Нам не "Потрібні брехуни!"

Сайт Ю. Бірзул "Во мне точки нет"

http://vomne.net/o-teatre/nam-ne-potribni-brehuni.html 

Автор статті Лілія Бевзюк-Волошина
Автор фото: Віола Соколан

Інформаційний паспорт: 
Вистава «Потрібні брехуни!» за п’єсою «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» Іва Жаміака, переклад із французької, сценічна редакція та адаптація – Олексій Дроздовський, режисер-постановник – Стас Жирков, художник-постановник – Юлія Заулична, композитор – Ігор Антонов,  відеодизайн – Ілля Пелюк. 
Актори:
Олександр Амількар (з.а.України Олексій Вертинський)
Машу (Володимир Кокотунов, Олексій Нагрудний) 
Віржинія (Анастасія Євтушенко, Вікторія Лушникова)
Елеонора (Вікторія Авдєєнко)
Поло (Марк Дробот, Олександр Ромашко)
Мати (н. а. України Тамара Яценко, Наталія Кленіна)
Київський академічний молодий театр. Прем’єра 22 травня 2014 року. 
Потрібні брехуни!? 
П’єсу «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» французького драматурга Іва Жаміака прийнято трактувати як чорну комедію положень. У 2004 році вона під назвою «Tout payé, или Всё оплачено»була зіграна зірковим складом театру «Ленком» у Москві: Інна Чурикова, Олег Янковський (пізніше – Андрій Соколов), Олександр Збруєв, режисер – Ельмо Нюганен (Естонія). Чи навчила вистава росіян не брехати – не нам шукати відповідь. Але те, що цим питанням не перестають перейматися у нашій країні, це факт. 
Український переклад, сценічна редакція та адаптація п’єси для Молодого театру здійснена Олексієм Дроздовським, у результаті чого вистава отримала назву «Потрібні брехуни». 



Тандем молодих митців: режисер Стас Жирков та сценограф Юлія Заулична втілює на сцені холодний світ одинокої людини Олександра Амількара (О. Вертинський). Бляшані шматки-полотна, почеплені на штанкеті, обрамляють, замість задника, внутрішній простір мсьє. Пластини нагадують театральний спец-ефект вікторіанської доби – коли за сценою, б’ючи в них, утворювали грім. А у виставі кожний доторк до пластин засвідчує, що цей дім живий, він рухається і прагне до перебудування у сімейний затишок. Із залізних ящиків Амількар дістає, як скелети із шаф, друзів і сім’ю для себе. Що водночас нагадує ніби він обирає серед подарунків найкращий. Мсьє згодний купити, винайняти живих людей, аби вони грали для нього соціальний достаток. І як не як, кожний із власних причин, вони всі погоджуються на контракт і розпочинається подвійна ілюзія. За його гроші вони сміються, кохають, дружать, говорять. Втілений на сцені піранделлізм (особливо, періоду  творчості Л. Піранделло, коли він пише роман «Хтось, ніхто, сто тисяч» та п’єсу «Шестеро персонажів у пошуках автора») із тисячами внутрішніх «Я» однієї людини розгортається у справжню комедію. Де закінчується брехня і починається правда, де закінчується ілюзія грошей, за які вулична дівчинка Віржинія (А. Євтушенко) ладна подавати капці мсьє, грати його покірну дочку, і починається її щире почуття до нього? Зовнішня грубість, брутальні манери, вульгарний одяг контрастують із внутрішньою теплотою молодої актриси. На початку вистави вона втілює відсторонення і безчуттєвість до приниження власної гідності, але згодом прозріває, і прагне стати кимось кращим, ніж вона є. Експресія молодої виконавиці накочується лавинами на глядача, який щоразу не встигаючи оговтатись, отримує нову і нову порцію емоцій. Репліки «Батя, я стараюсь» і розуміння, що хтось із «Сім’ї» проектують цю ситуацію на екс-політичну «еліту» нашої країни.

 

