Самобутнє естонське театральне мистецтво почало формуватися ще в першій чверті ХІХ-го століття. У Таллінні, Пярну, Нарве влаштовувалися театральні видовища естонською мовою. Їх ініциаторами були деякі естофіли з німецьокого походження прибалтійського феодального дворянства, тому і грали в них німецькі актори. Саме ці вистави вплинули на виникнення в Естонії національного театру.
Естонський національний театр виник в період зародження національного руху естонців, в умовах розпаду феодалізму і встановлення капіталізму. Але, за браком єдиної ідеї, виник розкол на два напрямки: демократичний і реакційний.
Керівник демократичного напрямку естонського національного руху, публіцист та письменник Карл Роберт Якобсон (1841- 1882) певний час жив у Петербурзі (1863 – 1871), де займався педагогічною діяльністю. Його світогляд формувався під впливом соціальних поглядів прогресивної російської демократії того часу.
Після повернення на Батьківщину, Якобсон активно приймав участь у всіх починаннях. Важливим проривом у культурі є виникнення в Естонії національної літератури та преси. Саме тоді зародилася думка і про створення естонського національного театру. Якобсон передбачав і свідомо відчував потребу у виникненні театру.
Серед ініціаторів створення естонського національного театру на першому місці стоїть ім`я поетеси Лідії Койдули (1843-1886). Вона працювала і як драматург і як режисер.
Вперше естонський національний театр був відкритий в Тарту, в співочому товаристві «Ванемуйне», заснованому у 1865 році. Згідно волі призедента товариства, лідера табору національного руху, писменника та публіциста І. В. Янсена (1819-1890) та його однодумців, головною задачею колективу повинен бути розвиток духовного хорового співу. Але досить швидко «Ванемуйне» отримав інший напрямок: організація театральних видовищ естонською мовою.
Датою виникнення естонського національного театру прийнято вважати 24 червня 1870 року. В цей день відбулась прим`єра п`єси Л. Койдули «Племінник із Сааремаа» (ест. "Saaremaa onupoeg"). В творі показано бідність школи та вчителів, реакційні дії поміщиків та пастирів, які протистояли просвітництву народу. Тут чітко виражена позиція Лідії Койдули, яка засуджує поміщиків, пастирів і їх культуру.
Режисер вистави студент Гейнріх Розенталь (1846-1919). Виконавці ролей були гімназисти і студенти Тартуского університету. Так був створений естонський театр. Це був демократичний театр, творчість якого визнавали народною.
7 грудня 1870 року була показана друга п`єса Л. Койдули – «Сватання або Марег і Мійна» (ест. "Kosjakased" або "Maret ja Miina"). Цією п`єсою Койдула стверджувала цінність доброго в людині. Головний герой – Тілла Антс – носій передових ідей свого часу. Його антипод – Луйге Сійм з консервативними ідеями та образом життя. Автор різко критикує реакційність. Койдула написала музику до своїх сатиричних куплетів, і навіть під час вистави сама акомпонувала на роялі.
3 і 4 червня 1871 року відбулася прим`єра третьої п`єси Койдули «Отакий мульк, або сто вак солі» (ест. "Saarane mulk"). Через сатиру Койдула відкриває в цій п`єсі риси егоїзму та користолюбства естонського християнства.
Три постановки п’єс Койдула за один рік засвідчили існування народного естонського національного театру і національної драматургії. Це був справжній бунт проти культури німецького прибалтійського дворянства і місцевої буржуазії.
Ідеї Койдули об`єднувалися з ідеями Якобсона. Вони боролися проти насильно насаджуваної, ненависної народу культури, проти політики примирення естонського народу з німецьким дворянством.
Після прим`єри «Отакого мулька» Койдула відійшла від театру, а Якобсон більше не мав впливу на мистецтво. Тому у «Ванемуйне» знову починається німецька церковна пропаганда. Для Койдула було неможливо сприймати це, тому у 1874 році вона назавжди покидає Тарту. Її подальша творча діяльність не була дуже прогресивно. Лідія вийшла заміж за доктора Міхельсона, переїхала до Кронштадту, де написала п`єсу «Сватання», рукопис якої пролежав довгі роки, і лише в 1953 році реалізувався на сцені.
На жаль, театр «Ванемуйне» деякий час ставив вистави для більш вузького кола. Актори продовжували грати, але без режисера і без чіткого мистецького спрямування. У 1874 році режисером і керівником театру було призначено Рейнгольда Сахкера (1843-1919). Він був першим офіційно обраним на посаду режисера у естонському театрі. Тут з`явився постійний колектив акторів – любителів та й сам Сахкер виступав у характерних ролях. Але все це зводилося лише до розваг гостей. Грали все підряд, зовсім не цікавлячись художнім рівнем творів. Звичайно, це розцінили як перехід театру від демократичного напрямку до театру естонської буржуазії. Сакхер довго не міг задовольняти публіку, його замінив Август Війра (1853 – 1919). Але це вже інший етап історії театру.
Важливо усвідомити, що саме театральна і драматургічна діяльність Лідії Койдула поклала ідеологічну основу естонського національного демократичного театру. Ініціатива письменниці знайшла своє продовження у всіх містах Естонії, навіть у селах.
Комментариев нет:
Отправить комментарий