вторник, 11 декабря 2012 г.

«Тернопільські театральні вечори. Дебют»

З 4 по 8 грудня відбувся театральний фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют».  
 У фестивалі  взяло участь вісім театральних колективів з Коломиї, Львова, Івано-Франківська, Рівного, Києва, Вінниці та Тернополя. Вистави пройшли на малій і великій сцені обласного драматичного театру.
Програма X фестивалю «Тернопільські театральні вечори. Дебют»
Велика сцена, початок вистав о 19.00
4 грудня – Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. І. Озаркевича, трагікомедія «Отак загинув Гуска» М. Куліша.
5 грудня – Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, драматична імпровізація «І все-таки я тебе не зраджу» Неди Нежданої.
6 грудня – Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка, фантазії міщанських буднів за О. Островським «Фатальні жінки Бальзамінова».
7 грудня – Рівненський академічний музично-драматичний театр, абсурдна трагедія «Калігула» А. Камю.
8 грудня – Львівський національний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької, п’єса «Полліанна» Е. Портер.
Мала сцена, початок вистав о 16.00
5 грудня – Київський національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, слідчий експеримент «Моменти кохання» за В. Винниченком.
6 грудня – кафедра театрального мистецтва Тернопільського національного університету ім. В. Гнатюка, міщанський трагіфарс «Моральність пані Дульської» Г. Запольської.
7 грудня – Вінницький академічний музично-драматичний театр ім. М. Садовського, драма «Я б тобі небо прихилив» І. Карпенка-Карого.

 Вінницький  молодий режисер Оксана Бандура отримала диплом за режисуру ІІІ ступеня. Вітаю!!!!!!!!!!!
Оксана Бундура одна із провідних актрис Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського. Випускниця Вінницького училища культури і мистецтв ім. Д. Леонтовича (1997).  Зіграла понад тридцять ролей у театрі: Жанна Д`Арк у виставі "Друга смерть Жанни Д`Арк" С. Цанєва (режисер - Т. Славінська, 2000), Едіт Піаф -  "Ассо та Піаф"  (режисер - Т. Славінська, 2004), Мартіріо - "Дім Бернарди Альби" Ф. Г. Лорка (режисер - Т. Славінська, 2006) та ін. Також працювала у Київському театрі "Срібний острів" (режисер - Л. Лимар).
Зіграла у телефільмі В. Придувалова "Весілля Барбі". Її обличчя також можна побачити у рекламах пива "Чернігівське" та йогурту "Активіа". 
Оксана Бандура закінчила Національний київський університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого (режисерський факультет, 2008). У театрі здійснила постановки таких казок: "Хуха-муховинка" Н. Шейко-Медведєвої , "Стережися лева!" Я. Стельмаха, "Буратіно" О. Толстого, В. Селезньова.
Наталя Шолом та Жанна Андрусишина


Наталя Шолом та Віталій Рибак
Її перша доросла вистава "Я б тобі небо прихилив" за п`єсою "Безталанна" І. Карпенка-Карого здобула свою першу нагороду. Це підкреслює рух у правильному напрямку всього він. театру! Наступним кроком має бути показ вистави у Києві! Чого я й бажаю режисеру і всім акторам! Молодці! Ще раз вітаю!

воскресенье, 2 декабря 2012 г.

Очі блакитного собаки.



Оповідання «Очі блакитного собаки» Габрієля Гарсія Маркеса написане у 1950 році. Це коротка сюрреалістична історія про відношення двох людей, які шукають один одного у паралельному світі сну.
Інсценізація Кіри Малініної теж не дуже багатослівна. А вистава (перм`єра 28-29 листопада) режисера Антона Романова (м. Сімферополь) у Молодому театрі вирішена як музично-хореографічно-словесний етюд. Для вистави спеціально написав музику Олексій Харченко (м. Кіровоград) та поставив хореографію Олександр Маншилін (м. Київ). Двоє акторів Марк Дробот та Валерія Ходос виконують складну задача – відшукати один одного у нашому заплутаному світі.
У виставі ці зустрічі можна розцінювати не лише як у сні, є паралелі також із соціальною павутиною – інтернетом. Вся мала сцена театру завішана металевими ланцюжками (сценограф – Юлія Заулична). Життя головних героїв сховане і загублено в буденності, в хащах, в лісі, в потоці нашої свідомості. Наші світи накопичують проблеми від яких важко втекти, і так важко віднайти справжні почуття серед цього всього. Музично-хореографічні етюди передають моменти переходу від стану справжнього існування у стан сну. Актори торкаються ланцюжків, які схожі на нервові волокна, рухаються, збуджуються. Актори пересувають та по-різному комбінують ці ланцюжки, створюючи для себе локацію, створюючи для себе відсік у власному житті для зустрічі. Кожен раз ця локація висвітлюється софітом напівколом. Тут відбуваються ефемерні зустрічі у сні, які кожен раз перериваються стрічкою із пісні Едіт Піаф «Non, Je ne regrette rien»  (до речі, якщо згадати фільм «Початок» (2010) з Леонардо ді Капріо на схожу тему, то ця пісня перекочувала прямо звідти).
Але цікаво провести паралелі із справжнім життям. Іноді ця історія стає реальною – вибудовуються зовсім справжні відносини жінки і чоловіка, які спочатку знайомляться і придивляються один до одного, потім все переростає у недовіру, у сварку, у жіночі сльози, і смерть. Але смерть як можливо фізичну, так і смерть почуттів. Тут уже залишається питання і роздуми: для кого, що ближче. Слід згадати, що у виставі перестає рухатися жінка, і слід згадати, що жінка їла таблетки, щоб забутися, заснути. І слід звернути увагу як змінилася протягом вистави героїня Валерії Ходос – з радісної маленької дівчинки вона перетворилася у стомлену змучену жінку. І вона пам’ятала про всі зустрічі, а чоловік забував, тому якщо це і лише уява – то скоріше її, аніж його.
Не важливо сон це, чи реальність, чи інтернет, адже головне – знайти людину близьку по духу, близьку і рідну, аби не залишитися самотнім. Головне втримати вірні почуття, змогти любити і бути поруч.
Програма Молодого театру щодо молодих режисерів просувається успішно, і дуже приємно, що є така можливість молодим митцям потрапити хоча б на малу сцену академічного театру. Після постановки Андрія Мая («Кома») та Антона Романова, тут планується робота молодого режисера Стаса Жиркова (театр «Відкритий погляд»), який вперше зможе випробувати себе із іншим колективом. Ну що ж працюйте і нехай вам щастить!!!!!!

