Етнічний фактор творчості

 

ескіз костюму панночки

ескіз костюму чортиці

 

                                             ескіз костюму п'яниці.

                                     "Цирк Вагабундо" Ю. Андрухович.

 

 

 

Переконливим доказом того, що молода українська сценографія потужно розвивається, слугують щорічні виставки: у галереї Олени Замостян «Сценографія. Сезони» та театрального плакату «Театр на папері», а також виставка «Три покоління» в галереї Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Тут вирізняється гурт молодих художників, який символом творчості обрав персонажа вертепного дійства – Козу. Це і початки театру, дії, забави, вираз національних почуттів, глибинний зміст прагнень та вірувань людей. А Богдан Поліщук, засновник гурту, випускник НАОМА (2010), вперше презентував персональну виставку робіт у Державному музеї книги і друкарства України, що засвідчила набутий досвід, майстерність, певну амбітність молодого художника. В експозиції представлено роботи з чотирьох проектів – ескізи, макети та світлини. У доробку Богдана ще багато цікавих напрацювань, які варто було б показати, але йому хотілося зберегти цілісність художнього контексту – чотири роботи, ніби чотири сторони світу, аби не розсіяти сприйняття глядача. Дві з цих робіт, макети та ескізи костюмів, нереалізовані на сцені, – «Синій Бог» Ігоря Стравінського та проект за циклом віршів Юрія Андруховича «Цирк Ваґабундо» – що розміщені навпроти одна одної і дві, реалізовані, – фото та ескізи костюмів до знакових вистав режисера Андрія Приходька «Лісова пісня» Лесі Українки у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса та «Райськеє діло» за «Вертепчиками» Івана Малковича в Національному академічному музично-драматичному театрі імені Івана Франка – розташовані так само на протилежних поверхнях. Вони ніби перегукуються за тематикою, викликають різні емоції глядачів, котрі мають можливість простежити процес  задуму автора від аркуша паперу до остаточного втілену у виставі. Слід зазначити, що у сценографа Богдана Поліщука вже сформувався власний стиль, філософські, глибинно-етнічні та міфологічні засади творчості. Це простежується у його спільних роботах з Андрієм Приходьком. Складовими трьох частин «Лісової пісні» є виразне образно-метафоричне рішення художника. Особливо цікавою є третя частина, де зруйноване життя Лукаша (актор – Андрій Козак) символізують натягнуті мотузки з білизною. Це створює ілюзію лісу, в якому заблукали думки й почуття героїв. Лише весільне деревце підпирає ці мотузки. Лукаш зневірився у власному коханні, деревце падає, затоптується, як уже непотрібний атрибут життя.

У виставі «Райськеє діло» пандус сцени створює ілюзію вертепної скриньки з типовими персонажами різдвяного дійства. Сюжет змінюється динамічно, символіка орнаментів також, глядачі стають учасниками насиченого фольклорного видовища.

Торік художник разом із дружиною Оленою оформили ювілейний буклет театральної премії «Київська пектораль».

На презентації  виставки Богдан акцентував на тому, що це, либонь, початок і він не налаштований творити виключно в одному стилі, хоче осягнути й інші модернові напрями.

До відкриття експозиції приурочили і презентацію сьомого випуску незалежного театрального журналу «Коза» з цікавими оригінальними додатками. Все дійство у Музеї книги і друкарства було вирішене театралізовано та несподівано: на вході відвідувачів зустрічав символічний персонаж – Коза. В залі, де розташовано роботи, на драбині сиділа дівчина в національному костюмі, співала народні пісні та умовно ловила на гачок вудки гостей: на кого натрапляла – тому цукерка або ж рибка з різними прислів’ями і цікавими висловлюваннями. В дію впліталися розіграші та художній відеоряд. Усі присутні, а більшість із них бачили згадані вистави, мали змогу пересвідчитись, що в українській сценографії з’явилося нове ім’я – Богдан Поліщук.

ескізи до "Синього Богу" І.Стравинського

 

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концертний Київ", №8, жовтень, 2012. Рубрика АRT- простір

 

Богдан Поліщук. Вдосконалювання себе через свою професію.

