Фільми, що вразили!

Літо!!! Неперевершена можливість переглянути все, що давно збиралося у кошику планів, перечитати все, що давно закачено в електронну книжку,  і застрягло в очікуванні моїх очей.

 А зараз хочу поділитися фільмами, які мене вразили останнім часом, вони мене переповнюють!

1.     «Недоречна людина» (Неуместный человек, 2006). Режисер Йенс Льєн. Як часто ми дивимося фільми скандинавських режисерів ???? Отож. Склад думок, проблем, методи реалізації відрізняються від наших широт. Провести паралель можна із спокійністю п’єс Генріха Ібсена, де все ховається в середині людини. Норвезький режисер пропонує історію про байдужість людей один до одного, про те, як наші відчуття стають стерильними, де ми лише створюємо видимість ідеального світу. Спілкуємось, щоб продемонструвати свої меблі, дизайнерські знахідки, нібито займаємось сексом. Але все немає ніякого смаку і ніякого сенсу, тому що немає жодних почуттів. Ідеальний світ підкреслюється надзвичайними зйомками – оператор Йон Крістіан Росенлунд створює дійсно магічний реалізм у кадрі. Просторі поля, просторі кімнати, ідеальна чистота, наче нічого сюрреального, але виглядає все магічно. Таке відчуття отримуєш ще від картина американського художника Ендрю Уайетта. І найголовніша проблема: у такому світі немає дітей, немає продовження життя. І єдина людина, яка страждає від цього світу, стає недоречною тут. Недарма жанр визначений як абсурдна драма, але це справжнє застереження, адже ми можемо до такого дійти своєю байдужістю. Для тих, хто забув про справжні цінності життя, рекомендую до перегляду.

2.     «Чрево» («В утробе», 2010) – фільм угорського режисера та сценариста Бенедека Флігауфа. Історія про недалеке наше майбутнє. Тема клонування та можливості любові. Ребекка втрачає коханого і клонує його, виносить дитину як власну, виховує. Але новий Том для неї син, він ніколи не погодиться жити із нею як чоловік. Фільм надзвичайно красивий. Знову ж таки вражає операторська робота: Пітер Сатмарі створює неперевершені кадри морського побережжя. Малослівність передається монотонними картинками, рухами, природою. Відчуття зависають у повітрі – знову магічний реалізм. Атмосферний похмурий фільм. Єдиний мінус із гримом старіючої Ребекки – Єви Грін. А от Метт Сміт досить гарно виглядає у ролі Тома. Його популярність через участь в легендарному британському серіалі «Доктор Хто» (одинадцятий доктор) навіть привернула увагу до фільму «Чрево», але насправді робота актора у фільмі цікавіша, ніж у серіалі. Адже після Девіда Теннанта (попередника Метта Сміта в серіалі) важко сприймати когось іншого. Для тих, хто любить море, рекомендую.

3.     «Великий Лебовські» (брати Коени, 1998). В основі фільму книга Реймонда Чандлера «Глибокий сон» (1939), але фільм знову ж таки про своє, про коенівське. Чорна комедія про тупість людського життя, про відсутність нормального глузду. Про Чувака, а саме так себе називає головний герой, який вляпався в серйозні справи, можливо вперше для себе. Жарти на межі банальності, але жарти, які призводять до смерті, не дуже то й веселять. Для мене один із найкращих фільмів Коенів. Також безумовно рекомендую «Бартона Фінка» (1991) з трохи незрозумілим фіналом, «Фарго» (1996) – більше сповнене насильницькими вбивствами, «Вбити бабцю» («Игры джентельменов») в українському перекладі кумедніше. Коени доводять, що в Америці є не тільки трешовий Голівуд, а й розумне альтернативне кіно (звичайно, це також доводить інтелектуал Вуді Аллен). Рекомендую всі фільми Коенів.

