Божевільний метелик у пошуках щастя.

Стаття надрукована у журналі «Театрально-концертний Київ», грудень, 2014, с. 16-17. Текст, виділений червоним, не вийшов друком!

17 жовтня у Театрі російської драми ім. Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Ненормальна» Надії Птушкіної.

Серед життєвих негараздів і постійної метушні іноді виникає потаємне бажання – зупинити час і закохатися. Молодий режисер Дмитро Морозов розповідає просту історію самотньої жінки і одруженого чоловіка, які закохуються один в одного, але приречені існувати за вже встановленими правилами гри.

Хоча жанр спектаклю визначений як комедія (у драматурга це трагіфарс), герої, що не наважуються на зміни у власному житті і втрачають щастя, виглядають не дуже радісно. Майже абсурдна зав’язка: незнайома жінка (народна артистка Ольга Кульчицька) на вулиці вимагає від незнайомого їй чоловіка (Станіслав Бобко) переспати з нею за гроші, а на питання «для чого?» відповідає, що їй потрібний син! Ця зустріч переростає у драму: кохання, яке від самого початку не мало шансів на продовження, закінчується подвійним фіналом. Перший фінал сумний: вони розійшлися й існують в окремих світах. Жіночий зойк болю мав би поставити логічну крапку у виставі… Але режисер вирішує підсумувати цю історію ще одним фіналом, оптимістичним. Другий фінал: чоловік і жінка разом співають просту дитячу пісеньку, що лейтмотивом переслідувала Ненормальну протягом усієї вистави, – «Пусть всегда будет солнце…». Сонце, яке вмить спалить тіло, але зігріє душу коханням.

Для «Ненормальної» Нову сцену театру художник Ігор Несміянов з усіх боків обрамив пішохідними переходами, над сценою повісив світлофор, на заднику прикріпив чорну дошку з оголошеннями, ліворуч встановив сигаретний кіоск, праворуч – стенд із театральними афішами. Але майже реалістичне місце дії – вулиця тут набуває символічних ознак. По-перше, герої перебувають на роздоріжжі, і все залежить від того, який шлях вони оберуть. По-друге, це жорсткі щоденні правила: як правильно перейти через дорогу? де купити сигарет? де припаркувати авто? Ніколи не запізнюватися на добре оплачувану роботу! Ніяких несподіванок і ніяких відхилень від життєвого шляху! Так звик жити Він. Звісно, існують сімейні зради через непорозуміння із дружиною, але щоб щось змінити? Ні, такі думки швидко полишають його. Пазл складений навічно. Діловий одяг, портфель, шлях на роботу, сімейна вечеря – щоденний його графік. І раптом з’являється Вона – божевільна жінка, старша від нього, із дивними претензіями на КОХАННЯ. Вона змушує його по-справжньому подивитися на власне життя і віддатися польоту, почуттю. Поверх довгої темної сукні – плетена накидка, схожа на крила метелика, який летить на полум’я і, звісно ж, згорає. Але згорає після миті щастя і любові.

У центрі вулиці розташоване м’яке ліжко – це вже локація офісу, де вони залишаються на одинці. Інтимні сцени і слова кохання миттєво перекреслено: вони скидають подушки з ліжка, а там продовжуються ті ж самі лінії переходів – правила нагадують про себе. Аж раптом лунає телефонний дзвінок: ну звісно, дружина хвилюється. Лише мить поцілунку освітлена яскравим прожектором, знову нагадує про щастя, за яке жінка ладна згоріти як метелик на полум’ї. Актриса Ольга Кульчицька на початку вистави грає жінку середнього віку, але вже згодом почуття любові змінюють її, позбавляючи не лише від недолугого капелюху та накидки, але й від років – вона виглядає молодою і щасливою. Ніщо так не прикрашає жінку, як кохання. Розвиток почуттів у виконанні Станіслава Бобко відбувається менш помітно: іноді він добре відчуває потрібні інтонації, а іноді просто «надривається».

На додаток, робота світлофора підкреслює динаміку змін, стає світловою партитурою почуттів. Коли на початку Він просто кепкує з Жінки, намагаючись відчепитися від неї, загорається червоний колір світлофора; Вона стає потрібна йому як перекладач з англійської мови на діловій зустрічі, народжується надія і з’являється жовтий колір; і лише коли вони переходять на теплі почуття – зелене світло запалює дозвіл. Постійне бажання жінки перебігти через дорогу на червоний колір, не просто ознака ненормальності, а прагнення уникнути правил, які змушують страждати, досягнути справжності життя і відірватися від побуту.

…У першому трагічному фіналі світлофор горить жовтим кольором: момент щастя був поруч, але залишився втраченим. В оптимістичному фіналі спалахує зелений колір, але це вже не справжнє життя, це фантазії, що виникли лише в головах цих людей. Утім, кожна людина сподівається на щастя, хоча б у своїх мріях. Кожна божевільна жінка ладна згоріти від справжнього кохання.       
                                     

 Фото на сайті театру ім. Лесі Українки: http://rusdram.com.ua/plays/crazy.html     

           

Сценографія. Наш час.

Подружжя театральних художників Олени та Богдана Поліщуків, хоч і молоде, але вже досить відоме у культурному просторі країни. Закінчивши Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, вони практично одразу почали реалізуватися творчо на великих сценах столичних театрів. Б. Поліщук є автором сценографії до вистав «Райськеє діло» за «Вертепчиками» І. Малковича у Театрі ім. І. Франка (2012 р.) та «Лісова пісня» Лесі Українки у Львівському театрі ім. Л. Курбаса (2012 р.). Обидві вистави поставлені київським режисером Андрієм Приходько. Тяжіння до етнографічних елементів та автентичних речей визначило напрямок і стиль художника Поліщука. О. Поліщук оформила виставу «Зачарований чумак» І. Поклада у Київському театрі опери та балету для дітей та юнацтва (реж. – О. Моспан-Шульга, 2009 р.). Спільною роботою подружжя стала нещодавня прем’єра Театру ім. І. Франка «Носороги» Е. Йонеско (2014 р.) із режисером А. Приходько. Олена оформила виставу як сценограф, а Богдан створив костюми героям і величезних носорогів, що лякали глядачів у партері. Паралельно із роботою сценографа Оленка працює співробітником Музею книги і друкарства, де колись вперше відбулася персональна виставка Б. Поліщука. Богдан нині займається постановкою вистави у Львівському театрі ім. Л. Курбаса із режисером В. Кучинським і готується до роботи у Львівському ТЮГові із А. Приходько. Також молоді митці не полишають чудову ідею – видавати рукописний і промальований авторський журнал «Коза», який, на жаль, через обмаль часу, виходить рідко.

Подружжя Олени і Богдана щороку створюють експозицію виставки молодих сценографів у Галереї ім. О. Замостян у Могилянці. Як зазвичай пізньої осені маленька зала заповнюється макетами, ескізами, малюнками, інсталяціями. Цьогорічна виставка «Сценографія. Наш час», яка пройшла наприкінці листопаду, відрізнялася малою кількістю учасників. Більшу частину експозиції займали роботи присвячені «Носорогам» Е. Йонеско. Макет і практично по-сценічне розшифрування пластичного малюнку вистави, ескізи костюмів, плакат і конструкція величезного носорога, яким керують двоє акторів. Відвідувачі відкриття виставки мали нагоду зблизька познайомитися із носорогом. На сцені при певному освітленні, звукових ефектах три носороги здаються величезними і страшними, а тут один з них був дуже добрим, теплим за фактурою і гарним на вигляд.

