"Спитай про час у Пенелопи"

                                                     М. Черненко

Як рідко сьогодні відбуваються зустрічі із поетами. Ностальгійно згадуються величезні зали, які зустрічали Євгенія Євтушенка, Беллу Ахмадуліну, Булата Окуджаву та ін. Звісно у пам’яті незабутніми спогадами бринять вечір-концерт Юрія Андруховича із польським гуртом «Karbido», і вечір Ліни Костенко. А далі? Лише декілька зустрічей із сучасниками у камерному форматі, чи то кав’ярні, чи то книгарні. Насправді ж, любити Батьківщину, це не лише знати її історію (хто знає історію вже заслуговує поваги), а й знати сучасників: поетів, художників, музикантів, знати те, що, на жаль, сьогодні не показує телевізор. І тому такі знайомства можливі лише із безпосереднього контакту з творцями, яким так потрібний відгук глядача, слухача, прихильника. І навіть декілька слів про розуміння можуть врятувати поета від самотності і принести йому величезний дарунок – пошану.    

10 жовтня відбувся один із таких теплих вечорів, вечір Черненко Маргарити Марківни. М. Черненко – поет і прозаїк, викладач зарубіжної літератури, доцент Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, кандидат філологічних наук, автор збірок поезії «Ветка надежды», 1994; «Скажи – люблю», 2003; «По светлой линии крыла», 2008; а також автор прозових оповідань «Зеленая карпатская тетрадь », 2012.

Зустріч відбулася у камерному форматі, але публіка була, як то кажуть, вдячна. Маленьке кафе «Аюрведа» (вул. Дмитрівська, 39) наповнилося високою поезією, безмежними почуттями, і відбувся справжній діалог. Поетеса поділилася безкінечною глибиною свого внутрішнього світу, своїми переживаннями, болем особистим і державним.

«Спитай про час у Пенелопи» - саме так називався творчий вечір. Пенелопа – дружина Одіссея, яка чекала його з Троянської війни двадцять років і зберегла чистоту і любов до зустрічі із ним, жінка, яка пожертвувала своєю молодістю і часом, який ніколи не повернути назад. Образ сімейної вірності і здатності чекати сьогодні знову актуальний. Маргарита Черненко читала вірші про втрачений Крим (=Рай), про очікування чоловіка з війни, про улюблені міста, вірші про життя і смерть, про минуле і вічне. Концентрація любові та ніжності, сяйва та енергії добра передавалась у ритмі віршів, наповнювалася тихим голосом неймовірної жінки. М. Черненко завжди писала російською мовою, але останні її вірші прозвучали українською. За її словами, сьогодні стало неможливо писати російською.

Насправді неважливо, якою мовою написані вірші, головне це вкладені у них думки та масштаб. Адже, живучи на цій землі сьогодні, неможливо не думати про її біль, і неможливо, будучи поетом, не вселяти надію у людей. Зараз М. Черненко разом із художницею Олесею Варкач готують до друку наступну збірку поезії, що має побачити світ навесні-влітку. Хочеться побажати їм наснаги та натхнення.

А вечори поезії навіть у камерному приміщенні здатні розширити світ до безкінечності. Будувати храм душі не легко, але жити на моральних руїнах протизаконно. Любити Україну – це означає знати її історію та її сучасне обличчя!

І на завершення:

Стихи о Киеве

Я жила в двух шагах от Софии.

Старый дом чуть звенел по утрам.

Я жила в двух шагах от Софии.

Где мой дом? Где мой звон? Где мой храм?

                                                          М. Черненко (1986).

                                  Зі збірки віршів «По светлой линии крыла», 2008.

Нам не "Потрібні брехуни!"

Сайт Ю. Бірзул "Во мне точки нет"

http://vomne.net/o-teatre/nam-ne-potribni-brehuni.html 

Автор статті Лілія Бевзюк-Волошина
Автор фото: Віола Соколан

Інформаційний паспорт: 
Вистава «Потрібні брехуни!» за п’єсою «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» Іва Жаміака, переклад із французької, сценічна редакція та адаптація – Олексій Дроздовський, режисер-постановник – Стас Жирков, художник-постановник – Юлія Заулична, композитор – Ігор Антонов,  відеодизайн – Ілля Пелюк. 
Актори:
Олександр Амількар (з.а.України Олексій Вертинський)
Машу (Володимир Кокотунов, Олексій Нагрудний) 
Віржинія (Анастасія Євтушенко, Вікторія Лушникова)
Елеонора (Вікторія Авдєєнко)
Поло (Марк Дробот, Олександр Ромашко)
Мати (н. а. України Тамара Яценко, Наталія Кленіна)
Київський академічний молодий театр. Прем’єра 22 травня 2014 року. 
Потрібні брехуни!? 
П’єсу «Мсьє Амількар, або Людина, що платить» французького драматурга Іва Жаміака прийнято трактувати як чорну комедію положень. У 2004 році вона під назвою «Tout payé, или Всё оплачено»була зіграна зірковим складом театру «Ленком» у Москві: Інна Чурикова, Олег Янковський (пізніше – Андрій Соколов), Олександр Збруєв, режисер – Ельмо Нюганен (Естонія). Чи навчила вистава росіян не брехати – не нам шукати відповідь. Але те, що цим питанням не перестають перейматися у нашій країні, це факт. 
Український переклад, сценічна редакція та адаптація п’єси для Молодого театру здійснена Олексієм Дроздовським, у результаті чого вистава отримала назву «Потрібні брехуни». 



