Молода режисура в Україні є!

II фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса відбувся на почтаку літа та на призавершенні театрального сезону. Спекотна пора року не вплинула на активних режисерів та акторів. Адже іноді в залах було настільки жарко всидіти, що навіть страшно подумати як акторам в цей час було на сцені (тим паче, що в більшості майданчики були камерними). Хочеться  зауважити, що наперекір багатьом небажючим, слава Богу, цей захід відбувся, тому що молодому поколінню, фундаторам майбутнього театру вкрай необхідна підтримка для розвитку. Це стосується і незалежних режисерів, які потерпають від відсутності грошей на постановки, та від відсутності постійного (а іноді взагалі будь-якого) приміщення для постановки. Це стосується і тих, хто закріплений за певним театром чи то в Києві, чи то у периферійному місті. У другому випадку молодь часто потерпає від непорозумінь із художніми керівниками, які не бачать сенсу у їхніх новаторствах, або вважають їхні проекти не рентабильними, і не хочуть витрачати на це будь-які кошти.

На жаль, цьогорічний формат фестивалю не дав можливості саме молодим режисерам переглянути вистави один одного, зрозуміти певні тенденції, повчитися один в одного, співставити певні знахідки чи похибки. Не знаю, що ще зробити особисто для себе кожному з молодих постановників. Відсутність фінансування зумовила розтягування фестивалю більше ніж на двадцять днів, а перебування у столиці за свій рахунок для кожного з молодих режисерів протягом такого терміну досить важка справа. Ця ж проблема зумовила залишити конкурсантів без будь-яких місць та виграшів, всі режисери отримали лише диплом учасників. Можливо, варто зробити наступний фест компактнішим, можливо, грати по дві вистави на день, але надати можливість режисерам спілкуватися один з одним, обговорювати цікаві теми, і ще в рамках фестивалю проводити якісь зустрічі та майтер-класи від театральних метрів. Особливо, це важливо для провінційних діячів, які практично цього не отримують, перебуваючи у закритому творчому процесі.

 Круглий стіл, який відбувся 17 червня в Молодому театрі довів, що саме цього і прагнули організатори, але все ускладнилось знову ж таки відсутністю фінансування. Якби все вийшло, виникла б не просто тусівка, а спілування про театральні тенденції, рухи, певний обмін досвідом. Тоді  круглий стіл треба було б зробити після перегляду усіх вистав, як підсумовуючий, де можна було б визначити певні програми, установи та плани на майбутнє.

Але, не зважаючи на певні недоліки, цьогорічний фестиваль, показавши п'ятнадцять вистав, довів, що молода режисура в Україні, по-перше, є, по-друге, знаходить вихід із всіх цих проблем, по-третє, іноді справді намагається робити щось зовсім нове. І це варто того, щоб на них звернули увагу, і в наступному році знову відбувася такий фестиваль. Можливо, із покращеним фінансуванням і покращеним спілкуванням.

Робити певні підсумки, можливо, зарано чи передчасно, тому хочу просто поділитися своїм враженням від побачених вистав. І надихаючись висловом Спінози: «Дії людини треба не оскаржувати, не висміювати, а осмислювати», хочу додати, що погана вистава не означає, що режисеру потрібно залишати професію, а краще просто продовжувати шукати себе. Усім цього і бажаю!

На сцені Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса було показано три вистави. Перша «Вій. Докудрама» Наталії Ворожбит у виконанні Харківського театру «Котелок». Режисер Олена Самойленко. У ролях: Олексій Денісов (Лукас), Герман Довгополов (Деміан), Софія Дубінская (Дренька), Анастасія Мощенко (баба Сонька), Олександр Сердюк (Коля) Василь Байдак (Іван, Роман, Слідчий,  дід Явтух). П’єса була замовлена Владом Троїцьким для власного проекту, але він поміж двох творів для постановки вибрав п’єсу КЛІМа, яку Київ уже мав змогу побачити. Варіант Ворожбит також розповідає про двох героїв – молодих французів, Лукаса та Деміана, які приїздять на Полтавщину (не до гуцулів як за КЛІМом), звідки родом батьки Деміана. І куди одночасно його запросила подруга Оксана на весілля через фейсбук. Тут розгортається історія в стилі Гоголя на сучасний лад. Відспівування відьми за допомогою скайпу та старовинне ворожбитство, вирішене через 3D-анімацію, вселяє сучасні ілюзії та пародію на телебачення.