Інші учасники виставки – це студенти НАОМА. Володимир Бевза, який виставляє свої роботи вже не вперше, як поруч зі студентами, так і поруч із відомим сценографами. Він вирізняється тим, що створює відео-арт майбутнього сценічного середовища. Завдяки проектору оживає простір творчого задуму «Патетичної сонати» М. Куліша, 2013 р. Марія Крутоголова представила яскраві ескізи до п’єси «Буна» В. Маковій, 2014 р. Мінімалізм і етнографізм ескізів передає ритм української пісні. Цікаво було б побачити втілення цього задуму на сцені. Діана Рутецька запропонувала ескізи до «Катерини» Т. Шевченка, 2013 р. і ескізи до роману «1984» Д. Орвелла, 2014 р. Дівчина погралася із соціальними питаннями цих текстів, а роман Орвелла надихнув її навіть на цілу інсталяцію із білизною, розвішаною залою.

Те, що поруч із роботами активно задіяних у театрах сценографів розташовані роботи студентів і початківців, вже свідчить про підтримку зв’язків між поколіннями. Хочеться побажати всім, щоб їхні роботи знайшли своїх режисерів і були втілені на сцені.

                                                        

             Макет до "Носорогів".

Ювілей з прицілом на майбутнє.

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концертний Київ", листопад, 2014 рік. В російській версії "И не только Киев", ноябрь, декабрь, 2014 під назвою "С молитвой за Украину". 

У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України до кінця року триватиме виставка «І мертвим, і живим, і ненародженим…», присвячена 200-річчю від дня народження Т. Шевченка.

Ювілейний рік Великого Кобзаря, що розпочався буремними подіями Майдану, пульсує словом, музикою, фотографіями, спогадами, поетичними вечорами, фільмами... Однією з найбільш яскравих подій цієї осені стала виставка Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Над її експозицією працювали насправді всі відділи музею – тут представлені артефакти як театрального, так і музичного і кінематографічного минулого. Експоновані роботи подають історію інсценізацій та екранізацій творів Кобзаря протягом ХХ століття.

На виставці можна побачити штрихи до портретів персонажів і акторів художника Якова Струхманчука з вистави «Гайдамаки» за Т. Шевченком (інсценізація і постановці Леся Курбаса в Першому українському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка 1920 р.), фотографії однойменної вистави у Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка у режисурі Олександра Загарова (1921 р.), світлини з легендарної постановки Л. Курбаса вистави «Гайдамаки» у Березолі (1924 р.) у співпраці із художником Вадимом Меллером, яку так плідно будуть відновлювати у 60-ті режисери на чолі із Василем Васильком (фотографії останніх варіантів теж присутні на виставці); макет художника Юрія Стефанчука та фотографії до вистави «Гайдамаки» у режисурі Віктора Івченка театру ім. М. Заньковецької, який у сезон 1938-1939 рр. перебував у Запоріжжі; графіка та афіша до вистави «Гайдамаки» (режисура Володимира Грипича, 1946 р). у виконанні Мирона Киприяна, нинішнього головного художника заньківчан тощо. 

Разом із живописними полотнами Анатоля Петрицького можна перенестися у світ музики, відчути колір і фактуру балету «Лілея», здійсненого у Київському театрі опери та балету у сезон 1945-1946 рр. Українські композитори створили багато опер та балетів за творами Шевченка: «Лілея», «Назар Стодоля», «Катерина», «Наймичка» та ін. Серед композиторів можемо згадати Костянтина Данькевича, Георгія Майбороду, Михайла Вериківського, Кирила Стеценко, Петра Сокальського, Бориса Лятошинського, клавіри яких можна побачити серед експонатів виставки.

Машинопис Івана Кавалерідзе, виданого українського скульптора та кінорежисера, датований 1968 р., розповідає про створення фільмів «Злива» (1929 р., Одеса) та «Коліївщина» (1933 р., Одеса) із Іваном Мар’яненко у головній ролі. Обидва фільми за мотивами поеми «Гайдамаки». Музей уперше експонує записи Кавалерідзе, на яких митець говорить про вплив театральної постановки «Гайдамаків» Л. Курбаса на його бажання здійснити екранізацію твору.

