Молода режисура в усі часи – це нова точка зору, нове бачення театру як такого, це прагнення зробити щось оригінальне. Зараз особливо посилилася робота молоді в київських театрах. І це є гарною тенденцією сучасності. Молодий академічний театр вирішив теж не відставати від цього руху. Новий керівник (точніше поки що виконуючий обов’язки художнього керівника) театру Андрій Білоус, що донедавна сам відносився до категорії молодих, створює навколо себе платформу для розвитку нових експериментів. І недарма він згадує головні принципи роботи Леся Курбаса, особистість якого вельми важлива для стін Молодого театру.
Першою цьогорічною постановкою юних талантів у Молодому театрі стала вистава «КомА» за текстами німецьких авторів Фолькера Шмідта та Георга Штаудахера, прем’єра якої відбулася 7 жовтня. Вистава створена у співпраці з Gothe – Institut. Режисер, він же й автор сценічної редакції (разом з Себастьяном Антоном) – Андрій Май, відомий своєю участю у різних експериментальних постановках сучасних п’єс. Наприклад, вистави «Шмарун» (АРТ-Центр «На Тераспільскій», Одеса) та «Місто на Ч.» (Черкаський обласний музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). Андрій Май також співзасновник Центру «Текст», та Центру ім. Вс. Мейєрхольда (м. Херсон), постійний учасник щорічного фестивалю «Тиждень актуальної п’єси».
Нова вистава не стала виключенням у професійному доробку режисера. Він обрав соціально актуальний матеріал. Цього разу про школу та важкі стосунки учнів. Сама назва вистави «КомА» - прочитана ззаду наперед, адже «амок» - це психічний стан, що призводить до агресивних дій та можливих нападів на людей. У програмці навіть вказано, що слово «амок» використовується як синонім стану неконтрольованого сказу. Звичайно, сама історія з п’єси ближча до реалій Заходу, але можливість такої ситуації (учень перестріляв у школі своїх однокласників і вчителів) у нашій країні ніхто не відкидає. Перший задум режисера сягав навіть відтворити виставу у справжній школі, де ролі б виконували учні, як, до речі, і сталося у Відні при першій постановці даної п’єси. Але поки що жодна школа Києва не погодилась на таку пропозицію.
Тому вистава оселилася у приміщенні Молодого академічного театру. Саме не на сцені театру, а у всьому його приміщенні. Підзаголовок «репортаж з місця злочину» відповідає блукаючій формі вистави, де глядач перетворюється на спостерігача справжнього розслідування. Початок і кінець спектаклю грається на камерній сцені, що імітує шкільний клас. Але весь інший час дійство рухається коридорами театру, зупиняючись у певних локаціях. Чотири гіди запрошують глядача поділитися на чотири групи, кожна з якої розходиться у різних напрямках. Глядач відвідує дві класні аудиторії (одну на камерній сцені, другу в акторській гримерній), проходить по сходам театру, спостерігаючи закулісне життя (в задумі це коридори школи) і навіть потрапляє на сцену, де може відчути себе у певній мірі актором. І нарешті, всі потрапляють до шкільного туалету, як до чоловічого, так і до жіночого. Добре, що глядач поділений на групи, кожна з якої поступово проходить різні локації. Адже іноді вони дійсно затісні для розміщення спостерігачів. Але для акторів це створює свої складнощі: вони мають зіграти кожен свою сцену чотири рази протягом вистави, поки всі групи зможуть переглянути кожний епізод. Таке існування в часі досить сміливе і має чітко регулюватися, щоби дії не накладалися одна на одну. На прем’єрі дві групи все ж таки перетнулися, але цього неможливо уникнути і це немає великого значення. Окрім живої гри, іноді на глядача чекають записи певних монологів учнів, що транслюються на телевізорах. Це ніби інтрев`ю Каро (Анастасії Євтушенко), яка завжди намагається зняти все на камеру.
Найстрашнішою локацією, яка найкраще пояснює внутрішній стан цих дітей, та й навіть сьогоднішньої людини як такої, є кімната у темряві. Де, Штефан (Василь Скакун) намагається розповісти, чому він так ненавидить своїх однокласників, але його монолог звучить дуже не переконливо. Люди так само живуть у темряві, де не бачать один одного і спілкуються так, щоб не почути про що йде мова. В темряві не лише не видно істини, але й неможливо навіть шукати її.
