Трієнале сценографії імені  Даниїла Лідера.

У Міжнародному театральному просторі виставки художників-сценографів відбуваються не так часто, як хотілося б. Свою історію та популярність має хіба що «Празька Квадрієнале» (започаткована 1967 року), в якій неодноразово брали участь українські митці. В Росії, наприклад, щорічний підсумок сценографічних новацій підбивають «Сезони», але тут зазвичай представлені лише московські художники.

Якщо перемкнутися на власний досвід, то тішить, що в «нашому домі не все так погано». Останнім часом процес експонування сценографії пожвавішав, а відправною точкою слугують  «Підсумки сезону» у Галереї Олени Замостян при Театральному Центрі Києво-Могилянської академії. Додам, що також відбуваються виставки молодих сценографів, остання, під назвою «Сценографія. Подих вітру» тривала у листопаді 2012 року.

Три роки поспіль у Національному музеї російського мистецтва проводилася широкоформатна виставка «Сценографія», на якій було представлено роботи кількох поколінь сценографів, зокрема – Даниїла Лідера, Давида Боровського, Євгена Лисика, Федора Нірода та нинішніх провідних митців Михайла Френкеля та Мирона Кипріяна. це уможливило проаналізувати надбання української сценографії за півстоліття.

Експозиція  2012 року «Театр без театру» (ідеї, задуми, мрії українських сценографів), присвячена Даниїлу Лідеру, була ще однією спробою започаткувати щорічні покази сценографії за ініціативи Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України. Але це перелік того, що минуло.

Зовсім недавно, впродовж березня, відвідувачі Національного музею російського мистецтва ознайомилися із здобутком українських художників за останні три роки на «Триєнале імені Даниїла Лідера», організованої театрознавцем Кірою Пітоєвою-Лідер та художником Володимиром Карашевським. Мета « Трієнале»  - відображення тенденції українського простору в контексті світової сценографії на прикладі здійснених вистав. Презентовано роботи і корифеїв театральної справи, і сучасних художників.

Те, що виставка присвячена Данилу Лідеру є дуже важливим вшануванням пам’яті художника, який зробив величезний вклад у сценографію. Він залишив свої роботи як досвід для майбутнього покоління і сформував школу сценографів, які розвивають і продовжують традиції української сценографії. Символічно, що 2013 рік став точкою відліку цієї виставки, адже 95-річчя від дня народження Лідера святкуватимуть саме цього року. Також відзначатимуть 100 років картині «Чорний квадрат» К. Малевича, улюбленого твору Лідера.

Першу залу музею відведено роботам Д. Лідера, котрого по праву вважають засновником національної школи сценографії. (Цьогоріч Майстру виповнилося б 95).

Первинність його робіт зазначала своєрідний початок. Відомо, що українська сценографія зародилася ще у 20-х роках минулого століття, але була фізично знищена. А сьогоднішній досвід виник саме із робіт Д. Лідера.

 «Міжнародне визнання – розповіла Кіра Пітоєва, - Лідер здобув після вистави «Ярослав Мудрий», втіленої у 1971 році на франківській сцені. На жаль, збереглася лише частина величезної фрески на тему Софії Київської, яку він писав власноруч, тому вона стала центром експозиції. Майже вся зала оформлена металічними конструкціями-макетами. І лише на одній сліпучо- білій стіні розташовано малюнки та полотна  до вистав «Король Лір» (театр ім. І. Франка, 1979), «Три сестри» (не здійснено, 1980, театр ім. І. Франко), «Чайка» (Челябинський театр, 1980).

Залізна відьма, персонаж оформленої ним вистави «Макбет» у Хмельницького театру тоді імені Г. Петровського, а нині імені М. Старицького, тримає у руках тацю, на який пропонується залишити візитівки, щоб Даниїл Лідер особисто «познайомився» із учасниками та відвідувачами. Представлені також його ескізи художнього оформлення Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка: «Людина з Ламанчі» Д. Вассермана і Дж. Деріона (1973), «Здраствуй, Прип’ять» О. Левади (1984), «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта (1984), а також ескізи до нездійсненної постановки у Московському театрі на Таганці «Буремний полустанок» Ч. Айтматова.

Портрет митця у профіль, виконаний художницею Тетяною Славінською  та серія малюнків Д. Лідера створювали уявну присутність сценографа в колі своїх учнів, друзів, поруч з роботами.

У рамках цієї події відбулася зустріч із російським гостем, сценографом Юрієм Хариковим, автором численних постановок у провідних театрах, володарем кількох нагород «Золота маска» («Мамаша Кураж» Б. Брехта у самарському театрі «СамАрт», реж. – А. Шапіро) та золотої медалі «Празької Квадрієнале». Хариков працював із Б. Юханановим, М. Захаровим, А. Шапіро та ін. До України він привіз макет до опери «Садко» Н. Римського-Корсакова (Театр опери та балету, м. Саратов, Росія, режисер - В. Мілков, 2011) та макет до вистави «Капітанська донька» А. Чехова (ТЮГ, м. Саратов, Росія, 2011). Ці роботи «об’єднує єдиний простір зими». Художник  провів майстер-клас та поділився досвідом. 

Загалом на «Трієнале» зібрано роботи близько сорока митців театру. Різні покоління художників – від найстарших до студентів, презентовано усі театральні жанри – від оперного мистецтва до музичного-драматичного театру, та навіть модерн-балету.

Плакат до цієї концептуальної виставки виконав сценограф Святослав Коштелянчук. Незвичної форми великий олівець, що лежить прямо на дерев’яній поверхні сцени, малює ескіз, з нього народжується макет, а за ним уже різні варіанти простору, який виникає у виставі. Це візуальне зображення процесу роботи сценографа над постановкою.

Окреме місце у виставковому просторі займають роботи Михайла Френкеля. Це теж  вже частина історії української сценографії. Зараз митець мешкає в Америці, але продовжує співпрацювати з Київським ТЮГом. Експонувалося два макети до останніх прем'єр цього театру «Сон літньої ночі» В. Шекспіра (2012) та «Вишневий сад» А. Чехова (2012, режисер обох вистав – В. Гирич).

