В Інституті проблем сучасного мистецтва триває всеукраїнська виставка сценографії
«Борітеся
— поборете!» — оптимістичним закликом із поеми «Кавказ» Великого
Кобзаря назвали свою виставку сценографи. На вернісажі художники
зустрічали відвідувачів прямо на вулиці, тримаючи у руках ловці вітру.
Куратор експозиції, організатор її простору головний художник Молодого
театру та Центру ім. Л. Курбаса Володимир Карашевський запозичив ідею в
аеропортів — пам’ятаєте, коли сідає літак, уздовж лінії посадки
розташовано повітряні ловці, які створюють більш комфортне приземлення.
Всі бажаючі мали можливість власноруч потримати такі ловці, а художник
жартував: «Всі ловлять щастя». Водночас це нагадувало безкінечний рух
повітря, плин життя, або безупинні млини, з якими відчайдушно боровся
Дон Кіхот. А чи не так само страждав Прометей, прикутий до гори на
Кавказі? Спокутував свій гріх за мить щастя, коли передав вогонь людям,
жертвуючи собою? Чорно-білі ловці «щастя» прикрашали і виставку залу,
вони звисали із вигородки у центрі зали, а над ними розташовувалися
поліетиленові чорно-білі сутності — все це нагадувало барикади Майдану,
все це було в пам’ять Майдану. Загиблі там жертвували собою за мить
нашого щастя, хіба не відчувається зв’язок із Прометеєм? Назва виставки
швидше не об’єднує тематично представлені роботи, а віддає данину
пам’яті загиблим, хоча багато робіт дійсно присвячено останнім подіям в
Україні.
Цьогорічна виставка сконцентрувалася більше на побічній творчості, а не на власне сценографії. Переважно її учасники — учні Данила Лідера, за винятком декількох імен. Найцікавіші роботи стосувалися живопису. Насамперед хочеться згадати тих, кого вже немає з нами — вічною пам’яттю залишиться портрет актора Віталія Лінецького, який трагічно загинув у липні цього року, пішовши із життя у розквіті свого творчого таланту. Тепле полотно Олега Луньова — головного художника Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, закарбувало зображення Лінецького у ролі Володіна із вистави «Мілкий біс» Ф. Сологуба, мить безтурботної посмішки, якою він нібито вибачається за все. Розкадровки сцен з вистави «Из мира аднаво в другой» за мотивами повісті «Записки божевільного» М. Гоголя, в оформленні В. Карашевського, теж присвячені пам’яті В. Лінецького, який багато років грав моновиставу у Центрі ім. Л. Курбаса. А також експонувалися роботи сценографа Святослава Коштелянчука, який помер наприкінці минулого року. Останні роки він мало займався театром, тому представлені макети 1980-х років.
Ігор
Несміянов поєднує роботу в театрі (остання вистава — у театрі ім. Лесі
Українки) із живописом. Його полотна — це сплав театральної тематики із
майже церковними образами (сходження на небо, розп’яття і таке інше).
Поєднання порожнечі із концентрацією у натовпі людських страждань.
Картина «Юдіф» зображує маленьку жінку, що везе в човні величезну голову
Олоферна. У всесвітньому морі залишився один колір — насичений червоний
— колір крові, колір смерті й водночас колір життя — кров, яка не
зупиняється у нашому тілі — це той самий світовий океан життя.
Зображення облич апелюють до іконопису зі зворотною перспективою. Сила
жінки, що здатна піти на вбивство, знову ж таки пожертвувати собою, щоб
врятувати інших людей, ховається у майже ніжному рухові весла, яким вона
гребе у страшному морі крові.
Серія «Стільці» (2012—2013 рр.) А. Александровича-Дочевського, головного художника театру ім. І. Франка — це також роздуми про порожнечу. Старі стільці, іноді зламані, а іноді просто викинуті, як непотріб, зберегли в собі пам’ять про минуле. На них ще можна знайти сукні, що відтворюють форми тіла, або зім’яту пляшку, яка лежить нікому непотрібна.
Анна Духовична, художниця, що працює у напрямку магічного реалізму представила свої нові роботи. У її полотнах поєднується майже буддистський спокій із невимовною самотністю — одинокі дерева такі прекрасні у своєму зображенні й водночас є в них щось нереальне, вкрите таємницею, натяком на потойбічність. Дорога — шлях у щось нереальне, засніжений білими краплями. Нічне небо і самотній місяць із відблиском у темній воді. Відчуття нереальності реального, крізь туманність. Рівновага проявляється навіть у картині, присвяченій Майдану. Хаос Майдану, закритий чорними відтінками диму, ховає у собі смерті, страждання, біль, але Хаос існує заради порядку в країні. У правому куточку — маленька стара фотографія, схована під чорним шматком паперу, — стара фотографія цього ж місця у мирний час. Можливо, під своїм чорним квадратом Малевич сховав теж щось надважливе, потаємне, вічне, що було назавжди втрачено і вже ніколи не повернеться у свій попередній стан — ніщо не може повернутися стовідсотково, повторів у житті не буває.