Музеї!!!!

Скільки людей сьогодні відвідують музеї? І як часто це з ними відбувається?
Є певна когорта людей, які відвідують лише музеї під відкритим небом і звичайно, лише влітку для прогулянки) Є інші, які просто хочуть відмітити у списку, що вони були отут і отут. А є взагалі частина, яка їздить за кордон для відвідування розпіарених музеїв, щоб про це похвалитися, а які є музеї в нашому місті (чи в нашій країні) ніхто і згадати не може.
Сьогодні я з чоловіком відвідала Національний краєзнавчий музей України. Було цікаво спостерігати за людьми. Звичайно, в неділю там було досить багато персонажів. Ось деякі з них.
Сім`я: батько, мати (років 35), дочка і син. Мати схожа на зашугану інтелектуалку, батько трохи на людину з відзнаками частого вживання алкоголю. Прямо в музеї, коли ніби ніхто не бачить, батько дістає із куртки маленьку пляшку коньяку, випиває ковток, надихається йти далі роздивлятися рибок.
Діти із районів з вчителями, фоткаються на телефон біля кожного мамонта, вовка, пугача. І всі обов’язково щось жують. Хіба не можна було десь нагодувати дітей і пояснити, що не дуже гарно їсти в музеї. Звідси росте наша культура.
Батько з сином і дочкою. Діти зупиняються і роздивляються цікавих алігаторів, рибок. Батько нервує і підганяє. Коли вони щось запитують, пояснення у відповідь звучить приблизно так: «Ну шо, це змія, так, чого вона тут стоїть? Вбили, по голові довбанули і сюди поставили? Все пішли, бо часу нема». Бідні діти бігають за ними, хочуть про щось ще запитати, але в татка є якісь інші важливі справи у неділю, ніж розгулювати із власним дітьми і розглядати засушених рибок. Думаю, для нього таранька з пивом виглядає набагато привабливішою.
Але радує, що є люди які прийшли сюди за власним бажанням, вони роздивляються, спілкуються.
Було ще трійко китайців, які посміхалися з наших радянських технологій. Нажати на кнопку, і маленький мамонт за 1 грн. порухає хоботом і поричить. Думаю, для них це ганджет минулого століття.
Звичайно, щоб там не казали, але ремонти нашим музеям необхідні. Якщо виділяються великі гроші на Пінчук Центр з купою сміття, чи на будівлю мега торгівельних центрів, казино та ін., невже так важко відрахувати гроші на нові стенди у музеях, замінити фото, зробити ті ж самі пояснювальні апарати на різних мовах біля кожного стенду, а не лише біля трьох найбільш цікавих. І найлегше (це вже відноситься до працівників музеїв) замінити таблички з написами Туркменська СРСР, чи Українська СРСР. В якому часі ми живемо? Ей, вже більше двадцять років не існує Радянського Союзу, отямтеся. І що за порожні розламані стенди посеред експозиції. Статусу Національний має відповідати внутрішній зміст. При тому, що музей має  таку прекрасну базу експонатів. Дійсно в Європі до такого ставляться зовсім по-іншому. Там це цікаво, це сучасно, це потрібно, адже це наше життя, це культура, а в нас що? Про музеї пишуть, їх рекламують на весь світ.
Але в наших музеях теж є багато всього, що треба подивитися, про що треба говорити і рекламувати. І ще дивує, скільки всього є  в запасниках, а немає просто місця, щоб все показати. Все залишається гнити у підвалах, вмирати. І залишається питання: як наша влада може зацікавитися і вирішити цю проблему, якщо більшість з них (я просто в цьому впевнена) ніколи не були в цих музеях? Принаймні за власним покликом і бажанням.
Вибір залишається за нами: куди ходити на вихідних, куди приводити своїх дітей, і за що платити свої гроші. Я наприклад, вже навіть згодна платити більше за музей, аби в ньому оновилися стенди і провели ремонт. Бо чесно, плакать хочеться.  

суббота, 1 декабря 2012 г.

Акторський ансамбль понад усе!


Вистава «Звідки беруться діти?» Анатолія Крима в Театрі на Подолі йде вже декілька років (прем’єра 8 березня! 2008, режисер – Віталій Малахов). Але вона і досі турбує своєю вічною тематикою – материнством! Звичайність та побутовість  п’єси зливається в один тон з реалістичною  грою акторів. Тут створюється потужний вдалий акторський ансамбль, де практично кожна роль відточена філігранно. Це такий собі парад жінок різного ґатунку. І об’єднує їх всіх природна можливість народжувати! Але кожна з них по-різному відноситься до свого найголовнішого обов’язку.
Найпривабливіша і найбільш «відповідальна» за народжуваність Поліна (Лариса Трояновська) – мати-героїня, що чекає шосту дівчинку. Її зовнішній вигляд нагадує кругленьку пухкеньку булочку, яку хочеться обійняти, попестити, і дійсно сказати їй слово «Мама». Навіть коли вона свариться зі своїм чоловіком (Михайло Кришталь), то робить це із любов`ю. А потім вони сідають прямо на ванну, що нагадує човен у життєвому морі, і співають «Цвіте терен». Трояновська удає грайливе хлюпання води, і мило  посміхається. В її посмішці закарбовується  відчуття глибокого розуміння жінки, яка знає не книжкову мудрість, а життєву. Такі жінки завжди все знають: як і чим лікуватися, де і що купувати. Вони про це ніде не читали, вони просто це знають. Її піжама салатово-оранжевого кольору із жирафом підкреслює домашність та теплоту. І її підкрадання до телефону, аби дізнатися, що там вдома, як там її дівчатка – це прояв турботи.

