До Києва вдруге завітав грузинський «Вільний театр» з Тбілісі (художній керівник – Автанділ Варсімашвілі). Київський глядач зустрічався з цим колективом декілька років тому. У 2009 році вони привозили вистави «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта та «Брати» Дж. Тесторі, Л. Вісконті.
Перед тим, як розповісти про виставу «Люблю!Люблю!Люблю!» за повістю В. Бахтіна «Одне абсолютно щасливе село», хочеться згадати про «Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта. Адже дуже цікаво було спостерігати саме за грузинською версією цієї п’єси. Якщо Брехт описував умовну ситуацію далекої від нього Грузії, то сучасні грузини знаходять у творі відбитки справжньої історії, яка відбувалася під час війни із Росією. Усі умовні військові Брехта тут вдягнуті у сучасний військовий одяг кольору хакі.
Наближенням до реальних подій є і сценографічне вирішення художника Міріан Швелідзе. По периметру сцени збудована залізна конструкція, шматки якої рухаються, створюючи різні комбінації: будинок з маленькими вікнами або інші військові приміщення. За допомогою їх рухів показується умовний потяг, що разом із відповідним звуком символізує дорогу, втечу мирних жителів від «законної влади». Задник, який знаходиться за третім прошарком залізних шматків-дверей, – це ікона Святої Богородиці. Саме вона зупиняє Груше (Марішу Кітіа), коли та хоче покинути дитину. Груше – Кітіа декілька разів б’ється головою об ікону, і лише після докорів сумління, забирає малого Міхаїла з собою. На авансцені знаходиться «отвір», що нагадує собою вихід з потойбічного світу. Вбивають Георгія Абашвілі (Аполлона Кублашвілі), нахабно пхаючи у цей «отвір», а коли він сперечається, то Єфрейтор (Каха Макіашвілі) разом із Солдатом (Мамука Мумладзе) стають йому на плечі, і Георгій нарешті зникає в ямі. Ось так нова влада знищує стару. Потім з цієї ями витягають купу черепів вбитих представників старої влади. А представники нової влади котять по сцені коло, всередині якого Груше намагається втримати дитину. Це символізує нищівне відношення влади до свого народу, а також колесо долі, яке приносить Груше багато випробувань. На суді знамените кавказьке коло не прокреслюється крейдою, а просто висвічується променем світла. Аздак-суддя (Ніко Гомелуарі) – відлюдник, тут місцевий Робін Гуд, який дурить багатих, і віддає все бідним. Після суду над Груше, він полишає справу судді, надягає на себе просту солом`яну шляпу і махає рукою глядачевій залі, в цей час підсвічується обличчя Богородиці. Утворюється композиція картини Ніко Пірасмані «Рибак у червоній сорочці». Таким чином театр віддає честь великому художнику Грузії, і підкреслює значення таких людей як Аздак.
У виставі не збережена система зонгів Брехта, замість них просто звучать тексти в записі, які розповідають про подальшу ситуацію, але елементи «відсторонення» присутні. Актори зберігають степінь умовності, іноді нагадують ляльок, яких спочатку вивезли на сцену, потім ввімкнули, і лише тоді вони почали грати. Але в грі відбувається переплетіння умовності з психологічними сплесками, особливо яскраво це виражено в любовних сценах Груше – Кітіа та Симона – Курасбедіані та в сценах Груше з дитиною.
Музичним оформленням слугують композиції Яна Тірсена та Горана Бреговича. На композицію «Aquai» Тірсена навіть накладається грузинський ритм барабанів, що дуже влучно поєднується з колоритом дії.
Темпераментність акторської гри, віддача себе, хороша режисура та цікава сценографія – ось чим вразили грузини. Не зважаючи на те, що вистава була задовга для українського глядача, хотілося ще продовження. Тому другі гастролі тбіліського театру кияни зустріли гаряче. Адже знову вистава «Люблю!Люблю!Люблю!» (режисер - Автанділ Варсімашвілі), яку кияни побачили 5 жовтня на сцені Молодого академічного театру, із несамовитим запалом розповідає про кохання. Але це знову страшна історія про наслідки війни, яка розбила сім`ї, залишила самотніх матерів, примусила шукати виходу із надскладних життєвих ситуацій. Ця вистава доводить, що для кохання немає різниці якої ти раси, якого соціального стану, якої статі. Все одно: Любити – це головна сутність людини. Вистава висвітлює помилки влади, яка знехтувала здоров`ям своїх жителів, яка відправляла їх на смерть молодими без жодних пояснень. Тут немає звинувачення чи виправдовування певної нації. Російські солдати такі ж самі молоді хлопці, як і грузинські, так само не вміли вбивати, зіштовхнувшись з цим жахливим поняттям – ВІЙНА.
Історія справжнього кохання Нікали (Аполлона Кублашвілі) та Тамти (Марії Джологуа), яка так прекрасно розпочиналася у гармонії з природою, завершилася самотністю матері-одиначки з дітьми-близнюками на руках.
Лаконічне умовне оформлення сцени (художник – Міріан Швелідзе): банер з квітами, зверху якого звисає маленька поролонова хмаринка і стікає вічна річка у вигляді білої тканини. В цій річці купається Тамта, замотуючись ніби в простирадло. Тут відбуваються перші обійми коханих людей. Маленька гойдалка, на якій сидять молодята та звичайні елементи побуту. Оживлення природи підкреслює поняття всесвітньої любові, створює романтику. Персоналізовані річка, звірі, які постійно бігають і граються у кохання. Анна Аладашвілі етюдно створює образи курки, овечки, рибки, корови, метелика. Це співчуття і допомога природи виявляє стимул у людини жити далі. У виставі оживає пам’ятник Сталіна – Дід (Олександр Маргариташвілі) – пережиток радянського минулого. Він вибілений білою пудрою, яка сиплеться з нього коли він розмовляє. Це топонім, який залишився і загубився десь в далекій глибинці Грузії. Він говорить російською мовою різні військові терміни, грається в танки. Але, окрім сміху, він вселяє страх. Адже відголоски минулого обернулися сучасною війною. Оживає городнє опудало (Каха Макіашвілі). Виявляється воно теж уміє кохати. Головні герої спілкуються з природою, з усіма оточуючими предметами, питають у них поради, вислуховують їхні історії.
У першій дії бачимо двох молодих людей, сповнений щастя та наснаги, любові до життя. Тамта-Джологуа та Нікала - Кублашвілі лягають на підлогу і вдивляються у дзеркало, вони милуються своїм щастям. А потім дзеркало відбиває зображення глядачів, приєднуючи всіх до відчуття любові. Але вже шалений танець на весіллі, який переривається мовчазними зупинками, сповіщає про наближення лиха.
У другій дії Тамта стає більш прозаїчною, з неї спадає флер романтики, вона ніби старішає на років десять. Її біганина по хаті, коли вона кидається від праски білизни, до ремонтування забору та пиляння дров, потім до дітей, вселяє біль і відчуття скорботи за тисячі зламаних жіночих сердець. Вони мали видихатися самотужки, аби вижити. Лише сповіщення про геройську смерть чоловіка як єдина згадка, а ще борошно і дрова від країни – все! І це ніколи не замінить справжні чоловічі руки та підтримку.
Фінальний виголос «Люблю!» - це ствердження найголовнішого людського почуття. Динамічна вистава з різкими переходами від радісного до болісного, від красивого до жахливого дійсно стверджує головні постулати нашого життя. Адже любов по-грузинськи нічим не відрізняється від любові по-українські!
Комментариев нет:
Отправить комментарий