«Вистава-exercises «Morituri te salutant» за новелами Василя Стефаника. Вправи для зміцнення здоров’я на
одну дію» – так було визначено назву, жанр та тривалість вистави Дмитра Богомазова, прем’єра якої відбулася 18 жовтня
2003 року у театрі «Вільна сцена». Василь Стефаник писав про гуцулів минулого
сторіччя, та перед очі глядача десять років
тому виходили
чоловіки у шахтарських спецівках та жінки в балетних пачках. У
назві вистави, за однією з
новел автора, використано традиційне привітання гладіаторів до цезаря перед
виходом на арену у Древньому Римі: «Приречені на смерть вітають тебе!» У 2003 році богомазовські гуцули знайшли нового
адресата – не імператора, а самого Бога.
За десять років виникла потреба
реінкарнації вистави, але вже в іншому форматі, іншому театрі та з іншими
акторами. До речі, саме десятирічний строк для реінтерпритації у режисера
виникає не вперше – саме такий час був потрібний для повтору вистави «Трохи вина, або 70
обертів» за новелами
Луїджі Піранделло (1996 - Театр драми та комедії, 2006 - «Вільна сцена»).
Донедавна обидві вистави йшли в репертуарі театру (з 2011 року театр «Вільна
сцена» став експериментальною площадкою Київського академічного театру драми та
комедії на Лівому березі Дніпра), тож найбільш зацікавлені легко могли вдатися
до порівняльного аналізу.
А от із Василем Стефаником дещо складніше. Створена
у 2003 році вистава проіснувала досить
короткий час, трактувалася як притча або етюд з використанням певних тренажів. А
вже 6 лютого цього року цілковито нову
версію представили на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного
академічного драматичного театру імені Івана Франка. Слід також нагадати, що у
театрі імені Івана Франка вже не вперше звертаються до творчості Василя
Стефаника (1871 – 1936 рр.). У 2006 році в театрі у фойє Олександр Білозуб
здійснив постановку вистави «Голодний гріх» за новелою «Новина» (певний час
вистава йшла на сцені Національного центру театрального мистецтва ім. Леся
Курбаса). Для самого ж Дмитра Богомазова це дебютна вистава саме на сцені цього театру.
Що ж нового додала до минулої версії загадкова та фонтануюча
уява режисера-експериментатора та інсценізатора? Практично все. Від старої
прем’єри дісталася лише назва «Morituri te salutant» (трохи
уточнена підзаголовком – «У нас все свято») та автор – майтер
експрисіоністичних новель Василь Стефаник. До спектаклю ввійшли наступні новели:
«Вечерня година», «Май», «Сон», «Межа», «Святий вечір», «Сини», «Сама саміська»,
«Гріх», «У корчмі», «У нас все свято». Новелу «Morituri», яка
колись дала назву виставі, не використано. Всі новели перетікають одна в одну
створюючи справжнє драматургічне плетиво, де, наче за Шекспіром, трагічне
чергується із комічним.
Безумовно, відібрані Д. Богомазовим новели В.
Стефаника об`єднує готовність
їхніх героїв «померти», приреченість на смерть, і при цьому –скільки любові, скільки
добра, скільки своєрідності, пристрасті виплескується на глядачів. Тут часто
смерть не є карою, карою є життя і ті суспільні обставини, в яких змушене
існувати українство. І друга назва вистави «У нас все свято» - так називається
одна з новел В. Стефаника, де простий люд, аби не бути окраденим панами,
постійно ходить у святковому вбранні –
абсолютно не випадкова і стосується не лише самої вистави. «Все свято» в нас
триває і донині.
Кричущий біль та смуток новел поєднується з радістю народних
пісень. Пісня дає можливість рятувати власну душу від скорботи та вселяє надію.
Музичне оформлення Сусанни Карпенко (гурт «Божичі») збагачує виставу не просто
гуцульським, а всеукраїнським автентичним колоритом. Сусанна Карпенко бере
участь у виконанні декількох пісень у виставі.
Сценографія Олександра Друганова – дерев`яний скошений
пандус замінює звичну пласку сцену, даючи можливість грати фактично на двох
рівнях. Всі герої вилазять з-під нього, ходять нахиленою площиною (ледь не
скочуючись донизу) або ховаються в маленьких дверцятах, розташованих праворуч. Зрештою,
це перший випадок від часу відкриття Камерної сцени імені Сергія Данченко, коли
за сценографічним вирішенням сценічний твір видається настільки органічно і
гармонійно вписаним у сценічний простір саме Національного театру імені Івана
Франка, першої сцени столиці.
У випадку із «Morituri…»
відзначена гармонійна допасованість не лише просторова. Бо, а де ще ставити В.
Стефаника, як не на сцені національного українського театру? Притому, що Д.
Богомазов, використовуючи ніби вже давно знані й популярні деталі, які ми
останнім часом пов`язуємо з
по-справжньому автентичним українським мистецтвом – використання природних
матеріалів, імітації справжніх убрань давніх українців, українського народного
співу та музичних інструментів, робить те саме, що колись вдалося здійснити
зокрема й В. Стефанику у своїх творах. Письменник, пишучи ніби про те саме село, що й народники, був
одним з тих українських авторів, кому вдалося вивести нашу літературу на
світовий рівень. Режисер у свою чергу нищить гапочно-шароварні псевдо-традиції
українського театру, переконливо підкреслюючи, що той може бути абсолютно сучасним,
не втрачаючи при цьому автентичності, самобутності і власної
музично-драматичної природи.