 У вересні на першу персональну виставку сценографії молодого художника Богдана Поліщука запрошував Музей Книги, що розташований на території Києво-Печерської Лаври. Широкому загалу представлені його ескізи, макети, фото та інші роботи. Богдан Поліщук у 2005 році закінчив Миколаївське державне вище училище культури (факультет декоративно-ужиткового мистецтва), а в 2010 році – Національну академію образотворчих  мистецтв і архітектури. Як сценограф Б. Поліщук оформлював такі вистави: «На спільнім шляху» (Київський театр «Пам'ять»), «Русалії» (Київський театр українського фольклору «Берегиня»), «Лісова пісня» Лесі Українки (Львівський академічний театр імені Леся Курбаса), «Райськеє діло» варіації за «Вертепчиками» Івана Малковича  (Київський театр імені І. Франка). Богдан є засновником та видавцем незалежного театрального журналу «Коза». Брав участь у виставках: «Сценографія студентів Національної академії образотворчих  мистецтв і архітектури» та «Три покоління» у галереї Мистецького об’єднання «Дзиґа» в рамках фестивалю «Золотий лев» (Львів) та «Сценографія» (сезон 2007, 2008, 2009) у галереї Олени Замостян (Київ).  Молодий художник був учасником Міжнародного фестивалю «Гогольfest» (проект «Гоголь. Театральний профіль»), Обласного театрального фестивалю «Театральна весна» (Ізмаїл), Міжнародного фестивалю драматургії «Драма. UA» (Львів) та став переможцем у номінації «Кращі ескізи у театральних костюмах» на фестивалі НІМФА (Київ).

Ось що розповіли сам Богдан та його дружина, теж художник, Олена Поліщук.

 

Які роботи ви готували для першої персональної виставки? Що з цих робіт реалізовано, а що в проекті до реалізації?

Богдан. На виставці представлено роботи  всього до чотирьох п’єс. Дві з них є реалізовані, а дві – дипломні проекти з Академії мистецтв. З реалізованих вистав – це «Лісова пісня», яка була поставлена у Львівському театрі імені Леся Курбаса і вистава «Райськеє діло» у Київському театрі імені Івана Франка. Це – ескізи костюмів і невеличкі фотографії як фактаж. Дві дипломні роботи не поставлені на сцені. Це проект «Синій Бог» Стравінського (індійські мотиви) і другий – це робота за поезією Андруховича, за циклом «Цирк Вагабундо» (макети разом з ескізами). Для глядача є можливість порівняти поставлені вистави, показати робочі сторони, ескізи, роботу цехів, з тим матеріалом, що робиться для виставки чи диплому, і малюється обережно в майстерні. А ще було головне бажання зробити цільну, не перевантажену експозицію, яка була б яскрава, об’єднана українським фольклорним забарвленням.

Олена. Експозиція розбита на чотири частини, немов чотири сторони світу. Це ніби цікава фольклорна частина. Тут реалізовані роботи розміщені одна проти іншої, наче дивляться одна на одну, і дипломні роботи – одна проти іншої.

 

"Лісова пісня" Лесі Українки, Львівський театр імені Леся Курбаса.

Це Ваша перша персональна виставка, до цього були тільки колективні виставки. Як ви гадаєте зростає відповідальність перед глядачем, що прийде на персональну виставку?

Богдан. Звичайно, це різне. Виставки в галереї Олени Замостян, чи будь-які інші, що ми влаштовували разом з «Козою», мали відповідальність скоріше перед учасниками, як їх зорганізувати, щоб усі були задоволені, або щоб все вчасно принесли, все розмістити. А коли це персональна виставка, дійсно більше думаєш про представлення себе, і про глядача, про підбір робіт. Тут уже важливі інші фактори.

Олена. Мені здалося, що навпаки для групової виставки дуже важливо як її об`єднати між собою і це не легке завдання. А у випадку з персональною виставкою – ми знаємо конкретно, що у Богдана є, знаємо, весь підбір. Вона сама собою виходить досить цільна. Уже відчувається і стиль, і рука.

 

На вашу думку, на виставки сценографії приходять лише вузькопрофесійна публіка, чи можна очікувати більш широку публіку?

Богдан. В цілому в Україні сценографією як такою цікавляться загалом не дуже багато людей і це є факт. І навіть художники іншого жанру, не часто цікавляться сценографією. Але за останні роки ситуація змінюється, зростає кількість виставок, і виставки починають ініціювати різні люди. Більш велика виставка була в музеї Російського мистецтва, де брали участь декілька поколінь. Нарешті воно почало рухатися, і класики, і молодь це підтримало. А з іншого боку це все ще залежить від місця проведення виставки. Наприклад, Музей книги – це теж свідомий крок, це нова аудиторія.