4.     «Салют, Марія» (реж. Йосиф Хейфіц, 1970). По-перше роль Марії грає Ада Роговцева. Знай наших! По-друге, ця роль принесла їй широку славу та премію за кращу жіночу роль на Московському кінофестивалі 1971 року. По-третє, цей фільм не заангажований радянською агіткою. Не дивлячись на сцени, пов’язані із революційним настроєм, підпільними приготування, фільм виглядає не псевдо-героїчним, а життєво-правдивим. Сьогодні навіть прочитуються певні насмішки із тогочасних моралей, які забороняли жінці закохатися у іноземця. У фільмі дуже тонко передана історія кохання. Зйомки в Іспанії не виглядають шаржовано, як це часто бувало в радянських фільмах, а є достовірними. Творцям фільму вдалося піднятися вище над короткочасними тодішніми кінотрадиціями і створити дійсно історичне полотно, яке цікаве і досі. Рекомендую!!!

5.     «Вавилон ХХ»( Іван Миколайчук, 1979) за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». Безлад між кулаками та жителями комуни призводить до вбивств. Історія про філософа, який незвично відповідає на запитання «А що ти про це думаєш?», каже «Я думаю, я просто думаю», історія про жінку Мальву, про братів та ін. Важливо, побачити приклад не просто побутового фільму, а незвичну філософську розповідь про наше існування. Патріотам рекомендую!

6.     «Мучениці» (реж. Паскаль Ложьє, 2008) – для любителів жахів рекомендую зовсім новий стиль французької хвилі. Історія – незвичний психодел, який несе в собі соціальний підтекст про злочини багатого суспільства, релігійний підтекст про потойбічне існування. Також психотерапевтичну історії про дитячі травми. Неймовірно закручений сюжет, інтригу розумієш тільки наприкінці. Фантастично-страшний грим. Не читайте анотацію – просто дивіться. На додаток: багато актрис відмовились грати у цьому фільмі, прочитавши сценарій. Для тих, хто не витримує тілесних знущань, не рекомендую.

7.     «Доктор Хто». Легендарний британський серіал, який святкує у цьому році своє 50-річчя. Рекомендую дивитися із відновлених сезонів, з 2005 року. Історичні, наукові, соціальні, життєво-важливі теми розкриваються в науково-фантастичній історії про Доктора – інопланетянина, що подорожує в поліцейській будці-кораблі, називаючи це ТАРДІС. Деякі серії, як от «Порожня дитина», «Дівчина в каміні», «Код Шекспіра», «Не кліпай», «Тиша в бібліотеці», «Води Марса», «Пробка», «Безодня Сатани» виглядають як окремий повноцінний фантастичний фільм. Для любителів ретро, рекомендую після нових сезонів переглянути старі. Є проблема, не всі сезони збережені, але багато чого можна подивитися. Я зараз на стадії першого доктора. Звичайно, технічні можливості дуже скромні та й темпоритм життя повільніший, але теми, підняті серіалом, дуже важливі та цікаві.

крайня точка оргазму.

Бернардо Бертолуччі – той, хто зробив сексуальну революцію у кіно. Йдеться не про перше  порно, чи просто еротичний беззмістовний фільм, а про сюжетне кіно з відвертими сексуальними сценами. Досить поетичними, але водночас брутальними. Бертолуччі – італійський режисер, який знімав більшу кількість своїх картин в Америці. Але колись давно починав все ж таки в Італії. На сценарій Карло Пазоліні  ним було знято напівдетективну історію «Кістляву куму» - вбивство і розслідування. Його  власний стиль виявився пізніше.

 Голосно й надовго прозвучав фільм «Останнє танго в Парижі» - історія про американського чоловіка, який після самогубства дружини впадає у депресію. Бачить на вулиці гарну дівчину, і прямує за нею до квартири, там він її сексуально задовільняє на підлозі. І таким чином починаються їхні загадкові і таємні зустрічі, без імен, без будь-яких знань один про одного. А коли він вирішив все розповісти їй, вона в бездумному стані афекту застрелила його у власній квартирі, пояснивши поліції, що не знає його і він просто переслідував її. Ось така халепна ситуація депресивного стану відбулася в Парижі. 

