«Театр без театру» – чи таке можливо?

Ані режисер, ані актор не змогли б створити такий театр. Лише  художник може існувати одночасно - окремо від театру і всередині його. Виставка «Театр без театру», що експонувалася в Інституті проблем сучасного мистецтва НАМ України, довела цю можливість.  Підзаголовок -  «Ідеї, задуми, мрії українських сценографів» - наштовхує на не зовсім радісні асоціації. Він сприймається закликом звернути увагу на нездійсненні задуми сценографів або ж на ті, що не отримали повноцінного сценічного втілення. Тут були представлені по-справжньому вартісні ескізи, макети, приклади філософського вирішення п’єс, які б збагатили український театр.  

 Школа українських сценографів, започаткована Данилом Лідером, існує і розвивається. Щасливий вчитель, пам'ять про якого продовжує жити у роботах його учнів. На виставці були представлені ескізи, макети, нереалізованих вистав, а також картини,  інсталяції, фотографії, пов’язані з театральною тематикою. Ескізи Д. Лідера до вистав «Три сестри» за п’єсою А. П. Чехова (1987) та «Буранний полустанок» Ч. Айтматовим для Московського Театру на Таганці, що залишилися нездійсненими, зайняли центральне місце векспозиції.

 Вже позаду них розташовувалася сценографія Володимира Карашевського  –  яскравого учня Д. Лідера. Чорний поліетилен, заплямований білою фарбою, наче пташиним послідом,  і величезне гніздо з яєчною шкарлупою  –  улюблені матеріали сценографа. Ці елементи були були використані для вистави «Ніч у саду забутих фруктів» за творами Т. Гуерро у постановці С. Сукненко у Національному центрі театрального мистецтва ім. Л. Курбаса (2011), однак задум лишився повноцінно не реалізованим. Саме ця модель стала обличчям даної виставки.

 Біля цих робіт  Лідера і Карашевського розташували стару фотографію –  тепла компанія студентів, які виглядають немов справжня сім`я – головний спогад, що свідчить про глибоку вдячність і пам'ять від учнів своєму вчителю. Нині ті молоді хлопці та дівчата виросли і фізично, і професійно та продовжують справу вчителя.

На виставці представлені замальовки ще двох робіт В. Карашевського. До вистави «Вічний бунт»  М. Куліша, яку мав ставити Л. Танюк у приміщенні колишнього кінотеатру «Комсомолець України» (Київ, 1987), що так і не здійснилася. Та до  опери «Кармен»,  яку мав втілити у життя Ю. Любімов в Національній опері України ім. Т. Шевченка у 2002 році. Вистава також була не реалізована.

Творчість ще одного учня Д. Лідера, Андрія Александровича-Дочевсьокого на виставці була репрезентована найновішими картинами  із серії «Персонажі у пошуках автора» (назва перегукується з назвою найвідомішої п’єси Л. Піранделло) - «Свобода слова» (2012), «Юра» (2012) «Юля» (2012).

Ігор Несміянов – теж учень Данила Лідера. Останнім часом він більше займається професійним живописом, ніж сценографією. Сам митець стверджує: «Якби я не займався театром,  не писав би такі картини». Його роботи дійсно переважно мають театральний характер. Приміром, представлена на виставці картина  «Ігри на морі» розповідає про арлекінів, музикантів, можливо, навіть ляльок, за якими підглядає лялькар. І макет до нереалізованої вистави «Наш клас» Тадеуша Слободжянека (2011) розгортається перед глядачами наче сторінка неіснуючої книги. На ній стисло написано історію твору, і намальовано всесвіт, галактики, які вбудовуються в наше буденне життя. А на звороті дошки – великий напис – «слова,», що виглядає як натяк на релігію. Спочатку було слово... І шкільне навчання, і релігійне, не завжди виправдовує себе хорошими поступками. Меншим  шрифтом повторено цей напис у англійському перекладі «words» - певні  алюзії і на Гамлета – «слова, слова, слова…» - слова пролітають повз нас, не створюючи мораль, не виховуючи щирість та доброту.

Ще один представник школи Лідера Святослав Коштелянчук. Його вчителем був і Федір Нірод – відомий український сценограф, визначний вклад у розвиток української сценографії якого теж варто згадати. Макет Коштелянчука до вистави «Гамлет» простий за своїм задумом.  Величезні  дерев`яні стовбури спираються на чорну падугу, клапті чорної тканини заплуталися у них, ніби незрима смерть, що переслідує героїв.

Художник Ігор Білецький представив макет до вистави «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя (2000), створений для постановки В. Шулакова в Київському театрі оперети. На  макеті, виконаному як церковний іконостас, вгадується і Різдвяна зірка, з якою ходили по хатам, і ті ікони, що їх ставили на покуті в кожній українській хаті. Ескіз до вистави «На дні» за п’єсою М. Горького – дерев`яна підлога з дверцятами, з яких з`являються герої, ніби з домовин. А сценограф також цього ж покоління Катерина Корнійчук запропонувала світову та відеорозкадровку разом з ескізами костюмів до вистави  «Грехопадіння» А. Міллера.