Якщо перший можна вважати продовженням знайденої теми у тюгівській «Лісовій пісні» Лесі Українки, то другий виглядає досить самобутньо. Барвистий квітучий сад зображений на пошматованому заднику. А трав’яна підлога застелена різними килимами і вказує на знищення старого режиму новим – і це аксіома.

Більша частина представлених робіт створена учнями Д. Лідера. Головний художник Молодого театру та Національного театрального центру імені Леся Курбаса, співорганізатор події Володимир Карашевський, показав свої недавні роботи. У фотографіях зафіксовано сценічний простір вистави «Божа сльоза» за М. Косміним, що короткий час ішла на сцені театру імені І. Франка (режисер – В. Козьменко-Делінде, 2010 р.). Улюблений сценографом дерев`яний простір створював ілюзії і на український побут, і на філософський безмежний духовний світ. У такий спосіб представлені фотографії до виставою «Любовні листи до Сталіна» за Х. Майоргою (режисер – С. Мойсеєв, Молодий театр, 2012 р.). А в Каталозі виставки також представлені фотографії ескізів та макету до нереалізованої у Молодому театрі вистави «Біси» за Ф. Достоєвським, яку планував утілити режисер С. Мойсеєв. Дійство повинно було розгортатися прямо над партером глядачевої зали, а відео проекції створювали б ілюзію моря, про яке йшлося в пролозі твору Ф. Достоєвського.

Олексій Гавриш незмінний сценограф навчального театру Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого,  презентував макет до вистави «Панночка» Н. Садур (2012 р.). Витончена лаконічність, чорний задник і дві люстри зі свічками, що умовно кажучи, несуть світло в похмурий світ. Обрамлені білим колом посеред чорної підлоги дерев’яні ясла, що водночас схожі на домовину. Смерть наближається від самого народження, вічний руху життя від колиски до домовини – такий узагальнений образ сценічного оформлення.

Ще одна цікава робота пов’язна із учбовим театром КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого – це ескізи сценографії Ігоря Білецького до вистави «Тіль Уленшпігель» Г. Горіна (режисер - А. Кирилов, 2013). Сценогаф також представив роботу «Скрині моєї душі», або «Моя Червона книга – види, що зникають» (2002 – 2009) – химерна тваринка, що нагадувала собою чи то носорога, чи то слона, можливо, бегемота, але насправді була декоративною скриньою. Важлива тема фауни, що дійсно зникає і губить свій скарб. Прем’єра вистави «Соло для годинника з передзвоном» О. Заградніка у театрі ім. І. Франка відбулася 2006 року (режисер – О. Білозуб). Ескізи костюмів та декорацій Андрій Александрович-Дочевський, головний сценограф Національного академічного драматичного театру імені І. Франка, писав ще 1980 році. Але сьогодні цю виставу можна переглянути і зрозуміти що вирішення і досі актуальне.

Наталія Рудюк, художника-постановника Національного академічного драматичного театру імені І. Франка, представила ескізи костюмів до вистави «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло, що втілена режисером С. Маслобойщиком наприкінці минулого року в Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Модерні строї з історичними елементами вирізняють характер кожного персонажа в суцільній канві вистави.

Художник-сценограф Ігор Несміянов, котрий створив у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра свої знакові вистави, тривалий час займався лише живописом. Нарешті засвідчив, що знову повертається до театру, створюючи макет до вистави «Чиновник та жінка» А. Ніколаї, що має відбутися в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки цього сезону. Ця лаконічна робота для Нової сцени театру – черговий етап у творчості сценографа. Сучасний офісний робочий стіл із чорного дерева несподівано трансформується. Усе життя героїв заховане в документах та папках, що збережені в столі. Отже, маємо багатозначний предмет, від якого розмотується клубок сюжету.

Головний художник Національної опери імені Тараса Шевченка Марії Левитської запропонувала ознайомитись з ескізами до майбутньої постановки опери «Цар Султан» М. Римського-Корсакова (2013 р.). Святослав Коштелянчук, окрім плакату виставки, репрезентував також живописні картини на театральні теми: «Сто років самотності» за Г. Г. Маркесом (2000), «Шах» за В. Набоковим (1990-2013), «Машенька» за В. Набоковим (2009), «Тисяча і одна» (1993).

Головний художник Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра Олег Луньов принагідно займається ще й професійним живописом. Він малює портрети своїх колег, а наразі запропонував добірку – актори в ролях з вистави «Найвище благо на світі» за І. Тургенєвим (режисер – А. Білоус, 2011 р.). Чотири квадратні аркуші білого та жовтого паперу розташовані в шаховому порядку так, що нагадують відповідну розкадровку мізансцен.

Вакарчук Олексій, художник-постановник Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, репрезентував макет до вистави «Фредерік, або бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта (режисер – Ю. Кочевенко, театр імені І. Франка, 2011). Сценографія створює ілюзію сцени на сцені – справжні куліси театру відкриваються, але по об’єму обертального кола глядач бачить ще одні куліси – сцену акторів театру Леметра. Ширмочки, сходи зі сцени також водночас обігрують закулісся театру. Іноді замість задника відкривається картинка партеру, що створює трьохвимірне сприйняття даної сценографії.

Андрій Злобін, сценограф старшого покоління, але вихованець львівської школи (закінчив Львівську академію декоративного та прикладного мистецтва, майстерню монументального живопису Є. Лисика). Спеціалізується в більшості на оформлені оперних та балетних вистав, в більшості на виставах театру «Київ модерн – балету». На цій виставці представив ескізи до балетів «Лускунчик» (Театр опери та балету, м. Кіль, Німеччина, 2007) «Геревень» (режисер – Р. Поклітару, «Київ модерн – балет», 2012). Трохи молодша за нього сценограф Анна Іпатьєва (випускниця НАОМА, 1995 року, майстерня професора – М. Стороженко) доповнює цей матеріал ескізами до костюмів балету «Геревень» (2012).