Олена. Сценографія як така теж має дві сторони. Одна її частина це абсолютно прикладна, та що іде в театрі, і є стороною зацікавленості саме театральної публіки. І друга – це графічна, те, що виставляється. Тут уже ми як художники робимо крок до графіки, і воно таким чином переливається з одного в інше. І на самій виставці стає цікавим не тільки театральній публіці, а й людям, які цікавляться графікою, наприклад.

 

Мабуть, виставка і потрібна для показу процесу роботи?

Богдан. Так, художник не може сказати, що все, що він задумав, воно стовідсотково втілилося на сцені. Власне він хоче показати як бачив це в початковому процесі роботи.

Олена. Крок від задуму, від мозку, від голови до того, що побачили в театрі – великий для театрального художника. Його просто так знищити або запакувати кудись і викинути неможливо. Треба його показувати.

 

Богдане, Ви навчалися у Миколаєві, ставили роботу у Львові та Києві. Чи можете ви порівняти роботу в провінційному місті і столиці?

Богдан.  Конкретно в Миколаєві, чи в іншому провінційному місті я, на жаль, не ставив вистав. Я робив там виставки. Була  одна спроба, але вона зірвалася, до речі, зі сторони театру. Мені легше порівняти Львів і Київ. Звичайно, Львів важко назвати провінційним містом, особливо театр Леся Курбаса. Хоча є свої нюанси, які відчуваються одразу. Це фінансова сторона. Це не стосується навіть гонорару. Мені здається, що ті гроші, який великий столичний театр може витратити на одну постановку, театр провінційного міста може поставити вистав п’ять з усіма витратами. А з другого боку, такі великі театри перетворюються на заводи, де люди ходять якоюсь мірою на роботу, де люди працюють, щоби працювати. Тоді театр стає таким виробництвом, де є певна кількість вистав, і нікого не хвилює, додумав ти її чи ні, якщо ти штатний режисер, ти маєш її випустити. А театр з меншим статусом може собі дозволити випускати одну виставу в рік, це іноді великий плюс, оскільки  є час подумати, підготувати. Тобто, все має дві сторони медалі.

Олена. Але все одно театр Курбаса у Львові неможливо прирівнювати до інших провінційних театрів, принаймні з людського фактору. Як вони всім колективом ставляться до своєї роботи! Вони дійсно займаються творчістю, а не просто роботою. І це їх радикально різнить. Це не показник їх провінційності,  а скоріше їх унікальності.

 

 Чи виникають у вас як молодих сценографів, проблеми потрапити у великий сформований колектив, де є свої сценографи, свої режисери?

Богдан. Звичайно, я думаю, що це, мабуть, одвічна проблема. Сьогодні вона якоюсь мірою загострена. Молоді сценографи шукають місце своєї реалізації. Щороку випускається потік сценографів, режисерів, драматургів, а театрів не збільшується, іноді навіть зменшується. І в кожного театру вже є свій сценограф, із якими він співпрацює. Утворюється замкнене коло, потрапити до якого – це, з одного боку, просто щасливий випадок, а з іншого – певна робота. Це постійні виставки, проекти, де тебе можуть просто помітити.

                             "Райськеє діло" - театр імені Івана Франка.

 

Розкажіть більше про співпрацю з режисером Андрієм Приходько. З чого все починалося?

Богдан. Почалося з того, що на перших курсах ми прийшли до центру «Пасіка» в Києво-Могилянці. Там була виставка Андрія Александровича-Дочевського. Вони з Андрієм Приходьком домовилися покликати студентів. Андрій Приходько сказав: «Якщо у вас є певні проекти, пропозиції, будь ласка, внесіть, адже є простір, галерея, зала…» Хтось пропустив це, а дехто зі студентів зацікавився і презентував ці виставки. Зі слів Андрія Приходька, він помітив саме мої ескізи костюмів, які я робив просто як творчі роботи, тому запропонував мені спробувати попрацювати разом над виставою.

 

У Ваших роботах «Лісова пісня» та «Райськеє діло» чітко прослідковується етнічний напрямок сценографії. Це просто матеріал вимагав такого вирішення, чи Ви хочете продовжувати працювати у такому стилі?