Фотография: Volodymyr Shuvayev
Також складний образ Жанни створює Анна Салівончук. ПТУшниця, яка не пам’ятає де нагуляла свою дитину і від кого. «На ничку» хоче покурить, щоб не бачив лікар. Вона від безвихіддя наважується «подарувати» свою дитину жінці, яка не може народити вже вдруге. Вона свідомо відноситься до такого рішення, адже нічим не зможе допомогти власній дитині.
Наталя Ракитська трохи нуднувато і не завжди переконливо грає важку роль жінки Анни, що втрачає другу дитину. Мабуть, важко повірити в таку складну ситуацію молодій актрисі. І тому коли вона плаче, янголи з відео-ряду у вигляді її померлих дітей і жалібна дитяча озвучка довершують справу, накаляють ситуацію до потрібного градусу. І в ці моменти її гра стає більш правдивою.
Ще є бізнес-вумен (Оксана Аніщенкова), яка після трьох абортів не має можливості народити. Вона приводить сюди сурогатну матір для власної дитини Оксану (Анну Андреєву). Але вони обидві виявляються жертвами брехні чоловіка першої і коханця другої Андрія (Василія Кухарського). Він загруз в брехні настільки, що перехитрив власну мати (Тетяну Печенкіну). Мати теж трагікомічний персонаж, така собі суміж радянських принципів і сучасних замашок олігархів.
Лікар Маргарита Андріївна (Марія Рудковська) не просто відчуває себе «відповідальною» перед всіма вагітними, а дійсно намагається їм допомогти зрозуміти, що найбільше благо – це ДИТИНА. Вона відмовляється робити аборти. Коли їй приносять хабарі, то тут це виглядає як подяка. Ще зранку вона намагається виглядати красиво, але запрацьовується, забуває про перуку, яка просто зіскальзує на бік, і практично падає. А під перукою волосся зібране в маленький хвостик. Спочатку вистави в неї поламані окуляри, які все одно настромлюються на очі. І в першу чергу – вона просто ЖІНКА. Яка, до речі, сама без чоловіка виховувала дочку. І можливо, робота – це спосіб втекти, забутися.
Фотография: Volodymyr Shuvayev
І звичайно, колоритна медсестра Віра Петрівна (Софія Пісьман). Дама з єврейським акцентом, що мешкає прямо тут, у лікарні. Актрису просто не впізнати. Юбка, натягнута до здоровенних грудей, чепчик медсестри і окуляри. Таке враження, що вона місцевий домовий.  Фотография: Volodymyr Shuvayev


П.С. Всю виставу  проридала. Мабуть, пора задуматися про дитину! Дякую всім акторам.

пятница, 23 ноября 2012 г.

Не пропустіть!!!!!!!!!!!!!!!

Київський академічний молодий театр представляє 28 та 29 листопада прем`єру "Очі блакитного собаки" (п`єса Кіри Малініної за однойменним твором Габрієля Гарсія Маркеса).
Режисер - Антон Романов (м. Симферополь)
Сценографія і костюми - Юлія Заулична (м. Київ)
Оригінальна музика - Олексій Харченко (м. Кіровоград)
Хореографія - Олександр Маншилін (м. Київ)

Дійові особи:
Він - Себастьян Антон, Марк Дробот
Вона - Анна Бащева, Анна Топчій, Валерія Ходос

Київський академічний театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра представляє 30 листопада та 1 грудня прем`єру ексцентричної комедії "Опискин. Фома" за повістю Ф. Достоєвського "Село Степанчиково та його мешканці".

Режисер - Олексій Лісовець
Художник-постановник - Олег Луньов
Художник з костюмів - Кристина Карабельнікова
У головній ролі Опискина - засл. арт. України Лев Сомов.

У виставі беруть участь: Неоніла Білецька, Володимир Задніпровський, Сергій Солодов, Анатолій Ященко, Станіслав Пазенко, Антон Вахліовський, Андрій Ісаєнко, Михайло Досенко, Олеся Жураковська, Тетяна Комарова, Галина Корнеєва, Михайло Кукуюк, Тетяна Круліковська, Оксана Лаврик, Кирило Майкут, Володимир Мовчан, Олег Месеча, Наталя Озірська, Світлана Орліченко, Віталій Салій, Анастасія Тритенко.

Київський академічний драматичний Театр на Подолі (Театральна вітальня) 4 - 5 грудня представляє прем`єру "Очі дня" Елени Греміної


Режисер-постановник – Ірина Грищенко
Художник-постановник - Марія Погребняк
Художник з костюмів – Ніна Руденко
Музичне оформлення – Володимир Борисов

Балетмейстер - Анжеліка Борисова
Керівник постановки - народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченко  Віталій Малахов

Ролі виконують:
 Мата Харі - Ірина Грищенко
Клод Франс - Оксана Аніщенкова
Тапер - Михайло Кришталь
Капітан - Сергій Гринін
Слуга - Максим Максимюк


понедельник, 19 ноября 2012 г.

Аматорські обрії.