На початку експозиції відвідувачів зустрічають знайомі обличчя, які із тугою вдивляються у сьогоднішній світ зі старих фотографій – Іван Миколайчук із кінофільму «Сон» (реж.- В. Денисенко, 1964 р.), Сергій Бондарчук із кінофільму «Тарас Шевченко» (реж.- І. Савченко, 1951 р.).

Експозицію виставки створив театральний художник Ігор Білецький. Мінімальними засобами він нагадав про недавню подію, коли Папа Римський випускав голубів миру після молитви за Україну, а на них напали чорна чайка і чорний ворон. Багато хто відреагував на це як на поганий знак для України, який, утім, не ставить крапку у нашій історії, адже голуби змогли летіти далі. Так само сміливо летять чорні і білі паперові птахи по виставковій залі, і лише де-не-де виринають жовто-блакитні птахи свободи. Власне як назва виставки «І мертвим, і живим, і ненародженим…», так і вся творчість Т. Шевченка присвячена нашому майбутньому, де надважливою є і буде надія.  

Текст, що не вийшов друком!!!!

P. S. Мінуси виставки.

1. Відсутність піар-компанії Музею, що досі не виводить інформацію про події за коло знайомих і друзів (хіба що Фейсбук розширює це коло). Шкода, що потрібна виставка залишиться для театрознавців, музикознавців та кінознавців, а широка аудиторія її не побачить, і не тому, що людям не цікаво, а тому що вони просто не знають про виставку. Результат: орієнтовна публіка Музею - вузькі спеціалісти і пенсіонери, які можуть відвідувати зустрічі в будні дні вдень.

2. Відкриття виставки і відсутність відчуття часу, в якому ми живемо. Галина Яблонська, народна артистка УРСР, колишня виконавиця Галі у виставі «Назар Стодоля» у Театрі ім. І. Франка, на відкритті виставки зауважила, що про Шевченка завжди треба говорити сучасною мовою! Сьогодні, після того як витесаний з дерева Шевченко стояв серед людей Майдану, а його портрети і уривки з віршів прикрашали стіни на вулицях Грушевського та Інститутській, нафталінний пафос ні до чого. Тим паче, працівники Музею мають потенціал до створення живих зустрічей (згадаймо вечори із В. Троїцьким та Л. Руснак, чи концерт Музичного салону Т. Журавель «Романтизми»).

 

                       З любов'ю до Музею і всіх працівників, Лілія Бевзюк-Волошина.

"Спитай про час у Пенелопи"

                                                     М. Черненко

Як рідко сьогодні відбуваються зустрічі із поетами. Ностальгійно згадуються величезні зали, які зустрічали Євгенія Євтушенка, Беллу Ахмадуліну, Булата Окуджаву та ін. Звісно у пам’яті незабутніми спогадами бринять вечір-концерт Юрія Андруховича із польським гуртом «Karbido», і вечір Ліни Костенко. А далі? Лише декілька зустрічей із сучасниками у камерному форматі, чи то кав’ярні, чи то книгарні. Насправді ж, любити Батьківщину, це не лише знати її історію (хто знає історію вже заслуговує поваги), а й знати сучасників: поетів, художників, музикантів, знати те, що, на жаль, сьогодні не показує телевізор. І тому такі знайомства можливі лише із безпосереднього контакту з творцями, яким так потрібний відгук глядача, слухача, прихильника. І навіть декілька слів про розуміння можуть врятувати поета від самотності і принести йому величезний дарунок – пошану.    

10 жовтня відбувся один із таких теплих вечорів, вечір Черненко Маргарити Марківни. М. Черненко – поет і прозаїк, викладач зарубіжної літератури, доцент Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, кандидат філологічних наук, автор збірок поезії «Ветка надежды», 1994; «Скажи – люблю», 2003; «По светлой линии крыла», 2008; а також автор прозових оповідань «Зеленая карпатская тетрадь », 2012.

