"Головне - бачити ціль, і сміливо йти до неї".

 

Штрихи до портрету.

 

Лялька Аста - одна із перших ролей Т. Славінської у Він.театрі.

 

Таїсія Славінська - заслужена артистка України та режисер Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. Її посмішка на яскравій фотографії зустрічає у фойє театру і вражає своєю щирістю та відкритістю. Адже і театр, що створює ця сильна і мужня жінка, саме такий – відкритий  та сміливий. Актриса вважає, що потреба у театрі в неї виникла від першої хвилини існування, з першим криком вона сповістила всіх, що хоче бути актрисою. Тоді все і почалося.

Потреба до театру привела її у колишній Вінницький будинок піонерів, де викладав Селезньов Віталій Євдакимович. Опісля були спроби вступити у Київський державний інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого). Утім невдача - провалені іспити - не зламала її бажання, а навпаки, загартувала. І вона опинилася у студії при Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Потрапити в осередок театру, де тоді працювали такі класики як Наталя Ужвій, Нонна Копержинська, Юрій Ткаченко, Михайло Задніпровський – це справді мрія. А тим більше, що викладали Поліна Нятко та Марія Корнійчук. Саме тут Таїсія Славінська навчилася сприймати театр як святе місце. Наприклад, вона і досі ніколи не пройде по сцені без потреби, бо це можна робити тільки під час вистави, коли твориться диво. У студії актриса зіграла роль Варі в уривкові з  п’єси «Юнак із нашого міста» К. Сімонова; Лаутскую у п’єсі «Дорога квітів» В. Катаєва. У виставі «Оргія» за Лесею Українкою вона була однією з вакханок, але вважає це найкращою своєю роллю, тому що вперше грала на великій сцені своєї «альма матер» - на сцені театру імені Івана Франка.

Після закінчення студії (у 1981 році) актриса повернулася у рідне місто, де пройшла прослуховування в театрі імені Миколи Садовського. Звичайно, перші роки у такому великому театрі доводилося грати силу силенну масових сцен, потім були ролі в казках. Але життя актриси змінилося, коли до театру приїхав на постановку Володимир Оглоблін. Він роздивився в цій молодій актрисі дещо більше і запропонував їй велику роль Зойки у виставі «Сімейний детектив» Л. Синельникова. Зараз, згадуючи момент отримання такого великого за об’ємом тексту, Славінська посміхається, адже тоді вона подумала, що режисер дає їй прочитати всю п’єсу. Завдяки цій роботі Таїсія по-справжньому зрозуміла важкість акторської професії. Вистава мала успіх і започаткувала серію героїнь Славінської. Після цієї постановки вона почала грати серйозні ролі, більшість з яких у виставах Віталія Селезньова – художнього керівника театру. Одна з найвідоміших ролей - Донна Анна в «Камінному господарі» Лесі Українки. Улюблений спектакль актриси  на малій сцені – вистава режисера Валерія Шалиги «Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейреду, де вона грала Алкмену. Вистава витримала сто сорок чотири покази упродовж десяти років.

 

Донна Анна у виставі "Камінний господар"

 

Алкмена у виставі "Дім, в якому переночував Бог"

 

Найголовнішою своєю знаковою акторською роботою вважає роль Марусі Чурай, яку втілила в театрі у двох різних виставах. Спершу у виставі Валерія Більченка, який поставив «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького (1988). Ця вистава, до речі, на фестивалі української класики у Кіровограді виграла першу премію. А пізніше зіграла роль Марусі за твором Ліни Костенко «Маруся Чурай» у режисера Віталія Селезньова (2000). Остання вистава і досі є у репертуарі театру, але головну роль грає інша актриса – Любов Остапчук.

Маруся Чурай.