Вагому частину експозиції займають роботи молодих прогресивних сценографів. Олег Татаринов плідно працює на сцені Київського ТЮГу. На виставці представлені його останні роботи – костюм Привида та макет до вистави «Привид замку Кентервіль» за О. Уальдом (режисер – А. Артименьєв, 2012, ТЮГ), макет «Над прірвою» Дж. Селінджера (режисер – М. Михайличенко, 2013, КТЮГ). На чорному фоні з тканини зображені великі кола у вигляді вух, очей, з яких виринають герої, а над сценою звисає світ побутових речей – все, що оточує людину та існує над прірвою. Це немов людська голова зсередини. Також представлений ескіз до вистави «Не хочу бути собакою» С. Бєлова, С. Куваєва на Малій сцені театру (режисер – О. Сенчук, 2012).

Юлія Заулична – сценограф, яка реалізується у Молодому театрі (випускниця НАОМА, 2010, майстерня – А. Кириченка). Макет з останньої її камерної роботи «Очі блакитного собаки» К. Малініна (за оповіданням Г. Г. Маркеса, 2012). Разом із молодим режисером Антоном Романовим вона створює світ, що з’єднаний тоненькими золотистими гірляндами, які переміщають у просторі герої. Коливання гірлянд від будь-якого дотику чи руху вказує на хрупкість життя, тим паче життя уві сні, де загубилися герої. Це аналогія на життєвий ліс, де важко віднайти потрібну людину, і так легко загубити.

Макет до вистави «Райськеє діло» І. Малковича (режисер – А. Приходько, 2012) презентував Богдан Поліщук (випускник НАОМА, 2010). Сцена театру імені І. Франка нагадує вертепну скриньку, де розгортаються історії з життя українців. Його ескізи костюмів до вистави «Лісова пісня» Лесі Українки (режисер – А. Приходько, 2012, Львівський театр ім. Леся Курбаса) демонструють вишуканий сплав історії костюму із сучасними реаліями, що підкреслює головну думку режисури Андрія Приходька. Також Богдан репрезентував сторінки із буклету до 25-річчя Львівського театру імені Леся Курбаса та плакат до моновистави Роксолани Лудин «Електра. Мухи» за Ж.-П. Сартром у центрі «Пасіка». Стильний плакат дуже чітко відображає протиріччя маленької людини і великого соціуму, зображеного через зім’яті газети і людину – ляльку, що стрімко падає вниз. Федір Александрович (випускник НАОМА, 2007) виніс на показ ескізи до вистави «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським (Національний академічний драматичний театр імені І. Франка, 2012).

Представлені також роботи студентів Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури (керівник курсу – А. Александрович-Дочевський).

Ескізи сценографії та макет Олесі Головач до вистави «Століття Якова» за романом В. Лиса (режисер – В. Терещенко, 2011). Водночас робота нагадує про українські традиції вишивки, про рушники, і в той самий час схожа на заплямовані кров’ю бинти, що вказує на біль. Ескізи сценографа Володимира Бевза до вистави «Чоботярі» С. І. Віткевича (Віткаци) розкривають дволике існування світу. Перший план сцени нічим не захаращений, але другий план крізь щілину у заднику пропускає сюди образи натовпу, величезна нога розчавлює маленьку людинку, або величезне око спостерігає за світом, або бачимо повітряну атаку літаків. Марія Кузнєцова презентувала макет до вистави «Забутий джаз» Т. Вільямса (театр імені І. Франка, 2013). Сцену переплітають білі нитки, в деяких місцях вони створюють цілі мумії. Ніби частини спогадів героїв залишається фізично присутніми.

Підсумовуючи враження від побачених експонатів, варто зауважити, що багато зусиль організаторів та учасників спрямовано не просто на подальшу виставкову діяльність сценографів, а на збереження чіткої періодичності та концептуальності таких масштабних заходів. Кожному художнику важливо відчути та оцінити свою творчість у загальному контексті, окрім того, це спонукає до безперервної діяльності, незалежно від пропозицій режисерів чи театру.

 

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концертний Київ" № 4, квітень, 2013.

текст курсивом не вийшов друком.

 

Гоголь-моголь, або існування між туалетом та кухнею.

 

Нова вистава «Гоголь-моголь з двох яєць», яку 23 лютого цього року представив Молодий театр, повертає нас до сучасних проблем через радянські комуналки. Адже п’єса «Самогубець» Миколи Ердмана досі актуальна своїми внутрішніми смислами. Життя маленької людини, яка у всьому звинувачує владу, а сама перебуває у повній бездіяльності – це так сучасно.

Слід нагадати, що у Молодому театрі триває програма розвитку молодих режисерів.  Після експериментальних гулянь по всьому театру у постановці Андрія Мая «Кома» Фолькера Шмідта і Георга Штаудахера та камерних «Очей блакитного собаки» за Г. Г. Маркесом режисера Антона Романова, вистава Олександри Меркулової (випускниці КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, 2012) оселилася на великій сцені.

Створений художником Ларисою Черновою сценічний простір досить статичний – величезна комуналка, що зараз, на жаль, продовжує існувати у трохи зміненому вигляді – люди так само змушені тіснитися по декілька сімей на квартиру, а надодаток іноді ця квартира орендована.

Усі розмови лише про їжу та про туалет, який присутній на сцені. До туалету збирається величезна черга. В туалеті лежать книжки, той самий нещасний Маркс, котрий так не сподобався головному героєві. Іноді в туалеті зникають люди, ніби розчинившись у повітрі, іноді з`являються хтозна-звідки, як Машенька (Вікторія Авдєєнко) із трубою.  Символічно виглядає розмова про інтелігенцію на тлі спуску води в туалеті як свідчення сьогоднішнього рівня цього прошарку, так званої псевдоінтелегенції. А розмови про владу, яка має «протягнути ноги» просто викликають шквал емоцій та оплесків у глядачевій залі. На сцені все компактно – ванна посеред кімнати прикривається дошкою і одразу стає ліжком, скатертина змінює її на стіл. Під ванною зберігаються речі – от і шафа. Маленький простір не проблема, головне правильно використати кожен квадратний метр. Двері ведуть до сусідів, до такої самої кімнати.

