Віталій Салій. Мудрий блазень.

«Не існує кращого способу стати друзями, ніж сміятися разом» - такі слова для поліпшення настрою прикрашають сторінку Віталія Салія в соціальній мережі. Віталій Салій – рудий дотепник, на позір – своя людина будь-де, у будь-якій компанії. І він дійсно покращує настрій публіки, яка приходить до Київського театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра.

 Здавалася, на сцені Віталій Салій може створювати лише комічні образи. Його типажність коміка могла заволодіти ним і примусити існувати тільки в такому амплуа. Але в актора є особливий дар – через комічні барви він може проявити в ролі гіркий сарказм, а в образі негативного персонажа несподівано знайти веселі моменти. Так само неоднозначно, як і в гетевському вислові, вкладеному в уста Мефістофеля: «Частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо».

Мефістофель не може бути страховиськом в повному сенсі цього слова, він дуже розумний, водночас по злому комічний. Не дарма блазні епохи середньовіччя та відродження були найрозумнішими людьми. Ще Шекспір писав «Мудрий дурень ліпший за дурного мудреця».

Певно, тільки розумна людина здатна й посміятися по-доброму з інших, і поглузувати з власних вад. Віталій Салій має незаперечне комедійне обдарування, однак він – актор набагато глибший і різноманітніший у своєму діапазоні. Йому пощастило працювати в театрі з мудрими режисерами, які це не лише помітили, а й почали плідно розвивати.

Все починалося зі вступу на курс Едуарда Митницького до Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого у 2002 році. Вже в перший рік Віталій разом з однокурсниками був запрошений керівником курсу взяти участь у виставі-казці «Як лис поцарював» на сцені Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Салій виконував роль маленького Песика-міліціонера. На другому курсі майбутнього актора вже запросили у штат театру. Тож він продовжував отримувати практику, розвивати свої здібності не лише в університеті, а й безпосередньо на професійній сцені.

Спершу була низка ролей другого плану. Салій, зрештою, цілком міг перетворитися на яскравого актора епізоду: декілька виходів на сцену протягом вистави й обов’язково під оплески глядача. Приміром – вдале виконання ролі Меркуціо в «Ромео і Джульєтті» В. Шекспіра, поставленій Олексієм Лісовцем. Меркуціо Салія – жартівник і розбишака, який начебто не може ставитися до життя серйозно, утім насправді – людина слова, глибока і вразлива, здатна постояти за друга. Його виконання – ланцюг емоцій, треків, гегів. Він грає приречену людину, яка від першої появи перед глядачем свідома свого фатального кінця. Тож йому лишається веселитися, адже життя прекрасне, дарма що коротке. Меркуціо – Салій – це «неможлива легкість буття».

У «Ромео і Джульєтті» він зіграв ще кілька ролей: Музиканта, Поліцейського, Слугу Капулетті – ці невеликі ролі розроблені чітко й вигадливо, з розумінням справи. Вони – ніби маленькі долі в колекції актора.

Згодом Віталій Салія потрапив у поле зору режисера умовно-стилістичного театру Дмитра Богомазова. Він відкрив для актора цілком новий метод роботи над роллю. В його виставі актор схований за персонажем, за своєрідною маскою. Вистава «Черга» О. Морданя – історія сучасного світу: люди забувають про своє внутрішнє «я», поспішають кудись, застряють у черзі до лікаря, який не прийде, і, навіть якщо б прийшов, не зміг би їм допомогти. Адже проблеми – всередині кожного з них. Тут виконавцеві запропоновано сховатися за персонажем, за своєрідною маскою і стати одним із черги сучасних типажів, яких можна зустріти на кожному кроці.

У виставі приміщення, де зібралася ця черга, продається. Туди приходить агент із продажу зі своїми покупцями. Віталій Салій грає першого, другого та третього покупців. Цікаво, що кожен з них неординарний: перший – священик, якому потрібне місце для створення невідомої парафії, щоб видурювати гроші з людей, другий – хоче створити з цього приміщення кабаре, а третій – стиліст-перукар нетрадиційної сексуальної орієнтації, який ставиться до себе як до особи середнього роду.

У парі з Костянтином Костишиним у «Черзі» В. Салій грає пожежників –дует тупоголових п’яних робітників у дивних, використаних лише для сміху, протигазах. А ще – лікаря швидкої допомоги, якому байдуже кого і куди забрати, аби тільки нести ноші, рекламного агента, вантажника, який давно вже втратив здатність мислити. 

