Оксана Бандура!

Читайте на порталі "Культура" http://uaculture.com/uk/news/165/  статтю про талановиту молоду актрису та режисера Оксану Бандуру (Вінницький академічний музично-драматичний театр ім. М. Садовського).

Оксана Бандура. Людина театру – випадковість чи доля?

Молода харизматична дівчина, яка завжди з радістю зустрічає гостей у своїй гримерці. Щира посмішка та емоційність у спілкуванні,дитяча наївність і довірливість. Бажання творити в будь-який час все це вміщує в собі Оксана Бандура – актриса та режисер Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. Водночас вона уособлює інтелектуальний, високий, культурний театр. І, що не менш важливо, має чітко визначену власну позицію до життя. На сцені вміє тримати глядача у полоні своїх почуттів. Її обличчя надовго залишається в пам`яті. Воно не просто з правильними красивими рисами, а ще й відкрите, гармонійне і наповнене. Чорнява українська дівчина з густими бровами, великими очима, в яких завжди видніються сльози крізь посмішку. Її кучеряве волосся додає характерності. В Оксані українська традиція переплітається із сьогоднішнім буттям. Зараз вона одна із найбільш затребуваних молодих актрис у Вінниці. Сама Оксана вважає, що багато знакових подій у її житті відбувалися випадково. Але, можливо, це доля, а не випадковість?

Все почалося із занять танцями і гри на фортепіано. Далі Оксана Бандура закінчила театральний факультет Вінницького училища культури та мистецтв ім. М. Д. Леонтовича (1997). Серед студентських робіт слід згадати її ролі Бейкле у «Поминальній молитві» Г. Горіна (актрисі було 15 років), Соні у«А зорі тут тихі...», Маріквіти у «Камінному господарі» Лесі Українки, Андрійка у «Смертельному трюці» В. Селезньова, Лаури у «Блезі» К. Маньє. Тривалий час її кар’єра продовжувалася травестійними ролями у казках: Пеппі – «Пеппі Довга Панчоха»,Попелюшка – «Попелюшка», Брігелла – «Лускунчик», Снігуронька – «Один за всіх»,Ружа – «Рома і Ружа», Принцеса – «Аладін» та ін. Потім були характерні ролі другого плану: Геся з міщанської комедії «Моралі пані Дульської» Г. Запольської,Глорія з джаз-комедії «Дорога Памела» Д. Патрік, і Анна з шоу-комедії «За три кроки від Бродвею».

З 1999 року Оксана почала вести подвійне життя за маршрутом Вінниця-Київ. Випадково! відбулося знайомство Оксани із актрисою,режисером та художнім керівником театру «Срібний острів» Людмилою Лимар. Саме у виставі Лимар «Буси всесвітньої любові» за п’єсою «Такі вільні метелики» Л. Герша Оксана дванадцять років незмінно грала роль Джил Тенор. Для Оксани це була перша вагома роль у її житті. Вона зазначала, що працювати із Лимар їй було цікаво та абсолютно по-іншому. Її детальний аналіз та розбір матеріалу вражав своєю глибиною. У театрі «Срібний острів» у Києві актриса зіграла також епізодичну роль медсестри у «Морфії» за М. Булгаковим та репетирувала Поліньку у виставі «Тепленьке місце» О.Островського.

Після київської вистави, Оксана почала грати серйозні ролі і у вінницькому театрі. У 2000 році актриса Таїсія Славінська здійснила свою першу постановку як режисер. Чорний фарс «Друга смерть Жанни Д`Арк» С. Цанєва – творчий експеримент із пластичними сценами. У виконанні головної ролі Жанни д`Арк (яку в свою чергу грала актриса Жаннет) Оксана створила контрастність від стрімкої віддачі людству до невпевненої в собі дівчинки. У розмові зі справжнім Богом (Нестором Кондратюком) у Жанни-Бандури проявлялася цікавість до всього. Після знущань Ката (Валерія Прусса) вона виглядала надламаною. Відвертість у виставі наставала тоді, коли фарс закінчувався і звичайна актриса Жаннет знімала перуку Жанни. Людство все страждає за чужі помилки, і все спокутує чиїсь гріхи. Вона повзала та цілувала всім ноги, що характеризувало повне моральне знищення людини.

