Ерік-Емманюель Шмітт: «Наше завдання як нової генерації: створити кращий світ»

Ерік-Емманюель Шмітт, випускник ліцею в Ліоні, Вищої нормальної школи в Парижі, де у 1986 році захистив дисертацію на тему «Дідро та метафізика» та отримав титул доктора філософії. Викладав в Шербурі та Шамбері. Відомий французький письменник і драматург. Його п’єси та п’єси за його книжками ставляться в усіх театрах світу: «Ніч у Валоні», «Відвідувач» (за цю п’єсу нагороджений премією Мольєра, 1993), «Загадкові варіації», «Розпусник», «Маленькі подружні злочини», «Оскар та Рожева пані», «Фредерік або Бульвар злочинів». Останні п’ять йдуть у театрах України.

Його проза відповідає на актуальні питання. Наприклад, «Цикл незримого» розповідає про різні релігії. У романі «Частина іншого» підняті історичні проблеми Другої світової війни. Сьогодні українською вже перекладено чотири його книги: «Дитя Ноя», «Оскар і Рожева пані», «Пан Ібрагим та квіти Корану», збірка «Мрійниця з Остенде». А твір «Оскар і Рожева пані» нещодавно внесено до програми шкільного курсу світової літератури. У своїй творчості Шмітт багато звертається до музики. Здійснив переклад з німецької на французьку опер Моцарта «Весілля Фігаро» (1786) «Дон Жуан» (1787), створив музичну вистава за біографією Ж. Бізе. Також написав книжки: «Коли я думаю, що Бетховен помер, в той час як стільки кретинів живі» та «Моє життя з Моцартом».

В Україні у рамках фестивалю «Французька весна» Е.-Е. Шмітт відвідав Львів, де 4 квітня відбулась творча зустріч. У Львові він переглянув постановку п’єси «Загадкові варіації» у Національному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької в постановці Вадима Сікорського, де роль Абеля Знорко виконав Богдан Козак, а роль Еріка Ларсена – Олег Стефан (актор Львівського театру ім. Леся Курбаса).

Також 6 квітня відбулася зустріч з письменником у Києві в приміщенні Молодого академічного театру. Тих, хто не встиг взяти автограф під час зустрічі у театрі, запросили у книгарню «Є» о 17.00 відвідати окремо автограф-сесію.

За день перед цим на сцені Молодого театру відбулася вистава за п’єсою «Маленькі подружні злочини» французького театру «Розе» («Roseau Théâtre»). На зустрічі були присутні творці вистави: актори Марі Брош та Манюель Олінжер та режисери Жан-Клод Брош та Марі-Франсуаз Брош. Також зустріч відвідали перекладачі на українську мову творів Шмітта, а саме, перекладачка прозових творів Зоя Борисюк і перекладачка драматичних творів Неда Неждана. Куратором зустрічі був Юрій Макаров.

Зустріч затрималася на півгодини. Попри кумедну життєву ситуацію технічної затримки, драматург із гумором пояснив її причину: «Якби мені зараз не допомогли, я мав би робити цю презентацію в трусах. Дорогою сюди я порвав свої штани». Пропонуємо ознайомитися із головними думками, тезами та постулатами творчості Еріка-Емманюеля Шмітта, про які він розповів на зустрічі.