Сьогодні не часто згадується про існування аматорських театрів і студій. На жаль, ми призабули, що професійний український театр народився із аматорського руху. І не тільки український, адже раніше театральної освіти як такої не було, тільки були талановиті люди, які об’єднували навколо себе однодумців. Так у минулому виник театр Миколи Бабича у Сумах у 1865 році, так було створено аматорський гурток Київського університету у 1859 році. Його організували студенти – Михайло Старицький, Микола Лисенко, Павло Чубинський та інші. У Чернігові було засновано відомим байкарем Леонідом Глібовим «Товариство, кохаючих рідну мову». На Заході треба згадати Коломийський український аматорський театр, що був створений у 1848 році Іваном Озаркевичем та Алоїзі Ляйтнером. Це була практично перша трупа Галичини. Саме Іван Озаркевич зміг адаптувати драматургію Івана Котляревського до місцевих уподобань та говірок. Хоча театр існував не довго, він все ж таки пожвавив попит до українського мистецтва. І вже до 1864 року аматорський театр перетворюється на професійну мандрівну трупу «Руський народний театр» при товаристві «Руська бесіда».  А  в 1911 році тут виникає аматорський театр ім. І. Котляревського. Також цікавий Гуцульський театр, який заснував Гнат Хоткевич і трупа акторів-аматорів у 1910 році в селі Краснопілля на Гуцульщині. Акторами були звичайні гуцули-селяни, які їздили на гастролі до Польщі, до Росії і таким чином прославляли просте українське життя.  
І сьогодні досить бурхливо розвивається аматорський театр. Звичайно, його функції змінилися, за такої кількості професійних театрів, кіно та інтернету, потреба в аматорському театрі зменшилася. Але все одно потрібно звертати увагу на існування аматорського мистецтва, адже саме такі студії дають можливість багатьом людям займатися театром як своєрідним хобі у вільний від роботи час, або навіть лікуватися від комплексів чи інших моральних проблем. А студентські театри, що найбільш зустрічаються в педагогічних навчальних установах, виховують у майбутніх вчителів вміння правильно і красиво говорити, правильно подавати себе і зацікавлювати аудиторію. 
Одним із найбільш відомих київських аматорських колективів є студентський театр «Вавилон». Він  існує вже більше десяти років. Вистави театру можна переглянути в актовій залі Гуманітарного корпусу Національного університету ім. М. Драгоманова (вул. Тургенівська, 8/14). Його засновниця та режисер Ірина Савченко, доцент кафедри української літератури та викладач університету ім. М. Драгоманова. Разом з нею з 2009 року працює Альона Шашко, теж викладач університету. У 2009 році   театр отримав статус «народного». З їхніх робіт найпопулярнішими є вистави: «І все-таки я тебе зраджу» за Лесею Українкою, п’єса Неди Нежданої, «Блаженний острів Саватія Гуски» за п’єсою «Як загинув Гуска» М. Куліша, «Ромео та Жасмин» за п’єсою О. Гавроша, «Нас було шестеро» за п’єсою О. Коломійця, «Повернення у нікуди» Л. Демської, «Великий льох» за Т. Шевченком, «Горить горобина» І. Драч. З перелічених вистав видно, що театр концептуально працює лише з українською літературою. Колектив бере активну участь у різних фестивалях: «Простір» у Чернігові, «Артист» в Луганську, «Березневі коти» в Ужгороді, «Театральний куфар» у Мінську, «Південні маски» у Миколаєві, Одесі, Коблево. А також з ініціативи театру започатковані два фестивалі: «Різдвяна зірка», що проходить в Києві у грудні та «Перевтілення», що вперше відбувся у травні цього року також у Києві. Єдина проблема студентського театру – це постійна зміна акторів, адже випускаючись з університету, їм важко залишитися у трупі.  Ірина Савченко вважає, що ділити акторів на аматорів та професійних не потрібно. Скрізь є свої і хороші і погані прикмети. Але єдине, що все ж таки відрізняє – це внутрішній стан. Професійний актор більше грає технікою, а аматорський може грати лише власним нутром, душею і серцем.
Фото з вистави "Повернення в нікуди".
Театр "Вавилон". Фото Ірини Тищук

Звичайно, університети мають концентрувати навколо себе театральні колективи. Тому варто згадати і інші студентські театри: при театральному Центрі Києво-Могилянської академії існує студентський театральний клуб, який очолює педагог КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого Тетяна Шуран; «Резонанс» - народний театр ім. В. Д. Дайнекіна, що діє при Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В. Винниченка, заснований у 1956 році, з 1978 року носить звання «народний»; театр-студія «Хочу», що діє в Народному домі «Просвіта» Національного університету «Львівська політехніка» з 1988 року; при Полтавському національному педагогічному університеті ім. В. Короленка існує театр «Фабула», що спеціалізується на подіях середньовіччя, іноді охоплює епохи відродження та античність; «Сім муз» - студентський театр Кримського гуманітарного університету, що був заснований у 2003 році і відкрився 25 лютого на день народження Лесі Українки виставою «Листи так довго йдуть…» за творами Лесі Українки; театр «Deep» (в перекладі з англійської – глибина) Луганського державного інституту культури, заснований у 2006 році. Останній неможливо назвати суто аматорським, адже в ньому працюють студенти та випускники театрального закладу під керівництвом викладача кафедри театрального мистецтва Олександра Баркара.
З вистави театру-студії «SPLASH»

