Для естонського театру «Ванемуйне» 1903 рік був переломним. На загальних зборах театру було вирішено заснувати професійний театр. Одночасно було вирішено будувати нове приміщення та визначено нову кандидатуру на місце режисера театру – Карла Меннінга, якого відправили за кордон для отримання необхідної режисерської освіти.
Карл Меннінг (1874 - 1940) навчався спочатку на теологічному факультеті Тартуського університету. Ще в університеті він цікавився театром, керував студентськими виставами, недовго був режисером товаривство «Таара» та вивчав історію естонської драматургії. У 1902 році він видав роботу про естонську драматургію минулого століття. Але закінчивши університет, Меннінг відмовився займатися своєю професією та поїхав на кошти «Ванемуйне» за кордон, щоб підготуватися до роботи режисера в театрі, створення якого тільки ще планувалося. Меннінг був у Дрездені, Мюнхені, Відні, Парижі. В Берліні два роки навчався у Макса Рейнгарда. Одночасно знайомився із системою Отто Брама. Також навчався у Петербурзі.
У 1906 підготовлений і досвідчений Меннінг зайняв пост художнього керівника та директора театру «Ванемуйне», що отримав офіційний статус професійного. 1906 рік прийнято вважати не лише датою народження професійного естонського театру, а й театру загалом, не дивлячись на попередній набутий досвід. Він не впроваджував і не згадував про методи Рейнгарда та Брама. Більше цінував принципи театру Антуана – вимоги правдивості відображеного та зіграності ансамблю. Меннінг так само боровся із театральною рутинністю. І більш за все орієнтувався на Московський Художній театр. Прагнув показувати на сцені справжнє життя. Визнавав реалізм – єдиним вірним напрямком на шляху до цілі. Страшно боявся тільки зовнішнього відображення життя на сцені.
З акторів Війри (попереднього керівника театру) залишив лише Амалію Конса і Леопольда Ханзена. З певним досвідом прийшли актори-любителі, яких Меннінг запросив з товаривства «Таара» – А. Сімм, К. Кадак, О. Вястрик, Х. Ребане, К. Юнгхольц та деякі інші. Всі інші були новачками та молодими акторами. Меннінг критично відносився до всіх старих норм театру, вимагав жорсткої дисципліни і прикладав великих зусиль для підняття загальноосвітнього рівня актора. Репетиції Меннінга мали студійний характер.
На цей час випадає відкриття нового приміщення театру «Ванемуйне», 13 серпня 1906 року відмічалося прим`єрою драми Августа Кітсберга «У вихрі вітрів». Карл Меннінг та Август Кітсбург (1855-1927) започатковують новий професійний театр «Ванемуйне». Меннінг розумів, що народний театр зможе розвиватися, якщо буде спиратися на народну драматургію. Тому на сцені «Ванемуйне» ставилися найкращі естонські п`єси того часу. Але естонських п`єс було недостатньо, тому Меннінг користувався і перекладною літературою. Але й тут він обирав близькі до проблематики естонського народу п’єси. Театр Меннінга був тетром сучасних авторів: Г.Ібсена («Стовпи нації», «Привиди»), Г. Гауптмана («Боброва шуба», «Візник Хеншель», «Вознесіння Ханнеле», «Роза Бренд»), Г. Зудермана («Честь» та «Вогні Іванової ночі»), М. Горького («На дні»), Л. Толстого («Влада темряви»), К. Ф. Губбеля («Марія Магдалена»).
Увагу режисер приділяв оформленню сцени, гриму, музичному супроводу, вважаючи, що всі компоненти вистави повинні слугувати та підкорятися одній задачі — розкриттю ідеї п`єси. Для акторської гри школи Меннінга характерно було скупо виражати внутрішні переживання, стримувати зовнішні ефекти.
Звичайно, тогочасна буржуазна інтелігенція не сприйняла серйозного репертуару. Протягом перших двох сезонів вони очікували, що Меннінг зрозуміє смаки публіки, адже навіть буржуазна преса радила змінити репертуар на легкі п’єси та оперету. Тому почалися масові відкриті протести проти театру. З`явилося літературне угрупування «Молода Естонія», яке звинуватило Меннінга у надмірному натуралізмі. Але він протиставляв їм виховну функцію театру, який ніколи не має права спускатися до мілких художніх смаків. Це була боротьба за демократичний народний театр. Він, як прихильник буржуазного класу, вів роздвоєну політику. Сильно зменшилася кількість відвідувачів театру і його методи поставили під сумнів.
Весною 1914 року загальні збори товаривства «Ванемуйне» затвердило введення в репертуар театру оперети. Сам Меннінг покинув збори зі словами: «В цьому падінні я не прийму участі!». Він був пророком для цього театру.
Оперета не збільшувала численність відвідувачів, фінансова скрута росла, а художній рівень театру різко понижався. Не витримавши такої напруги, через рік театр покинуло одинадцать кращих акторів. В театрі «Ванемуйне» почався період падіння, який завершився повним його розвалом.
Меннінг зрозумів, що створити демократичний театр в умовах класової боротьби неможливо. І за браком національної драматургії цей театр також не досягнув статусу національного. Його найбільшою помилкою вважається недооцінювання п’єс з піснями, як народного жанру. Адже він їх не сприймав серйозно і не сприяв їхньому розвиткові.
З 1914 по 1918 рік Меннінг був театральним рецензентом в Таллінні. Звичайно, у статтях він наголошував на потребі реалізму у театрі та у створенні народного театру. Але і з талліннською буржуазією у нього виникнув гострий конфлікт, що змусив його повністю з 1918 року відійти від театру.
Вклад Меннінга у розвиток естонського театру дуже значний. За вісім сезонів він створив театр із власним смаком та стилем і виховав перший в Естонії колектив професійних акторів. Сьогодні про акторів, які грають реалістично, говорять: «У нього Меннінгенська школа».
Комментариев нет:
Отправить комментарий