У 2000 році актриса закінчила режисерський факультет Київського національного університету культури та  мистецтв, де керівником курсу був Ігор Сілаєв, а у 2006 році – магістратуру в Національному університеті театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого у Олега Ліпцина. Тому зараз вона більше займається режисерською діяльністю, аніж акторською. В її доробку вже чотирнадцять вистав. Причину зміни (точніше розширення) професії, Славінська пояснює, по-перше, бажанням втілити нездійснені акторські мрії хоча б режисерськими роботами, а по-друге, просто висловити своє бачення театру.

Її перша режисерська робота у Вінницькому театрі - вистава «Друга смерть Жанни Д`Арк» С. Цанєва (2000). Це був творчий експеримент, де трупа театру відкрила свої пластичні можливості і показала себе з іншого боку. Виконавиця головної ролі Оксана Бандура (випускниця Вінницького училища та культури ім. М. Д. Леонтовича) тоді створила одну із перших своїх помітних серйозних ролей. Дуже вправно вимальовувалася головна роль: від стрімкої віддачі людству справжньої Жанни Д’Арк до невпевненої в собі дівчинки-актриси Жаннет. Відвертість у виставі наставала тоді, коли фарс закінчувався і звичайна актриса Жаннет знімала перуку Жанни.  

Після того було реалізовано яскраву гостро сатиричну виставу «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха (2003). Етапною стала постановка «Ассо та Піаф» О. Миколайчука-Низовця (2004) на малій сцені театру. Роль жінки-епохи, жінки-легенди знову грає молода актриса Оксана Бандура.

Режисер не дозволяє порівнювати різні таланти і не намагається переспівати геніальну Піаф. На сцені є лише жінка із своїми турботами, проблемами, пияцтвом, та любов`ю. Любов – ось, що головне для режисера у розумінні величної історичної постаті. Замість задника на малій сцені – великий стенд з фотографіями. Світлини поетапно розповідають про події із життя співачки. В кінці вистави залишається лише пісня великої Піаф та фотографії. Прожектор висвітлює життя людини від початку до кінця.

  Зверненням до російської класики стала дипломна магістерська робота «Дядя Ваня» А. Чехова (2005), у якій Славінська намагалася приміряти Чехова до сьогоднішнього часу, з цілковитою повагою до автора. Метою було створити враження, що з одного боку ми бачимо чеховських персонажів, з другого – своє відображення. Головна тема для Таїсії Славінської звучить так: «Недовтіленість людських мрій та цілей». Позачасові костюми – у жінок: довгі прості сукні переважно теплих відтінків, а в чоловіків – світлі костюми. В’язані аксесуари та скатертини нагадують про павутину, яка оплела героїв, обмежуючи їхні рухи та дії. Декорацію також вирішено в кремових тонах, а на заднику висить картина, що зображує річку та місток через неї. Стоїть дерев`яна сцена, ніби запозичена із іншої п’єси Чехова «Чайки». Чому вона з`являється тут? На ній висить гамак, на якому відпочивають герої вистави. Можливо, це життєва сцена, де всі люди - актори? Можливо, цим Славінська підкреслює плинність та перетікання однієї в одну всіх п’єс Чехова. Вся  вистава «не драма в житті, а драма самого життя». На сцені рояль, на якому професійна піаністка грає музику Баха. На ньому ж займаються коханням, і п`ють горілку вночі. На підлозі насипаний пісок. Астров (Анатолій  Вольский) легко пересипає пісок з руки в руку та мляво мріє про Африку, а в цей час його життя плине так само легко та бездіяльно, як падають піщинки. Вистава розмірена, дія час від часу переривається ідилічними сценами: всім героям добре, вони посміхаються, бавляться, цілуються, танцюють – це  ніби спільні фантазії, безтурботна Аркадія. Та все одно повертається сіра реальність. В останній сцені Соня (Жанна Андрусишина) читає свій знаменитий монолог: «Треба працювати…», а Дядя Ваня (Валерій Прусс) виливає на себе цебро води. Звучить божественна музика, і світло з темного змінюється на тепло-жовте, таке, як у фантазіях. Це підкреслює головну думку вистави: очищення тіла та душі продовжує життя, оновлює сили, і все це залежить тільки від людини. Звучить музика Баха, падає сніг і бігає маленький хлопчик. Діти – ось у чому наше продовження. Все звідкись виходить і кудись зникає, немає нічого вічного, але життя завжди продовжується у відтворенні.