Мені особисто
конструкція, вибудована О. Другановим, нагадує піраміду – спадок нації, де сховані
всі персонажі, всі теми, що стосуються українців. Ліворуч безпосередньо в
пандус встромлені два ряди високих тонких палиць, які наче проштрикнули землю, і
вона змушена терпіти біль, завданий чиєюсь невідомою рукою. Ці палиці нагадують
і дорогу – тернистий шлях українського люду.
Також пандус нагадує поле. На пандусі лежать два
канати, які по-різному обіграються персонажами. Двоє вмерлих синів скочуються по
канатам вниз головою («Сини»). Або бабуся у виконанні Тетяни Міхіної прив’язує
себе цим канатом до сцени і вправно відтворює момент смерті («Сама-саміська»). На
пандус також проектується (відеоряд – Павло Вавриневич) назва кожної новели.
Цей прийом зберігає літературну цілісність кожного окремого твору, і водночас
вплітає їх в загальну драматургічну канву вистави.
До участі у виставі за винятком Сусанни Карпенко та
народного артиста України Василя Баші залучено передусім франківську молодь –
Рената Сєттарова, Івана Залуського, Олександра Печерицю, Олександра Форманчука,
Ксенію Башу-Довженко, Тетяну Міхіну, Ксенію Вертинську. Кожен з учасників,
виступаючи в ансамблі в рамках цих десяти новел, отримав також і шанс
реалізувати власну міні-виставу.
У новелі «Вечерня година» актор Ренат Сєттаров передає
страх самотності, коли треба докласти зусиль, аби оживити хоч би найцінніші
спогади про найрідніших – матір та сестру. На пандус проектується писані від
руки тексти. Це ніби нова сторінка у творчості письменника Василя Стефаника.
Але сьогодні вона виливається не на папір, а прямо на сцену, у вигляді театрального
дійства. Вечерня година – не просто як визначення частини дня, а як старість,
коли вже нікого немає поруч, лише окремими клаптиками паперу літають думки. Актор
дістає з кишень зім’яті папірці, немов шукаючи потрібні тексти для
сьогоднішнього вечора.
Цей смуток змінюють веселі з вибіленими обличчями (характерні
типажі богомазовських вистав) хлопці, що синхронно розповідають новелу «Май».
Три актори (Іван Залуський, Олександр Печериця та Олександр Форманчук) однаково
рухаються та розмовляють схожими інтонаціями. Виглядає комічно: різні чоловіки,
а одягнені стандартно в білий одяг,
однаково говорять, мають однакові думки, однаково живуть – трьохголовий змій
під назвою «мужик».
У новелі «Сон» Олександр Печериця створює невмирущий
трагікомічний тип селянина Третильника, який сміється над власним горем. Передсмертні
муки та корчі героя новели «Межа» актор Олександр Форманчук грає дійсно «на межі»
фізичного болю. Він тримається за доріжку із палиць, вони ніби його остання
підтримка, остання опора. Він скотиться вниз назавжди, аби сконати «у гріхові».
Його жалібна пісня, пронизує звуком потойбіччя. У новелі «Святий вечір» Ксенія
Баша-Довженко неймовірно переконливо грає стару бабу. Її гаркава вимова і так дуже
важкого для сприйняття гуцульського діалекту смішить, і водночас наводить жах.
Як убого виглядає стара замерзла баба, що все чікає-не дочекається власної
смерті.
У новелі «Сини» Василь Баша – найстарший у виставі актор,
зворушливо веде батьківську тему. Старий Максим у його виконанні не розуміє,
коли сини йдуть боротися за Україну, для нього Україна – це його земля, поле.
Його боротьба проходить щодня біля господарства.
У новелі «Сама-саміська» Тетяна Міхіна пластично
передає внутрішній стан самотньої баби. Її народне вбрання і хустка-тюрбан на
голові більше нагадують рокові античні постаті Медеї, або Електри. І все, що в
неї залишилося – це зелені мухи з відеопроекції, які заполонили всю сцену. Мухи
як провісники смерті, нагадують образи з екзистенціалістської однойменної драми
Ж.-П. Сартра. Ксенія Вертинська грає Касьяниху з новели «Гріх», жінку, яка під
час війни прижила собі дитину від ворога. Канат вона намотує собі на шию,
власними руками створюючи собі петлю. Дитини в її руках немає, але віриш у її
існування… «У корчмі» Проць (Олександр Перепелиця) навчав Івана (Олександра
Форманчука) як вгамувати свою жінку. Веселощі, пісні, монотонні етюдні рухи
наливання та випивання горілки. Жінки, що виглядають із-за пандусу та підспівують
кумедні сучасні мотиви, скрипаль все награє. Навчання переходить у справжнє
кривляння, гикання і крики. Різки в їхніх руках перетворюються на уявні
предмети, нагадують рапіри. Вони кумедно б`ють один одного. Таким чином перед
глядачем проноситься тип п’яного чоловіка всіх часів – від лицарів через
гуцулів до сучасних «гопників».
Наприкінці фінальної новели «У нас все свято»
трембітою скликають народ святкувати наше «вічне свято». Нарешті актори вбралися
у святкове і на радостях замість поклону «ушкварили» з несамовитим азартом веселенької
«Милої Марусі…» та жартівливих коломийок.
Зрештою «Приречені на смерть» не лише українці, на
неї приречена кожна людина. Але прожити життя гідно, у злагоді із власним
народом та культурою, щоб померти, вітаючи свого імператора (в даному випадку –
Бога) – це найвища людська сутність.
Комментариев нет:
Отправить комментарий