Геніальний Девік.

«Боровський відроджував та перетворював традиції російського живописного авангарду 20-х років з його неминучим поклонінням формі, суворістю, мінімалізму»

Павел Рудний 

            

Не дивлячись на славу та визнання, не все так легко було у житті сценографа Давида Боровського. Він  пережив складне післявоєнне дитинство, працював з 14 років. Спочатку збирав і здавав пляшки, потім купляв сигарети та продавав поштучно. Але найтрагічніше, що йому довелося кинути Художню школу за браком коштів.

 Він хотів попроситися на роботу у театр ім. І. Франка, але не було вакансій. Тому пішов до  театру Лесі Українки, де його взяли в декораційний цех учнем, і де платили невеличку зарплатню. Він потрапляє до талановитого учня Вс. Мейєрхольда Леоніда Варпаховського, з яким вчився мислити та творити. З цим  режисером художник зробив декілька вистав: «Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського (театр ім. І. Франко) та «На дні» М. Горького  (театр Лесі Українки), «Дні Турбіних» (МХАТ, Москва), «Торговець  дощу» (театр Станіславського), «Оптимістична  трагедія» Вс. Вишневського (Малий театр, Москва),  «Вибір» О. Арбузова (театр ім. Є. Вахтангова, Москва).      

Про київський період художник згадував дуже тепло. Він навіть вважав, що привчитися до конструктивізму і до здобутків минулого в провінції (тоді для Великої країни Рад, Київ був лише провінцією) значно легше. Тут він вперше почув прізвище Мейєрхольда. До того ж художнику довелося працювати з акторами театру Франка, які були вихідцями «Березолю». Режисер Лесь Курбас, засновник «Березолю» був для сценографа  «українським Мейєрхольдом». І ще на Боровського вплинув Анатоль Петрицький, який був класиком авангарду і співпрацював з Курбасом. І саме у Києві в 1965 році в театрі опери та балету ім. Т. Шевченко Давид Боровський поставив свій перший оперний спектакль «Катерина Ізмайлова» Д. Шостакович.

Певний час з 1966 року працював у Московському Театрі ім. Станіславського. Туди запросили молодого режисера Михайла Резнєковича, який взяв сценографом Боровського.

Далі з Анатолієм Ерфросом над виставами «Казки Старого Арбата», «Дон Жуан», «Турбаза», «Ешелон». Але вже через рік переходить в Театр на Таганці. Його привабило в цьому театрі –  відкриті двері, що асоціювалися з духовною відкритістю. Художник не був засновником театру, він прийшов туди після відкриття через чотири роки (у 1967 році), і затримався там аж на тридцять років. Він став співавтором режисера Юрія Любімова, разом з ним створюючи зовсім новий стиль театру, «театру політичного, епатажного, театру натиску». Саме тут його почали називати просто та по-дружньому – Девік.

Його таганківський період розпочався з повісті Бориса Можаєва «Живий». В своїх згадках Баровський писав про виставу : «Живий» вийшов  за формою зовсім неочікуваним.  Він здавався якось навіть нахабно незалежним.  І ця його формальна незалежність  прекрасно відповідала характеру та ситуації Кузькіна: спектакль ніби також «виходить з колхоза». Естетичного…» Виставу  заборонили, тому що вважали її дуже гострою.

Показовою виставою стала «А зорі тут тихі…» за повістю Б. Васільєва (реж. Ю. Любімов, театр на Таганці). Обшарпаний кузов вантажівки ІХ 16-06 ніби просценіум виконав різні функції: прикривав тіла оголених дівчат у бані, а потім став їхньою надгробною дошкою. Таким чином грубий образ вантажівки ставав поетичним символом боротьби з фашистами. Глядачі  потрапляли до глядачевої зали через брезент, а на сходах горіли свічки в пам'ять убитим.  Художник створював атмосферу не тільки на сцені, він вводив глядача в світ ілюзії, забираючи його повністю та заставляючи мислити тільки про виставу. Сценографія вносила у виставу відчуття нестійкості: вантажівка, яка постійно трусилася, тимчасова «баня» не могла скрити ноги та голови дівчат і підставляла їх під кулі. Атмосферу війни створював брезент, заляпаний мазутом, польовий телефон, крик сирени, гімнастерки, гвинтівки, тази, кирзові чоботи. У кожної дівчини була своя дошка. Під час смерті вони повертали дошки світлою стороною до зали і там відбивалися спогади минулого. Наприклад, сільський пейзаж будинку Лізи, а Соня бачить своїх батьків, які усі в чорному стоять перед смертю в Бабиному Яру. Останнє мариво Галі – вона сама в дитинстві у білій сорочці лежить на ліжку в  інтернаті. Женя знову переглядає вбивство своєї матері фашистами, а Рита згадує червоний патефон, вальс та свого чоловіка, лейтенанта, який загинув у перший день війни. Помста за дівчат лейтенантом Васьковим підкріплювалася їх появою. Дівчата з`являлися перед глядачем та танцювали зі своїми дошками, ніби злившись з ними, потім дівчата зникали і танець завершували лише дошки – як пам'ять  про загиблих, свого роду «фінальний реквієм».   

