«Коріолан». З надією на завтра.

Стаття надрукована у журналі «Театрально-концертний Київ», січень, 2015. С. 2-7.

Нещодавно засновнику і довголітньому керманичу театру «ДАХ» Владу Троїцькому виповнилося 50 років. За цей час він устиг заявити про себе як актор, поставити вистави як режисер, попрацювати продюсером музичних гуртів «ДахаБраха» та «Dakh Daugters», спробувати власні сили на посаді художнього керівника Муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва (єдине що закінчилося не успішно).

Сьогодні він керує не репертуарним театром, а окремими проектами. Більше десяти разів була зіграна вистава «Едіп. Собача будка» за Софоклом. Масштабним проектом залишається осінній Гогольfest. Довгоочікуваною подією під кінець ювілейного року Шекспіра стала прем’єра його вистави «Коріолан» із циклу «Нова опера».

 Ущент заповнена зала Палацу культури КПІ свідчила про те, що публіка готова сприймати будь-які новації від пана Троїцького. Після прем’єри тодішній Міністр культури Євген Нищук нагородив ювіляра званням «заслужений діяч мистецтв України» і пообіцяв підтримувати його подальші проекти на державному рівні. (Цю мізансцену доречно прокоментувати уточненням, що раніше керівники галузі особливими симпатіями до ініціатив режисера не вирізнялися). Символічно також, що випускник КПІ Влад Троїцький після довгих років повернувся у стіни рідного навчального закладу, але вже як натхненник «Коріолану», і саме тут був удостоєний почесного звання, хоча до різних відзнак завжди ставився скептично.

Історія поза часом і простором.

У допрем’єрних інтерв’ю Троїцький неодноразово наголошував на актуальності «Коріолана». П’єси, про існування якої знають хіба що фахівці та пристрасні шанувальники творчості Вільяма Шекспіра… П’єси, фабула якої так чітко проектується на наше сьогодення.

 Герой Кай Марцій Коріолан, який здобув славу в бою, стає непотрібним у парламенті Риму і виявляється зайвим у суспільстві. Він подразник і руйнівник спокою, тому його виганяють. Коріолан прагне помсти, але не може відмовити материним сльозам і рятує Рим. У фіналі він покараний за зраду і помирає смертю героя від руки найжорстокішого ворога і суперника Тулли Авфідія, військо якого Коріолан привів під стіни Риму.

 Назви місць дії п’єси – Рим, Коріоли та Анціум – у виставі збережені, але на сцені розгортається позачасова і позапросторова міфічна історія. Водночас досить не прозоро, більше образно і підсвідомо, історія перегукується із постмайданною ситуацією в Україні. Вигуки «Слава Марцію, слава!», або скандування «Ко-рі-о-лан!» освіжають у пам’яті нещодавні спогади. Одні і ті ж виконавці грають тут і героїв, і політиків (трибунів), і всіх інших, тобто народ.

Першими здивувалися, мабуть, музикознавці – чому в програмці не вказано ім’я композитора, хто автор музики? Але, якщо абстрагуватися і сприйняти новий формат опери, все виявиться логічним. Авторами музики і лібрето виступають всі музиканти-виконавці, названі інструменталістами: Юлія Ваш (клавесин), Андрій Надольський (барабани), Жанна Марчинська (віолончель), Софія Турта (фортепіано), Артем Дзегановський (скрипка) і Антон Байбаков (електронна музика). Відсутність оркестрової ями з оркестром та диригента компенсується невеличким помостом для музикантів і ді-джейським пультом.

Вокалісти поєднують оперний спів українською й англійські пісні, які нагадують про Середньовіччя. Доказами такої поліжанровості наповнена вся вистава: партії Віргілії, дружини Коріолана (Мар’яна Головко, лірико-колоратурне сопрано) і народні співи (татарська пісня громадянки Анціуму),  майже церковна мелодика (Коріолан у виконанні Антона Литвинова, бас), та речитатив і навіть вигуки (жителі Риму), жалібні плачі після загибелі Коріолана…

Поєднання класики, різноманітних сучасних обробок, фольку, джазу, танго, шумів і електронної музики народжують новий потужний напрямок. Полістилістичність та музичне урізноманітнення не дисонує, а перетворюється на новий монументальний жанр. Довгі музичні відступи дають змогу насолодитися чистим звуком, без дії, без співу, без будь-якої метушні. А статичні мізансцени й укрупнені рухи наближають спектакль до античної монументальної трагедії.

Червоне і чорне. Актуальний контраст.

Візуальним еквівалентом до музики стає відеодекорація групи художників TENPOINT VJ’s, що вже співпрацювала із Троїцьким у виставі «Вій. Король землі» за Миколою Гоголем. Концертна сцена не дозволяє застосувати предметну монументальну сценографію, тому вона набуває стереометрії завдяки відео. Урбаністичний ухил відео-зображень із цегляною стіною, мідними трубами або промзоною чергується з ліричною темою вигнання і самотності дружини і чоловіка на відстані (заляпане дощем вікно чи то автівки, чи потяга мчить уздовж дороги). Поверх цих зображень проступають майже непомітні збільшені обличчя персонажів.

Кольорова гама середовища від червоного, синього до сірого підкреслюється гримом вокалістів – у всіх героїв обличчя розмежовані горизонтальними червоними лініями на очах і чорними на губах. Відеодекорацію доповнюють будівельні «ліси» замість задника, на яких звичайні хлопці постійно щось майструють, іноді з проекції виринає образ багатоповерхівки з балконами. Коріолан походжає по «лісах», як подорожній, який заблукав, намагаючись знайти вихід. Звідти він виступає як із трибуни, там після вигнання його самотня постать возвеличується над всіма іншими. Знизу сцени розташовані двохярусні дерев’яні барикади у вигляді щитів, які одразу нагадують образ Майдану. Тут місце натовпу.

Майже міфічна позачасова країна перебуває на стадії становлення, власного будівництва... То хіба не про становлення нашої нації йдеться мова? Хіба візуальний образ не нагадує нашу країну? Режисер Троїцький говорить про проблеми нашої державності у контексті світової класики.

Досить незвично відбуваються обидва двобої героїв Кая Марція і Тулли Авфідія (Андрій Кошман, баритон): актори надовго застигають один навпроти одного з книгами в руках. Той, чия книга першою падає на підлогу, і визначається переможеним. Битва не фізична, без насилля, битва книгою демонструє новітню війну – інформаційну.

Героя вбито, герою – геройська смерть! А що може жінка? Лише заспівати колискову. Як життєве ствердження лунає колискова Віргілії, з мрією про народження сина, якого у виставі, на відміну від п’єси, немає. Але тут на нього очікують. До того ж жіночі образи поповнюються і перевтіленням друга Коріолана Мененія (Ліза Курбанмагомедова, сопрано) у жінку, у вагітну жінку (збіг обставин чи режисерський задум!?), що також виглядає як надія на завтрашній день.

Наступний показ вистави «Коріолан» у Києві відбудеться 28 лютого в Центрі культури і мистецтва «КПІ».