У ще одній виставі Т. Славінської «Ассо та Піаф» О. Миколайчука-Низовця (2004) на малій сцені театру Оксана втілила образ жінки-епохи. Тендітна, у чорній сукні, справжнє маленьке бісенятко Піаф. Але бісенятко, якому вдалося приборкати людство своєю піснею.Актриса не виконує пісень Едіт, хоча має чудові вокальні дані. Хороший тон режисера не дозволяє порівнювати різні таланти, і не намагається переспівати геніальну Піаф. На сцені є лише жінка із своїми турботами, проблемами,пияцтвом, та любов`ю.Любов – ось, що головне для режисера у розумінні величної історичної постаті. Оксана дійсно зовнішньо схожа на Едіт. Звичайно, вони різні, але у життєвому сприйнятті обох є такі схожі паралелі. Наприклад, останній монолог Едіт Піаф,Оксана вважає квінтесенцією будь-якої творчої особистості: «Мені багато що проститься, тому що я багато любила».

Важлива також роль Мартіріо «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки (2006, реж. – Т. Славінська, вистава отримала диплом у номінації «Режисерський пошук стилю» на І міжнародному театральному фестивалі «Подія» у 2008, м. Київ). Мартіріо-Бандура – озлоблена самотністю душа. Навіть тихий невловимий її крик звучить якось приглушено, ніби з неохотою. Але вона не розуміє, що це доля і нічого не зміниш. Мартіріо в п’єсі не гарна, з горбом на спині. А у виставі це струнка, досить красива дівчина. Режисерське вирішення Славінської ховає горб у середину, як внутрішній недолік. Адже саме Мартіріо викаже Аделу (Наталію Шолом), і не дасть нікому стати щасливою. Егоїзм та злість – ось її життєвий горб. Але наперекір режисерській концепції, в останній сцені плачу в Оксані прочитується почуття любові до людей та життя.

У вінницькому театрі Оксана Бандура грає і головні ролі,і будь-яку масовку. І все робить із повною віддачею. Наприклад, дуже полюбляє пластичну виставу «Лісова пісня» Лесі Українки(реж. – Т. Славінська, 2007), в якій танцює одну з лісових сутностей. Або у виставу «Маруся Чурай» Ліни Костенко (реж. – В. Селезньов, 2000), де виконує одну із учасниць хору. Нещодавно зіграла доньку Джульєтти у виставі «Осінь у Вероні» А. Крима (2012, реж. –Т. Славінська).

Велика кількість власних думок та ідей у всі часи давала Оксані натхнення ставити щось своє. Наприклад, ще студенткою вона здійснила постановку О. Пушкіна «Сказка о попе и рабтнике его Балде». Населивши постановку музикою гурту «Аукцыон», та ввівши чотирьох оповідачок у російському народному вбранні, Оксана створила смішну оригінальну історію із сучасними жартами.Бажання стати режисером почало реалізовуватися в Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого на курсі у Костянтина Дубініна, де Оксана навчалася у 2004-2008 роках.

Як режисер здійснила постановку новорічної казки Н. Шейко-Медведєвої«Хуха-Моховинка» (2004), казки Я. Стельмаха «Стережися Лева!» (2005) казки О. Толстого,В. Селезньова «Пригоди Буратіно» (2008) у Вінницькому театрі. І найважливіше створила свій дорослий режисерський дебют – постановку «Я б тобі небо прихилив…» за п’єсою«Безталанна» І. Карпенка-Карого (2012). Вистава вже отримала свою першу нагороду – у грудні 2012 року на театральному фестивалі «Тернопільські театральні вечори. Дебют» театру дали диплом за режисуру ІІІ ступеня (диплом І ступеню не було вручено нікому). Історія із цією п’єсою тягнулася ще з університету. Вперше студенти режисерського курсу (на заочному факультеті практично всі – актори) ставили разом виставу і самі ж виконували ролі. Оксана зіграла Варку в студентській роботі. Через деякий час їй захотілося повернутися до п’єси. Але виникла зовсім інша вистава. Оксана дуже сильно скоротила текст п’єси, замінивши важливі моменти танцювально-музичними мізансценами.

