Жахливі страхи чиновників

На «Новій сцені» Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки у цьому сезоні з’явилася якісна, цікава, а головне, дуже актуальна вистава «Жінка і чиновник» Альдо Ніколаї. Вже у назві бачимо зміщення акцентів – не «Чиновник і жінка» як в італійського драматурга, а «Жінка і чиновник». Суть у тому, що у виставі чиновник – збірний образ, адже ситуація страху перед системою може стосуватися кожного. А жінка, як справжній Чорт, змушує героя переглянути власні життєві орієнтири і вирішити, що головне для нього. Навіть афіша із зображенням червоної жіночої туфельки нагадує про афішу голлівудського фільму «Диявол носить Прада», де Жінка також асоціюється із Дияволом. Спостерігати за комічним (за жанром п’єси), але не зовсім веселим (за прихованими підтекстами) діалогом у театрі закликає режисер Дмитро Морозов.

Чорний оксамитовий кабінет сцени унаочнює справжній кабінет чиновника. Головний сценографічний образ вистави – аскетичний офісний чорний стіл-трансформер, котрий вміщує в собі всі папери, свідоцтва про життя, всі соціальні підтексти, і найголовніше, всі страхи чиновників (сценограф – Ігор Несміянов). Двоє акторів – Чиновник (Дмитро Савченко) та Жінка (Наталя Доля) (у іншому складі – Єлена Нещерет та Станіслав Бобко) у розігруванні певних пристрастей та шаленого азартного діалогу про недоліки державної влади, не вирішують жодного із поставлених питань, все зводиться лише до надання думкам словесної форми. Тому що ці проблеми на сьогодні не може вирішити жодний чиновник, вони вічні і занадто складні. Тим паче, що він визнає себе агностиком та пристосуванцем до будь-якої правлячої системи. Маленький кабінет Чиновника, як прихисток від зовнішнього світу, не рятує його від Жінки, яка не зрозуміло як і з якою метою проникла сюди. Віртуозна гра, постійні видумки та легке відношення до життя одразу асоціює Жінку – Н. Долю із маленьким бісиком, що зіштовхує Чиновника – Д. Савченка із суворою реальністю. Вони разом копирсаються у паперах із шухляд, знаходячи там навіть пісок, який пересипають у руках, нагадуючи про плин часу. Потім із маленьких відсіків столу з’являються пляшки з алкоголем та кіпа папок, які слугують предметами для різних забав та метафор. Журнали про секс розповідають глядачам про таємні вподобання чоловіка. Із тих самих журналів він складає італійський прапор і голосить про патріотизм. Ситуація доходить до абсурду, коли під крики «Насилля» він у розпалі знімає сорочку, а звідти виринає дитячий образ невинності – Вінні Пух із синьою кулькою, намальований на футболці (костюми – Крістіна Лисак). Ось він – маленький друг, що мешкає в кожному чоловікові, прихований ведмедик, Алтер Его. Як постріли, певні словесні акценти спонукають Чиновника усвідомлювати нові істини. Це підкреслюється одночасним вмиканням оголених позаду сцени софітів угорі та номеру кабінету «618» на заднику. Щоразу Чиновник несамовито лякається, ніби відбувається його розстріл. А що буде, якщо начальник дізнається? А що скажуть? і т.д. І на додаток, вода, що час від часу крапає прямо на сцену, передає його непевне положення – скрізь щілини, через які за ним спостерігають. З обох боків сцени стоять молоденькі хлопчики, і скеровують на нього світло софітів, іноді вони навіть щось підказують йому. Вони, як і глядачі, постійно слідкують за життям публічної персони.

Страхи Чиновника може викрити звичайна Жінка, навіть якщо нагадуватиме чортика з табакерки, але вона не допоможе знайти відповіді на серйозні дуалістичні запитання. Вона зникне, а у кріслі з’явиться нова дама (Яна Тутутченко). У такій самій елегантній салатовій сукні та червоних туфлях і з таким ж запитаннями та амбіціями. Несподіваний фінал підкреслює вічний кругообіг життя.

Якщо нікуди діти власних бісиків, залишається тільки шукати відповіді на вічні запитання та долати власні страхи разом із Театром російської драми…