Стаття надрукована
у журналі «Театрально-концертний Київ», грудень, 2014, с. 16-17. Текст, виділений червоним, не вийшов друком!
17 жовтня у Театрі російської драми ім. Лесі Українки відбулася
прем’єра вистави «Ненормальна» Надії Птушкіної.
Серед
життєвих негараздів і постійної метушні іноді виникає потаємне бажання –
зупинити час і закохатися. Молодий режисер Дмитро Морозов розповідає просту
історію самотньої жінки і одруженого чоловіка, які закохуються один в одного,
але приречені існувати за вже встановленими правилами гри.
Хоча
жанр спектаклю визначений як комедія (у драматурга це трагіфарс), герої, що не
наважуються на зміни у власному житті і втрачають щастя, виглядають не дуже
радісно. Майже абсурдна зав’язка: незнайома жінка (народна артистка Ольга
Кульчицька) на вулиці вимагає від незнайомого їй чоловіка (Станіслав Бобко) переспати
з нею за гроші, а на питання «для чого?» відповідає, що їй потрібний син! Ця
зустріч переростає у драму: кохання, яке від самого початку не мало шансів на
продовження, закінчується подвійним фіналом. Перший фінал сумний: вони
розійшлися й існують в окремих світах. Жіночий зойк болю мав би поставити
логічну крапку у виставі… Але режисер вирішує підсумувати цю історію ще одним фіналом,
оптимістичним. Другий фінал: чоловік і жінка разом співають просту дитячу
пісеньку, що лейтмотивом переслідувала Ненормальну протягом усієї вистави, –
«Пусть всегда будет солнце…». Сонце, яке вмить спалить тіло, але зігріє душу
коханням.
Для
«Ненормальної» Нову сцену театру художник Ігор Несміянов з усіх боків обрамив
пішохідними переходами, над сценою повісив світлофор, на заднику прикріпив
чорну дошку з оголошеннями, ліворуч встановив сигаретний кіоск, праворуч –
стенд із театральними афішами. Але майже реалістичне місце дії – вулиця тут
набуває символічних ознак. По-перше, герої перебувають на роздоріжжі, і все
залежить від того, який шлях вони оберуть. По-друге, це жорсткі щоденні
правила: як правильно перейти через дорогу? де купити сигарет? де припаркувати
авто? Ніколи не запізнюватися на добре оплачувану роботу! Ніяких несподіванок і
ніяких відхилень від життєвого шляху! Так звик жити Він. Звісно, існують
сімейні зради через непорозуміння із дружиною, але щоб щось змінити? Ні, такі
думки швидко полишають його. Пазл складений навічно. Діловий одяг, портфель,
шлях на роботу, сімейна вечеря – щоденний його графік. І раптом з’являється
Вона – божевільна жінка, старша від нього, із дивними претензіями на КОХАННЯ.
Вона змушує його по-справжньому подивитися на власне життя і віддатися польоту,
почуттю. Поверх довгої темної сукні – плетена накидка, схожа на крила метелика,
який летить на полум’я і, звісно ж, згорає. Але згорає після миті щастя і
любові.
У
центрі вулиці розташоване м’яке ліжко – це вже локація офісу, де вони
залишаються на одинці. Інтимні сцени і слова кохання миттєво перекреслено: вони
скидають подушки з ліжка, а там продовжуються ті ж самі лінії переходів – правила
нагадують про себе. Аж раптом лунає телефонний дзвінок: ну звісно, дружина
хвилюється. Лише мить поцілунку освітлена яскравим прожектором, знову нагадує
про щастя, за яке жінка ладна згоріти як метелик на полум’ї. Актриса Ольга
Кульчицька на початку вистави грає жінку середнього віку, але вже згодом
почуття любові змінюють її, позбавляючи не лише від недолугого капелюху та
накидки, але й від років – вона виглядає молодою і щасливою. Ніщо так не
прикрашає жінку, як кохання. Розвиток почуттів у виконанні Станіслава Бобко
відбувається менш помітно: іноді він добре відчуває потрібні інтонації, а іноді
просто «надривається».
На додаток, робота світлофора підкреслює динаміку змін, стає світловою
партитурою почуттів. Коли на початку Він просто кепкує з Жінки, намагаючись відчепитися
від неї, загорається червоний колір світлофора; Вона стає потрібна йому як
перекладач з англійської мови на діловій зустрічі, народжується надія і з’являється жовтий колір; і лише коли вони
переходять на теплі почуття – зелене світло запалює дозвіл. Постійне бажання
жінки перебігти через дорогу на червоний колір, не просто ознака
ненормальності, а прагнення уникнути правил, які змушують страждати, досягнути
справжності життя і відірватися від побуту.
…У
першому трагічному фіналі світлофор горить жовтим кольором: момент щастя був поруч,
але залишився втраченим. В оптимістичному фіналі спалахує зелений колір, але це
вже не справжнє життя, це фантазії, що виникли лише в головах цих людей. Утім,
кожна людина сподівається на щастя, хоча б у своїх мріях. Кожна божевільна
жінка ладна згоріти від справжнього кохання.
Комментариев нет:
Отправить комментарий