Головний  герой Подсєкальніков Семен Семенович, або просто Сенька (Ігор Портянко) зовсім не дурний, і книжки читає, і питаннями філософськими задається. Одначе він бездіяльний, не здатний виявити чоловічі якості: заробити грошей, забезпечити дружину, завести та виростити дітей, збудувати дім відсутні. Вистава констатує змінення сімейних орієнтирів, адже зараз актуально, що сім`ю годує жінка. Іноді монологи Подсєкальнікова просто дратують своєю розтягненістю та монотонністю, та саме в цьому іронія: у невизначенності. Чоловік-хробак, не здатний прийняти жодного рішення, навіть з гідністю піти із життя. Вигадані передсмертні записки – лише вистава та блеф. Також символічно, що прем’єра відбулася 23 лютого – на День Захисника Вітчизни. Це застереження для чоловіків, які не мають права перетворюватися на жалюгідних утриманців.  

з. а. України Тетяна Стебловська у ролі Серафими Іллівни.

 

Інша річ - його дружина Марія Лук`янівна (Вікторія Авдєєнко). Ця жінка повністю може обійтися без такого чоловіка, адже здатна сама себе прогодувати та одягнути. Але ж як це без чоловіка? Її надмірна опіка та турбота, потурання у всьому породили такого бездіяльного чоловіка. Можливо, жінка теж винна, можливо, варто дозволити чоловікові більше турбуватися сім`єю, можливо, не перебирати на себе всі обов’язки? Вона любить його, як дитину, і піклується про нього, як про дитини, а можливо, потрібно відноситися до нього, як до чоловіка.

Та й інші персонажі сповнені радянського кітчу та нещирості як зовнішнього, так і внутрішнього життя. Наприклад,  Маргарита Іванівна (Ганна Розстальна) серед ночі вистрибує із кімнати Калабушкіна (Борис Георгієвський), вбрана в червоно-чорний костюм для сексуальних ігор, а вже зранку постає в скромному одязі із червоною хусткою комсомолки на голові та нагадує сувору робітницю із відомого плакату «Не болтай!». Або прозорі натяки на гомосексуалізм Егорушки (Роман Равицький) та того ж таки спраглого до розваг Калабушкіна (Борис Георгієвський), які усамітнюються у туалеті.

Пластичні етюди (вирішені Сергієм Швидким) відкривають завісу внутрішньої пошлості кожного з жителів сучасних «комуналок». Людей з мізерним власним простором, яким тільки й лишається гнити у бездіяльності і скаржитися на владу. Такий іронічний образ сьогоднішнього соціального дна. Смішно? Так. Але за сміхом стоїть дещо більше – жахливість мерзенного існування.

Бажання їсти – отой нещасний гоголь-моголь з двох яєць - перемагає бажання вмерти. Жити не так страшно, як застрелитися. Це ж така відповідальність. А відповідальність це так серйозно. А серйозність не характерна сьогоднішньому героєві Подсєкальнікову...

Подсєкальніков - Ігор Портянко та Машенька - Вікторія Авдєєнко.

 

 

Стаття надрукована у журналі "Театральна Пектораль",  №4, квітень, 2013.

Електронна версія: http://store.obreey.com/ukr/periodicals/211/2013/4

 

"Головне - бачити ціль, і сміливо йти до неї".

 

Штрихи до портрету.

 

Лялька Аста - одна із перших ролей Т. Славінської у Він.театрі.

 

Таїсія Славінська - заслужена артистка України та режисер Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського. Її посмішка на яскравій фотографії зустрічає у фойє театру і вражає своєю щирістю та відкритістю. Адже і театр, що створює ця сильна і мужня жінка, саме такий – відкритий  та сміливий. Актриса вважає, що потреба у театрі в неї виникла від першої хвилини існування, з першим криком вона сповістила всіх, що хоче бути актрисою. Тоді все і почалося.

Потреба до театру привела її у колишній Вінницький будинок піонерів, де викладав Селезньов Віталій Євдакимович. Опісля були спроби вступити у Київський державний інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого). Утім невдача - провалені іспити - не зламала її бажання, а навпаки, загартувала. І вона опинилася у студії при Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Потрапити в осередок театру, де тоді працювали такі класики як Наталя Ужвій, Нонна Копержинська, Юрій Ткаченко, Михайло Задніпровський – це справді мрія. А тим більше, що викладали Поліна Нятко та Марія Корнійчук. Саме тут Таїсія Славінська навчилася сприймати театр як святе місце. Наприклад, вона і досі ніколи не пройде по сцені без потреби, бо це можна робити тільки під час вистави, коли твориться диво. У студії актриса зіграла роль Варі в уривкові з  п’єси «Юнак із нашого міста» К. Сімонова; Лаутскую у п’єсі «Дорога квітів» В. Катаєва. У виставі «Оргія» за Лесею Українкою вона була однією з вакханок, але вважає це найкращою своєю роллю, тому що вперше грала на великій сцені своєї «альма матер» - на сцені театру імені Івана Франка.

Після закінчення студії (у 1981 році) актриса повернулася у рідне місто, де пройшла прослуховування в театрі імені Миколи Садовського. Звичайно, перші роки у такому великому театрі доводилося грати силу силенну масових сцен, потім були ролі в казках. Але життя актриси змінилося, коли до театру приїхав на постановку Володимир Оглоблін. Він роздивився в цій молодій актрисі дещо більше і запропонував їй велику роль Зойки у виставі «Сімейний детектив» Л. Синельникова. Зараз, згадуючи момент отримання такого великого за об’ємом тексту, Славінська посміхається, адже тоді вона подумала, що режисер дає їй прочитати всю п’єсу. Завдяки цій роботі Таїсія по-справжньому зрозуміла важкість акторської професії. Вистава мала успіх і започаткувала серію героїнь Славінської. Після цієї постановки вона почала грати серйозні ролі, більшість з яких у виставах Віталія Селезньова – художнього керівника театру. Одна з найвідоміших ролей - Донна Анна в «Камінному господарі» Лесі Українки. Улюблений спектакль актриси  на малій сцені – вистава режисера Валерія Шалиги «Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейреду, де вона грала Алкмену. Вистава витримала сто сорок чотири покази упродовж десяти років.

 

Донна Анна у виставі "Камінний господар"

 

Алкмена у виставі "Дім, в якому переночував Бог"

 

Найголовнішою своєю знаковою акторською роботою вважає роль Марусі Чурай, яку втілила в театрі у двох різних виставах. Спершу у виставі Валерія Більченка, який поставив «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького (1988). Ця вистава, до речі, на фестивалі української класики у Кіровограді виграла першу премію. А пізніше зіграла роль Марусі за твором Ліни Костенко «Маруся Чурай» у режисера Віталія Селезньова (2000). Остання вистава і досі є у репертуарі театру, але головну роль грає інша актриса – Любов Остапчук.