Цікавий підхід в актора був і до другорядної невеличкої ролі Таксиста у виставі «Останній герой» О. Морданя. За п’єсою Таксист мав з`являтися на сцені лише двічі з короткими репліками. Та Д. Богомазов вигадав другий поверх у будівлі, де й оселив Таксиста-Салія. Актор мав повну свободу дій, вигадував, імпровізував – так, щоразу у виставі створювалося незаплановане, справжнє життя Таксиста.

Робота з режисером Андрієм Білоусом теж дала новий досвід. У виставі «Небезпечні зв’язки» за романом Шодерло де Лакло Салій грає роль шевальє Дансені. У його виконанні цей сором’язливий молодий хлопець, закоханий у красуню Сесіль де Воланж (Анастасія Баша), стає жертвою злого наміру, здійсненого маркізою де Мертей (Оксана Архангельська) та віконтом де Вальмоном (Микола Боклан). Сесіль хоче спокусити Дансені, тож вчиться у маркізи всім безвідмовним прийомам такого витонченого ремесла. Проте ця наука для Дансені-Салія незрозуміла, адже молодик готувався до зустрічі як до справжнього побачення, складав вірші, читав їх, сповнений внутрішнього тремтіння й цілеспрямованості думки. Та він лише епізод у житті дівчини, вона таки дістанеться своєї мети – втратить цноту, народить позашлюбну дитину. Вони гратимуть у піжмурки під оплески маркізи і загублять один одного. Дансені – Салію нічого більше не залишиться, як кидатися на колишню кохану із ножем. Із сором’язливого хлопчика виріс ображений чоловік, який хотів любити, а зміг проявити лише темну сторону свого «я».  

Наступна вистава за участю В. Салія - «Граємо Чонкіна» за  романом В. Войновича «Життя та незвичайні пригоди солдата Чонкіна», інсценізована режисерами-дебутантами – акторами Олександром Кобзарем та Андрієм Самініним. Це перша вистава, в якій В. Салію доручено зіграти головну роль. Цей  важливий етап професійного зростання для будь-якого актора він вдало пройшов.

Солдат Чонкін – комічний персонаж серйозної війни. У виставі представлено два світи: радянська влада з керівниками-військовими і народ – село Красне. Віталій Салій робить Чонкіна добрим, простуватим хлопцем, який без зайвих роздумів виконує поставлене завдання – охороняє літак. Його образ протиставляється мешканцям цього замкненого радянського осередку: недолугий Плечевой (Дмитро Лалєнков) з його дурнуватими байками про Нюрку й кабана, пліткарка Фроська (Олена Олійник), яка полює на Чонкіна-мужика, заляканий батько великої родини – голова Красного Голубєв (Микола Боклан), ладний зробити будь-що, аби його не чіпали.

Назва п’єси Л.Піранделло «Ліола» одразу вказує на головного героя, звужуючи коло подій до долі однієї людини, певного мікрокосму. «Куди дме вітер» - назва вистави в Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра (режисер – Олексій Лісовець) – узагальнює і виносить проблему на рівень макрокосму. Кістяк вистави – історія безвідповідального, але доброго й веселого сільського гультіпаки Ліоли.  Його існування безтурботне: складає вірші, всім допомагає, а ще безвідмовно ласий до всіх жінок в окрузі. Ба, йому, здається, просто немає куди від них подітися. Своїх дітей, а за таких обставин, їх ціла зграя, Ліола виховує поетами, вчить дивитися на світ образно й натхненно, а щоб тримати їх під контролем, використовує вигадливу річ – дзвіночок.  

Олексій Лісовець переносить події з Італії до колишньої Югославії, добре знаної із фільмів Кустуріци: клімат однаковий, ті ж оливи й горіхи, але світ ближчий до нас, зрозуміліший. Наче окремою дійовою особою вистави стала вдало дібрана й вплетена в канву вистави музика Горана Бреговича, яка передовсім і позначає цю «географічну переорієнтацію». Ліола Салія – не просто сільський парубок, швидше – просто-таки рудий диявол у людській подобі. Пісні, наближені до сучасності, якими за творами Піранделло Ліола підкорює дівчат, рецитуються Салієм у стилі репу. Це настільки магнетично, красномовно, відверто, що зрештою кожний його виступ перетворюється на ритуальний танець-примовляння-зваблення жінок. Те саме стосується і віршів Ліола-поета: Салій із відповідними інтонаціями та жестикуляцією стилізує їх під манери відомих російських поетів початку ХХ століття – Маяковського, Єсеніна тощо. Цілком імовірно, що це можна прочитувати як витончений натяк: поезія як і від Бога, так і від лукавого...