Фільм «Осаджені» розповідає про загарбану Африку. Люди, які відсиджували каторжні роботи лише за те, що не підтримували пануючу владу, а їхні жінки ви’їзджали до Італії, щоб бути хоча ближче до них. Таким чином героїня фільму працює у Римі прибиральницею в будинку піаніста. Він закохується і намагається зробити для неї все. А єдиним її бажанням є звільнення її чоловіка. Білий піаніст, продаючи коштовні цінності, викуповує її чоловіка з тюрми. Але вона залишається з піаністом, не в змозі повернутися у країну, де панує ненависть. Тут переплітається суміж двох зовсім різних культур: африканської та європейської. Починаючи з одягу, закінчуючи протиставленням музики. Прекрасна етнічна музика Африки та класична музика Європи поєднуються тут з великим пієтетом, доказуючи, що вони рівноправно красиві та важливі по-своєму.

Політичний фільм «Конформіст» про те, як важливо пристосовуватися до влади у своїй країні. Але створюючи кар’єру, чоловік йде по головах не лише своїх противників, а й своїх коханок, і навіть дружини. Берталуччі має смак на прекрасних жінок. У цьому фільмі вони дійсно справжні богині.

«Трагедія смішного чоловіка» - суто італійський фільм про неузгодженість сімейних відносин, трохи нуднуватий і трохи відокремлений від творчості режисера.або навіть просто невдалий.

«Мрійники» - французька богема в боротьбі за кінематограф, і водночас розбещеність дітей знаменитих батьків. І зовсім інший тверезий погляд американського юнака. Все це переплітається у великій квартирі, яка вміщує в собі і дружні, і братські, і плотські відносини двох хлопців і однієї дівчини.    

Бертолуччі – це велика поезія і водночас відверта еротика, це прекрасний культ тіла  і музики, це натягнені до крайньої точки почуття. Це афективний стан в поєднанні з оргазмом.   

Українська Mрія = ЦІЛЬ!

Українська мрія? Можливо, вже час змінити слово мрія на слово ціль? Скільки можна мріяти? Адже Україна мріяла романтичним підпільним рухом під час повстань УПА чи ОУН, Україна мріяла під час Павла Скоропадського, Україна мріяла і під час Помаранчевої революції. На жаль, поодинокі скоординовані особистості, що серйозно вірили в ціль, а не просто в мрію, не могли досягнути поставленої мети самотужки. І навіть якщо вслухатися в національний гімн «Запануєм, і ми, браття, у своїй сторонці…», одразу вловлюєш відголосок мрійності, а не цілі – будемо володарями тут колись, в майбутнім часі, але чому не зараз? Здається, хтось це вже підмічав про найголовнішу пісню незалежної України, але це не викликало широкого розголосу. Залишилася недосяжна мрія, а не конкретна ціль. Романтичні марення не збудують сильної держави, і лише конкретна структурована програма може змінити все.

Та все ж таки повернимось до тих, хто не просто мріяв, а й діяв. Микола Хвильовий у своїй публіцистиці «Україна чи Маларосія?» задає довготривале і досі актуальне питання: куди нам, українцям, рухатися? Декілька кроків у бік Заходу змінюються сотнями кроків у бік Сходу… У формі звернення до конкретних особистостей письменник пояснює, що українець – то самобутній вид окремої нації, а не придаток до росіянина, і так склалося історично, ментально та географічно. Звичайно, українець – то й не придаток норвежця, чи француза, чи будь-якого іншого європейця, на що і ніколи не претендував. Просто хотів бути самостійним та самодостатнім. Цитуючи Давида Штрауса: «Можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє виноград» Хвильовий чітко дає зрозуміти, що головне не масштаби території, а міри та цілі якими і які прагне досягнути будь-який союз. Він висміює тих пристосуванців, які до кінця не усвідомлюють проблеми, але голосять про правильний вибір, вибір підкори хамству та нерозбірливості радянської влади.

 Якщо останню фразу Хвильового, де він сліпо вірить в комунізм, опустити через сьогоднішню неактуальність, то все інше і досі проявляється в нашому суспільстві. Сьогодні так само пострадянські «отщіпенци» продовжують ганьбити орієнтацію на Захід, проголошуючи Україну – молодшою сестрою Росії. Чому вона має бути молодшою? Чому вона має підкорятися і не вносити свої правки, де губляться наші права. Чому Україна не може бути рівноправною? А завжди має бути молодшою, меншою, біднішою, скромнішою? І чому багато українців погоджуються на це? Знову комплекс меншовартості? Чи синдром розслабленості: а нехай за нас працюють і думають інші, а нам і так все дадуть?