Я писав завжди. Свій перший роман написав в одинадцять років. Я дуже любив читати, тому, прочитавши всі історії про Арсена Люпена з бібліотеки мого батька, засмутився, що історія закінчилася.  Я взяв червоного великого зошита і написав наступну історію Арсена Люпена, підписавши: автор Ерік-Емманюель Шмітт. Це все дуже просто, ми завжди пишемо ту книгу, якої нам не вистачає. В одинадцять років мені не вистачало наступної історії про Люпена, тепер мені не вистачає інших елементів, і я пишу про це свої книги. А перший драматичний твір написав у шістнадцять років. У ліцеї, де я навчався, був аматорський театр. Ми зіграли «Антігону» Ж. Ануя, і не знали, що грати далі. Я пообіцяв принести наступного тижня свою п’єсу, яку ми зіграємо. Перша моя п’єса називалася «Григуар, або Чому рибки зелені». Тоді я відчув, що мені треба пройти курс навчання у вищій школі, щоб питання з простих переросли в більш глобальні. Проте саме написання першої п’єси справило на мене шалений ефект. Я вперше відчув, що таке написати текст і побачити його у виконанні на сцені. І зрозумів, наскільки це приємно. Мені не подобалося те, що в мене виходило, я мало чого пережив і мало про що замислився. Тому і подумав, що треба набратися досвіду для написання насправді цікавих книжок. Я обрав для себе філософію, розуміючи, що мені потрібно сформувати і впорядкувати свої думки. І ще для того, щоб подолати свою надчутливість. Потрібно було створити собі міцний скелет для того, щоб рівно триматися у дорослому житті. Це навчання мені дало дуже багато, я багато дізнався і зрозумів. Утім, водночас воно було і трагічним: внаслідок навчання я мав враження, що в мене два мозки: один – емоційний, з яким я писав свої юнацькі твори і емоційно реагував на події оточуючого світу, а інший – раціональний, який все розумів і філософствував. Довгий час я не міг поєднати дві свої індивідуальності. Це можна порівняти із героєм п’єси «Маленькі подружні злочини», коли роздвоюється його сприйняття світу. В мене це тривало приблизно десять років. Саме тому перший свій драматичний твір я опублікував лише у тридцять років.

Перша п’єса, яку надрукували, називалася «Ніч у Валоні». Вона розповідала про судовий процес, що влаштовують скривджені жінки Дон Жуану. Я подумав, що її потрібно поставити. Одначе не знав, як це зробити. Я вибрав досить дитяче вирішення цієї проблеми: надіслав текст актрисі, якою захоплювався. Її звали Едвіж Фьойєр (Edwige Feuillère), зірка кіно 30-40-х років, яка тоді була вже в похилому віці, але ще продовжувала грати у театрі у відомих п’єсах Ж. Жіроду, Ж. Кокто, П. Клоделя. Так сталося, що вона хворіла, коли отримала мою п’єсу, і тому мала час почитати. Їй сподобався текст, і Фьойєр відкрила мені двері паризьких театрів. Ця п’єса була поставлена в одному із найвідоміших театрів Франції «Комеді Франсез» з дуже відомими акторами. Я не пишу музичних комедій, але початок моєї кар’єри був схожий саме на музичну комедію.

Я вважаю, що кожен із нас ставить собі питання, які постали перед Дон Жуаном. Ми не так відповідаємо на них, як він, але все одно маємо ці питання. Що є після бажання? Чи треба залишатися після задоволення? Скільки часу має тривати зв'язок? Чи переходимо ми від бажання до любові? І коли я писав цю п’єсу, то отримував ці питання із повсякденного життя. Міф про Дон Жуана наразі живий через те, що ці питання є актуальними. Я вивчав грецьку та латинську мову, історію, міфологія та літературу. За основу у класичних грецьких п’єсах брався міф, який розповідав про актуальні питання. Я так само використовував міфи на початку своєї творчості. Проте пізніше я вже створював свої міфи.

Люблю життя таким, як воно є. Саме це я і намагаюся сказати своїми книгами. Я не створюю проекцію життя, яким би мені хотілося його бачити. Інколи сюжети трагічні, як, наприклад, в «Оскарі і Рожевій пані», де дитина помирає від раку. Але і там, поруч із трагічністю, присутня велика любов. Медицина вже не може врятувати дитину, але її може врятувати гуманізм і любов. Я не уникаю тіней, але я шукаю світло у тінях. Наприклад, п’єса «Маленькі подружні злочини» розповідає про проблеми, які зустрічає подружжя після десяти років спільного життя. Водночас ця п’єса кричить про те, як можна подолати ці проблеми. Як уникнути двох крайнощів: нарцистичного песимізму і не дуже розумного оптимізму? Особисто я вибрав філософський шлях. Шлях усвідомлення і пошуку впевненості в собі. З моєї точки зору, сьогоднішній європейський інтелектуал має оптимістичне життя – народжує дітей, думає про життєві питання, а промови та висловлювання має песимістичні. Я намагаюся уникнути цих двох проявів, намагаюся жити з філософською ідеєю. Усвідомлюючи всі ті проблеми, які є у житті, намагаюся все ж таки його любити.