Богдан. Мабуть, це матеріал сам продиктував. Але я цікавлюся фольклором і традиціями не тільки українськими, а й іншими міфологіями – усім таким, що пов’язано з корінням людським, кодовими речами. З іншого боку, коли вже зроблені такі великі роботи, на які пішло так багато сил та енергії, треба було знайти матеріал. Я хоч і прихильник такого етнічного стилю, але після «Лісової пісні», я на вишиванки просто не міг дивитися. Звичайно, це іронія. Потім «Райське діло», і  знову звернення до такої ж теми, і знову – до Різдвяної. Звичайно, якщо буде пропозиція ще раз в цьому ключі попрацювати, я не відмовлюся, бо, по-перше, мені це дійсно цікаво, а по-друге, я не втому становищі, точніше, художник сьогодні взагалі не в тому становищі, щоб відмовлятися від цікавих пропозицій. Я буду дуже радий, якщо мені запропонують окрім цього, ще якусь більш модернову тему, виставу, щоб не перетворюватися на художника одного стилю. Бо насправді є дуже багато думок, ідей і навіть пропозицій.

 

 Які ваші плани  на майбутнє? Який ви хочете опрацювати матеріал, яку здійснити постановку?

Богдан. У цілому ідей є багато. Навіть деякі пропонують, і я вже над ними думаю, працюю. Ми в журналі «Коза» друкуємо п’єсу молодого українського драматурга Марії Вакули «Катрін у пастці» (вона брала участь в конкурсі «Драма. UA» у Львові; нагороджена третім місцем). Авторка, на мою думку, дуже відрізняється від суцільного потоку сучасної української драматургії. Сучасна драматургія в Україні зорієнтована на виявляння соціальних проблем або проблем політичного характеру. Переважно це проблеми нижньої верстви суспільства. «Катрін у пастці» цікава тим, що вона символічна, вона трохи над часом – не буквальна. Вона складна, з неоднозначним сюжетом, у ній цікаво виписані образи. Є можливість пофантазувати і режисеру, і художнику.

 

Яке ваше творче кредо, девіз?

Богдан. Найголовніше – робити те, що ти вважаєш потрібним, те, що тобі хочеться. І не казати «О-о-о…у мене не склалося», або «я в складних обставинах», або «мені не запропонували, мені не пощастило»… Я вважаю, що в будь-яких обставинах, якщо ти дійсно хочеш, ти це зробиш. І власне я намагаюсь. Я і багато моїх друзів намагаємося  впроваджувати в життя свої ідеї, плани, проекти. Мені здається, що творча людина, та й взагалі будь-яка людина, вона має удосконалювати себе через свою професію.

 

 

З неопублікованого.

Як виникла ідея створення журналу «Коза»? Які складнощі виникають з виданням цього журналу?

Олена. «Коза» існує з 2009 року. Поштовх ідейний – від Богдана, але я і не байдужі люди підключилися. Спочатку ми випустили пробний варіант, який зараз має назву «Пілотний». Потім виявилося, що і нам це цікаво робити, і перешкод немає. Мене, наприклад, спочатку хвилювало, хто ж нам буде писати тексти. Одразу самі писали, а потім знайшли людей. Зареєстрували свою «Козу», яка має виходити чотири рази на рік. Але останній номер ми чекали цілий рік, тому, звичайно, для нас це вагома подія. Є фінансові труднощі, але на цьому не треба акцентувати увагу. Як сказав Богдан, якщо дуже хотіти, то все справдиться.

З чим для вас пов'язаний образ "Кози"?

Богдан. Знову ж таки повертаємось до народного театру, до фольклору. Різдвяна коза, різдвяний чи новорічний традиційний театр. І цей персонаж там найяскравіший. З одного боку він веселий, з іншого, він може нашкодити, або покритикувати. Такий універсал української душі.

обкладинка журналу "Коза".

 

 

А як виникла ідея презентувати журнал театралізовано?

Олена. Це зразу було як концепція журналу: видання про театр не може носити якийсь інший характер, ніж театральний. У всьому, і в своїй подачі, і в текстах, і в самих презентаціях. Як тільки візьмеш у руки наше видання, зразу зрозуміло, що це не посібник з медицини, чи рекламний буклет.

Богдан. Журнал – це цілий простір, де Коза організовує виставки, друкує драматургію, робить конкурси. Це привід для спілкування і нових проектів.

 

Як ви плануєте відкриття вашої персональної виставки?