Музичний ряд вистави складають пісні гуртів «Бумбокс» та«Океан Ельзи». Наприклад, пісня «Вона носила квіти в волоссі» звучить двічі.Вперше коли Гнат (Віталій Рибак) та Варка (Наталія Шолом) закохуються один в одного. А вдруге коли вони вже не належать один одному і живуть з іншими людьми. Але вдруге звучить ремікс на пісню, що вказує на зміну у відношеннях. Сценографія(Лілія Задоянчук) вирішена в формально-умовно- декоративному ключі.Зелено-червоні фарби тканинної основи загострюють настрій героїв. Через вікна у тканині сусіди слідкують за головними героями, ніколи не залишаючи їх на одинці. Посередині сцени вхід, завішаний спадаючими гірляндами, нагадує вертепну скриньку. Дві пари одружуються – Варка (Наталія Шолом) зі Степаном(Микола Коломієць), а Гнат (Віталій Рибак) із Софією (Жанна Андрусишина), і вони стають іграшками, маріонетками, якими керують сусіди. Їхні долі зламані через заздрість та непорозуміння. Вони знищені злим натовпом, який керує ними випадково та помилково. Це підкреслює постійний шепіт пліток, який проникає в їхнє інтимне життя. Переставляння лав, ніби перегравання долі героїв. На одній з лав намальована квітка, така сама квітка, яку Варка – Шолом зриває із своїх грудей і віддає то Гнату, то Степану, то хоче подарувати її змученій Софійці, і не може. Не може вбити її, бачачи як та страждає. Коли Гнат – Рибак вирішує зрадити дружину і роздягається перед Варкою, на його грудях палає та сама квітка. Ультрафіолетове освітлення створює ілюзії рани. Рана та біль від того,що ніколи не оминеш своєї долі. Всі жінки у виставі поділені на квіти.Наприклад, Варка – червоний верх та зелений низ нагадує мак, саме така квітка прикрашає її волосся та декорації. Софія-Андрусишина у фіолетовому асоціюється із ніжним бузком. Параска – Ольга Буга-Костюк в помаранчевому нагадує гарячий літній соняшник. Навіть сварлива свекруха, яку дуже достовірно виконує актриса Людмила Мамикіна, виглядає як квітка, але висохша та змарніла. Відеоряд підсилює цей образ, показуючи заквітчане поле. В іншому складі Оксана сама виконує роль Варки у парі із Максим Какарькін у ролі Гната.

Оксана Бандура – самобутнє акторське явище, що прикрашає вінницьку сцену. Але надважливим є її режисерські починання. Вони вносять нові думки, нові елементи, новий подих у вторчість Вінницького театру загалом. Не дивує, що вона обирає для своїх експериментів українську класику, намагаючись побачите в ній принципово нове та звільнивши її від звичної провінційної «шароварщини».Оксана засвідчує, що провінційний театр може ні в чому не поступатися столичному. Нехай сьогоднішній рівень режисури Оксани більше орієнтований на тінейджерське сприйняття, але правильний напрямок гідний вирости в більш філософське доросле мистецтво. Разом із життєвим досвідом приходить сценічна глибина вистав. У планах Вінницького театру постановка казки «Муха-цокотуха», яку має здійснити Оксана. А також сьогодні Оксані Бандурі хотілося б взяти участь у програмі молодих режисерів,що проводить Київський Молодий академічний театр. І звичайно, вона продовжує грати вистави та шукати новий цікавий матеріал. Отже, скільки б випадковостей не відбувалося у житті актриси, але вони завжди будуть виправдані плідною працею Оксани.

