Про вічне...

Катерина Степанкова втретє ставить виставу, втретє на сцені Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра і вже втретє – це її власні інсценізації різних творів. Спершу був «Рожевий міст» за романом «Мости округу Медісон» Роберта Воллера, згодом «Вася має зателефонувати» за мотивами п’єси Катерини Рубіної «Прогулянки в Лю-Бльо». Нещодавно репертуарна афіша Театру поповнилась ще однією виставою «Обман довжиною у життя»  за повістю «Подвійне прізвище» Діни Рубіної. 

Недарма тут згадуються всі роботи режисера. Адже вони пов’язані між собою. Це три історії нещасливого кохання і спогади про можливість щасливого існування. В усіх трьох виставах використовується прийом ретроспекції – повернення у минуле для того, щоб віднайти себе у теперішньому. Аби бути щасливими сьогодні – тут і зараз. Образ Рожевого мосту як мрії, що залишилася на все життя спогадом, від якої відмовилися заради сім`ї, дітей, дому. Мрія про кохання, що моментально скінчилося. Телефон, з якого не почути голосу коханого Васі, що помер і вже ніколи не зателефонує, але життя має тривати. І нарешті – дитина, яка стає на заваді сімейному щастя двох людей, які кохають один одного.

Візуальне вирішення вистави «Обман довжиною у життя» (художник-постановник Тарас Ткаченко) – металева конструкція-призма з трикутником в основі, що ніби розгорнутий до глядача, як відкрита книга. Ця конструкція символізує і любовний трикутник, але в центрі завжди буде дитина – Тимур (Віталій Салій). Син не повинен страждати через помилки дорослих, але саме він стає перепоною для щасливого існування, тому що народжений від іншого – Віктора (Андрій Мостренко). Сімейна зрада тільки для того, щоб народити дитину, не рятує родину. Цей холодний металевий трикутник рухається сценою, змінюючи свій ракурс – іноді це вікно, в якому можна побачити матір з дитиною, іноді це квартира Батька (Ахтем Сейтаблаєв), де з рулонів простого паперу створюється затишок. А коли жінка (Світлана Орліченко) сповіщає по телефону, що дитина не його, вона наче по драбині піднімається по фермах конструкції. Опиняється верхи на цьому трикутнику поміж трубами. Створюється ілюзію болю, що стискає її зсередини, алюзія незручності становища через інформацію, яку вона сповіщає. В сцені, коли Батько – Сейтаблаєв хоче відлупцювати Віктора – Мостренко, він наздоганяє його, чіпляючись за ці металеві ферми – швидкий рух по колу створює відчуття втоми від справжнього бігу. Актори вилазять на гору цієї конструкції, висять на ній вниз головою, підтягуються.

Після образу героя-коханця, в якому глядачі досі звикли бачити Ахтема Сейтаблаєва, актор вражає своєю зрілістю, серйозністю та виваженістю в ролі Батька. Віталій Салій не зовні схожий на школяра, але його безтурботна поведінка, гра з паперовими корабликами, квітами та літачками переконує в протилежному. Його дитинство обривається після телеграми, з якої він дізнається про свого справжнього батька. Хлопець зіштовхується, можливо, з найголовнішим відкриттям свого життя. Ось тут для нього закінчується дитинство, і саме тоді він уперше замислюється про своє майбутнє. Світлана Орліченко грає одразу декілька ролей. Але найсильніший образ – це невідома жінка з будинку навпроти, що згодилась погодувати чуже немовля. Жінка, якій доводиться самій доглядати за своєю дитиною, побачила справжнього турботливого батька, навіть не здогадуючись про його особисту трагедію. Вони так нічого й не дізналися один про одного, але назавжди залишилися у спогадах відчуттям недосяжного життєвого щастя. Ще один образ, створений С. Орліченко, – дитячий лікар – величезний «привіт» від радянських часів. Говорить завченими фразами, і ніколи не знімає з голови в’язаної шапки. Вона також втілює образ зрадженої дружини Віктора, яка так стрімко намагається вибратися з плутанини власних думок, що застрягає між кріпленнями залізної конструкції-трикутника. І ще – привітна сусідка Батька. Анастасія Кіреєва у ролі Матері запам’ятовується пластичними малюнками сцен, сповнених болю та страху за своє щастя.

Музика (музичне вирішення – Віталій Мельник, композитор – Андрій Шусть) є найхарактернішою відсилкою глядачів у радянське минуле. Пісні «родом з дитинства». А ще антураж – новорічна ялинка з обов’язковими Дідом Морозом та ліхтариками, дошка для прання, халатики Матері чи плащ Віктора. Це спеціально підкреслені елементи нашої історії, від якої неможливо втекти, і не треба з розпачем доводити, що її не існувало. Інша річ, гірше чи краще було тоді і чи стало зараз. Але все одно – це частина нашої історії, яка по-різному закарбувалася у свідомості різних прошарків суспільства.

Вистава «Обман довжиною у життя» виявилася про неймовірну долю, про рамки моралі, в яких проіснували герої, про втрачене щастя, розбиті дитячі мрії власного сина. Вистава, яка в наш жорсткий час, так відверто, тепло й глибоко розповідає про вічні цінності. Вона про ЖИТТЯ і це варто уваги.   

 

Стаття надрукована у журналі "Український театр", №4, 2012.