Якщо Україна стане країною – членом Євросоюзу, вона отримає шалену можливість досягти українську ЦІЛЬ, а не просто МРІЮ: стати справді незалежною країною, на одному рівні із Францією, Італією чи Німеччиною. Цим країнам немає сенсу применшувати наші права, вони не хочуть бачити нас на колінах у повній покорі, вони прагнуть створити якісне життя. Цей союз також визнав міжнародну мову (англійську), але не єдину мову! (як було із російською), цей союз за збереження культурного надбання кожного із народів Європи. Але я кажу, що Україна цим вибором і дією отримає тільки шанс, а все інше залежитиме від нас, українців. Ми маємо забути про мрії, маємо свідомо дивитися на все: на політику, на економіку, культуру та мистецтво, а не чекати поки за нас це зробить Росія, яка лише самоствердиться та возвеличиться на нашому фоні. Так що рожеві мрії та очікування залишилися там, у розстріляному відродженні, у геноциді, у таборах та ГУЛАГАХ. Зараз час ввімкнути «думки проти течії», що б не потонути і не зникнути в тіні великої сестри нашої старшої. «Назадницька гігантомахія», під час якої сучасні кнопкодави продовжують сидіти однією з…цею на всіх стільцях і махати руками, тиснучи одразу на безліч кнопок, має перерости в реальну, можливо,  без шику та величі, але в реальну роботу, а не махання руками. М`ятежні генії, що в період «Бурі та натиску» змогли досягнути цілі, мають надихнути і нас працювати.

З особтстого хочу додати. Я народилася в Росії, біля далекого Владивостоку, моя мати корінна сибірячка, мій батько українець з Вінничини, який з вісімнадцяти до сорока років проїздив по всій великій країні Рад, будучи військовим, моя рідна сестра залишилася у Сибіру будувати своє особисте життя, там ростуть її діти. Мій батько – переконаний комуніст, засліплений тогочасною ідеологією, яка не просто керувала ним, а й вирішувала за нього багато проблем, позбавляючи найголовнішого – свідомого вибору! Але, скільки б ми не сперечалися, він ніколи не може пояснити, чому ж повернувся на Батьківщину? А я відчуваю оту тонку неможливість жити за іншими законам, іншими порядками, жити просто іншим життям. Батько досі боїться зізнатися у помилковому ставленні влади до народу, і до українців в окремості (хоча те ж саме стосувалося і білорусів, і жителів Прибалтики). Багато тих, хто був засліплений ідеологією, досі не можуть відкрити очі, щоб скоординувати свої рухи у просторі.

 Бажання здобути освіту в українських закладах середнього та вищого ступеню дало можливість довершити моє особисте зростання. Я свідомо змінила мову спілкування із російської на українську, і не тому, що це модно, чи потрібно для професійного зросту, а в першу чергу тому, що це потрібно для розвитку країни, в якій я живу. Я вважаю, що знати будь-яку додаткову мову – це величезний плюс у сомаосвіті, але як можна не знати державної мови? Це питання до сьогоднішньої політичної верхівки? Соромно.

Свій особистий вклад у досягнення української мрії-цілі бачу у розбурхуванні сплячих та загублених людей. Треба намагатися відкрити замовчувану інформацію, реабілтувати історію, по-справедливому оцінити винищувальні дії з боку Радянського союзу, які були не менш жахливими від винищувальних дій гітлерівської Німеччини. А також впровадити у шкільну програму ці історичні факти та прививати дітям з малечку любов до свого: до своєї культури, літератури, художнього мистецтва, кіно, театру. Адже саме мистецтво складає важливу міцну броню у державному зростанні. Тому важливо створити країну, в якій кінотеатри імені Івана Миколайчука не будуть замінювати розважальними комлексами, а кількість театрів буде лише зростати, а не зменшуатися. І держава, в якій молодь українською скаже «Ціль досягнута»,  буде збудована міцно та чесно.

Знать, для чего живешь...