Гадаю, що хворобу сучасного песимізму можна і треба вилікувати. Тому що на початку це не було хворобою.  Найбільшою травмою минулого століття була Друга світова війна, коли загинуло понад 52 мільйона людей. По закінченню війни були зроблені підрахунки, і всі дізналися про концентраційні табори. Настав момент, коли вже було неможливо вірити в оптимістичний процес. Віра залишилася лише у технічний та науковий прогрес, але не в гуманітарний, коли людина може стати кращою. Це була смерть оптимізму XVIII та XIX століття. І ще було два оптимізми, які зазнали поразки: релігійний оптимізм та політичний оптимізм. Настала епоха розчарувань. Утім, для мене це не було негативним. Можливо, ми розчарувалися, але водночас ми втратили ілюзії. І зараз можемо спробувати побудувати нове бачення світу без ілюзій.  І це наше завдання як нової генерації: створити кращий світ. І ми вже не можемо вірити, як люди минулого, що прогрес прийде сам по собі. Він прийде якщо його зробимо ми.

Коли я почав писати про релігію, то саме почав із тібетського буддизму. Це нормально, я француз, а отже сноб. Я народився в родині атеїстів і виховувався в атеїстичному середовищі. Проте коли я побував у пустелі Сахари, то зайшов туди атеїстом, а вийшов віруючою людиною. Саме тоді я почав по-іншому дивитися на релігії – наче із середини, я зрозумів, що можна вірити. Я почав з буддизму, як з найбільш віддаленої від мене релігії. Тоді я написав повість «Міларепа», яка стала першою з циклів про релігію. Спершу я не знав, що це буде циклом. Зрозумів це після першого інтерв’ю уже після виходу книги і після постановки на сцені театру «Віді Лозана» у Швейцарії. Коли журналіст запитав мене: «Ви ж, звісно, буддист?», я здивувався. Він додав: «Так чого ж Ви пишете про буддизм, якщо ви не буддист?», а я відповів зустрічним питанням: «Чи потрібно бути чорношкірим, щоб довести, що ти проти расизму?» Я зрозумів, що важко говорити з цікавістю та повагою про духовний світ, який не є моїм. Я вирішив цікавитися релігією не з точки зору релігії, а саме з точки зору бажання зрозуміти.

Музика врятувала мені життя. В мої п’ятнадцять років, коли в мене була велика депресія, мене врятував психотерапевт Моцарт. Депресія у молодих людей проходить по-різному. Я не вживав наркотиків і алкоголю, я мав конкретну мету вбити себе і навіть знав яким методом це скоїти. Та одного дня мій вчитель музики привів мене в Ліонську оперу, де відбувалися репетиція «Весілля Фігаро». Будівля опери була стара, погано відремонтована, скрізь пил та бруд. На сцену вийшла товста тітка, дивно вдягнена, наче завернута у завісу. Проте коли вона почала співати, для мене змінилося все. Вона вже була гарна і повернула мені красу світу. За кілька хвилин мене перейняло враження, ніби я виринув із темрявої глибини на світло. Я сказав собі, якщо на землі є такі гарні речі, я маю залишитися. Моцарт став більше, ніж просто Моцарт, став ключем до всього прекрасного, всього, що примушує колотитися серце. Я впевнений, що серед вас є ті, хто в якийсь момент свого життя був урятований мистецтвом. Необов’язково музикою, для когось це щось інше. Якщо визначати місце музикантів у моєму житті, вони для мене більше, ніж просто музиканти, вони – духовні гіди. Вони мають перевагу навіть над філософами. На противагу філософам, музиканти торкають мене відразу за найглибше, за серце. Музика може схвилювати нас за п’ятнадцять секунд. Я маю написати «Оскара і Рожеву пані», щоб схвилювати, а це складніше. Та головне, що мета одна: вилікувати!