А також інтерв'ю у газеті "Культура і життя", 22 березня, 2013. №12.

Дівчина, що багато плакала.

 

Оксана Бандура – актриса та режисер Вінницького академічного музично-драматичного театру імені Миколи Садовського.  Її дорослий дебют «Я  б тобі небо прихилив…» за п’єсою «Безталанна» І. Карпенка-Карого (2012) у грудні 2012 року на театральному фестивалі «Тернопільські театральні вечори. Дебют» отримав диплом за режисуру ІІІ ступеня.

У розмові з Оксаною Бандурою про складнощі професії, про подвійне життя між Вінницею та Києвом та про осучаснення української класики...

 

Чому і коли Ви вирішили пов’язати своє життя з театром?

Я з дитинства звикла до сцени – займалася народними танцями та вчилася грі на фортепіано. Але стати професійною актрисою ніколи не мріяла. У 1993 році випадково вступила до училища, але й тоді не зовсім  усвідомлювала, куди я потрапила.  З часом театр мене поглинув повністю. Я зрозуміла, яке це велике щастя – мати таку професію.

 

Які ролі для себе вважаєте знаковими?

        Найперша така роль – Пеппі Довгапанчоха. Потім хлопчик Фома у драмі «Додому» Л. Розумовської. Взагалі тривалий час я грала лише хлопчиків, дівчаток, зайчиків та білочок.

Але доля мене звела з Людмилою Лимар у Києві. Це було саме в той  період у моєму житті, коли я постійно пропадала у київських театрах. Виходила на Майдані, підходила до афіш і вибирала виставу. Найчастіше це був театр драми та комедії на лівому березі Дніпра. До речі, саме звідти виросло багато моїх режисерських думок та ідей. Та й розуміння професії режисера в цілому. Я плакала ледь не після кожної вистави, певно, усвідомлюючи, що хочу творити в такому театрі. Можливо, це була не використана енергія. Багато акторів у Києві знають мене, як дівчинку, яка постійно плакала і яку заспокоювали за кулісами.

З Людмилою Лимар зустрілися на дипломній виставі «Жайворонок» Ж. Ануя (1998) в Київському інституті  ім. І. Карпенка-Карого. Тоді Людмила Дмитрівна запросила мене на проби  до нової вистави – і от наступні 12 років ми разом з Михайлом Шикулою грали в «Намисті всесвітньої любові» за  «Такими вільними метеликами» Л. Герша.

Роль Джил у «Намисті…» для мене була першою серйозною роллю. Л. Лимар вселила в мене віру: «Ти зможеш, ти зробиш, я знаю, що все вийде!». Вона навчила мене іншому баченню акторської професії. І хоча Лимар за освітою актриса, а не режисер, саме від неї я навчилася детальному розбору тексту п’єси. Після  прем’єри  «Намиста…» до мене приїздили друзі-актори із Вінниці. І саме тоді Таїсія Славінська, актриса та режисер Вінницького театру, довірила мені першу серйозну роль Жанни Д`Арк у нашому театрі. Всі мої етапні ролі у вінницькому театрі я створила разом із нею: Едіт Піаф, Мартіріо у «Домі Бернарди Альби» Ф.-Г. Лорки, дочку Джульєтти в «Осені у Вероні» Крима. І ще я сама собі дозволила у своїй виставі за п’єсою «Безталанна» І. Карпенка-Карого зіграти Варку.

Чому ви не переїхали до Києва?

 Колись я мала можливість поїхати до Києва назавжди, але не скористалася нею, багато що мене тримало тут, у Вінниці. У «Срібному острові» зіграла  епізодичну роль медсестри у «Морфії»  М. Булгакова, репетирувала роль Поліньки у виставі «Тепленьке місце» О. Островського… Але стало важко суміщати...

 

Як Ви прийшли до режисури?