Коли Елеонора (В. Авдєєнко) усвідомлює, що кохає Амількара? Актриса лише підкреслює певні риси своєї героїні, наче типізує їх, заключаючи психологію в рамки заданої форми. В якийсь момент вже не розумієш, може, вони дійсно двадцять років живуть разом? І просто розважаються таким чином, щоб їм раптом не стало нудно від побуту, грою намагаються розфарбувати сіре існування. Ефект «відносності», залежність від різних індивідуальних точок зору – сценічна система Піранделло продовжує реалізовуватися. На додаток, глядачі так само заплатили за місця у залі, для того, щоб їх розважили та розіграли. Люди свідомо прийшли у театр за ілюзією. Прийоми «театр в театрі» - розмірковування над самою природою театру, що існує вічно. Театр – не лише як вид мистецтва, а і як спосіб життя. Режисер іронізує над різними системами сценічного награшу, пародіює штампи акторів і водночас засуджує втілення цих штампів у реальному житті. Вистава сповнена веселими, яскравими, влучними гегами та жартами, які невтомно актори втілюють протягом майже трьох годин. Акторський фактор – головний, це справжнє ствердження актора як деміурга театру. 
У спектаклі постійно використовуються прийоми кінематографа. На залізний задник проектуються титри-назви, як в німому фільмі, що ділять виставу на епізоди. Транслюється телевізійна програма, де Машу розповідає про творчість та життя. Окрім власне відео, застосовується прийом монтажу сцен, а зміна світла нагадує затемнення між кадрами. 
 Людське життя – це, по суті, «розмаскування». Ми всі – жителі соціуму, де перед кожним виникає певна роль: на роботі – роль бухгалтера, у сім’ї – ролі батька, чоловіка, брата, на відпочинку – роль друга. А де ховається наше справжнє «Я»? Як жити чесно і не брехати собі, дружині, другу, донці? Як вирватися із тисячі смислів, відшукати істину? О. Вертинський – центр вистави, що водночас дратує наказами та дивними бажаннями, і разом з тим змушує розчулитися від прихованого ліризму, що лише іноді випускає у світ. Справжні почуття він постійно намагається стримувати, аби не впустити новий біль у свою тендітну душу. Всі словесні образи, що лежать на поверхні як захисна оболонка, зникають, коли Машу виказує йому своє презирство. Самотність Амількара-Вертинського – це втеча від нових ран. Насправді він чуйний та добрий чоловік, який прагне нормального людського щастя – кохати і бути коханим. Нервовий жест актора, яким він наче обмежує власне «Я», не даючи йому виринути назовні, також зникає у кінці вистави. Він стає відкритим, знімаючи флер брехні. Так само відбувається «розмаскування» Елеонори-Авдєєнко. Від її «театралізованої» появи «великої» актриси у костюмі ведмедика з дитячої вистави, постійних тренажів та недолугих вокалізів, вона перетворюється на щиру, люблячу жінку, яка здатна створити сімейне життя. Таким чином чорна комедія положень набуває ліричних ноток та філософського звучання, виростає до соціальної тематики і змушує замислитися над сучасними етичними відносинами людей. Пошук втраченого гуманізму, а не постріл із револьвера – ось що важливо сьогодні. 


Сучасний дизайн сіро-червоно-чорних кольорів утворює їхній дім. І кожен має право залишитися у власному маленькому мікрокосмі, у залізній шафі, у башті зі слонової кості, чи прийняти яскраві кольори, поєднавши своє життя із кимось іще, створити макрокосм. Зрозуміти і справді бути у великому відкритому світі Амількара. Звільнившись від ілюзій, гри, брехні, за яку платять, покохати і стати сім’єю. Це власне і станеться у фіналі – Амількар виявиться бідним бухгалтером, що вдало крав гроші із бюджету фірми, на якій працював. Але сам чесно зізнався у своєму злочині і згодився йти у в’язницю. Здавалося б, контракт закінчений, всі вільні. «Друг» Машу (В. Кокотунов) – бідний художник, із якого Амількар зробив знаменитість – єдиний, хто невдячно покидає його. А всі інші – залишаються. Остання мізансцена дуже важлива для розуміння становлення людини. Амількар повільно йде, обертається і бачить за своєю спиною Елеонору, Віржинію і Поло (О. Ромашко), хлопця Віржинії. Він починає бігти, а вони біжать за ним, коли він ще раз обертається, то знову бачить їхні усміхнені обличчя, він повільно просувається за лаштунки, і вони прямують за ним. Життєве коло легко прожити, коли поруч є люди, які тебе люблять і яким ти потрібний. Фінал вистави кардинально відрізняється від фіналу п’єси: замість самогубства Олександра, починається вистава під назвою «Ми», починається історія нового життя. Happy end’ом закінчувався спектакль у «Ленкомі». А у цій виставі трагічний фінал просто неможливий. На відміну від піранделлівських персонажів, тутешні герої знаходять порятунок, відчувають потребу власного життя і стають щасливими. 
Отже, чи потрібні брехуни для персонального життя – вистава дає повноцінну відповідь – ні! Все, що треба людині – це правдиве існування. На 100% «розмасковане» та усвідомлене через своїх близьких, які завжди будуть поруч. Якщо їм, звісно, не брехати!
                                                                        
P.S. 17 вересня відриває сезон оновлений театр «Золоті ворота» під керівництвом Стаса Жиркова. У приміщенні Театру пластичної драми на Печерську (вул. Шовковична, 7а) на глядачів чекає вистава «Наташина мрія» Я. Пулінович.