Богдан. Відкриття виставки буде знову ж таки в рамках презентації нашого сьомого номеру, бо це теж є частиною «Кози». Там буде невеличкий перформенс, чи просто розвага для глядача. Відкриття плавно буде перетікати в презентацію, де будуть розіграші. Хто був уже на презентаціях «Кози», вже мають знати, які б вони не були, не важливо, чи ми щось показуємо, чи розказуємо, це зазвичай відбувається якось не формально. І теж колись був такий епізод, що ми повернулися після чергового офіційного відкриття виставки в Спілці художників, чи ще десь, я вже не пам’ятаю. Ми сіли і подумали: «От коли ми будемо щось робити, обов’язково зробимо інакше».  Після того і з`явився  стиль «Кози».  

 

Цей номер виходить з декількома додатками. Розкажіть про них.

Олена. Так, в цей раз є головна «Коза» і чотири додатки. Власне це рубрики, які відділилися для зручності. Один – це дитячий.

Богдан. В нас взагалі  не  дуже багато видається матеріалу для дітей  в мистецькій сфері. А діти приходять в театр в шість-сім років, і хтось же має їм сказати, як треба себе поводити. На жаль, іноді  батьки не знають, як це зробити. Але в дорослому журналі про те, як себе поводити в театрі не дуже зручно писати, адже ті, хто його читають, мають це знати. А от в дитячому – нормально. Також там є віршики, і розповідь про те, як треба одягатися в театр, а з історії буде казочка як Лисенко написав першу оперу. Також там представлені дитячі письменники, наприклад, Оксана Кротюк.

Олена. Ще є додаток з драматургії. Це така окрема книжечка для щоденного використання, для читання впоперек і вздовж. Вона надрукована, тобто текст не рукописний, і містить в собі дві п’єси. Одна уже згадана, Марії Вакули «Катрін у пасці», а друга – це вперше переведена в Україні п’єса Оскара Вайльда «Жінка, осипана коштовностями». Ця п’єса начебто незакінчена, але дуже цікава.

Богдан. І саме цікаве, це диск, яким ми пишаємося. Цей додаток називається «Голос театру». Там чотири інтерв’ю з представниками чотирьох професій: актора, режисера, критика та сценографа. Ці люди різних вікових категорій, масштабів... Особливо я задоволений інтерв’ю з Мироном Кипріяном, живим класиком сценографії, якого буквально завтра ми вже будемо вивчати в підручниках поряд з Лідером, Боровським, Екстер. Це вже людина-легенда. Одразу видно інше покоління, інший рівень, інше виховання, зовсім інакші погляди, відчувається школа, життєва мудрість, професійність в таких речах, про які людина говорить дуже спокійно і зрозуміло без сучасних високих слів. І ще пісні львівського гурту «Курбаси» з театру Леся Курбаса.

Олена. За допомогою диску ми надаємо можливість не лише почитати  інтерв’ю про нього, а почути це наживо, його голос, тембр, що дає зрозуміти слухачу характер людини. Думаю для історії це великий вклад.  На диску ще є інтерв’ю з актрисою Наталією Пархоменко з Львівського театру Курбаса, вона ж є солісткою і однією із керівників гурту «Курбаси». Також інтерв’ю з режисером Андрієм Приходько та критиком Олегом Вергелісом.

Богдан. Як люди театральні, вони розповідають все емоційно. Це як радіовистава. Адже питання майже однакові, одні теми, одне коло думок, проблем, які хотілося б озвучити.  Але різні люди так по-різному відповідають на ці питання. У них свої вподобання, свої авторитети, свої позиції.

Олена. Ще один додаток «На власні очі» - це наша постійна рубрика, в яку ми збираємо відгуки на різні вистави, чи події театрального світу, на цей раз переросла в окрему газету. 

Богдан. Наш журнал взагалі починає розширяти свою географію. В цьому номері, наприклад, є інтерв’ю з Максимовим – це російський балетний критик, є матеріали про Міжнародний донецький конкурс імені Лифаря. І хотілося більше писати про те, що залишається не сказаним і не озвученим. Хочемо далі продовжувати рубрику «Майстри своєї справи», де були інтерв’ю з представниками суто театральних професій: гримери, пастижери, бутафори та інші. Адже, про те, що в театрі працює режисер знають всі, а інші професії залишаються в тіні.

 

Інтерв’ю надруковано в газеті «Культура і життя» №39, 28 вересня, 2012.

Текст курсивом не був надрукований.