Маруся Чурай.

У 2000 році актриса закінчила режисерський факультет Київського національного університету культури та  мистецтв, де керівником курсу був Ігор Сілаєв, а у 2006 році – магістратуру в Національному університеті театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого у Олега Ліпцина. Тому зараз вона більше займається режисерською діяльністю, аніж акторською. В її доробку вже чотирнадцять вистав. Причину зміни (точніше розширення) професії, Славінська пояснює, по-перше, бажанням втілити нездійснені акторські мрії хоча б режисерськими роботами, а по-друге, просто висловити своє бачення театру.

Її перша режисерська робота у Вінницькому театрі - вистава «Друга смерть Жанни Д`Арк» С. Цанєва (2000). Це був творчий експеримент, де трупа театру відкрила свої пластичні можливості і показала себе з іншого боку. Виконавиця головної ролі Оксана Бандура (випускниця Вінницького училища та культури ім. М. Д. Леонтовича) тоді створила одну із перших своїх помітних серйозних ролей. Дуже вправно вимальовувалася головна роль: від стрімкої віддачі людству справжньої Жанни Д’Арк до невпевненої в собі дівчинки-актриси Жаннет. Відвертість у виставі наставала тоді, коли фарс закінчувався і звичайна актриса Жаннет знімала перуку Жанни.  

Після того було реалізовано яскраву гостро сатиричну виставу «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха (2003). Етапною стала постановка «Ассо та Піаф» О. Миколайчука-Низовця (2004) на малій сцені театру. Роль жінки-епохи, жінки-легенди знову грає молода актриса Оксана Бандура.

Режисер не дозволяє порівнювати різні таланти і не намагається переспівати геніальну Піаф. На сцені є лише жінка із своїми турботами, проблемами, пияцтвом, та любов`ю. Любов – ось, що головне для режисера у розумінні величної історичної постаті. Замість задника на малій сцені – великий стенд з фотографіями. Світлини поетапно розповідають про події із життя співачки. В кінці вистави залишається лише пісня великої Піаф та фотографії. Прожектор висвітлює життя людини від початку до кінця.

  Зверненням до російської класики стала дипломна магістерська робота «Дядя Ваня» А. Чехова (2005), у якій Славінська намагалася приміряти Чехова до сьогоднішнього часу, з цілковитою повагою до автора. Метою було створити враження, що з одного боку ми бачимо чеховських персонажів, з другого – своє відображення. Головна тема для Таїсії Славінської звучить так: «Недовтіленість людських мрій та цілей». Позачасові костюми – у жінок: довгі прості сукні переважно теплих відтінків, а в чоловіків – світлі костюми. В’язані аксесуари та скатертини нагадують про павутину, яка оплела героїв, обмежуючи їхні рухи та дії. Декорацію також вирішено в кремових тонах, а на заднику висить картина, що зображує річку та місток через неї. Стоїть дерев`яна сцена, ніби запозичена із іншої п’єси Чехова «Чайки». Чому вона з`являється тут? На ній висить гамак, на якому відпочивають герої вистави. Можливо, це життєва сцена, де всі люди - актори? Можливо, цим Славінська підкреслює плинність та перетікання однієї в одну всіх п’єс Чехова. Вся  вистава «не драма в житті, а драма самого життя». На сцені рояль, на якому професійна піаністка грає музику Баха. На ньому ж займаються коханням, і п`ють горілку вночі. На підлозі насипаний пісок. Астров (Анатолій  Вольский) легко пересипає пісок з руки в руку та мляво мріє про Африку, а в цей час його життя плине так само легко та бездіяльно, як падають піщинки. Вистава розмірена, дія час від часу переривається ідилічними сценами: всім героям добре, вони посміхаються, бавляться, цілуються, танцюють – це  ніби спільні фантазії, безтурботна Аркадія. Та все одно повертається сіра реальність. В останній сцені Соня (Жанна Андрусишина) читає свій знаменитий монолог: «Треба працювати…», а Дядя Ваня (Валерій Прусс) виливає на себе цебро води. Звучить божественна музика, і світло з темного змінюється на тепло-жовте, таке, як у фантазіях. Це підкреслює головну думку вистави: очищення тіла та душі продовжує життя, оновлює сили, і все це залежить тільки від людини. Звучить музика Баха, падає сніг і бігає маленький хлопчик. Діти – ось у чому наше продовження. Все звідкись виходить і кудись зникає, немає нічого вічного, але життя завжди продовжується у відтворенні.

"Дядя Ваня"

 

Вистава «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки (2006) отримала 2008 року диплом у номінації «Режисерський пошук стилю» на І міжнародному театральному фестивалі «Подія» (Київ). Мета п’єси: показати жорстокий світ фашизму 1936 року в образі будинку Альби. Утім, з часу написання п’єси політика зазнала багато змін, тож не дивно, що постановка Славінської не має політичного підтексту. Таїсія Дмитрівна вважає, що в класичному творі можна знайти багато цікавого - речі, які для автора не були першочерговими, але виникли в процесі написання. Для режисера головною є тема нездійсненності мрій і водночас прагнення до своєї мрії попри все.  Вона хоче нагадати про кришталеву чистоту жіночого начала, про втрачені ідеали кохання. Вистава показує, що людина, яка хоча б змогла доторкнутися до своєї мрії, уже прожила не марно. І звучить постріл, який убиває мрію, але лялька в руках Адели (Наталі Шолом) нагадує, що надія не вмирає. Лялька в кінці вистави Славінської – це заклик до діяльності, до боротьби за своє життя. Виставу вирішено у символічному напрямі. Викидаючи окремі епізоди з п’єси, режисер показує їх у пластичних малюнках, у музиці. Простір вистави на малій сцені театру – кімната, в якій білі стіни замінюються білими простирадлами. Настелена дерев`яна підлога скрипить і серед тиші це підкреслює тривожний стан героїнь. До речі, підлога  симетрична, дощечка до дощечки, що увиразнює статику іспанського порядку і порядків цього будинку. Високі практично однакові стільці дочок та трохи вищий стілець Бернарди – уособлення їхнього життєвого куточку. Саме на цих стільцях Понсія (Людмила Мамикіна) шукатиме фото Пепе (до речі, цей персонаж введений у виставу, хореограф Віталій Рибак виконує пластичні етюди). Спинки стільців метафорично є віконними гратами, крізь які дивляться дівчата. У фіналі Адела (Наталя Шолом) підіймається цими стільцями на стіл, де і відбувається символічна сцена повішення. Стільці – дорога до мрії, яка залишилася в петлі.