Друга досить ексцентрична та красива, але не зовсім зрозуміла, вистава Донецького обласного російського театру юного глядача (м. Макіївка) «…З любов’ю та усілякою мерзотою», де режисер Тетяна Шевченко поєднала твори Жана Кокто («Людський голос») та Джерома Девіда Селінджера  («І ці губи, і очі зелені…»). Жанр визначений досить точно – мультимедійна інсталяція. Художнє оформлення теж виконано режисером: білий простір з простирадл, які з боків обрамлені словами, посередині поміст як подіум та підлога засипана білими аркушами паперу, якими бавляться актори. Прямо перед глядачем стоїть стіл із ноутбуком, через який актори транслюють на задник уривки із різних фільмів, мультфільмів, і камера, яка знімає і одразу ж виводить фрагменти на задник. Цей технічний колаж та нашарування різних текстів та музики доповнює колаж акторських можливостей. Від використання масок до психологічної гри, від танців (Катерини Мореєвої, яка і вирішує пластичний малюнок вистави) до роботи справжнього конферансьє (Олександр Кокарєв), який оголошує кожну наступну сцену, до загравння із глядачем, якому пропонують вийти на сцену, або відповісти на запитання, взявши пряму участь у дійстві. В середині цього колажу стоїть одвічна проблема – самотність. Жінка (засл.арт. Укр. Олена Кондрашкіна) говорить текстом Кокто, Чоловік (Павло Піотровський) відповідає текстом Селінджера. Історія про мішку, якого немає поруч, або мультфільм «Одного разу в мене ввійшов чоловік» (реж. Марі Паку) підкреслює тему самотності. І коли у фіналі усі фотографії, які встиг зробити Конферансьє, транслюються на задник, глядач бачить себе, розуміючи, що насправді в житті самотній. Адже хто б не був поруч, ніхто ніколи не пізнає один одного повністю, найкраще людина знає тільки себе. Про це писав і Кокто, і Селінджер, та й багато інших. Але мінус вистави у тому, що актори не завжди розуміють як виконать поставлену задачу, нова форма для них не зовсім уловима. Серйозно проникає у суть лише актриса Олена Кондрашкіна, створюючи моновиставу з допоміжними акторами, які виглядають фоновим застосуванням для неї, як і всі сучасні технології – фасцинації, що підкреслюють ЇЇ як центр вистави. 

 

Олена Кондрашкіна у виставі «…З любов’ю та усілякою мерзотою».

Третя вистава театральної групи «Кодрант» зі Львова. Режисер Євген Худзик репрезентував своє прочитання твору «Мама Маріца – дружина Колумба» Марії Матіос. Не дивлячись на те, що задіяний сильний ансамбль з акторів театру імені Леся Курбаса (засл. Арт. Укр. Валентина Щербань, Оксана Козакевич, Микола Береза) та Євген Чистоклетов, на жаль, режисер запропонував літературу, а не театр. Дуже монотонна розповідь із красивою дикцією не перейшла межі театру. Відсутність дії та мотивації у акторів, які мали лише ілюструвати розповідь, призвела до дуже нудної історії. Тим паче, що акторський потенціал міг дозволити і співи і танці і пластичні номери…Така постановка може бути замінена простим читанням книжки. І ще розповідь про звичайне сіре українське містечко, в якому з’являється яскрава Маріца не обов’язково має бути десь у Карпатах, навпаки воно не пов’язане із гуцулами. Малося на увазі зовсім інше. Матіос не означає одразу певний колорит, не потрібно штампувати і повторювати хороші знахідки Івано-Франківських постановок, де все виправдано. 

                                           Оксана Козакавич у виставі «Мама Маріца – дружина Колумба».