Катерина Корнійчук, реалізовані роботи якої можна побачити у театрах ім. Лесі Українки, ім. І. Франка, цього разу теж представила живопис — глибоко-духовну серію «Присвячено Небесній сотні» (2014 р.). Небесно-блакитний колір, серед якого можна вловити зображення голубів, що летять угору, водночас виглядає як нескінчене небо, як Всесвіт, як душі померлих. Фігурки птахів утворюють єдине ціле — світовий океан, де кожен з них є краплею, що й передає суть Майдану. Безкінечність, фрактальність, колір, настрій, сила наближує картину до хокусаєвської «Великої хвилі в Канагаві». Маленький прапор України розділяє зображення лініями, і поруч нього — чорний маленький квадрат як стрічка скорботи за померлими.
Так само сильно звучить «Лінія вогню» (2014 р.) художника Олександра Друганова (у театрі працює із режисером Дмитром Богомазовим). Червоно-жовте полум’я, що забрало життя — це шлях тих, хто не повернувся, це біль і втрати, це кров. Це лінія зупинки серця, відсутність дихання, відсутність мрій і бажань тих, хто віддав себе заради нас.
Серед молодих, але вже таких, які заявили про себе, сценографів — Богдан Поліщук із ескізами костюмів (його роботи можна побачити на сцені театру ім. І.Франка); Федір Александрович із полотнами на тему вистави «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським (виставу реалізовано на Камерній сцені театру ім. І. Франка). Наймолодші представники — студенти Національної академії образотворчих мистецтв. Володимир Бевза представив відео-розробку п’єси «Патетична соната» М. Куліша, чим продемонстрував новий підхід у реалізації ідей художника. Також багато інших цікавих робіт.
Отже, тематика жертовності відповідає присвяті Майдану і Т. Г. Шевченку, роботи митців дійсно гідні уваги, але залишається питання: а де власне сценографія? Так, дійсно важко представити її у повному вигляді за рамками театру. Справді, розкрити повноцінно задум художника можливо лише на сцені під час дії акторів у режисерській задачі. Колись організатори цієї виставки навіть хотіли принести з театрів справжнє оформлення до вистав для експозиції, але не наважилися на такі крайнощі. Та й скільки декорацій може вмістити ця зала? І все одно статична декорація не передасть увесь спектр образів вистави. Але сьогодні ми говоримо про «школу» Д. Лідера — про його творчих дітей та онуків, то чому ж так мало макетів? Майстер завжди створював повноцінні макети. Макет — це перша апробація рухів акторів у взаємозв’язку із деталями оформлення, у макеті можна намітити зони дії і мізансцени і таке інше. Чому так мало ескізів? Ескіз — це першоідея художника. Так, сучасна технологія дозволяє робити це у комп’ютерному відео-форматі, але ж... Фільми Сергія Маслобойщикова, що поєднує у собі творчість і художника, і режисера кіно та театру — як ніколи актуальні, але...
Невже функція театрального художника зводиться лише до живописних полотен на тему п’єс? Чи просто лінь повноцінно пройти етап від ескізу через макет до сценічного втілення? Живопис — цікава, але все таки побічна творчість художників театру. Хочеться побажати кураторам натхнення зробити наступну виставку більш ближчою до власне сценографії. «Борітеся — поборите!»
Виставка працює: понеділок — субота з 10.00 до 20.00 за адресою: Київ, вул. Щорса (Євгена Коновальця) 18Д.
Цьогорічна виставка сконцентрувалася більше на побічній творчості, а не на власне сценографії. Переважно її учасники — учні Данила Лідера, за винятком декількох імен. Найцікавіші роботи стосувалися живопису. Насамперед хочеться згадати тих, кого вже немає з нами — вічною пам’яттю залишиться портрет актора Віталія Лінецького, який трагічно загинув у липні цього року, пішовши із життя у розквіті свого творчого таланту. Тепле полотно Олега Луньова — головного художника Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, закарбувало зображення Лінецького у ролі Володіна із вистави «Мілкий біс» Ф. Сологуба, мить безтурботної посмішки, якою він нібито вибачається за все. Розкадровки сцен з вистави «Из мира аднаво в другой» за мотивами повісті «Записки божевільного» М. Гоголя, в оформленні В. Карашевського, теж присвячені пам’яті В. Лінецького, який багато років грав моновиставу у Центрі ім. Л. Курбаса. А також експонувалися роботи сценографа Святослава Коштелянчука, який помер наприкінці минулого року. Останні роки він мало займався театром, тому представлені макети 1980-х років.