"Дім Бернарди Альби"

Але найбільшим своїм досягненням режисер вважає виставу «Лісова пісня» Лесі Українки (2008).  Вона брала участь у фестивалях в Черкасах (IV міжнародний фестиваль «Сцена людства» у 2009 році), у Луцьку. Ця вистава стала лауреатом Премії Кабінету Міністрів України Лесі Українки за 2009 рік. Пластичний спектакль дійсно є новаторським у відношення до всіх попередніх вистав, здійснених на великій сцені Вінницького театру. Вистава насичена символічними образами, які виринають із самої суті п’єси, романтизована тонкою красою. Все дійство не просто відбувається, воно дихає. І використана музика етно-хаос гурту «ДахиБрахи» - поєднання етнічних мотивів із сучасним ритмом - ще більше занурює глядача у природній, майже язичницький світ цього твору. Адже, не слід забувати, що ментально українці все ж таки близькі до язичницького сприйняття світу, де природа є Богом. Мавка має два виміри: тілесний (на зміну Любов Остапчук та Наталія Шолом) та духовний: Душа Мавки (Ірина Рибак), що виражається у танці балерини на пуантах. Величні шати сценічного вбрання, русалки, які ніби щойно вийшли з лісу – все це поєднується в єдину симфонію. Лише примхливій Килині (Наталії Білозір) немає місця в цій красі, вона занадто буденна та приземлена для цього життя.

 

"Лісова пісня"

Роль  Мавки – це була творча мрія актриси Славінської, яка втілилася режисером Славінською. Тому творча команда вирішила навіть екранізувати цей твір. Оператор Василь Медяний запропонував створити кінофільм у Вінниці. Проте робота просувається вкрай повільно вже впродовж двох років.

Наступні вистави: «Bon appétit, Гарнір по-французьки» М. Камолетті (2009), яка брала участь у V Регіональному фестивалі комедії «Золоті оплески Буковини – 2010» (м. Чернівці); «Дванадцять місяців» С. Маршака (2009); концертна програма «Життя і музика, й любов… Жартома і всерйоз» (2010);  «Вісім люблячих жінок» Р. Тома (2010), в якій режисер знову створила сильний жіночий ансамбль на малій сцені; «Ніч святого Валентина» О. Марданя (2011), де вдало та органічно поєднується танці, мімічні сцени, відео-проекція, театр тіней; «Осінь у Вероні» А. Крима (2012).

"Вісім люблячих жінок"

"Замовляю любов"

 

"Ніч Святого Валентина"

 

 

 Остання доросла вистава «Замовляю любов» Т.  Іващенко на малій сцені (2012) створила гарну історію про пошук кохання та нещирість почуттів, про втрачені ілюзії та злам власних мрій, про самотність жінки. Темпераментна актриса Любов Остапчук у ролі Віри Миколаївни вражає здатністю миттєво переходити від награності до справжніх почуттів, від болю розлуки до холодності розумового розрахунку. А також Славінська втілила на сцені зимову казку-мюзикл «Попелюшку» Є. Шварца (2012). У наступному театральному сезоні планує взятися за постановку української класики – «У неділю рано зілля копала» за твором Ольги Кобилянської. Та мріє про великого Шекспіра.

Девіз Таїсії Славінської  простий: «Головне - бачити ціль, і сміливо йти до неї». Першорядним у театрі для неї є атмосфера і дисципліна.  Важливо також, щоб у виставі на першому плані залишався актор, а не режисерська форма, оскільки це породжує витіснення актора як великої особистості з театру. Водночас довіра до режисера – це необхідна риса актора. Славінська завжди прагне до створення живого, енергетичного театру. 

  Як актриса вона бере участь у виставах інших режисерів, де геть забуває про свій власний режисерський досвід, віддаючись ідеї вистави. Іноді грає у своїх постановках, але входить у них уже після відіграних прем’єр, відсторонено від матеріалу. Адже існувати одночасно і режисером, і актором в одній виставі надзвичайно важко. Також вона вважає потрібним створити у такому великому місті, як Вінниця, хоча б ще один драматичний театр. Не важливо яку форму матиме цей театр, чи це буде театр юного глядача, чи пластичний театр, головне, щоб тут була творчість. Адже конкуренція вкрай важлива для творчого зростання театру.

Таїсія Славінська

 

Стаття надрукована у журналі "Театральна пектораль" №4, Квітень, 2013.

Електронна версія журналу:http://store.obreey.com/ukr/periodicals/211/2013/4

 

 

Читайте також інтерв'ю із Т. Славінською у газеті "Культура і життя", №45, 9 листопада, 2012 рік.

 

            «Театр – це, передусім, актор».

Таке сценічне кредо Таїсії Славінської – заслуженої артистки України, режисер-постановника Вінницького академічного музично-драматичного театру імені М. Садовського.

На сцені саме цього театру вона втілила свої акторські та режисерські роботи. У минулому сезоні відсвяткувала п’ятдесятиліття і далі продовжує творити мистецтво на «5»! Серед втілених нею постановок: «Друга смерть Жанни д`Арк» С. Цанєва (2000), «Кохання в стилі бароко» Я. Стельмаха (2003), «Ассо та Піаф» О. Миколайчука-Низовця (2004), «Дядя Ваня» А. Чехова (2005), «Дім Бернарди Альби» Ф. Г. Лорки (2006, вистава отримала диплом у номінації «Режисерський пошук стилю» на І міжнародному театральному фестивалі «Подія» у 2008, м. Київ), «Лісова пісня» Лесі Українки (2008, спектакль брав участь у фестивалях в Черкасах (IV міжнародний фестиваль «Сцена людства» у 2009 році, став лауреатом Премії Кабінету Міністрів України Лесі Українки за 2009 рік), «Вісім люблячих жінок» Р. Тома (2010), «Bon appétit, Гарнір по-французьки» М. Камолетті (2009) (вистава брала участь у V Регіональному фестивалі комедії «Золоті оплески Буковини – 2010», м. Чернівці), «Ніч святого Валентина» О. Марданя (2011) та «Осінь у Вероні» А. Крима (2012). В перших числах листопада режисер презентувала прем’єру за п’єсою Тетяни Іващенко «Замовляю любов», а також уже впродовж двох років власними силами створює екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки.