Київський академічний Молодий театр приймав чотири колективи та представляв дві свої постановки: «Любов людей» Д. Богославського (реж. Станіслав Жирков, прочитати про виставу можна тут: //nesamovuta89.blogspot.com/2013/06/blog-post_11.html) та «Кома» (реж. – Андрій  Май, прочитати про виставу можна тут:  http://nesamovuta89.blogspot.com/2012/11/blog-post_1105.html). Другої вистави офіційно у програмці фесту не було, і про неї глядача сповістили за декілька годин до початку через Facebook. Адже постановка, на жаль, вже знята з репертуару театру.

Тут була показана вистава Вінницького академічного музично-драматичного театру імені Миколи Садовського «Я б тобі небо прихилив…» І. Карпенко-Карий (режисер Оксана Бандура, прочитати про виставу можна тут: http://nesamovuta89.blogspot.com/2013/03/blog-post_23.html).

Одеський «Театр на Нєжинській» прикро здивував бездарною постановкою п’єси Олександра Марданя «Борщ у чотири руки». Режисер – Наталя Афанасьєва запропонувала досить банальне та дитячо–наївне прочитання історії самотнього чоловіка та жінки, які зустрічаються у кінці. На сцені залізний куб розділений навпіл на два світи-простори, в одному – квартира жінки (Каріна Шрагіна), в другому – чоловіка (Павло Савінов). Всю виставу вони крутять цю конструкцію, і почергово, мляво та не цікаво розповідають свою історію. Протягом вистави із деталей, що були розвішані або розкидані по їхнім квартирам, вони складають кожен собі ідеального чоловіка та ідеальну жінку. А на залізні ланцюжки вішають свої куби, які імітували їхній життєвий багаж, звідти з’являлися побутові речі та мікстури із алкоголем, або певним зіллям. В чоловіка звичайно ж чорний куб, в жінки – білий (інь ян). Коли вони нарешті зустрічаються, то наївно з’єднують дві половинки маленької ейфелевої башти – смішніше нікуди. І з кінчевого дерева, зображеного по середині цього куба, зривають жовте осіннє листя, за яким ховалися квіточки. Тут просто проймає апофеоз. До всього цього приєднуються невдалі і не переконливо виконані пластичні етюди (хореограф – Ольга Микулинська). Дивно, що ця вистава стала переможцем фестивалю «HOMO LUDENS» у 2011 році.

Ще один колектив із Одеси «Театр на Чайній» репрезентував «Історію однієї босоніжки» Ірини Настійчук у режисурі Дениса Костирко. Босоніжка звичайно ж – це Айсідора Дункан. Улюблені постаті українського театру – Айсідора та Едіт Піаф далі пересуваються укарїнським сценами. Але на цей раз історія розповідає про початок творчого шляху танцівниці – від дитячих років до здійснення її головного бажання – відкриття школи танців на державному рівні. У ролі Айсідори дуже щира, пластична, харизматична та емоційна молода актриса Ірина Настійчук (яка водночас і драматург). У прагненні її життя їй допомагає мама та чоловіки, яких грає один актор. Від  першого анрепринера і коханого Гордона Крега до композитора, який дозволив лише їй танцювати під свою музику. Досить просте біднувате оформлення – чорний задник і блакитні ширмочки, що навіть схожі на прості плівки для душу, розумно створюють локації. Коли треба виникає лондонський Біг Бен, а коли з’являється Гордон Крег зі своїми малюнками-задумками, шторки асоціюються із легендарними ширмами московського «Гамлета». Або тоненькі стрічки розвішані по задній стінці, з’єднуються бізнесменом – другим коханим чоловіком Айсідори і утворюють павутину, в якій вона заплутується. Сповіщення по російському радіо про відкриття школи Айсідори Дункан стає фінальною точкою вистави. Ціль досягнута. Історія із С. Есеніним не виноситься на лаштунки, і правильно, вона і так вельми відома глядачу. Ця вистава є доказом того як із мінімальними витратами можна створити якісний продукт, в якому буде головне – відчуття міри смаку режисера, акторська майстерність та розкрита тема вистави.