Зустріч відбулася у камерному форматі, але публіка була, як то кажуть, вдячна. Маленьке кафе «Аюрведа» (вул. Дмитрівська, 39) наповнилося високою поезією, безмежними почуттями, і відбувся справжній діалог. Поетеса поділилася безкінечною глибиною свого внутрішнього світу, своїми переживаннями, болем особистим і державним.

«Спитай про час у Пенелопи» - саме так називався творчий вечір. Пенелопа – дружина Одіссея, яка чекала його з Троянської війни двадцять років і зберегла чистоту і любов до зустрічі із ним, жінка, яка пожертвувала своєю молодістю і часом, який ніколи не повернути назад. Образ сімейної вірності і здатності чекати сьогодні знову актуальний. Маргарита Черненко читала вірші про втрачений Крим (=Рай), про очікування чоловіка з війни, про улюблені міста, вірші про життя і смерть, про минуле і вічне. Концентрація любові та ніжності, сяйва та енергії добра передавалась у ритмі віршів, наповнювалася тихим голосом неймовірної жінки. М. Черненко завжди писала російською мовою, але останні її вірші прозвучали українською. За її словами, сьогодні стало неможливо писати російською.

Насправді неважливо, якою мовою написані вірші, головне це вкладені у них думки та масштаб. Адже, живучи на цій землі сьогодні, неможливо не думати про її біль, і неможливо, будучи поетом, не вселяти надію у людей. Зараз М. Черненко разом із художницею Олесею Варкач готують до друку наступну збірку поезії, що має побачити світ навесні-влітку. Хочеться побажати їм наснаги та натхнення.

А вечори поезії навіть у камерному приміщенні здатні розширити світ до безкінечності. Будувати храм душі не легко, але жити на моральних руїнах протизаконно. Любити Україну – це означає знати її історію та її сучасне обличчя!

І на завершення:

Стихи о Киеве

Я жила в двух шагах от Софии.

Старый дом чуть звенел по утрам.

Я жила в двух шагах от Софии.

Где мой дом? Где мой звон? Где мой храм?

                                                          М. Черненко (1986).

                                  Зі збірки віршів «По светлой линии крыла», 2008.

Нам не "Потрібні брехуни!"

Сайт Ю. Бірзул "Во мне точки нет"

http://vomne.net/o-teatre/nam-ne-potribni-brehuni.html 

Автор статті Лілія Бевзюк-Волошина
Автор фото: Віола Соколан

Інформаційний паспорт: 
Вистава «Потрібні брехуни!» за п’єсою «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» Іва Жаміака, переклад із французької, сценічна редакція та адаптація – Олексій Дроздовський, режисер-постановник – Стас Жирков, художник-постановник – Юлія Заулична, композитор – Ігор Антонов,  відеодизайн – Ілля Пелюк. 
Актори:
Олександр Амількар (з.а.України Олексій Вертинський)
Машу (Володимир Кокотунов, Олексій Нагрудний) 
Віржинія (Анастасія Євтушенко, Вікторія Лушникова)
Елеонора (Вікторія Авдєєнко)
Поло (Марк Дробот, Олександр Ромашко)
Мати (н. а. України Тамара Яценко, Наталія Кленіна)
Київський академічний молодий театр. Прем’єра 22 травня 2014 року. 
Потрібні брехуни!? 
П’єсу «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» французького драматурга Іва Жаміака прийнято трактувати як чорну комедію положень. У 2004 році вона під назвою «Tout payé, или Всё оплачено»була зіграна зірковим складом театру «Ленком» у Москві: Інна Чурикова, Олег Янковський (пізніше – Андрій Соколов), Олександр Збруєв, режисер – Ельмо Нюганен (Естонія). Чи навчила вистава росіян не брехати – не нам шукати відповідь. Але те, що цим питанням не перестають перейматися у нашій країні, це факт. 
Український переклад, сценічна редакція та адаптація п’єси для Молодого театру здійснена Олексієм Дроздовським, у результаті чого вистава отримала назву «Потрібні брехуни». 