Також дуже поширеним видом аматорського мистецтва є незалежні театри-студії, які збирають навколо себе людей різного віку, що полюбляють заняття театру як власне хобі. Саме такою є театр-студія акторської майстерності «SPLASH», що в перекладі з англійської мови означає «сплеск». Студія існує три роки, з 2009. Засновники та ініціатори – Наталя Якимченко (навчається у Рівненському гуманітарному університеті, на факультеті – театральної  режисури), Євгенія Федорова (випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, режисер) Володимир Дальван, Денис Лемайкін (актор Київського муніципального академічного театру ляльок). Всі інші учасники студії – аматори. Чотири режисери проводять заняття для вечірніх груп та груп вихідного дня. Вони навчають акторській майстерності, сценічному рухові та сценічній мові. Актори-аматори беруть участь у виставах. За три роки було поставлено сім вистав: пластична фантазія «Чорно-білі проби» (режисер В. Дальван), «Спектакль про любов» за п’єсою В. Соллогуба, (режисер – Є. Федорова), драматична фантазія «Мій Джонатан» за «Чайкою на ім`я Джонатан» Р. Баха, «Дуже проста історія»  М. Ладо (режисер – Є. Федорова), казки на тему Оскара Вайльда «СкаZки» (режисер – В. Дальван), «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки (режисер – Н. Якимченко), «Обережно, жінки» О. Курейчіка (режисер В. Дальван). Експеримент останньої вистави у тому, що тут усі жіночі ролі грають чоловіка, а єдину чоловічу роль виконує жінка. 14 вересня 2012 року у театрі відбулася прем’єра «Людський голос» Ж. Кокто (режисер – Є. Федорова). Головну роль виконувала професійна актриса Інна Бовкун (випускниця Київського національного університету культури та мистецтв), тому це можна вважати окремим незалежним проектом. Студія знаходиться за адресою вул. Кравченко, 22, що на Лук`янівці в маленькому підвальному приміщенні. Але там є два зали, які використовують і для практичних занять, і для репетицій, і власне для показу вистав. Звичайно, важко зробити якісну виставу у таких умовах. І все ж таки організатори-режисери займаються усім, вони шиють костюми, створюють декорації, музичне оформлення та пластичні номери до вистав.
Також неможливо не сказати про найстарший з досі існуючих аматорських колективів Києва. Звичайно, це театр «Арсенал». Адже перше датування про цей театр сягає 1900 року. А вже з 1920 року про нього згадується постійно. З цього театру вийшли справжні зірки театру: Б. Брондуков, М. Литвиненко-Вольгемут, К. Лаптев, І. Масленнікова. Деякий час ним керувала Наталія Ужвій. Зараз у репертуарі театру такі вистави у постановці Михайла Бондаренко, художнього керівника театру: «Зоряний хлопчик» за О. Вальдом, «Дивна місіс Севідж» Дж. Патріка, «Тіль» Г. Горіна «Забути Герострата» Г. Горіна, «Три краплі» М. Бондаренко. Актори театру: Тетяна Омел`янюк, Валерій Гриценко, Гладкова Наталя, Наук Тамара, Кисельова Анастасія, Клейменов Юрій, Майстренко Олексій, Любов Бондаренко. Театр як і раніше працює за адресою вул. Московська, 3 (м. Арсенальна).
Ще один дуже популярний та харизматичний київський колектив «Дивні люди». Засновники театру не позиціонують себе як справжній театр, і не вважають себе професіоналами. Вони просто створюють те, що їм подобається, те, що їм необхідно. Вони грають у концертному залі Будинку Архітекторів (вул. Б. Грінченко, 7). Їхня особливість у постійному складі учасників: Артем Новіков, Юрій Громовий, Сергій Кудаков, Максим Миколаєць. Вистави в репертуарі: «Интересно получается», «Самый  дорогой спектакль»,  «Представь себе», «Откровенно говоря…. или Спектакль для тех, кто не пришел», «Точно как в жизни». Хлопці  не ставлять важку драматургію, вони створюють виставу з нуля. Самі пишуть тексти, самі займаються постановкою, самі грають. Їхні вистави схожі на якісний КВК: прості та смішні. Важливо, що вони мають певну постійну свою аудиторію. Кожна вистава відбувається завжди по-різному, тому що вони запрошують різні музичні колективи: «Руки в брюки», «Sex», «Булітка» (солістка – актриса театру на Подолі – Вікторія Булітко), «П`ятий вимір», «Кука та банда» (соліст – актор театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра – Михайло Кукуюк).  
Якщо охопити театральну картину не лише Києва, можна віднайти цікаві самодіяльні незалежні театри по всій Україні. Наприклад, Коломийський народний аматорський театр ім. Василя Симчича, що був створений у 1947 році (у 1959 році присвоєно знання «народний»). Його художнім керівником з 1962 року був актор, драматург, заслужений артист УРС Василь Симчич. Тут були поставлені такі вистави: історична драма «Олекса Довбуш», «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Маруся Богуславка» М. Старицького, «Свої люди-поквитаємось» О. Островського, «Нора» Г. Ібсена та ін. Після певної перерви, театр у 2000 році знову розпочав свою діяльність під керівництвом Галини Панчук, пізніше Ольги Юркевич, а з 2009 року Лаюк Валентини. Зараз театр знаходиться під керівництвом Коломийського міського Будинку культури.  Нині в Україні діють також такі аматорські театри: Камерний театр «Жуки» (заснований у 1989 році у Донецьку), народний музично-драматичний театр «О!» (м. Донецьк, керівник – режисер Людмила Васіна); народний аматорський театр-студія «Гармидер» Луцького районного Будинку культури (рік заснування – 2003). Аматорські театри Львова: Народний театр світла та тіні «Див» (створений у 1982 році художниками Олексієм та Людмилою Альошкіними, з 1986 року – отримав звання «народного»), Мистецька група «Цю» (заснована у 2008 році, займаються публічними читками п’єс), «Намір» - громадянська організація молодіжний аматорський театр, що відкрився 14 квітня у 2006 році виставою «І безсмертні помирають…», присвяченій творчості Фредді Меркурі, Український драматичний театр «Ми» (відкрито у 1985 році, з 1989 року театр грає у Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини). У інших містах слід відмітити: театр  «Homo ludens» (утворився у 2006 році в м. Харкові); Народний самодіяльний театр «Рампа», «Новий театр» (м. Прилуки); Молодіжний експериментальний театр Рівного (МЕТР), Народний Молодіжний театр «Від ліхтаря» (м. Рівне); «DT», театр-студія «Вінора» (м. Харків); театр «23», Молодіжний міський народний театр «Ілюмінатор» (м. Чернігів).  
Звичайно, тут не названо ще багато аматорських колективів, які варті уваги. Але важливо відмітити хоча б деяких. Адже відбуваються постійні фестивалі. Найвідоміший з них «Київська театральна весна». Дуже цікавим є  Міжнародний інтеграційний театральний фестиваль «Сонячна хвиля», в якому беруть участь колективи, актори яких мають функціональні обмеження. Цей фестиваль допомагає людям із фізичними вадами інтегруватися у суспільство. У Києві існує народний театр саме такого спрямування «Паростки» (режисер – Віталій Любота). Важливо, згадувати про такі колективи і фестивалі, адже вони складають цілу верстку нашого населення. І найголовніше, що потрібно пам’ятати:  аматори  – це засновники професійного театру.

Реверанс німецькій культурі.

 

Вистава «Войцек. Карнавал плоті» за Георгом Бюхнером (прем`єра 14 вересня, театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра) - це нова сходинка у творчості режисера Дмитра Богомазова. В цій виставі він відмовився від сценографії Олександра Друганова (який в свою чергу вперше працював з іншим митцем театру – Роду Поклітару над балетом «Перехрестя»). Це дало можливість змінити форму вистави, адже останнім часом їхня співпраця почала тиражувати вдалі, навіть бездоганні копії.

Порожня сцена (художник – Петро Богомазов) з єдиною деталлю - місяцем, що періодично закривається і відкривається, транслюючи свої фази, вказуючи на час. А також чорна завіса-задник, який трохи підіймався, оголюючи світло денних ламп, і знову повертався на своє місце. Всі герої залишалися в темряві, в тумані (сценічний дим), втрачаючи свою можливість побачити світло. Лаконічність оформлення і монохромність костюмів нагадує про гравюри німецьких графіків (в першу чергу про Альбрехта Дюрера). Одяг жінок (білі спідниці та блузки з чорними жилетками) схожий на одяг  німецьких офіціанток, яким не вистачає хіба що кухлів пива. Їхні грубі військові черевики зображують зникнення жіночності та тендітності. Ці чоботи, в яких вони танцюють під німецькі пісні призводять їх до деградації. Цей образ навіює алюзії з уже французьких «Носорогів» Е. Йонеско.

Ця вистава ще більше ствердила театральну умовність режисера. Початок вистави: на сцену повільно сходяться  музиканти, займають свої місця актори. Виходить Войцек (Олександр Кобзар), а за ним слідує реквізитор в звичайному одязі, що передає йому монетки. Таким чином режисер запрошує нас переглянути певну історію, не просто життєву ситуацію, а скоріше вигадану театральну ілюзію. Всі актори у звичному «богомазовському» гримі – вибілені обличчя і чорні круги навколо очей –  маски персонажів. Вони прикрили своє істинне обличчя, захистилися. У даному контексті асоціюється з німецьким німим експресіоністичним кіно. 

Войцек (Олександр Кобзар) – наївна маленька людина, яка вірить в свою сім`ю, вірить своїй дружині, тому йому важко зрозуміти, що вона може зрадити. Його Марія – свята, вона тільки його, і не може бути ще чиєюсь. Спочатку вистави бачимо Войцека з маленькою гілочкою, на якій лише один листочок. Самотній листочок, як сам Войцек, який заблукав  навіть не в життєвому лісі, а просто в порожнечі. Він постійно біжить, з однієї роботи на іншу (з однієї куліси сцени в іншу), встигає заскочити до дружини і дитини, щоб віддати їм гроші, і знову біжить. В кінці цю гілочку замінює ніж. Одинокий вбивця, розчарований у житті, у своїх добрих помислах, у соціумі. Він кидається до громадян, обіймає жінок. Але знаходить лише мертве тіло дружини.

Марія (Яна Соболевська) – особа, яка є просто символом у житті Войцека. Її дитина-лялька виноситься на сцену як справжня. Але дитина – це теж умовність, ілюстрація до життєвої трагедії Войцека. Марія не довго вагається чи зрадити чоловікові чи ні? Її плоть перемагає і заносить у карнавал тілесної насолоди з тамбурмажором (Михайло Кукуюк). Грим-маска Марії підкреслює її зраду: яскрава помада під кінець вистави розмазана по всьому обличчю. Спочатку Марія вірна дружина, її плоть схована під довгим чорним плащем, але з часом зникає плащ, жилетка розстібається, оголюються ноги. Вона впала на підлогу, і всі місцеві жителі переступають через неї, ніби через сміття. Чоловік вбиває її у нічній сорочці, тобто практично оголену.


Тамбурмажор (М. Кукуюк) та Марія (Я. Соболевська)

Тамбурмажор (Михайло Кукуюк) своїми різкими стрибками нагадує гидкого комаху. Навіть коли він просто торкається до Марії, це викликає відразу, ніби він простими рухами заплямовує святиню.

Всі персонажі відпрацьовані бездоганно чітко. Навіть маленький епізод у виконанні Володимира Канівця (Єврей) – це чудовий етюд. Він виїздить просто на стільчику, імітує інвалідний візок, на якому крутить колеса. Але це залишає стовідсоткове враження справжності.  Єдиною проблемою вистави є не розуміння деяких акторів режисерської задачі, що призводить до награвань і випадань з даної стилістики вистави.

