Гоголь-моголь, або існування між туалетом та кухнею.

 

Нова вистава «Гоголь-моголь з двох яєць», яку 23 лютого цього року представив Молодий театр, повертає нас до сучасних проблем через радянські комуналки. Адже п’єса «Самогубець» Миколи Ердмана досі актуальна своїми внутрішніми смислами. Життя маленької людини, яка у всьому звинувачує владу, а сама перебуває у повній бездіяльності – це так сучасно.

Слід нагадати, що у Молодому театрі триває програма розвитку молодих режисерів.  Після експериментальних гулянь по всьому театру у постановці Андрія Мая «Кома» Фолькера Шмідта і Георга Штаудахера та камерних «Очей блакитного собаки» за Г. Г. Маркесом режисера Антона Романова, вистава Олександри Меркулової (випускниці КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, 2012) оселилася на великій сцені.

Створений художником Ларисою Черновою сценічний простір досить статичний – величезна комуналка, що зараз, на жаль, продовжує існувати у трохи зміненому вигляді – люди так само змушені тіснитися по декілька сімей на квартиру, а надодаток іноді ця квартира орендована.

Усі розмови лише про їжу та про туалет, який присутній на сцені. До туалету збирається величезна черга. В туалеті лежать книжки, той самий нещасний Маркс, котрий так не сподобався головному героєві. Іноді в туалеті зникають люди, ніби розчинившись у повітрі, іноді з`являються хтозна-звідки, як Машенька (Вікторія Авдєєнко) із трубою.  Символічно виглядає розмова про інтелігенцію на тлі спуску води в туалеті як свідчення сьогоднішнього рівня цього прошарку, так званої псевдоінтелегенції. А розмови про владу, яка має «протягнути ноги» просто викликають шквал емоцій та оплесків у глядачевій залі. На сцені все компактно – ванна посеред кімнати прикривається дошкою і одразу стає ліжком, скатертина змінює її на стіл. Під ванною зберігаються речі – от і шафа. Маленький простір не проблема, головне правильно використати кожен квадратний метр. Двері ведуть до сусідів, до такої самої кімнати.

Головний  герой Подсєкальніков Семен Семенович, або просто Сенька (Ігор Портянко) зовсім не дурний, і книжки читає, і питаннями філософськими задається. Одначе він бездіяльний, не здатний виявити чоловічі якості: заробити грошей, забезпечити дружину, завести та виростити дітей, збудувати дім відсутні. Вистава констатує змінення сімейних орієнтирів, адже зараз актуально, що сім`ю годує жінка. Іноді монологи Подсєкальнікова просто дратують своєю розтягненістю та монотонністю, та саме в цьому іронія: у невизначенності. Чоловік-хробак, не здатний прийняти жодного рішення, навіть з гідністю піти із життя. Вигадані передсмертні записки – лише вистава та блеф. Також символічно, що прем’єра відбулася 23 лютого – на День Захисника Вітчизни. Це застереження для чоловіків, які не мають права перетворюватися на жалюгідних утриманців.  

з. а. України Тетяна Стебловська у ролі Серафими Іллівни.

 

Інша річ - його дружина Марія Лук`янівна (Вікторія Авдєєнко). Ця жінка повністю може обійтися без такого чоловіка, адже здатна сама себе прогодувати та одягнути. Але ж як це без чоловіка? Її надмірна опіка та турбота, потурання у всьому породили такого бездіяльного чоловіка. Можливо, жінка теж винна, можливо, варто дозволити чоловікові більше турбуватися сім`єю, можливо, не перебирати на себе всі обов’язки? Вона любить його, як дитину, і піклується про нього, як про дитини, а можливо, потрібно відноситися до нього, як до чоловіка.

Та й інші персонажі сповнені радянського кітчу та нещирості як зовнішнього, так і внутрішнього життя. Наприклад,  Маргарита Іванівна (Ганна Розстальна) серед ночі вистрибує із кімнати Калабушкіна (Борис Георгієвський), вбрана в червоно-чорний костюм для сексуальних ігор, а вже зранку постає в скромному одязі із червоною хусткою комсомолки на голові та нагадує сувору робітницю із відомого плакату «Не болтай!». Або прозорі натяки на гомосексуалізм Егорушки (Роман Равицький) та того ж таки спраглого до розваг Калабушкіна (Борис Георгієвський), які усамітнюються у туалеті.

Пластичні етюди (вирішені Сергієм Швидким) відкривають завісу внутрішньої пошлості кожного з жителів сучасних «комуналок». Людей з мізерним власним простором, яким тільки й лишається гнити у бездіяльності і скаржитися на владу. Такий іронічний образ сьогоднішнього соціального дна. Смішно? Так. Але за сміхом стоїть дещо більше – жахливість мерзенного існування.

Бажання їсти – отой нещасний гоголь-моголь з двох яєць - перемагає бажання вмерти. Жити не так страшно, як застрелитися. Це ж така відповідальність. А відповідальність це так серйозно. А серйозність не характерна сьогоднішньому героєві Подсєкальнікову...

Подсєкальніков - Ігор Портянко та Машенька - Вікторія Авдєєнко.

 

 

Стаття надрукована у журналі "Театральна Пектораль",  №4, квітень, 2013.

Електронна версія: http://store.obreey.com/ukr/periodicals/211/2013/4