Трансформація Ліоли, розкриття його внутрішньої диявольської сутності підтримано змінами в костюмі героя. Спершу він з’являється у червоному вбранні, згодом додається шапка з лисячого хутра (символ хитрості). Чим далі, тим більше його костюм нагадує костюм блазня. Тільки наприкінці вистави – це вже конкретний образ диявола, який з ножем у руках у  супроводі жахливої музики в жагучому танку ріже людей. Диявол нестримний, він в’ється за вітром, змітаючи все на своєму шляху, й усе йому підкоряється, і кожного може наздогнати його рука.

    Вистава Олексія Лісовця розкриває глибину драматургії Піранделло: світом править диявол, який живе скрізь – у подобі сільського парубка, душах  поетів, піснях, бажаннях жінок, він шаленіє, коли його розлютити і пускає в хід свого ножа. Вистава, демонструючи моменти насильства і неможливість втечі від розправи, примушує замислитися над своїм життям, не дати дияволові народитися в самому собі. Треба, щоб поезія була від Бога… Можливо, це утопія, але прагнути цього варто.       

Якщо у виставі «Черга» режисер Дмитро Богомазов дав Віталію Салію можливість зіграти протягом вистави один за одним низку другорядних персонажів, то в постановці «Гості грядуть опівночі» за п’єсою А. Міллера актор грає одну роль, у межах якої він створює низку персонажів, точніше характерів. Сганарель-Салій – вірний слуга Дон Жуана, щедрий на вигадливі хитрощі, скрізь пхає свого носа, знає всі новини, усі порядки в цьому замкові, знає що, кому коли сказати, що, як і для кого зробити. Більше того – тут він і творець історії, і її безпосередній учасник.

Вигляд Сганареля у першій сцені дає зрозуміти глядачам його втому від любовних утіх. Коли ж бачиш смиренного Дон Жуана (Андрій Самінін), вражає контраст: здається, що саме він – зразковий сім’янин, а його слуга –той легендарний бабій, перед яким не встоїть жодна жінка. Сганарель-Салій консультує Донну Анну (Ірина Мак), дружину Дон Жуана, він настільки переконливо вмовляє її робити все за його планом, що вона повністю підкоряється. Він обдурює й фатальну жінку Донну Лауру (Леся Самаєва), вдаючи із себе Дон Жуана.

Насмішкою над коханцем усіх віків виглядає постать Сганареля-Салія – розмальоване опудало в напудреному парику, озброєне костуром. У цій ролі актор переходить у нову фазу своєї творчості. Він переконливо демонструє своє вміння яскраво виконати будь-яке режисерське завдання. За допомогою образу Сганераля Дмитро Богомазов проводить думку драматурга, хто головний персонаж вічної історії про Дон Жуана. Глядачі бачать його – рушія долі Дон Жуана, схованого в тіні легенди, історичну особу, зовсім не другорядного персонажа. Салій вправно розігрує етюдні сцени, які сам вигадує, він весь час у русі, активний і невгамовний, віртуозно імпровізує.

Віталій Салій – ще досить молодий актор, але навіть за переліком цих кількох його основних робіт, можна відзначити, що він успішно набуває театрального досвіду, й упевнено рухається шляхом осягнення акторської професії. Його запрошують до роботи відомі режисери, які формують обличчя сьогоднішнього столичного театру, він активно знімається в серіалах та художніх фільмах. Також є ведучим двох телепрограм. І притому актор не зраджує своїй людській природі – залишається веселою, позитивною  людиною, яка хоче і сама насолоджуватися життям, і дарувати іншим гарний настрій. «Радіймо разом!», - наче запрошує своєю посмішкою Віталій Салій, молодий та мудрий рудий блазень.

Стаття надрукована у жірналі "Український театр" №1, 2012. 

Текст курсивом не ввійшов до друку.

у. 

Віталій Салій у ролі Блазня із вистави "Войцек" Г. Бюхнера (режисер - Дмитро Богомазов, 2012).