Новим для режисера є сама форма вистави-концерту. Але якщо повернутися до сценічної історії Німеччини, то спостерігаємо тут епічний театр Бертольда Брехта. Зонги, які співає Карл-дурник (Віталій Салій) дійсно відволікають глядача від історії, а втягують його в співпереживання життєвих проблем. Він звертається до людей у залі з гострими запитаннями. Окремо хочеться виділити «озвучку» героїв у виконанні Віталія Салія. Він створює звук польоту пташки, плач і розмову дитини, удари в бійці, коли громадяни б`ють беззахисного Войцека, звук ножа, яким Войцек розсікає повітря і вбиває Марію. Або просто насвистує мотив під гітару.  Салій у ролі Дурника доростає до масштабу шекспірівського Блазня із п’єси «Король Лір». Він говорить різку правду, вивалює її на людей із сарказмом та насмішкою над гнилістю життя.  Юродивий, який не боїться сказати все, що думає.

 Карл-дурник (В. Салій)


Музичний ряд вистави (режисер з музики - Олександр Курій) ніби окремий герой дійства. Музика чітко підкреслює важливі моменти вистави. Наприклад, німецькі грубі пісні, які виконує Тамбурмажор - Кукуюк, що зовнішньо схожий на учасників гурту «Rammstein», знову роблять уклін німецькій культурі, але вже сучасній.  Музично вирішено і вбивство Марії. Похвально, що актори самі грають живу музику і співають власні пісні (Андрій Самінін – гітара, бас-гітара, Михайло Кукуюк – гітара, вокал, Олександр Кохановскій -  клавіші, Іван Завгородній – гітара, флейта, вокал, Ігор Антонов – ударні, бас-гітара, Віталій Салій – бас-гітара, вокал).

В кінці вистави всі актори сідають в один ряд навпроти глядача, створюють ілюзію причетності до публіки. Актори знімають маски, виходять з персонажів, і їм залишається лише вклонитися.

Режисер гарно проводить паралелі від написання п’єси до сучасної її інтерпретації. Це свідчить про мистецький розумовий рівень, про вишуканий смак і призводить до цілісної відшліфованої вистави. Гарний реверанс німецькій культурі знаходить свою актуальну нішу в українському театральному середовищі.

 

 

воскресенье, 11 ноября 2012 г.

Геніальний Девік.

«Боровський відроджував та перетворював традиції російського живописного авангарду 20-х років з його неминучим поклонінням формі, суворістю, мінімалізму»
Павел Рудний 

            
Не дивлячись на славу та визнання, не все так легко було у житті сценографа Давида Боровського. Він  пережив складне післявоєнне дитинство, працював з 14 років. Спочатку збирав і здавав пляшки, потім купляв сигарети та продавав поштучно. Але найтрагічніше, що йому довелося кинути Художню школу за браком коштів.
 Він хотів попроситися на роботу у театр ім. І. Франка, але не було вакансій. Тому пішов до  театру Лесі Українки, де його взяли в декораційний цех учнем, і де платили невеличку зарплатню. Він потрапляє до талановитого учня Вс. Мейєрхольда Леоніда Варпаховського, з яким вчився мислити та творити. З цим  режисером художник зробив декілька вистав: «Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського (театр ім. І. Франко) та «На дні» М. Горького  (театр Лесі Українки), «Дні Турбіних» (МХАТ, Москва), «Торговець  дощу» (театр Станіславського), «Оптимістична  трагедія» Вс. Вишневського (Малий театр, Москва),  «Вибір» О. Арбузова (театр ім. Є. Вахтангова, Москва).      
Про київський період художник згадував дуже тепло. Він навіть вважав, що привчитися до конструктивізму і до здобутків минулого в провінції (тоді для Великої країни Рад, Київ був лише провінцією) значно легше. Тут він вперше почув прізвище Мейєрхольда. До того ж художнику довелося працювати з акторами театру Франка, які були вихідцями «Березолю». Режисер Лесь Курбас, засновник «Березолю» був для сценографа  «українським Мейєрхольдом». І ще на Боровського вплинув Анатоль Петрицький, який був класиком авангарду і співпрацював з Курбасом. І саме у Києві в 1965 році в театрі опери та балету ім. Т. Шевченко Давид Боровський поставив свій перший оперний спектакль «Катерина Ізмайлова» Д. Шостакович.
Певний час з 1966 року працював у Московському Театрі ім. Станіславського. Туди запросили молодого режисера Михайла Резнєковича, який взяв сценографом Боровського.
Далі з Анатолієм Ерфросом над виставами «Казки Старого Арбата», «Дон Жуан», «Турбаза», «Ешелон». Але вже через рік переходить в Театр на Таганці. Його привабило в цьому театрі –  відкриті двері, що асоціювалися з духовною відкритістю. Художник не був засновником театру, він прийшов туди після відкриття через чотири роки (у 1967 році), і затримався там аж на тридцять років. Він став співавтором режисера Юрія Любімова, разом з ним створюючи зовсім новий стиль театру, «театру політичного, епатажного, театру натиску». Саме тут його почали називати просто та по-дружньому – Девік.
Його таганківський період розпочався з повісті Бориса Можаєва «Живий». В своїх згадках Баровський писав про виставу : «Живий» вийшов  за формою зовсім неочікуваним.  Він здавався якось навіть нахабно незалежним.  І ця його формальна незалежність  прекрасно відповідала характеру та ситуації Кузькіна: спектакль ніби також «виходить з колхоза». Естетичного…» Виставу  заборонили, тому що вважали її дуже гострою.
Показовою виставою стала «А зорі тут тихі…» за повістю Б. Васільєва (реж. Ю. Любімов, театр на Таганці). Обшарпаний кузов вантажівки ІХ 16-06 ніби просценіум виконав різні функції: прикривав тіла оголених дівчат у бані, а потім став їхньою надгробною дошкою. Таким чином грубий образ вантажівки ставав поетичним символом боротьби з фашистами. Глядачі  потрапляли до глядачевої зали через брезент, а на сходах горіли свічки в пам'ять убитим.  Художник створював атмосферу не тільки на сцені, він вводив глядача в світ ілюзії, забираючи його повністю та заставляючи мислити тільки про виставу. Сценографія вносила у виставу відчуття нестійкості: вантажівка, яка постійно трусилася, тимчасова «баня» не могла скрити ноги та голови дівчат і підставляла їх під кулі. Атмосферу війни створював брезент, заляпаний мазутом, польовий телефон, крик сирени, гімнастерки, гвинтівки, тази, кирзові чоботи. У кожної дівчини була своя дошка. Під час смерті вони повертали дошки світлою стороною до зали і там відбивалися спогади минулого. Наприклад, сільський пейзаж будинку Лізи, а Соня бачить своїх батьків, які усі в чорному стоять перед смертю в Бабиному Яру. Останнє мариво Галі – вона сама в дитинстві у білій сорочці лежить на ліжку в  інтернаті. Женя знову переглядає вбивство своєї матері фашистами, а Рита згадує червоний патефон, вальс та свого чоловіка, лейтенанта, який загинув у перший день війни. Помста за дівчат лейтенантом Васьковим підкріплювалася їх появою. Дівчата з`являлися перед глядачем та танцювали зі своїми дошками, ніби злившись з ними, потім дівчата зникали і танець завершували лише дошки – як пам'ять  про загиблих, свого роду «фінальний реквієм».   
     
І звичайно, неможливо не згадати виставу «Гамлет» В. Шекспіра». Славнозвісна завіса в «Гамлеті» уже просто ввійшла в світову історію. Завіса – образ долі, фатуму, року. Окремий персонаж, оживає для того, щоб виповнити свою місію, розпорядитися залежними від нього людьми. Цікава історія сталася одного разу на площадці під час репетиції: завіса впала на планшет сцени, Любімов проричав «Є Живі?». Ця завіса справді могла вбити, вона справді була живою. З завіси де-не-де стирчали пальці – стіни чують. Він складався з  риболовної сіті та шерсті, тому був майже не рухомим та в’язким. На авансцені була вирита свіжа могила. Поєднання живого – землі, яка не змінювала свого значення та умовного – завіс, яка грала багато ролей. Могила була присутня на сцені  постійна, вона привносила у виставу мотив смерті. «Від завіси віяло стариною часу та холодом вічності. У ньому ховалася, можливо, загроза безумності. Якась страшна ідея керувала його помахами. Беззвучна мобільність завіси була (…) співставлена з нерухомістю могили, ями, перед якою розгулювало заколотне полотнище» – писала Т. Бачеліс. А  Берьозкін звертає увагу  на репліку самого Шекспіра з вуст Гамлета: «Прогнило щось у датському королівстві». Завіса передавала поетичну метафору: ділила сцену на різні частини, що давало можливість створювати прийом монтажу епізодів.
Давида Боровського називали «театральним документалістом». Він не визнавав неживої фактури, обов’язково мала бути натуральна фактура. Гарним прикладом була вистава на Таганці «Злочин та кара» за Ф. Достоєвським. Художник не приховав від глядача навіть акт убивства, в тридцяти сантиметрах від  глядача на авансцені лежали брудні речі, заляпані кров`ю.
Після того як Любімов залишився на довгий час за кордоном, Боровський пішов з театру.  Не через Ефроса, а через принцип, тому що для нього Таганка – це співпраця з Любімовим.
Разом з Любімовим він поставив більше двадцяти вистав: «Обмін», «Товарищ, вірь…», «Живий», «Мать», «Зорі тут тихі. ..», «Гамлет», «Дом на набережній», «Висоцкий» та ін. Остання їх спільна постановка — спектакль «Шарашка» (за романом О. Солженіцина «У крузі першому»). А також разом з Любімовим Боровський ставив спектаклі на багатьох  драматичних та оперних сценах Європи. Але дуже не гарно вони попрощалися: режисер уже після свого повернення у театр на Таганку, викреслив ім`я сценографа з афіші «Майстера і Маргарити» М. Булгакова.  Боровський подав на нього в суд, який виграла Марина Боровська – дружина сценографа, уже після його смерті.
В 2000 певний час працював у театрі «Современник», потім у Льва Додіна. Давид Боровський став головним художником МХАТу ім. А.П. Чехова, коли театру виповнилося 105 років (2002). Він  не зовсім відповідав нормам театру, але мав смак і виконував свою роботу професійно. За вирішенням художнього керівника театру О. Табакова Боровський мав виконувати свої обов’язки  «на громадських засадах», тобто безкоштовно. Тут слід виділити цікаве рішення сценографії у виставі «Нуль» за П. Когоутом  у постановці чеського режисера Яна Буріана.  Пражський туалет знаходиться  під головною площою, на якій марширують націонал-соціалісти, німці, потім росіяни, і, коли люди добиваються свободи, не знають, як з нею жити далі. В туалеті, серед пісюарів та унітазів чується лише відгуки цих подій. На фоні унітазів герої говорять про Бога, про свободу, про любов. Ліва половина туалету  – зруйнована, там погано пофарбовані двері та брудні стіни, права – вже з натяком на євроремонт. Чехія, яка звільнилася від соціалізму, і прагне в Європу.
Два своїх останніх спектаклі Боровських зробив з режисером Додіним – «Дядя Ваня» А.Чехова та «Король Лір» В. Шекспір.  
Трагічно пішов з життя відомий художник. Його смерть наздогнала його аж в Колумбії. В Боготі відкрилася його остання виставка, він ще пошуткував, що день відкриття 1 квітня 2006 року, звучить не серйозно.  Прилетів за день до відкриття виставки разом з сином Олександром, головним художником «Табакерки». Але на літак додому він не встиг, його затримав інфаркт, після якого робили операцію в колумбійській клініці. А вже 6 квітня було сповіщено коротку новину про смерть сценографа. «Його відхід — це кінець цілої театральної епохи» - зазначив Юрій Рост.