 Це бажання виникло давно. Колись у театрі ім. М. Садовського актор Нестор Кондратюк організував конкурс «Творчі таланти». Я виявила ініціативу, поставила з молодими колегами казку Олександра Пушкіна «О попе и работнике его Балде». Тоді мені вперше сказали, що в мене є хист до режисури.

Серйозно до цієї професії прийшла лише в 2004 році, коли вступила до КНУТК ім. І. Карпенка-Карого. Мені пощастило потрапити на курс Костянтина Дубініна. Завдяки цьому майстру я багато чому навчилася. Він для мене став рідною людиною. Ми, заочники, жадібно ковтали його уроки. Іноді лекції тривали з обіду до вечора. Як він нас витримував? Мені нині дуже не вистачає цього спілкування.

 

А от чому Ваша доросла дебютна вистава саме «Безталанна»?

На четвертому курсі Костянтин Михайлович запропонував нам експеримент. Адже раніше режисери ніколи не грали у своїх дипломних роботах, а от ми спробували це зробити, тим більше, що майже всі мали акторську освіту. Здивували всю кафедру. Звичайно, при цьому кожен робив і якийсь режисерський шматок вистави. Дубінін довірив мені роль Варки. Наш курс спершу досить скептично поставився до вибору п’єси. Сучасне ставлення до української класики – самі знаєте яке. Але Дубініну вдалося  відкрити для нас «нового» Карпенка-Карого. 

І коли мені головний режисер Вінницького театру Віталій Селезньов дозволив першу серйозну постановку (до цього було три дитячі вистави), чомусь саме «Безталанна» повернулася до мене. Мені захотілося словами Івана Карпенка-Карого розповісти про сучасні проблеми.

Я значно скоротила п’єсу, додала композиції сучасних гуртів «Океан Ельзи» та «Бумбокс», що кардинальним чином вирішило цілу низку мізансцен. У виставі задіяна насамперед молодь театру і  лише троє дорослих – мій педагог Людмила Мамикіна (свекруха) та в чергу Микола Чуча й Анатолій Ялоза (батька Софійки).

Я дуже вдячна, що актори повірили мені і дозволили цій роботі існувати. Роль Гната виконують двоє акторів – Максим Какарькін та Віталій Рибак. Віталій Рибак – артист балету, який немає професійної акторської освіти. Віталій до цього грав певні епізоди, але головна роль виконував вперше. Допоміг життєвий досвід, адже він дуже глибока людина. (текст курсивом не ввійшов до друку).

Для мене в акторі дуже важливі людські відношення. Коли тобі не вірять, нічого не вийде. Я граю у своїй виставі Варку. Ми на ролі із Наталією Шолом. Спочатку я думала, що буде один склад, але особисто для мене це було б дуже важко. Коли грає Наталя,  я можу побачити виставу зі сторони.

 

Які Ваші найближчі плани та творчі мрії?

Нещодавно  дізналася, що в наступному сезоні Таїсія Славінська ставитиме п’єсу «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською. Мені б дуже хотілося зіграти Тетянку. А щодо режисури у планах постановка у Вінницькому театрі казки «Муха-цокотуха».

Загалом я перебуваю в пошуку своєї п’єси, хочу попрацювати на камерній сцені, а ще – поставити виставу у Києві.

 

 

Оксана Бандура - Едіт та Микола Чуча - Мітті у виставі "Ассо та Піаф" (режисер - Таїсія Славінська).

 

Оксана Бандура - Мартіріо, Наталія Шолом - Адела у виставі "Дім Бернарди Альби" Ф. Г. Лорки (режисер - Таїсія Славінська).

 

Оксана Бандура.

 

Оксана Бандура - Варка, Максим Какарькін - Гнат у виставі "Я б тобі небо прихилив..." за "Безталанною" І. Карпенка-Карого (режисер - Оксана Бандура).

 

Оксана Бандура - Варка.

 

Оксана Бандура  та Максим Какарькін у виставі "Осінь у Вероні" А. Крима (режисер - Таїсія Славінська).