Звісно, сьогодні ми можемо мати книгу і одразу певний аудіосупровід. Або читати на екрані комп’ютера і, натиснувши декілька клавіш, прослухати музику. Гадаю, митці мають скористатися цією можливістю. В моїх книжках, які зокрема стосуються музики та присвячені Моцарту або Бетховену, я намагався, щоб літературний текст підводив читача до бажання прослухати музичний уривок і потому знову повернутися до літературного тексту. Можливо, навіть отримати нові відчуття від цієї книги. А взагалі, я віддаю перевагу старому класичному способу представлення – коли є музиканти і людина, яка говорить. Мені з цим особисто пощастило. Я вже три роки виходжу на сцену Ліонської опери, за мною сидить оркестр, я звертаюся – і музика мені відповідає. Я думаю, що ми слухаємо музику не тільки вухами, але й ногами й усім тілом. Тому важливо бути поряд із музикантами. Я не дуже люблю музику в баночках чи консервах. Вважаю, що музику треба сприймати у безпосередньому контакті з музикантами. Тому віддаю перевагу театру перед кінематографом. Луї Жуве, великий французький актор казав: «У театрі ми граємо, у кіно ми зіграли».

 «Загадкові варіації» – це твір, який має сказати, що любов – це завжди сюрприз. Два чоловіки любили одну жінку, але не знали один про одного. Один був її чоловіком, а другий - «епістолярним коханцем», тобто вони листувалися із жінкою. Коли жінка помирає, чоловік дізнається, що існував інший, якого вона також кохала. Чоловік вирішує не розповідати, що жінка померла, а продовжує писати від її імені, ніби продовжуючи її життя. І починається кохання між двома чоловіками у листах, хоча вони не гомосексуалісти. Цією п’єсою я хотів сказати, що кохання немає статті. І, можливо, найбільші історії кохання – це ті, що ми переживаємо без сексу. Батьківська, материнська любов або любов дітей до батьків. Здебільшого це набагато глибші почуття, ніж любов, де є секс. П’єса аж ніяк не стверджує, що не потрібно мати сексу, вона хоче сказати, що це не важливо і є дещо більше.

Я особисто ідентифікую себе із двома цими чоловіками. З тим, хто любить зблизька, і тим, хто любить здалеку. Коли ми любимо здалеку, як Абель Знорко, ми ідеалізуємо. Виходить ідеальне кохання високого штибу. І водночас я, як Ерік Ларсен, прагну, щоб кохання жило в повсякденні. Одначе переживати кохання у повсякденні – означає відмовитися від його ідеальності. І це завжди в моїх творах, де зустрічається відмінні один від одного персонажі, передає протиріччя, які я відчуваю внутрішньо.

Я вже мав п’єсу готову в моїй голові, але чогось не вистачало. І я в цей момент потрапив на концерт у театрі «Франц Алізе» у Парижі, де виступав оркестр із Санкт-Петербургу. Вони на біс зіграли «Загадкові варіації» Едварда Елгара. Зненацька я зрозумів: це саме те, чого не вистачало моїй п’єсі. Твір Елгара на тему, яку ми ніколи не чуємо. І я сказав собі, що кохання – саме це і є. Це варіації на тему, яку ми ніколи не чуємо. Тому, що любити когось – це не означає ні знати його, ні володіти ним. Кохати – це бути в захопленні від таємниці.  Кохати – це віддавати перевагу перед собою іншій людині, яку ніколи повністю не охопиш. Для мене кохання – це часте настирливе відвідування таємниці.  І саме про це говорить твір Едварда Елгара, але в музиці. Тому я поставив його у центр своєї п’єси.