Тандем молодих митців: режисер Стас Жирков та сценограф Юлія Заулична втілює на сцені холодний світ одинокої людини Олександра Амількара (О. Вертинський). Бляшані шматки-полотна, почеплені на штанкеті, обрамляють, замість задника, внутрішній простір мсьє. Пластини нагадують театральний спец-ефект вікторіанської доби – коли за сценою, б’ючи в них, утворювали грім. А у виставі кожний доторк до пластин засвідчує, що цей дім живий, він рухається і прагне до перебудування у сімейний затишок. Із залізних ящиків Амількар дістає, як скелети із шаф, друзів і сім’ю для себе. Що водночас нагадує ніби він обирає серед подарунків найкращий. Мсьє згодний купити, винайняти живих людей, аби вони грали для нього соціальний достаток. І як не як, кожний із власних причин, вони всі погоджуються на контракт і розпочинається подвійна ілюзія. За його гроші вони сміються, кохають, дружать, говорять. Втілений на сцені піранделлізм (особливо, періоду  творчості Л. Піранделло, коли він пише роман «Хтось, ніхто, сто тисяч» та п’єсу «Шестеро персонажів у пошуках автора») із тисячами внутрішніх «Я» однієї людини розгортається у справжню комедію. Де закінчується брехня і починається правда, де закінчується ілюзія грошей, за які вулична дівчинка Віржинія (А. Євтушенко) ладна подавати капці мсьє, грати його покірну дочку, і починається її щире почуття до нього? Зовнішня грубість, брутальні манери, вульгарний одяг контрастують із внутрішньою теплотою молодої актриси. На початку вистави вона втілює відсторонення і безчуттєвість до приниження власної гідності, але згодом прозріває, і прагне стати кимось кращим, ніж вона є. Експресія молодої виконавиці накочується лавинами на глядача, який щоразу не встигаючи оговтатись, отримує нову і нову порцію емоцій. Репліки «Батя, я стараюсь» і розуміння, що хтось із «Сім’ї» проектують цю ситуацію на екс-політичну «еліту» нашої країни.

 

Коли Елеонора (В. Авдєєнко) усвідомлює, що кохає Амількара? Актриса лише підкреслює певні риси своєї героїні, наче типізує їх, заключаючи психологію в рамки заданої форми. В якийсь момент вже не розумієш, може, вони дійсно двадцять років живуть разом? І просто розважаються таким чином, щоб їм раптом не стало нудно від побуту, грою намагаються розфарбувати сіре існування. Ефект «відносності», залежність від різних індивідуальних точок зору – сценічна система Піранделло продовжує реалізовуватися. На додаток, глядачі так само заплатили за місця у залі, для того, щоб їх розважили та розіграли. Люди свідомо прийшли у театр за ілюзією. Прийоми «театр в театрі» - розмірковування над самою природою театру, що існує вічно. Театр – не лише як вид мистецтва, а і як спосіб життя. Режисер іронізує над різними системами сценічного награшу, пародіює штампи акторів і водночас засуджує втілення цих штампів у реальному житті. Вистава сповнена веселими, яскравими, влучними гегами та жартами, які невтомно актори втілюють протягом майже трьох годин. Акторський фактор – головний, це справжнє ствердження актора як деміурга театру. 
У спектаклі постійно використовуються прийоми кінематографа. На залізний задник проектуються титри-назви, як в німому фільмі, що ділять виставу на епізоди. Транслюється телевізійна програма, де Машу розповідає про творчість та життя. Окрім власне відео, застосовується прийом монтажу сцен, а зміна світла нагадує затемнення між кадрами. 
 Людське життя – це, по суті, «розмаскування». Ми всі – жителі соціуму, де перед кожним виникає певна роль: на роботі – роль бухгалтера, у сім’ї – ролі батька, чоловіка, брата, на відпочинку – роль друга. А де ховається наше справжнє «Я»? Як жити чесно і не брехати собі, дружині, другу, донці? Як вирватися із тисячі смислів, відшукати істину? О. Вертинський – центр вистави, що водночас дратує наказами та дивними бажаннями, і разом з тим змушує розчулитися від прихованого ліризму, що лише іноді випускає у світ. Справжні почуття він постійно намагається стримувати, аби не впустити новий біль у свою тендітну душу. Всі словесні образи, що лежать на поверхні як захисна оболонка, зникають, коли Машу виказує йому своє презирство. Самотність Амількара-Вертинського – це втеча від нових ран. Насправді він чуйний та добрий чоловік, який прагне нормального людського щастя – кохати і бути коханим. Нервовий жест актора, яким він наче обмежує власне «Я», не даючи йому виринути назовні, також зникає у кінці вистави. Він стає відкритим, знімаючи флер брехні. Так само відбувається «розмаскування» Елеонори-Авдєєнко. Від її «театралізованої» появи «великої» актриси у костюмі ведмедика з дитячої вистави, постійних тренажів та недолугих вокалізів, вона перетворюється на щиру, люблячу жінку, яка здатна створити сімейне життя. Таким чином чорна комедія положень набуває ліричних ноток та філософського звучання, виростає до соціальної тематики і змушує замислитися над сучасними етичними відносинами людей. Пошук втраченого гуманізму, а не постріл із револьвера – ось що важливо сьогодні. 


