Вистава «Войцек. Карнавал плоті» за Георгом Бюхнером (прем`єра 14 вересня, театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра) - це нова сходинка у творчості режисера Дмитра Богомазова. В цій виставі він відмовився від сценографії Олександра Друганова (який в свою чергу вперше працював з іншим митцем театру – Роду Поклітару над балетом «Перехрестя»). Це дало можливість змінити форму вистави, адже останнім часом їхня співпраця почала тиражувати вдалі, навіть бездоганні копії.
Порожня сцена (художник – Петро Богомазов) з єдиною деталлю - місяцем, що періодично закривається і відкривається, транслюючи свої фази, вказуючи на час. А також чорна завіса-задник, який трохи підіймався, оголюючи світло денних ламп, і знову повертався на своє місце. Всі герої залишалися в темряві, в тумані (сценічний дим), втрачаючи свою можливість побачити світло. Лаконічність оформлення і монохромність костюмів нагадує про гравюри німецьких графіків (в першу чергу про Альбрехта Дюрера). Одяг жінок (білі спідниці та блузки з чорними жилетками) схожий на одяг німецьких офіціанток, яким не вистачає хіба що кухлів пива. Їхні грубі військові черевики зображують зникнення жіночності та тендітності. Ці чоботи, в яких вони танцюють під німецькі пісні призводять їх до деградації. Цей образ навіює алюзії з уже французьких «Носорогів» Е. Йонеско.
Ця вистава ще більше ствердила театральну умовність режисера. Початок вистави: на сцену повільно сходяться музиканти, займають свої місця актори. Виходить Войцек (Олександр Кобзар), а за ним слідує реквізитор в звичайному одязі, що передає йому монетки. Таким чином режисер запрошує нас переглянути певну історію, не просто життєву ситуацію, а скоріше вигадану театральну ілюзію. Всі актори у звичному «богомазовському» гримі – вибілені обличчя і чорні круги навколо очей – маски персонажів. Вони прикрили своє істинне обличчя, захистилися. У даному контексті асоціюється з німецьким німим експресіоністичним кіно.
Войцек (Олександр Кобзар) – наївна маленька людина, яка вірить в свою сім`ю, вірить своїй дружині, тому йому важко зрозуміти, що вона може зрадити. Його Марія – свята, вона тільки його, і не може бути ще чиєюсь. Спочатку вистави бачимо Войцека з маленькою гілочкою, на якій лише один листочок. Самотній листочок, як сам Войцек, який заблукав навіть не в життєвому лісі, а просто в порожнечі. Він постійно біжить, з однієї роботи на іншу (з однієї куліси сцени в іншу), встигає заскочити до дружини і дитини, щоб віддати їм гроші, і знову біжить. В кінці цю гілочку замінює ніж. Одинокий вбивця, розчарований у житті, у своїх добрих помислах, у соціумі. Він кидається до громадян, обіймає жінок. Але знаходить лише мертве тіло дружини.
Марія (Яна Соболевська) – особа, яка є просто символом у житті Войцека. Її дитина-лялька виноситься на сцену як справжня. Але дитина – це теж умовність, ілюстрація до життєвої трагедії Войцека. Марія не довго вагається чи зрадити чоловікові чи ні? Її плоть перемагає і заносить у карнавал тілесної насолоди з тамбурмажором (Михайло Кукуюк). Грим-маска Марії підкреслює її зраду: яскрава помада під кінець вистави розмазана по всьому обличчю. Спочатку Марія вірна дружина, її плоть схована під довгим чорним плащем, але з часом зникає плащ, жилетка розстібається, оголюються ноги. Вона впала на підлогу, і всі місцеві жителі переступають через неї, ніби через сміття. Чоловік вбиває її у нічній сорочці, тобто практично оголену.
Тамбурмажор (М. Кукуюк) та Марія (Я. Соболевська)
Тамбурмажор (Михайло Кукуюк) своїми різкими стрибками нагадує гидкого комаху. Навіть коли він просто торкається до Марії, це викликає відразу, ніби він простими рухами заплямовує святиню.
Всі персонажі відпрацьовані бездоганно чітко. Навіть маленький епізод у виконанні Володимира Канівця (Єврей) – це чудовий етюд. Він виїздить просто на стільчику, імітує інвалідний візок, на якому крутить колеса. Але це залишає стовідсоткове враження справжності. Єдиною проблемою вистави є не розуміння деяких акторів режисерської задачі, що призводить до награвань і випадань з даної стилістики вистави.
Новим для режисера є сама форма вистави-концерту. Але якщо повернутися до сценічної історії Німеччини, то спостерігаємо тут епічний театр Бертольда Брехта. Зонги, які співає Карл-дурник (Віталій Салій) дійсно відволікають глядача від історії, а втягують його в співпереживання життєвих проблем. Він звертається до людей у залі з гострими запитаннями. Окремо хочеться виділити «озвучку» героїв у виконанні Віталія Салія. Він створює звук польоту пташки, плач і розмову дитини, удари в бійці, коли громадяни б`ють беззахисного Войцека, звук ножа, яким Войцек розсікає повітря і вбиває Марію. Або просто насвистує мотив під гітару. Салій у ролі Дурника доростає до масштабу шекспірівського Блазня із п’єси «Король Лір». Він говорить різку правду, вивалює її на людей із сарказмом та насмішкою над гнилістю життя. Юродивий, який не боїться сказати все, що думає.
Музичний ряд вистави (режисер з музики - Олександр Курій) ніби окремий герой дійства. Музика чітко підкреслює важливі моменти вистави. Наприклад, німецькі грубі пісні, які виконує Тамбурмажор - Кукуюк, що зовнішньо схожий на учасників гурту «Rammstein», знову роблять уклін німецькій культурі, але вже сучасній. Музично вирішено і вбивство Марії. Похвально, що актори самі грають живу музику і співають власні пісні (Андрій Самінін – гітара, бас-гітара, Михайло Кукуюк – гітара, вокал, Олександр Кохановскій - клавіші, Іван Завгородній – гітара, флейта, вокал, Ігор Антонов – ударні, бас-гітара, Віталій Салій – бас-гітара, вокал).
В кінці вистави всі актори сідають в один ряд навпроти глядача, створюють ілюзію причетності до публіки. Актори знімають маски, виходять з персонажів, і їм залишається лише вклонитися.
Режисер гарно проводить паралелі від написання п’єси до сучасної її інтерпретації. Це свідчить про мистецький розумовий рівень, про вишуканий смак і призводить до цілісної відшліфованої вистави. Гарний реверанс німецькій культурі знаходить свою актуальну нішу в українському театральному середовищі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий