Сповідь (із старого архіву)

Я сідала у потяг прохолодним ранком, який здавався мені таким же самотнім, як і я. Провідник сонно розглядав мій квиток, а потім довго звіряв номер студентського, затримуючи чергу.

-          Ви якісь тут на себе зовсім не схожі.

-          Та це я, просто вже три роки минуло, так буває, люди змінюються.

На моє здивування вагон був майже порожнім. Адже в суботній день багато хто їде до столиці на цих старезних, як світ, електропотягах. Я сіла на своє місце і майже заснула. Прокинулася, коли вже далеченько від’їхали, прокинулась від легкого поштовху, а в душі була сильна тривога. Де вона взялась, звідки? адже ж усе нормально. Відкривши нарешті очі, я побачила біля мене молоду жінку. Я б скоріше назвала її дівчиною, але щось у її стомленому погляді вимагало іншого статусу.

-          Доброго ранку – переляканим голосом якось повільно вимовила вона.

І не встигла я відповісти, як вона мене перебила і почала розповідати :

-          Розумієте, виїхала з дому і дещо забула, а при таких жіночих днях це просто необхідно. І я вирішила всі три години стояти в тамбурі, щоб уникнути дискомфорту, але щось так втомилась. У вас, до речі, цього не має при собі.

Я знов не встигла відповісти, вона зробила висновки з мого вигляду чи що, в принципі байдуже. Жінка зняла куртку. Залишилася в тонкій туніці. Але що в неї з рукою? Що  вона на неї намотала? Ось вона, моя тривога: в неї там пістолет. Ні, з її виглядом, це швидше шило, або якийсь ніж. Та ну заспокойся, це вона певно брудну білизну зняла десь там в тамбурі і прямо на руку намотала. Фу, тихо, але ж воно мало б смердіти, а тут… точно, це зброя.

-          Ви так дивитись на мою руку. Нічого, я вас розумію, на неї всі так дивляться. А що я можу зробити? А ви до кінцевої.

Я вже навіть не намагалася зробити спробу відповісти.

-          Я теж туди. Я в Києві довго жила, мала роботу. Зараз до друзів їду. Я спортсменка. Була. Та от травма дуже сильна на руці, і довелося повернутися у рідне місто. Тепер там живу з батьками, я зараз навіть не працюю, бо нічого  не вмію, окрім спорту, якого мені уже не можна. А ви хто взагалі?

Ну от, як мені хочеться промовчати. Але на цей раз вона не задовільнилася моїм мовчанням.

-          Я знаєте теж збираюсь переїздити до Києва по закінченню училища. Я акторський факультет закінчую і хочу там роботу шукати. Там це цікавіше та актуальніше. Я, до речі, окрім лицедійства теж нічого не вмію.

-          То не будь дурна – мене нахабно перебили і  перейшли на ти – вчись іще чомусь, бо ти здохнеш у тому Києві зі своїм театром, я впізнаю наївну дурість.

-          Але… я прошу не ображати мене, і ми з вами не такі близькі, щоб одразу на ти…

-          Добре, сонечко. Я більше не буду говорити до тебе, але не будь дурною…

Здається вона образилась. Пересіла на вільне місце у другому кінці вагону. А мій сон минув. Я не могла заспокоїтись від такої нахабності…

А через рік я вступила до київського вузу зовсім на іншу спеціальність на заочне навчання, щоб вміти ще щось, щоб не здохнути. Працюю  в Києві і не кинула театр, але тепер я багато чого іще навчилася. І тільки зараз я зрозуміла свою тривогу перед тією жінку: вона таки тримала в руці зброю, яка могла вбити мене, вона тримала - вибір. Дякую, Боже…