Вистава «Катерина» Т. Шевченко Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької (режисер – Богдан Ревкевич). Пластично-поетична композиція. «Катерина» - це узагальнення того, що доля жінки – це віддзеркалення долі нашої держави, така собі сумна паралель. Якщо уважно простежити за його твором все пронизане словами: «люди серця не побачать, скажуть ледащо», «люди не простять», «свої люди, як чужії» тощо – все це слова, які вказують про нашу ментальність. Біда у нас самих, адже лише ми господарі свого дому, і доки ми в ньому не наведемо ладу, доти не будемо мати спокою», - каже про свою постановку Богдан Ревкевич. (інфо із сайту театру).

 

фото з вистави "Катерина". із сайту театру імені Марії Заньковецької.

Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра підтримав фестиваль виставою Тамари Трунової «Дві панночки у бік Півночі» П’єра Нотта. Жанр "ілюзії із музикою" стовідсотково виправдовується дійством. Безліч різних попарних стільців створюють простір малої сцени театру: тут і театральні стільці (де бабусі розігрують театр, відверто насміхаючись над глядацьким сприйняттям вистави, що звучить як власне трагікомічне усвідомлення акторів), тут і автобусні стільці, і дискотечні. Також є двухярусне ліжко, яке дає відчути атмосферу дитинства цих панянок. Умовні локації (художник – Олег Луньов), де відбувається дія, пов’язані із сестрами-близнючками Анеттою та Бернадеттою, адже перед глядачем проходить все їхнє життя. Дві панянки ховають свою матір, яка вмерла у 82 роки. Вони водночас оплакують її, але і радіють, що страшний образ, який забороняв їм вільно жити, покинув їх. Але тут уже не молоді жіночки розуміють, що життя промайнуло і повз них. Вони вигадують розваги: ідуть у кінотеатр, на дискотеку, і навіть викрадають для забави автобус. Інфантиильні, вони вперше відчувають дорослішення, але найстрашніше, що відчувають це занадто пізно. Двох харизматичних бабусь грають актори-чоловіки Михайло Кукуюк та Віталій Салій. Але тут вони навіть не намагаються точно відтворити героїнь, у виставі панує театральність. Іноді вони піднімають перуку, щоб почухати лоба, іноді  збиваються і говорять від імені чоловіка, вживаючи слова із закінченням «зробив», чи «сказав». Та й їхні активні рухи при пересуванні аж ніяк не схожі на бабусь. Лише іноді вони відверто передаюють старість. Табло замість задника транслює певні кадри (відео – Олеся Моргунець – Ісаєнко), що підсилюють переживання панянок. Але найголовніше, що воно стає певним героєм, слова, що зявл’яють там, іноді відповідають на питання панянок, іноді допомагають глядачу відслідкувати перебіг подій. А у фіналі напис про те, що саме ти найщасливіший у цьому залі, стає фінальним висновком вистави. Адже тонкий гумор в моментах власної болі у стилі братів Коенів, умовна театральність, але і одночасно відвертий жах від усвідомлення старості, заставляє активно діяти і не пропускати жодної хвилини власного життя. 

 

фото із вистави "Дві панночки у бік півночі". із сайту театру драми та комедії.

А експериментальна площадка «Вільна сцена» відкривала фестиваль виставою «Бесхребетність» І. Лаузунд (режисер – Анастасія Осмеловська) і показала вистави студентів ІІІ курсу Другої кафедри акторського курсу (керівник – Дмитро Богомазов) та режисури драми (керівники – Едуард  Митницький та Андрій Білоусй). Перша вистава «Бридкий» Маріуса фон Майєнбурга (режисер – Валентина Сотніченко). Актори – Влад Писаренко, Віталій Ажнов, Вероніка Літкевич, Олександр Соколов створили надзвичайно цікаву, хоча й студенську, але зовсім повноцінну дорослу роботу. Просте сценографічне вирішення: лише чотири офісних стільці, які умовно позначають офіс. Директор, який одночасно і лікар, що змінює обличчя своїм робітникам, клонуючи однакових красенів, під кінець божеволіє остаточно, переробляючи і себе. Тонка гра Вероніки Літкевич в одну мить перемикає нервову дружину головного героя, з її ужимочками та здивованими очима, на стару коханку, маститу бабцю із тисячами операціями, схиблену на сексі і на власному синові-гомосексуалістові. Та й актор, що виконує роль наглого асистента в одну мить стає гомусексуалістом-сином і вражає точністю деталей. Трохи шаржовані етюди операцій чи клацання по невидимим компютерам у офісі розігруються із таким смаком, що ніби бачиш це перед собою. Тема офісної буденності і однаковості доводить людей до самогубств, коли вони зовсім гублять своє я. У виставі залишається відкритим питання чи кинувся Летте із двадцять п’ятого поверху, чи все таки залишився жити? Але скільки людей вибирають перший легший для себе варіант втечі від одноманітності життя.