Були представлені роботи у кіно учениці Д. Лідера Марії Левитської. Ескізи костюмів до к/ф «Важко бути богом» (1986), «Украдене щастя». Та ескізи до к/ф «Останній сон Лесі Українки у ніч з 18 на 19 липня 1913 року. Повернення у Колодяжне», виконані Олексієм Левченко. Ескізи Миколи Левченко до к/ф «Вечора на хуторі близь Диканьки», «Містифікація»

Та не лише роботи учнів Лідера представлені на виставці. Екстравагантна уальдівська «Соломія», яку втілив у життя хореограф Сергій Швидкий на сцені Центру ім. Л. Курбаса теж присутня на виставці у вигляді фотоколажу, на якому Швидкий показує різні стадії розробки характерів, образів. І як додаток – прикрашена різним намистом маска (своєрідний натяк на венеційський карнавал), в якій С. Швидкий відкривав цьогорічну «Київську Пектораль» (26 березня). Його мрія була втілити цю виставу на сцені театру ім. І. Франка – частково вона збулась.

Марія Кузнецова розробила ескіз до вистави «Феномени» за творами Г. Горіна у вигляді кубика Рубика, дивної різнокольорової конструкції, яку актори можуть змінювати під час вистави. «Весна Священна» - балет І. Стравінського теж знайшов ескізне вирішення Дар`ї Гладських. Порожній білий простір, прикрашений лише білими стрічками, звисаючими згори, ніби небесні канати. Артем Семенченко  також вирішив поекспериментувати з музичним театром і запропонував власне сценографічне вирішення до опери Дж. Верді «Аїда».

Чорна постать прикрашає залу – це макет Оксани Чапелик до вистави «Посаг кохання» за п’єсою Г. Г. Маркеса в режисері О. Кужельного. Серія фотографій «Сад живих скульптур» до п`єси Л. Чупіс «Кола» проводить певні алюзії із сюрреалістичними жіночими постатями Сальвадора Далі та нагадує покази сучасної моди.

Світлана Орда-Койнаран вибудовує у макеті до вистави «Дім, де розбиваються серця» Б. Шоу дивний світ, ніби складений з елементів побутового комфорту, втім він водночас розбивається величезними трубами, що одразу невілюють уявлення про домашній затищок. Труби, наче діри в стінах, через які казна-хто може почути приватні розмови або побачити інтимне, потаємне. В такому домі легко розбити серце, забравши будь-яку можливість створити  й зберегти власний світ.

Молоде покоління сценографів, яке бере участь у багатьох виставках разом зі своїми старшими колегами, часто називають «онуками Данила Лідера». Їх навчали учні Лідера, але все ж таки це – окрема ніша в українській сценографії. Нове бачення театру в молодих сценографів пов’язано з більш швидким сприйняттям інформаційного світу, де треба встигати робити багато речей, часто працювати не тільки в театрі, а й у кіно,  на телебаченні. Та все одно, вони роблять свій значний вклад в українську сценографію.

Яскравим представником можна вважати Федора Александровича, що  закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури у 2007 році. Його робота, виконана у співавторстві з Тарасом Ковичем, – сценічне вирішення вистави «Серце Цурлора» за «Залізною матерією» Д. Андреєва зустрічає на вході до зали. Цей срібний кокон, сплетений з комп’ютерних клавіатур, труб, клавіш,  нагадує нам про сьогоднішній світ, який повністю залежить від інформації, технічних новинок, який швидко спливає, і в якому не вистачає часу зупинитися і просто подумати. Величезні труби впираються кудись в стелю, виносять думки геть, розширюючи світ до нескінечності, це нагадує особливості всесвітньої павутини.

Одним з яскравих представників молодого покоління є також Антон Несміянов, що представив на виставці ескізи до вистави «Міра за міру» В. Шекспіра. Це сценічне рішення призначалося для постановки у театрі російської драми Л. Українки (2011), але, на жаль, не було здійснено. Ліжка та матраци з борделів скривають у своїх, на перший погляд, благородності, жорсткий залізний каркас буття.

Б. Галицька створила пластиковий світ для  вуличної вистави «Дон Кіхота» за М. Сервантесом. Анна Духовична презентувала свої картини на тему вистави «Ніч лагідна» Ф. С. Фіджеральда – «Ніколь», «Літні тіні», «Вечір у Парижі»; Лариса Чернова  теж представила картини з серії «Лиця…маски».

На виставці було представлено й роботи початківців. Це, наприклад, дипломні роботи Олександра Тетері  (макет та ескізи до п’єси «Іпполіт» Еврипіда) та Софії Триколенко (ескізи до п’єси «Ромео та Джульєтта» В. Шекспіра).

Сподіваємося, що ці «мрії» українських сценографів вийдуть із виставкової зали і займуть своє місце на сценах українських театрів. Адже вони такі щирі, талановиті й потрібні. Ці різноманітні ідеї мають право на існування у спавжньому театрі, а не лише у виставковій експозиції.

Стаття надрукована в журналі "Український театр" № 3, 2012. (Текст курсивом не вийшов друком).