"Дядя Ваня"

 

Вистава «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки (2006) отримала 2008 року диплом у номінації «Режисерський пошук стилю» на І міжнародному театральному фестивалі «Подія» (Київ). Мета п’єси: показати жорстокий світ фашизму 1936 року в образі будинку Альби. Утім, з часу написання п’єси політика зазнала багато змін, тож не дивно, що постановка Славінської не має політичного підтексту. Таїсія Дмитрівна вважає, що в класичному творі можна знайти багато цікавого - речі, які для автора не були першочерговими, але виникли в процесі написання. Для режисера головною є тема нездійсненності мрій і водночас прагнення до своєї мрії попри все.  Вона хоче нагадати про кришталеву чистоту жіночого начала, про втрачені ідеали кохання. Вистава показує, що людина, яка хоча б змогла доторкнутися до своєї мрії, уже прожила не марно. І звучить постріл, який убиває мрію, але лялька в руках Адели (Наталі Шолом) нагадує, що надія не вмирає. Лялька в кінці вистави Славінської – це заклик до діяльності, до боротьби за своє життя. Виставу вирішено у символічному напрямі. Викидаючи окремі епізоди з п’єси, режисер показує їх у пластичних малюнках, у музиці. Простір вистави на малій сцені театру – кімната, в якій білі стіни замінюються білими простирадлами. Настелена дерев`яна підлога скрипить і серед тиші це підкреслює тривожний стан героїнь. До речі, підлога  симетрична, дощечка до дощечки, що увиразнює статику іспанського порядку і порядків цього будинку. Високі практично однакові стільці дочок та трохи вищий стілець Бернарди – уособлення їхнього життєвого куточку. Саме на цих стільцях Понсія (Людмила Мамикіна) шукатиме фото Пепе (до речі, цей персонаж введений у виставу, хореограф Віталій Рибак виконує пластичні етюди). Спинки стільців метафорично є віконними гратами, крізь які дивляться дівчата. У фіналі Адела (Наталя Шолом) підіймається цими стільцями на стіл, де і відбувається символічна сцена повішення. Стільці – дорога до мрії, яка залишилася в петлі.

"Дім Бернарди Альби"

Але найбільшим своїм досягненням режисер вважає виставу «Лісова пісня» Лесі Українки (2008).  Вона брала участь у фестивалях в Черкасах (IV міжнародний фестиваль «Сцена людства» у 2009 році), у Луцьку. Ця вистава стала лауреатом Премії Кабінету Міністрів України Лесі Українки за 2009 рік. Пластичний спектакль дійсно є новаторським у відношення до всіх попередніх вистав, здійснених на великій сцені Вінницького театру. Вистава насичена символічними образами, які виринають із самої суті п’єси, романтизована тонкою красою. Все дійство не просто відбувається, воно дихає. І використана музика етно-хаос гурту «ДахиБрахи» - поєднання етнічних мотивів із сучасним ритмом - ще більше занурює глядача у природній, майже язичницький світ цього твору. Адже, не слід забувати, що ментально українці все ж таки близькі до язичницького сприйняття світу, де природа є Богом. Мавка має два виміри: тілесний (на зміну Любов Остапчук та Наталія Шолом) та духовний: Душа Мавки (Ірина Рибак), що виражається у танці балерини на пуантах. Величні шати сценічного вбрання, русалки, які ніби щойно вийшли з лісу – все це поєднується в єдину симфонію. Лише примхливій Килині (Наталії Білозір) немає місця в цій красі, вона занадто буденна та приземлена для цього життя.