Едуард  Митницький – надважлива постать для українського театрального мистецтва. Режисер та педагог, що підтримує молодь, даючи усвідомити всім, що діти – наше майбутнє. Це так важливо. Він пишається тим, що в театрі драми та комедії дебютувало приблизно 40 молодих режисерів. Нехай не все було якісним, але…

Читаючи книгу «Знать, для чего живешь…», робиш висновки про зради, про важливість таланту, про владу, про серіали та роль критиків у театрі. Переглянувши перебіг скандалу у театрі Лесі Українки, розумієш, що підступність та заздрість ніколи не мали меж. Але от тільки кому від того стало легше? Кожен все одно отримав своє: живий театр драми та комедії набагато перевершив сьогоднішній застійний період Національного театру російської драми. Неможливо виділити певні фрази із книги, потрібно було б цитувати все. Адже у книзі багато цінних істин. Тим не менш пропоную парочку ключових. Інше бажаю всім прочитати самостійно!

- И кто же тогда все-таки герой нашего времени?

- Я думаю, хам. Он, впрочем, носит аккуратный костюм, белую, выглаженную рубашку, и крестик нательный обязательно имеет. Он ездит на джипе. Как и все мы, вышел из шинели Дзержинского. Поэтому иногда думает, не установить ли на автомобиле пулемет. Поскольку живет в постоянном страхе. Он прячется в своем доме за пятиметровым забором. И это уже наше общее горе - ведь из-за такого забора кроме цементной стены ничего не увидишь. Все зыбко, временно: во власти - склоки, в обществе - скопление агрессии. В неустойчивом мире искусство расслабляет мускулатуру, но не диагностирует болезнь. Театр на таком социальном и психо-этическом фоне - внешний. Либо эпатирующий (в лучшем случае), либо - в худшем - претенциозно провинциальный. Главное - удивить! Человек, его проблемы - на обочине. Никакой перспективы

Беспризорная страна. Газета «Столичные новости», 22- 28 июля 2008 г.

Беседовал Сергей Шнитков

Переважна частина тих, хто пишуть про театри, - це шкідливе явище для театру. Шкідливе, збентежуюче, поверхове, тенденційне, а останнім часом і корумповане. Безсоромність життя породило в навколотеатральній журналістиці певне презирливо-мстиве ставлення до мистецтва театру. Я підкреслюю – мистецтва. «Критики» на наших спинах роблять свій бізнес. Критик повинен бути талановитим і освіченим і не має права на брехню. Критика має бути представлена щонайвужчим колом людей, що перевершують рівень режисури. Я готовий слухати їхні міркування, роздуми, тому що це є ось те наше перше, живе, відбиття нас самих, живий імпульс, жива думка, її вібрації, нюанси, вони завершують процес визрівання вистави, а розуміння завжди доповнюють очі.

Круглий стіл (2 листопада 1993). Надруковано в журналі «Український театр», №2, 1994.

— Ответственность — категория очень избирательная: из десяти человек чувство ответственности не только испытывают, но и существуют в этом мироощущении один или два. Ответственность — очень тяжелое бремя. Люди ищут любой повод, чтобы от этой ответственности избавиться. Особенно в такой век, как наш — оголтелый. Век, когда уничтожить, убить, расплющить человека, перешагнуть через него — ничего не стоит. Целая категория людей появились для того, чтобы уничтожать своих собратьев. Причем не в военное время, а в самые обыкновенные будни нашей жизни.

Эдуард МИТНИЦКИЙ: Меняется «надстройка», а базис человеческого существования остается неизменнымю. Беседу вела Ирина ЧУЖИНОВА. «День», 28 января, 2011.

Сьогодні демократія – вона ж від байдужості. Для мене, як на сьогодні, бажана модель суспільного ладу, що на кшталт радянської влади, але – мінус радянську ідеологію, плюс демократизація, мінус академічну епідемію, плюс визнання національними всі театри, що працюють в Україні з одаковим фінансуванням, плюс розформування театрів, що не витримують професійних вимог.

«Міністерство правильно робить, що не ходить до театру». «Голос країни», 26 березня 2010 р. Записала Юлія Бентя.