Не дивно, що прем’єра вистави співпала з днем вчителя. Адже постановка розкриває трьохвимірну проблему сучасної школи: учень-учень, учень-батьки, учень-вчитель. Вона закликає звернути увагу на те, що ці світи зараз існують окремо один від одного. Вчитель загубив можливість впливу на учня, таким чином втратив у його очах степінь поваги. Тому Йоганнес Штах (Себастьян Антон) – вчитель фізики доходить до відчаю, він заплутався, він не розуміє як посилити вплив на цих дітей, де знайти ключ до розуміння, або чим їх зацікавити. Батьки, постійно працюючи, аби мати гроші на їжу та одяг для особистої дитини, забули про моральне спілкування з нею. Мати Домініка (Вікторія Авдєєнко) бачить перед собою не люблячого сина, а потвору і навіть не розуміє, що вона теж у цьому винна. Бігаючи з однієї роботи на іншу, вона не виділяє навіть секунди на його життя. Мати скидає це заняття на плечі вчителя, а у вчителів таких учнів сотні. І от вони стоять з вчителем у коридорі і сперечаються, хто має відповідати за поведінку дитини, ніби хочуть позбутися непотрібного баласту. Але в даній ситуації виховну функцію не виконує жоден з них. Штефан (Василь Скакун) хоче поспілкуватися з батьками чи навіть просто побути з ними, але йому дають п’ятдесят євро і зачиняють перед ним двері. Для хлопця залишається єдина істина: «Я не хочу бути таким, як вони». А відносини між самими учнями іноді в край жорстокі: вони збудовані на відсутності любові і тепла (не отриманої від батьків), на вихованні глянцевих журналів та інтернету, або телевізора. На відсутності вміння слухати і чути, на відсутності спілкування, довіри і розуміння. Деградація школи викликає депресії та комплекси, що так важко знищити потім, у буденному житті. Наприклад, розумний хлопець Ян (Павло Римкевич), якого постійно б`ють у туалеті, назавжди пам`ятатиме жахливий досвід і буде невпевнений у собі.
Важливим є те, що у виставі ролі учнів грають студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Станіслава Мойсеєва). Це не вносить дисонанс у сприйняття, адже за віком вони не набагато відрізняються від школярів. Молоді актори щирі, запальні, наївні та відверті. І естетично правильним є остання сцена розстрілу, що відбувається за лаштунками. Глядач залишається сам у шкільному класі і лише чує постріли за дверима, де зникли учні. Немає традиційного поклону, щоб не розбивати цілісну завершеність вистави. І саме такий прийом ставить найстрашнішу драматичну точку. Жахливе усвідомлення порожнечі та болю після скоєного злочину втискає глядача у стільці.
Сміливим є вибір такого тексту та спроба по максимуму відтворити атмосферу персонажів, а також змусити глядача годину сорок хвилин блукати театром. Але потрібно не забувати про добрі сторони наших дітей. Адже не всі ведуть себе так жахливо, і не всіх слід рівняти під єдину планку. Звичайно, таке виховання слід зупиняти і головне вчасно, аби уникнути стану «амок». Завжди треба шукати можливості, як контролювати співіснування. Ця вистава не дає відповідей, вона лише виносить проблему на осуд і ставить величезне запитання: ЯК? Як виправити таку величезну помилку, як зацікавити дитину чимось хорошим, як врятувати цілий клас від вбивства, як зупинити насилля і знущання у школі. Вона ставить запитання: ЩО? Що для цього мають робити батьки, викладачі, самі діти? Вистава ставить запитання: ЧОМУ? Чому це відбувається? Чому це неможливо уникнути? Чому неможливо замінити агресію на любов у середині кожного з нас? Ці питання виникали завжди, але мали різний соціальний підтекст. Вони завжди потребують відповіді. Тому, блукаючи театром у пошуках школи, ми насправді блукаємо життям у пошуках вічної істини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий