Очі блакитного собаки.

Оповідання «Очі блакитного собаки» Габрієля Гарсія Маркеса написане у 1950 році. Це коротка сюрреалістична історія про відношення двох людей, які шукають один одного у паралельному світі сну.

Інсценізація Кіри Малініної теж не дуже багатослівна. А вистава (перм`єра 28-29 листопада) режисера Антона Романова (м. Сімферополь) у Молодому театрі вирішена як музично-хореографічно-словесний етюд. Для вистави спеціально написав музику Олексій Харченко (м. Кіровоград) та поставив хореографію Олександр Маншилін (м. Київ). Двоє акторів Марк Дробот та Валерія Ходос виконують складну задача – відшукати один одного у нашому заплутаному світі.

У виставі ці зустрічі можна розцінювати не лише як у сні, є паралелі також із соціальною павутиною – інтернетом. Вся мала сцена театру завішана металевими ланцюжками (сценограф – Юлія Заулична). Життя головних героїв сховане і загублено в буденності, в хащах, в лісі, в потоці нашої свідомості. Наші світи накопичують проблеми від яких важко втекти, і так важко віднайти справжні почуття серед цього всього. Музично-хореографічні етюди передають моменти переходу від стану справжнього існування у стан сну. Актори торкаються ланцюжків, які схожі на нервові волокна, рухаються, збуджуються. Актори пересувають та по-різному комбінують ці ланцюжки, створюючи для себе локацію, створюючи для себе відсік у власному житті для зустрічі. Кожен раз ця локація висвітлюється софітом напівколом. Тут відбуваються ефемерні зустрічі у сні, які кожен раз перериваються стрічкою із пісні Едіт Піаф «Non, Je ne regrette rien»  (до речі, якщо згадати фільм «Початок» (2010) з Леонардо ді Капріо на схожу тему, то ця пісня перекочувала прямо звідти).

Але цікаво провести паралелі із справжнім життям. Іноді ця історія стає реальною – вибудовуються зовсім справжні відносини жінки і чоловіка, які спочатку знайомляться і придивляються один до одного, потім все переростає у недовіру, у сварку, у жіночі сльози, і смерть. Але смерть як можливо фізичну, так і смерть почуттів. Тут уже залишається питання і роздуми: для кого, що ближче. Слід згадати, що у виставі перестає рухатися жінка, і слід згадати, що жінка їла таблетки, щоб забутися, заснути. І слід звернути увагу як змінилася протягом вистави героїня Валерії Ходос – з радісної маленької дівчинки вона перетворилася у стомлену змучену жінку. І вона пам’ятала про всі зустрічі, а чоловік забував, тому якщо це і лише уява – то скоріше її, аніж його.

Не важливо сон це, чи реальність, чи інтернет, адже головне – знайти людину близьку по духу, близьку і рідну, аби не залишитися самотнім. Головне втримати вірні почуття, змогти любити і бути поруч.

Програма Молодого театру щодо молодих режисерів просувається успішно, і дуже приємно, що є така можливість молодим митцям потрапити хоча б на малу сцену академічного театру. Після постановки Андрія Мая («Кома») та Антона Романова, тут планується робота молодого режисера Стаса Жиркова (театр «Відкритий погляд»), який вперше зможе випробувати себе із іншим колективом. Ну що ж працюйте і нехай вам щастить!!!!!!