 

"Лісова пісня"

Роль  Мавки – це була творча мрія актриси Славінської, яка втілилася режисером Славінською. Тому творча команда вирішила навіть екранізувати цей твір. Оператор Василь Медяний запропонував створити кінофільм у Вінниці. Проте робота просувається вкрай повільно вже впродовж двох років.

Наступні вистави: «Bon appétit, Гарнір по-французьки» М. Камолетті (2009), яка брала участь у V Регіональному фестивалі комедії «Золоті оплески Буковини – 2010» (м. Чернівці); «Дванадцять місяців» С. Маршака (2009); концертна програма «Життя і музика, й любов… Жартома і всерйоз» (2010);  «Вісім люблячих жінок» Р. Тома (2010), в якій режисер знову створила сильний жіночий ансамбль на малій сцені; «Ніч святого Валентина» О. Марданя (2011), де вдало та органічно поєднується танці, мімічні сцени, відео-проекція, театр тіней; «Осінь у Вероні» А. Крима (2012).

"Вісім люблячих жінок"

"Замовляю любов"

 

"Ніч Святого Валентина"

 

 

 Остання доросла вистава «Замовляю любов» Т.  Іващенко на малій сцені (2012) створила гарну історію про пошук кохання та нещирість почуттів, про втрачені ілюзії та злам власних мрій, про самотність жінки. Темпераментна актриса Любов Остапчук у ролі Віри Миколаївни вражає здатністю миттєво переходити від награності до справжніх почуттів, від болю розлуки до холодності розумового розрахунку. А також Славінська втілила на сцені зимову казку-мюзикл «Попелюшку» Є. Шварца (2012). У наступному театральному сезоні планує взятися за постановку української класики – «У неділю рано зілля копала» за твором Ольги Кобилянської. Та мріє про великого Шекспіра.

Девіз Таїсії Славінської  простий: «Головне - бачити ціль, і сміливо йти до неї». Першорядним у театрі для неї є атмосфера і дисципліна.  Важливо також, щоб у виставі на першому плані залишався актор, а не режисерська форма, оскільки це породжує витіснення актора як великої особистості з театру. Водночас довіра до режисера – це необхідна риса актора. Славінська завжди прагне до створення живого, енергетичного театру. 

  Як актриса вона бере участь у виставах інших режисерів, де геть забуває про свій власний режисерський досвід, віддаючись ідеї вистави. Іноді грає у своїх постановках, але входить у них уже після відіграних прем’єр, відсторонено від матеріалу. Адже існувати одночасно і режисером, і актором в одній виставі надзвичайно важко. Також вона вважає потрібним створити у такому великому місті, як Вінниця, хоча б ще один драматичний театр. Не важливо яку форму матиме цей театр, чи це буде театр юного глядача, чи пластичний театр, головне, щоб тут була творчість. Адже конкуренція вкрай важлива для творчого зростання театру.

Таїсія Славінська

 

Стаття надрукована у журналі "Театральна пектораль" №4, Квітень, 2013.

Електронна версія журналу:http://store.obreey.com/ukr/periodicals/211/2013/4

 

 

Читайте також інтерв'ю із Т. Славінською у газеті "Культура і життя", №45, 9 листопада, 2012 рік.

 

            «Театр – це, передусім, актор».

Таке сценічне кредо Таїсії Славінської – заслуженої артистки України, режисер-постановника Вінницького академічного музично-драматичного театру імені М. Садовського.

На сцені саме цього театру вона втілила свої акторські та режисерські роботи. У минулому сезоні відсвяткувала п’ятдесятиліття і далі продовжує творити мистецтво на «5»! Серед втілених нею постановок: «Друга смерть Жанни д`Арк» С. Цанєва (2000), «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха (2003), «Ассо та Піаф» О. Миколайчука-Низовця (2004), «Дядя Ваня» А. Чехова (2005), «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки (2006, вистава отримала диплом у номінації «Режисерський пошук стилю» на І міжнародному театральному фестивалі «Подія» у 2008, м. Київ), «Лісова пісня» Лесі Українки (2008, спектакль брав участь у фестивалях в Черкасах (IV міжнародний фестиваль «Сцена людства» у 2009 році, став лауреатом Премії Кабінету Міністрів України Лесі Українки за 2009 рік), «Вісім люблячих жінок» Р. Тома (2010), «Bon appétit, Гарнір по-французьки» М. Камолетті (2009) (вистава брала участь у V Регіональному фестивалі комедії «Золоті оплески Буковини – 2010», м. Чернівці), «Ніч святого Валентина» О. Марданя (2011) та «Осінь у Вероні» А. Крима (2012). В перших числах листопада режисер презентувала прем’єру за п’єсою Тетяни Іващенко «Замовляю любов», а також уже впродовж двох років власними силами створює екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки.

 

З чого все починалося? Чим Вас привабив театр?

Напевно, з першим криком під час свого народження зрозуміла, що хочу бути актрисою. Потім це бажання привело мене до навчання в студії при театрі І. Франко. До цього в моєму житті була драматична студія при Вінницькому Будинку піонерів, різні виступи та студійні вистави. Але, звичайно, два незабутніх роки перебування у театрі ім. І. Франко – це моя альма матер. Пощастило спілкуватися з багатьма великими акторами, які вже, на жаль, залишили цей світ: Наталя Ужвій, Нонна Копержинська, Юрій Ткаченко, Михайло Задніпровський та ін. Важливо, з самого початку коли потрапляєш у стіни театру-дому, відчути його атмосферу із середини. Тим паче, що нас навчали навіть етиці поведінки в самому театрі. Є речі, які я запам’ятала на все життя. Наприклад, я ніколи не пройду по сцені без змінного взуття. Сцена – це вівтар, на який кладуть людські долі. Цінне все – куліси, атмосфера, повітря. На першому курсі працювали над уривками з п’єс. Я грала Варьку у виставі «Парубок з нашого міста» К. Симонова, у дипломній роботі за п’єсою «Дорога квітів» В. Катаєва я створила образ Лаутської, а у виставі «Оргія» Лесі Українки була однією з вакханок. Ну і, звичайно, ще студентами, ми виходили в масовках репертуарних вистав. Це дуже цікавий період мого життя. Ніколи не забуду, як ми проводили вечори-читання із Марією Корнійчук, яка викладала в нас сценічну мову. Неможливо  забути таку людину як Поліна Нятко. Прекрасні були педагоги, адже те, що вони заклали в нас, залишилося на все життя.

 

У Вінницький театр Ви прийшли одразу після студії при театрі?

Так. З Віталієм Селезньовим ми були знайомі  з Будинку піонерів, де він вів театральний гурток.  По приїзду з Києва звернулася до нього з бажанням працювати в театрі імені М. Садовського. Мене прослухали і взяли на роботу. Спершу виходила в масових сцен, пізніше мені почали довіряти ролі в казках. Але життя різко змінилося, коли до театру приїхав Володимир Оглоблін. Саме він запропонував мені першу велику роль Зойки у виставі «Сімейний детектив» Л. Синельникова. Саме на цьому етапі я зрозуміла, що таке акторська праця, коли тобі довіряють, наповнюють впевненістю. Спершу  нічого не виходило. Але зрештою наполегливо працюючи у мене ніби відкрився новий «клапан», і весь потік інформації та енергії, який я накопичувала в процесі репетицій, почав реалізовуватися. Основні значимі ролі я зіграла у виставах  Віталія Селезньова (Донна Анна в «Камінному господарі» Лесі Українки, «Маруся Чурай» Л. Костенко та ін.). Один з улюблених моїх спектаклів на малій сцені – вистава режисера В. Шалиги «Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейредо, де я зіграла Алкмену.

 Найбільш вагомою своєю роллю вважаю Маруся Чурай. Одного разу до  нас приїхав на роботу режисер Валерій Більченко, який поставив виставу «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького. У Кіровограді на Всеукраїнському театральному фестивалі класичної п’єси  ми отримали першу премію (1988 р.). Через кілька років відбулася прем’єра другої вистави про Маруся Чурай за поетичним твором Ліни Костенко. Вийшло наче перша і друга серії однієї історії.

Чому Ви почали  займатися режисурою?

Найперше, через нездійснені акторські мрії. Те, що не втілила як актриса, створюю тепер як режисер. Так трапилося з «Лісовою піснею», адже свого часу дуже мріяла зіграти Мавку. Тому мною оволоділо бажання висловитися, поділитися своїми поглядами, своїм баченням твору Лесі Українки. Першою моєю виставою була «Друга смерть Жанни д`Арк» С. Цанєва. Це мій перший режисерський досвід, в якому я намагалася іти від форми до змісту. Я дуже люблю, коли у виставі є цікавий пластичний малюнок, багато музичного наповнення. Через ностальгію за сценою дозволяю собі щось зіграти у власних виставах. Здебільшого, коли вже відбудеться кілька показів, спектакль народився на світ як дитина, навчився ходити, говорити і став дорослим, тоді я поступово можу долучитися до нього як актриса.  А от коли працюю з іншим режисером, власний досвід відходить на другий  план – тут я просто актриса.

Що для вас важливо в акторові?

Віра в те, що ти робиш, віра в режисера, вміння підкорятися волі режисера. Це не означає, що актор має все досконально виконувати. Ми ж робимо одну цілісну справу, в якій режисер творить виставу, а актор втілює ідею. Я є  прихильником акторської універсальності та не визнаю поділу на амплуа. Театр повинен бути живим. Ціную в акторові темперамент, харизму та енергетичну наповненість.

У чому, на Вашу думку, проблеми сучасного театру?   

Проблема в тому, що акторство відступає на другий план. Головне місце посідає форма, певне режисерське бачення. Тому режисерський театр сьогодні переважає. І виявляється, що з театру відходить актор як вирішальне  у виставі. Я починаю це помічати в роботі. Відбувається невілювання професії. Здається, Олег Янковський колись казав, що – це суто режисерське мистецтво, а театр – це в першу чергу – актор. Але останнім часом актор звикає бути в затінку режисера. Зникає імпровізація, фантазія, актори перестають думати. За них усе робить постановник.

Яким виставам надає перевагу вінницька публіка?

 Найважливіше те, що театр відвідує молодь. Я не зовсім відчуваю смаки сучасної публіки, але точно можу сказати, що вона поділяється на  тих, які ходять на прем’єри, і тих, які йдуть подивитися на певних акторів. Останні, до речі, можуть відвідувати одну й ту саму виставу десятки разів. Є ті, які люблять певний спектакль. Ходять і на режисерів. Найбільше вінницький глядач  любить музичні вистави та мелодрами. Телевізійні серіали навчають примітивному сприйняттю, потім глядач і театр хоче бачити «серіалом». Але ж театр – це зовсім інший рівень спілкування.

 Раніше я сприймала театр через форму, а тепер розумію, що театр – це, передусім, АКТОР. Тому сподіваюся, що наступна моя прем’єра буде чисто акторською. Вважаю, що режисер має розчинитися в акторові. Коли ми познайомилися з Тетяною Іващенко, вона запропонували мені почитати її п’єси. І от одна з них – «Замовляю любов» – справила на мене  сильне враження. П’єса не проста, інтрига тримається до останнього. Камерна сцена додає інтимної атмосфери. Тож запрошую усіх бажаючих до нашого театру на прем’єру, нудьгувати не доведеться – буде цікаво!