато перевершив сьогоднішній застійний період Національного театру російської драми. Неможливо виділити певні фрази із книги, потрібно було б цитувати все. Адже у книзі багато цінних істин. Тим не менш пропоную парочку ключових. Інше бажаю всім прочитати самостійно!

- И кто же тогда все-таки герой нашего времени?

- Я думаю, хам. Он, впрочем, носит аккуратный костюм, белую, выглаженную рубашку, и крестик нательный обязательно имеет. Он ездит на джипе. Как и все мы, вышел из шинели Дзержинского. Поэтому иногда думает, не установить ли на автомобиле пулемет. Поскольку живет в постоянном страхе. Он прячется в своем доме за пятиметровым забором. И это уже наше общее горе - ведь из-за такого забора кроме цементной стены ничего не увидишь. Все зыбко, временно: во власти - склоки, в обществе - скопление агрессии. В неустойчивом мире искусство расслабляет мускулатуру, но не диагностирует болезнь. Театр на таком социальном и психо-этическом фоне - внешний. Либо эпатирующий (в лучшем случае), либо - в худшем - претенциозно провинциальный. Главное - удивить! Человек, его проблемы - на обочине. Никакой перспективы

Беспризорная страна. Газета «Столичные новости», 22- 28 июля 2008 г.

Беседовал Сергей Шнитков

Переважна частина тих, хто пишуть про театри, - це шкідливе явище для театру. Шкідливе, збентежуюче, поверхове, тенденційне, а останнім часом і корумповане. Безсоромність життя породило в навколотеатральній журналістиці певне презирливо-мстиве ставлення до мистецтва театру. Я підкреслюю – мистецтва. «Критики» на наших спинах роблять свій бізнес. Критик повинен бути талановитим і освіченим і не має права на брехню. Критика має бути представлена щонайвужчим колом людей, що перевершують рівень режисури. Я готовий слухати їхні міркування, роздуми, тому що це є ось те наше перше, живе, відбиття нас самих, живий імпульс, жива думка, її вібрації, нюанси, вони завершують процес визрівання вистави, а розуміння завжди доповнюють очі.

Круглий стіл (2 листопада 1993). Надруковано в журналі «Український театр», №2, 1994.

— Ответственность — категория очень избирательная: из десяти человек чувство ответственности не только испытывают, но и существуют в этом мироощущении один или два. Ответственность — очень тяжелое бремя. Люди ищут любой повод, чтобы от этой ответственности избавиться. Особенно в такой век, как наш — оголтелый. Век, когда уничтожить, убить, расплющить человека, перешагнуть через него — ничего не стоит. Целая категория людей появились для того, чтобы уничтожать своих собратьев. Причем не в военное время, а в самые обыкновенные будни нашей жизни.

Эдуард МИТНИЦКИЙ: Меняется «надстройка», а базис человеческого существования остается неизменнымю. Беседу вела Ирина ЧУЖИНОВА. «День», 28 января, 2011.

Сьогодні демократія – вона ж від байдужості. Для мене, як на сьогодні, бажана модель суспільного ладу, що на кшталт радянської влади, але – мінус радянську ідеологію, плюс демократизація, мінус академічну епідемію, плюс визнання національними всі театри, що працюють в Україні з одаковим фінансуванням, плюс розформування театрів, що не витримують професійних вимог.

«Міністерство правильно робить, що не ходить до театру». «Голос країни», 26 березня 2010 р. Записала Юлія Бентя.