 

З чого все починалося? Чим Вас привабив театр?

Напевно, з першим криком під час свого народження зрозуміла, що хочу бути актрисою. Потім це бажання привело мене до навчання в студії при театрі І. Франко. До цього в моєму житті була драматична студія при Вінницькому Будинку піонерів, різні виступи та студійні вистави. Але, звичайно, два незабутніх роки перебування у театрі ім. І. Франко – це моя альма матер. Пощастило спілкуватися з багатьма великими акторами, які вже, на жаль, залишили цей світ: Наталя Ужвій, Нонна Копержинська, Юрій Ткаченко, Михайло Задніпровський та ін. Важливо, з самого початку коли потрапляєш у стіни театру-дому, відчути його атмосферу із середини. Тим паче, що нас навчали навіть етиці поведінки в самому театрі. Є речі, які я запам’ятала на все життя. Наприклад, я ніколи не пройду по сцені без змінного взуття. Сцена – це вівтар, на який кладуть людські долі. Цінне все – куліси, атмосфера, повітря. На першому курсі працювали над уривками з п’єс. Я грала Варьку у виставі «Парубок з нашого міста» К. Симонова, у дипломній роботі за п’єсою «Дорога квітів» В. Катаєва я створила образ Лаутської, а у виставі «Оргія» Лесі Українки була однією з вакханок. Ну і, звичайно, ще студентами, ми виходили в масовках репертуарних вистав. Це дуже цікавий період мого життя. Ніколи не забуду, як ми проводили вечори-читання із Марією Корнійчук, яка викладала в нас сценічну мову. Неможливо  забути таку людину як Поліна Нятко. Прекрасні були педагоги, адже те, що вони заклали в нас, залишилося на все життя.

 

У Вінницький театр Ви прийшли одразу після студії при театрі?

Так. З Віталієм Селезньовим ми були знайомі  з Будинку піонерів, де він вів театральний гурток.  По приїзду з Києва звернулася до нього з бажанням працювати в театрі імені М. Садовського. Мене прослухали і взяли на роботу. Спершу виходила в масових сцен, пізніше мені почали довіряти ролі в казках. Але життя різко змінилося, коли до театру приїхав Володимир Оглоблін. Саме він запропонував мені першу велику роль Зойки у виставі «Сімейний детектив» Л. Синельникова. Саме на цьому етапі я зрозуміла, що таке акторська праця, коли тобі довіряють, наповнюють впевненістю. Спершу  нічого не виходило. Але зрештою наполегливо працюючи у мене ніби відкрився новий «клапан», і весь потік інформації та енергії, який я накопичувала в процесі репетицій, почав реалізовуватися. Основні значимі ролі я зіграла у виставах  Віталія Селезньова (Донна Анна в «Камінному господарі» Лесі Українки, «Маруся Чурай» Л. Костенко та ін.). Один з улюблених моїх спектаклів на малій сцені – вистава режисера В. Шалиги «Дім, в якому переночував Бог» Г. Фігейредо, де я зіграла Алкмену.

 Найбільш вагомою своєю роллю вважаю Маруся Чурай. Одного разу до  нас приїхав на роботу режисер Валерій Більченко, який поставив виставу «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького. У Кіровограді на Всеукраїнському театральному фестивалі класичної п’єси  ми отримали першу премію (1988 р.). Через кілька років відбулася прем’єра другої вистави про Маруся Чурай за поетичним твором Ліни Костенко. Вийшло наче перша і друга серії однієї історії.

Чому Ви почали  займатися режисурою?

Найперше, через нездійснені акторські мрії. Те, що не втілила як актриса, створюю тепер як режисер. Так трапилося з «Лісовою піснею», адже свого часу дуже мріяла зіграти Мавку. Тому мною оволоділо бажання висловитися, поділитися своїми поглядами, своїм баченням твору Лесі Українки. Першою моєю виставою була «Друга смерть Жанни д`Арк» С. Цанєва. Це мій перший режисерський досвід, в якому я намагалася іти від форми до змісту. Я дуже люблю, коли у виставі є цікавий пластичний малюнок, багато музичного наповнення. Через ностальгію за сценою дозволяю собі щось зіграти у власних виставах. Здебільшого, коли вже відбудеться кілька показів, спектакль народився на світ як дитина, навчився ходити, говорити і став дорослим, тоді я поступово можу долучитися до нього як актриса.  А от коли працюю з іншим режисером, власний досвід відходить на другий  план – тут я просто актриса.

Що для вас важливо в акторові?

Віра в те, що ти робиш, віра в режисера, вміння підкорятися волі режисера. Це не означає, що актор має все досконально виконувати. Ми ж робимо одну цілісну справу, в якій режисер творить виставу, а актор втілює ідею. Я є  прихильником акторської універсальності та не визнаю поділу на амплуа. Театр повинен бути живим. Ціную в акторові темперамент, харизму та енергетичну наповненість.

У чому, на Вашу думку, проблеми сучасного театру?   

Проблема в тому, що акторство відступає на другий план. Головне місце посідає форма, певне режисерське бачення. Тому режисерський театр сьогодні переважає. І виявляється, що з театру відходить актор як вирішальне  у виставі. Я починаю це помічати в роботі. Відбувається невілювання професії. Здається, Олег Янковський колись казав, що – це суто режисерське мистецтво, а театр – це в першу чергу – актор. Але останнім часом актор звикає бути в затінку режисера. Зникає імпровізація, фантазія, актори перестають думати. За них усе робить постановник.

Яким виставам надає перевагу вінницька публіка?