Сучасний дизайн сіро-червоно-чорних кольорів утворює їхній дім. І кожен має право залишитися у власному маленькому мікрокосмі, у залізній шафі, у башті зі слонової кості, чи прийняти яскраві кольори, поєднавши своє життя із кимось іще, створити макрокосм. Зрозуміти і справді бути у великому відкритому світі Амількара. Звільнившись від ілюзій, гри, брехні, за яку платять, покохати і стати сім’єю. Це власне і станеться у фіналі – Амількар виявиться бідним бухгалтером, що вдало крав гроші із бюджету фірми, на якій працював. Але сам чесно зізнався у своєму злочині і згодився йти у в’язницю. Здавалося б, контракт закінчений, всі вільні. «Друг» Машу (В. Кокотунов) – бідний художник, із якого Амількар зробив знаменитість – єдиний, хто невдячно покидає його. А всі інші – залишаються. Остання мізансцена дуже важлива для розуміння становлення людини. Амількар повільно йде, обертається і бачить за своєю спиною Елеонору, Віржинію і Поло (О. Ромашко), хлопця Віржинії. Він починає бігти, а вони біжать за ним, коли він ще раз обертається, то знову бачить їхні усміхнені обличчя, він повільно просувається за лаштунки, і вони прямують за ним. Життєве коло легко прожити, коли поруч є люди, які тебе люблять і яким ти потрібний. Фінал вистави кардинально відрізняється від фіналу п’єси: замість самогубства Олександра, починається вистава під назвою «Ми», починається історія нового життя. Happy end’ом закінчувався спектакль у «Ленкомі». А у цій виставі трагічний фінал просто неможливий. На відміну від піранделлівських персонажів, тутешні герої знаходять порятунок, відчувають потребу власного життя і стають щасливими. 
Отже, чи потрібні брехуни для персонального життя – вистава дає повноцінну відповідь – ні! Все, що треба людині – це правдиве існування. На 100% «розмасковане» та усвідомлене через своїх близьких, які завжди будуть поруч. Якщо їм, звісно, не брехати!
                                                                        
P.S. 17 вересня відриває сезон оновлений театр «Золоті ворота» під керівництвом Стаса Жиркова. У приміщенні Театру пластичної драми на Печерську (вул. Шовковична, 7а) на глядачів чекає вистава «Наташина мрія» Я. Пулінович.