«Фрекен Жюлі» Августа Стріндберга (режисер – Юлія Першута). Актори – Анастасія Логвін, Олег Москаленко, Світлана Косолапова, Віталій Ажнов, Влад Писаренко. Вистава сповнена хореографічно-пластичними трюками, стрибками, перевертаннями, елементами бійки та ін., що розкриває можливості акторів-студентів, але певної вибудованої режисерської концепції у виставі немає. Штуки заради штук, на жаль, не роблять її цілісною. Великий плюс вистави – музична підбірка – від Астора П’яццоли до дискотечних напрямків. Звичайно, прочитується позачасовість ситуації, яку режисер віддалив від реалій Стріндберга, але й не наблизив до сучаних українських проблем. Монологи та діалоги бездієві і нудно проговорюються.

«Білі ночі кохання» Федір Достоєвський (режисер – Андрій Попов). Актори – Оксана Жданова, Олександр Піскунов, Дмитро Весельський. У виставі дія переноситься у сучаний світ із хлопцями, що носять кенгурушки та джинси та дівчиною у білому сучасному светері. Місце дії не означає одностайно Пітер, ця історія сьогодні може скластися будь-де. Адже пошук кохання важливий завжди, навіть у сучасному світі, де змарніли цінності, де, на жаль, гроші перемагають все.

Порадившись з оргкамітетом Курбас-фесту, за ініціативою міжнародного інформаційно-аналітичного щотижневика «Дзеркало тижня. Україна», був вручений Спеціальний диплом ІІ фестивалю молодої режисури. Диплом із назвою «За творчий пошук і сучасне сценічне осмислення класики» отримав саме молодий режисер – студент Андрій Попов. Олег  Вергеліс пояснив цей вибір так: «Спеціальний диплом отримає одна із студенських режисерських робіт. Оскільки діти – наше майбутнє».

І ще цей проект дав студентам прекрасну можливість грати одразу на професійному майданчику. Та й вибір матеріалу не залежав від університету. Таким чином педагоги продемонстрували високий рівень майстерності своїх учнів.

І вистава «Тільки ім’я у застиглому повітрі…» Ольги Зверліної. Режисер Олександра Правосуд здійснила свою першу самостійну режисерську роботу у Київському Центрі мистецтв «Новий український театр» під художнім керівництвом Віталія Кіно. Дуже побутова п’єса, що розповідає про життя богемної тусівки художників, акторів і музикантів. Сам текст виглядає не дуже усвідомленим по відношенні до оточення про яке йдеться, драматург ніби заграє із персонажами. Так само не переконливо виглядає все і на сцені. Молоді актори намагаються робити все щиро, але не досягають мети. Постійні перебігання по маленькій сцені, переставляння меблів, використання натуралістичних елементів, як от їжі, – губить головну думку про недосяжність мрії справжнього кохання. Поліна Кіно у ролі Влади справляє гарне враження, час від часу потрапляючи на дуже правильні ліричні нотки, але у взаємодії із партнерами, вона з’їзджає до відсутності відчуття смаку. 

 Всім організаторам та учасникам величезний респект за те, що цей фестиваль відбувся!!!! Це дуже важлива подія для життя українського театру.

P.S. Вистави, виділені червоним, не вдалося переглянути, тому нічого конкретного сказати про них не можу, на жаль. 

 Цікаво на цю тему : http://gazeta.zn.ua/CULTURE/molodaya-ukrainskaya-rezhissura-znaki-vnimaniya-ot-rinata-ahmetova-i-zn-ua-_.html

 http://gazeta.dt.ua/CULTURE/moloda-ukrayinska-rezhisura-v-ekster-yeri-epohi-_.html