 Найважливіше те, що театр відвідує молодь. Я не зовсім відчуваю смаки сучасної публіки, але точно можу сказати, що вона поділяється на  тих, які ходять на прем’єри, і тих, які йдуть подивитися на певних акторів. Останні, до речі, можуть відвідувати одну й ту саму виставу десятки разів. Є ті, які люблять певний спектакль. Ходять і на режисерів. Найбільше вінницький глядач  любить музичні вистави та мелодрами. Телевізійні серіали навчають примітивному сприйняттю, потім глядач і театр хоче бачити «серіалом». Але ж театр – це зовсім інший рівень спілкування.

 Раніше я сприймала театр через форму, а тепер розумію, що театр – це, передусім, АКТОР. Тому сподіваюся, що наступна моя прем’єра буде чисто акторською. Вважаю, що режисер має розчинитися в акторові. Коли ми познайомилися з Тетяною Іващенко, вона запропонували мені почитати її п’єси. І от одна з них – «Замовляю любов» – справила на мене  сильне враження. П’єса не проста, інтрига тримається до останнього. Камерна сцена додає інтимної атмосфери. Тож запрошую усіх бажаючих до нашого театру на прем’єру, нудьгувати не доведеться – буде цікаво!

 

Подружні реалії.

 

Вільям Шекспір – шанувальник жінок і знавець їхніх душ, писав: «Сердита жінка – мутне джерело, для ока непривабливе, не чисте. Із нього жоден спраглий чоловік напитися нізащо не захоче». Приборкати жінку намагалися за всіх часів. Одного разу ця проблема торкнулася навіть приборкання норовливого чоловіка (якщо згадати Адріано Челентано).

Популярний у німецькомовному театральному середовищі  австрійський письменник Францобель (Франц Стефан Грібель) вдало імпровізує на основі шекспірівського тексту «Приборкання норовливої» Шекспіра, зберігаючі нюанси перепетій та стилістичні моменти і лише вміло наповнюючи їх новим смислом, суголосним часові. Прем’єра «Приборкання норовливої» відбулася театрі «Колесо» на початку березня за підтримки Австрійського культурного форуму в Україні, яким цей театр пов’язує десятилітня творча співпраця. 

Режисер вистави народна артистка України Ірина Кліщевська залучила до втілення комедії кращих акторів «Колеса». Пісні (автор текстів – А. Гарцман) на музику любовних хітів ХХ століття органічно вплітаються в канву спектаклю та доповнюють гру акторів. Вистава здійснена на сцені Камінної зали театру «Колеса» у неймовірній близкості до глядача, однак це не завадило оформити місце дії як умовну проїжджу частину вулиці та тротуар, де часто лунають сигнали автомобілів і мотоциклів. Героям доводиться зважати на постійний дорожній рух. У лівому кутку сцени стоїть справжній яскравий мотоцикл. Але не варто лякатися, він лише підсилює відчуття руху. Впродовж вистави закохані сідають на нього, повідаючи про свої таємні бажання поїхати звідси, щоб влаштувати життя. Вони «товчуться» під вікном Б’янки (Аліна Проценко) та Катаріни (Марія Грунічева). Тут Люк (Едуард Кіхтенко) співає свої серенади, Гортензіо (Дмитро Соловйов) проникливо розповідає про нещасну зелену спаржу.

Декорації, виконані в сірих відтінків, із прочиненими вікнами, нагадують казковий замок або ж балкон Джульєтти. Маленький поміст праворуч слугує місцем для освідчень та додатковою театральною сценою, на якій Люк – Кіхтенко вдає із себе засмученого П’єро. Деякі речі реквізиту навмисно гротескові, це, наприклад, рожева дитяча скрипка, на якій грає Б’янка. Умовності діють на контрасті з реальністю фінальної сцени – розвішані дитячі речі, а Катаріна – домогосподарка у халаті.

У Шекспіра та у Францобеля, а відтакі і в Кліщевської вимальовується розгортнута картина морально-етичних відносин. Б’янка Аліни Проценко – лялька – блондинка із курячими мізками, головне в її житті – гроші, тілесна насолода, спокусливість зовнішнього вигляду. Люк – Кіхтенко розуміє її тупість, але підкоряється, божеволіє від її тіла та вроди. Гортензіо (Дмитро Соловйов) і Транія (Ольга Васинюк) натомість прагнуть одружитися заради помсти та втеча від самотності, непотрібності в суспільстві. Хочеться відмітити гру Д. Соловйова, який створює образ трагікомічного сучасного тупака. Він розчулює своєю невинністю, і заставляє сміятися зі своїх тупих дій, неправильної вимови та недолугих танців. Старші за віком Батіста (Валентина Бойко) та Греміо (Олег Лепенць) взагалі не приховують удаваності почуттів задля вигоди.

Тож, коли бачиш стільки нещирих почуттів, хочеться вірити, що бодай Петручіо (Василь Шандро) і Катаріна (Марія Грунічева) одружилися, насправді покохавши один одного. Катаріна на противагу своїй сестрі Б’янці, розумна та освічена, не просто норовлива, а ще й мудра. За сюжетом, саме цю неприступність вдається здолати розпуснику Петручіо. Однак актору Василю Шандро в образі Петручіо трохи бракує енергії та справжніх емоцій.

Єдиний мінус вистави – не відповідальність актора Василя Шандро образу Петручіо. Цей Петручіо аж ніяк не може приборкати та зацікавити таку сильну жінку, яку грає Грунічева. Відсутність мотивації та бажання бути поруч із такою жінкою, губить головну ідею вистави. Адже головний герой має бути харизматичний, цікавий, має палати енергією. Але, на жаль цього не відбувається. Натомість млявість діалогів та монологів, інертне поводження з Катаріною.

На початку спектаклю бачимо звичайну вулицю міста, де співають бродячі музиканти, а «жива статуя» збирає гроші, продають магніти, спить п’яний Петручіо. У фіналі цей п’яничка приходить додому і отримує стусанів від дружини. Лишається загадкою, чи все йому наснилося, чи ця історія таки відбулася. Автор та режисер залишає питання відкритим для роздумів, кожен обирає власний фінал, як і обирає власне кохання.

 

Стаття надрукована в газеті «Культура та життя» №14, 5 квітня, 2013.

текст курсивом не вийшов друком!