Мені дуже сподобалося те, що я побачив у Львові в постановці «Загадкових варіацій». Двоє акторів повністю занурені у свої ролі і вкладають себе у кожну фразу. Режисер не точно передав мої сценічні вказівки, він використав інші, але дуже вдалі. Тобто режисер зрозумів, що я хотів сказати, але щоб передати це, використав свої власні засоби. В таких випадках, я не зраджений, мене зрозуміли. Сценічні вказівки в моїх п’єсах більше призначені не для режисера, а для читача. Втім, іноді я не приймаю певні пропозиції. Наприклад, мені кілька разів у різних країнах пропонували, щоб чоловічі ролі у п’єсі «Загадкові варіації» зіграли дві жінки. Проте я не погодився, адже цей текст висловлює саме чоловічі страждання. Якщо б я хотів передати жіночі страждання, я б написав інший текст. Поки я є і мене запитують, є речі, з якими я не погоджуюся. Якщо після моєї смерті будуть грати такі речі, мені залишатиметься тільки перевертатися у труні.

Я вважаю, що людська спільнота – це те, що треба вигадати, те, що не існує насправді. Не достатньо бути двоногою істотою, щоб бути людиною. Людськість – це мрія, яку робить людина у своїй фізичній оболонці. Ідеальний чоловік або жінка, тобто ідеальна людина – це та, яка приймає світ у його складності. Та, яка вважає і розуміє, що всі ідентичності дуже крихкі і мають історичні певні рамки. Та, яка розуміє, що достатньо однієї волосинки, щоб відрізнятися від іншої людини. Часто кажуть, що расизм – це страх різності. А я вважаю, що це зовсім навпаки. Расизм – це страх того, що ця різність нічого не значить. Коли німецький нацист обирає єврея винним у всіх проблемах, він не вибирає того, хто відрізняється від нього, а вибирає того, ким він сам боїться бути. Для мене ідеальна людина - це та, яка погоджується, що її будують на піску, і яка погоджується мати у своїй голові набагато більше питань, ніж відповідей.

Я справжньої самотності ніколи не відчуваю. Я перебуваю зі своїми друзями, близькими людьми, яких я люблю. А коли я один у своєму кабінеті, я оточений навіть більше, ніж тоді, коли я з людьми. Коли я пишу, я завжди у компанії своїх персонажів, які говорять зі мною. Інша справа, що це не завжди гарна компанія, як от, наприклад, Гітлер. Я думаю, що література насправді – це захоплення іншими людьми. Коли я пишу, я виловлюю своє захоплення, а коли ви читаєте, ви також його відчуваєте.

А до слави я дуже альтернативно відношуся. Більшість часу я все таки живу, як не Ерік-Емманюель Шмітт, якого скрізь читають та грають. Я живу в теперішньому часі, книгою, яку я зараз пишу та проблемами, які мене наразі хвилюють. Я дуже рідко, точніше майже ніколи не думаю про те, що було до того. Митець має бути живим і мати певну амнезію. Потрібно вміти забувати, що ти вже зробив, що ти вмієш робити, і робити щоразу так, наче це вперше. Адже як тільки в митця зникає амнезія, він щоразу пише ту саму книжку, але гірше, ніж минулого разу. Звісно, є такі моменти, коли я усвідомлюю, що я людина, яку всюди читають та ставлять.  Я навіть сказав собі, що я маю зіграти Еріка-Емманюеля Шмітта, відомого письменника, який має успіх. Однак я розмовляю з людьми, і це відбувається природно і нормально.

В ті періоди, коли я пишу, я зовсім не можу читати. І для відволікання і відпочинку я гуляю або слухаю музику. В останні роки, я все більше і більше пишу, тому все менше і менше читаю. Я чекаю на момент, коли я  скажу собі, що вже достатньо написав, і тоді я зможу перечитати те, про що мріяв. І якщо цей момент настане, це буде дуже приємно. Якщо ж ні, то буде ще приємніше.

   
Я не можу писати історії, якщо я не знаю першої фрази і останньої. Якщо я знаю закінчення, тільки тоді я знаю, що хочу сказати. Для мене важливо створити фінал, прочитавши який, читач має зробити висновок: «Треба перечитати твір ще раз». Для мене написання твору як лук: я знаю, що закріплено вгорі, і знаю, що закріплено знизу, і це тримає весь твір. Тоді якщо я – лук, то стріла – це ви, читачі. Ви будуєте в своїй голові цю історію і тому продовжуєте її. 

Надруковано у журналі "Театральна пектораль" №5-6, 2013.