     

І звичайно, неможливо не згадати виставу «Гамлет» В. Шекспіра». Славнозвісна завіса в «Гамлеті» уже просто ввійшла в світову історію. Завіса – образ долі, фатуму, року. Окремий персонаж, оживає для того, щоб виповнити свою місію, розпорядитися залежними від нього людьми. Цікава історія сталася одного разу на площадці під час репетиції: завіса впала на планшет сцени, Любімов проричав «Є Живі?». Ця завіса справді могла вбити, вона справді була живою. З завіси де-не-де стирчали пальці – стіни чують. Він складався з  риболовної сіті та шерсті, тому був майже не рухомим та в’язким. На авансцені була вирита свіжа могила. Поєднання живого – землі, яка не змінювала свого значення та умовного – завіс, яка грала багато ролей. Могила була присутня на сцені  постійна, вона привносила у виставу мотив смерті. «Від завіси віяло стариною часу та холодом вічності. У ньому ховалася, можливо, загроза безумності. Якась страшна ідея керувала його помахами. Беззвучна мобільність завіси була (…) співставлена з нерухомістю могили, ями, перед якою розгулювало заколотне полотнище» – писала Т. Бачеліс. А  Берьозкін звертає увагу  на репліку самого Шекспіра з вуст Гамлета: «Прогнило щось у датському королівстві». Завіса передавала поетичну метафору: ділила сцену на різні частини, що давало можливість створювати прийом монтажу епізодів.

Давида Боровського називали «театральним документалістом». Він не визнавав неживої фактури, обов’язково мала бути натуральна фактура. Гарним прикладом була вистава на Таганці «Злочин та кара» за Ф. Достоєвським. Художник не приховав від глядача навіть акт убивства, в тридцяти сантиметрах від  глядача на авансцені лежали брудні речі, заляпані кров`ю.

Після того як Любімов залишився на довгий час за кордоном, Боровський пішов з театру.  Не через Ефроса, а через принцип, тому що для нього Таганка – це співпраця з Любімовим.

Разом з Любімовим він поставив більше двадцяти вистав: «Обмін», «Товарищ, вірь…», «Живий», «Мать», «Зорі тут тихі. ..», «Гамлет», «Дом на набережній», «Висоцкий» та ін. Остання їх спільна постановка — спектакль «Шарашка» (за романом О. Солженіцина «У крузі першому»). А також разом з Любімовим Боровський ставив спектаклі на багатьох  драматичних та оперних сценах Європи. Але дуже не гарно вони попрощалися: режисер уже після свого повернення у театр на Таганку, викреслив ім`я сценографа з афіші «Майстера і Маргарити» М. Булгакова.  Боровський подав на нього в суд, який виграла Марина Боровська – дружина сценографа, уже після його смерті.

В 2000 певний час працював у театрі «Современник», потім у Льва Додіна. Давид Боровський став головним художником МХАТу ім. А.П. Чехова, коли театру виповнилося 105 років (2002). Він  не зовсім відповідав нормам театру, але мав смак і виконував свою роботу професійно. За вирішенням художнього керівника театру О. Табакова Боровський мав виконувати свої обов’язки  «на громадських засадах», тобто безкоштовно. Тут слід виділити цікаве рішення сценографії у виставі «Нуль» за П. Когоутом  у постановці чеського режисера Яна Буріана.  Пражський туалет знаходиться  під головною площою, на якій марширують націонал-соціалісти, німці, потім росіяни, і, коли люди добиваються свободи, не знають, як з нею жити далі. В туалеті, серед пісюарів та унітазів чується лише відгуки цих подій. На фоні унітазів герої говорять про Бога, про свободу, про любов. Ліва половина туалету  – зруйнована, там погано пофарбовані двері та брудні стіни, права – вже з натяком на євроремонт. Чехія, яка звільнилася від соціалізму, і прагне в Європу.

Два своїх останніх спектаклі Боровських зробив з режисером Додіним – «Дядя Ваня» А.Чехова та «Король Лір» В. Шекспір.  

Трагічно пішов з життя відомий художник. Його смерть наздогнала його аж в Колумбії. В Боготі відкрилася його остання виставка, він ще пошуткував, що день відкриття 1 квітня 2006 року, звучить не серйозно.  Прилетів за день до відкриття виставки разом з сином Олександром, головним художником «Табакерки». Але на літак додому він не встиг, його затримав інфаркт, після якого робили операцію в колумбійській клініці. А вже 6 квітня було сповіщено коротку новину про смерть сценографа. «Його відхід — це кінець цілої театральної епохи» - зазначив Юрій Рост.