Серія «Стільці» (2012—2013 рр.) А. Александровича-Дочевського, головного художника театру ім. І. Франка — це також роздуми про порожнечу. Старі стільці, іноді зламані, а іноді просто викинуті, як непотріб, зберегли в собі пам’ять про минуле. На них ще можна знайти сукні, що відтворюють форми тіла, або зім’яту пляшку, яка лежить нікому непотрібна.
Анна Духовична, художниця, що працює у напрямку магічного реалізму представила свої нові роботи. У її полотнах поєднується майже буддистський спокій із невимовною самотністю — одинокі дерева такі прекрасні у своєму зображенні й водночас є в них щось нереальне, вкрите таємницею, натяком на потойбічність. Дорога — шлях у щось нереальне, засніжений білими краплями. Нічне небо і самотній місяць із відблиском у темній воді. Відчуття нереальності реального, крізь туманність. Рівновага проявляється навіть у картині, присвяченій Майдану. Хаос Майдану, закритий чорними відтінками диму, ховає у собі смерті, страждання, біль, але Хаос існує заради порядку в країні. У правому куточку — маленька стара фотографія, схована під чорним шматком паперу, — стара фотографія цього ж місця у мирний час. Можливо, під своїм чорним квадратом Малевич сховав теж щось надважливе, потаємне, вічне, що було назавжди втрачено і вже ніколи не повернеться у свій попередній стан — ніщо не може повернутися стовідсотково, повторів у житті не буває.
Катерина Корнійчук, реалізовані роботи якої можна побачити у театрах ім. Лесі Українки, ім. І. Франка, цього разу теж представила живопис — глибоко-духовну серію «Присвячено Небесній сотні» (2014 р.). Небесно-блакитний колір, серед якого можна вловити зображення голубів, що летять угору, водночас виглядає як нескінчене небо, як Всесвіт, як душі померлих. Фігурки птахів утворюють єдине ціле — світовий океан, де кожен з них є краплею, що й передає суть Майдану. Безкінечність, фрактальність, колір, настрій, сила наближує картину до хокусаєвської «Великої хвилі в Канагаві». Маленький прапор України розділяє зображення лініями, і поруч нього — чорний маленький квадрат як стрічка скорботи за померлими.
Так само сильно звучить «Лінія вогню» (2014 р.) художника Олександра Друганова (у театрі працює із режисером Дмитром Богомазовим). Червоно-жовте полум’я, що забрало життя — це шлях тих, хто не повернувся, це біль і втрати, це кров. Це лінія зупинки серця, відсутність дихання, відсутність мрій і бажань тих, хто віддав себе заради нас.
Серед молодих, але вже таких, які заявили про себе, сценографів — Богдан Поліщук із ескізами костюмів (його роботи можна побачити на сцені театру ім. І.Франка); Федір Александрович із полотнами на тему вистави «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським (виставу реалізовано на Камерній сцені театру ім. І. Франка). Наймолодші представники — студенти Національної академії образотворчих мистецтв. Володимир Бевза представив відео-розробку п’єси «Патетична соната» М. Куліша, чим продемонстрував новий підхід у реалізації ідей художника. Також багато інших цікавих робіт.
Отже, тематика жертовності відповідає присвяті Майдану і Т. Г. Шевченку, роботи митців дійсно гідні уваги, але залишається питання: а де власне сценографія? Так, дійсно важко представити її у повному вигляді за рамками театру. Справді, розкрити повноцінно задум художника можливо лише на сцені під час дії акторів у режисерській задачі. Колись організатори цієї виставки навіть хотіли принести з театрів справжнє оформлення до вистав для експозиції, але не наважилися на такі крайнощі. Та й скільки декорацій може вмістити ця зала? І все одно статична декорація не передасть увесь спектр образів вистави. Але сьогодні ми говоримо про «школу» Д. Лідера — про його творчих дітей та онуків, то чому ж так мало макетів? Майстер завжди створював повноцінні макети. Макет — це перша апробація рухів акторів у взаємозв’язку із деталями оформлення, у макеті можна намітити зони дії і мізансцени і таке інше. Чому так мало ескізів? Ескіз — це першоідея художника. Так, сучасна технологія дозволяє робити це у комп’ютерному відео-форматі, але ж... Фільми Сергія Маслобойщикова, що поєднує у собі творчість і художника, і режисера кіно та театру — як ніколи актуальні, але...
Невже функція театрального художника зводиться лише до живописних полотен на тему п’єс? Чи просто лінь повноцінно пройти етап від ескізу через макет до сценічного втілення? Живопис — цікава, але все таки побічна творчість художників театру. Хочеться побажати кураторам натхнення зробити наступну виставку більш ближчою до власне сценографії. «Борітеся — поборите!»
Виставка працює: понеділок — субота з 10.00 до 20.00 за адресою: Київ, вул. Щорса (Євгена Коновальця) 18Д.
Комментариев нет:
Отправить комментарий