Тандем молодих митців: режисер Стас Жирков та сценограф Юлія Заулична втілює на сцені холодний світ одинокої людини Олександра Амількара (О. Вертинський). Бляшані шматки-полотна, почеплені на штанкеті, обрамляють, замість задника, внутрішній простір мсьє. Пластини нагадують театральний спец-ефект вікторіанської доби – коли за сценою, б’ючи в них, утворювали грім. А у виставі кожний доторк до пластин засвідчує, що цей дім живий, він рухається і прагне до перебудування у сімейний затишок. Із залізних ящиків Амількар дістає, як скелети із шаф, друзів і сім’ю для себе. Що водночас нагадує ніби він обирає серед подарунків найкращий. Мсьє згодний купити, винайняти живих людей, аби вони грали для нього соціальний достаток. І як не як, кожний із власних причин, вони всі погоджуються на контракт і розпочинається подвійна ілюзія. За його гроші вони сміються, кохають, дружать, говорять. Втілений на сцені піранделлізм (особливо, періоду  творчості Л. Піранделло, коли він пише роман «Хтось, ніхто, сто тисяч» та п’єсу «Шестеро персонажів у пошуках автора») із тисячами внутрішніх «Я» однієї людини розгортається у справжню комедію. Де закінчується брехня і починається правда, де закінчується ілюзія грошей, за які вулична дівчинка Віржинія (А. Євтушенко) ладна подавати капці мсьє, грати його покірну дочку, і починається її щире почуття до нього? Зовнішня грубість, брутальні манери, вульгарний одяг контрастують із внутрішньою теплотою молодої актриси. На початку вистави вона втілює відсторонення і безчуттєвість до приниження власної гідності, але згодом прозріває, і прагне стати кимось кращим, ніж вона є. Експресія молодої виконавиці накочується лавинами на глядача, який щоразу не встигаючи оговтатись, отримує нову і нову порцію емоцій. Репліки «Батя, я стараюсь» і розуміння, що хтось із «Сім’ї» проектують цю ситуацію на екс-політичну «еліту» нашої країни.

 

Коли Елеонора (В. Авдєєнко) усвідомлює, що кохає Амількара? Актриса лише підкреслює певні риси своєї героїні, наче типізує їх, заключаючи психологію в рамки заданої форми. В якийсь момент вже не розумієш, може, вони дійсно двадцять років живуть разом? І просто розважаються таким чином, щоб їм раптом не стало нудно від побуту, грою намагаються розфарбувати сіре існування. Ефект «відносності», залежність від різних індивідуальних точок зору – сценічна система Піранделло продовжує реалізовуватися. На додаток, глядачі так само заплатили за місця у залі, для того, щоб їх розважили та розіграли. Люди свідомо прийшли у театр за ілюзією. Прийоми «театр в театрі» - розмірковування над самою природою театру, що існує вічно. Театр – не лише як вид мистецтва, а і як спосіб життя. Режисер іронізує над різними системами сценічного награшу, пародіює штампи акторів і водночас засуджує втілення цих штампів у реальному житті. Вистава сповнена веселими, яскравими, влучними гегами та жартами, які невтомно актори втілюють протягом майже трьох годин. Акторський фактор – головний, це справжнє ствердження актора як деміурга театру. 
У спектаклі постійно використовуються прийоми кінематографа. На залізний задник проектуються титри-назви, як в німому фільмі, що ділять виставу на епізоди. Транслюється телевізійна програма, де Машу розповідає про творчість та життя. Окрім власне відео, застосовується прийом монтажу сцен, а зміна світла нагадує затемнення між кадрами. 
 Людське життя – це, по суті, «розмаскування». Ми всі – жителі соціуму, де перед кожним виникає певна роль: на роботі – роль бухгалтера, у сім’ї – ролі батька, чоловіка, брата, на відпочинку – роль друга. А де ховається наше справжнє «Я»? Як жити чесно і не брехати собі, дружині, другу, донці? Як вирватися із тисячі смислів, відшукати істину? О. Вертинський – центр вистави, що водночас дратує наказами та дивними бажаннями, і разом з тим змушує розчулитися від прихованого ліризму, що лише іноді випускає у світ. Справжні почуття він постійно намагається стримувати, аби не впустити новий біль у свою тендітну душу. Всі словесні образи, що лежать на поверхні як захисна оболонка, зникають, коли Машу виказує йому своє презирство. Самотність Амількара-Вертинського – це втеча від нових ран. Насправді він чуйний та добрий чоловік, який прагне нормального людського щастя – кохати і бути коханим. Нервовий жест актора, яким він наче обмежує власне «Я», не даючи йому виринути назовні, також зникає у кінці вистави. Він стає відкритим, знімаючи флер брехні. Так само відбувається «розмаскування» Елеонори-Авдєєнко. Від її «театралізованої» появи «великої» актриси у костюмі ведмедика з дитячої вистави, постійних тренажів та недолугих вокалізів, вона перетворюється на щиру, люблячу жінку, яка здатна створити сімейне життя. Таким чином чорна комедія положень набуває ліричних ноток та філософського звучання, виростає до соціальної тематики і змушує замислитися над сучасними етичними відносинами людей. Пошук втраченого гуманізму, а не постріл із револьвера – ось що важливо сьогодні. 


Сучасний дизайн сіро-червоно-чорних кольорів утворює їхній дім. І кожен має право залишитися у власному маленькому мікрокосмі, у залізній шафі, у башті зі слонової кості, чи прийняти яскраві кольори, поєднавши своє життя із кимось іще, створити макрокосм. Зрозуміти і справді бути у великому відкритому світі Амількара. Звільнившись від ілюзій, гри, брехні, за яку платять, покохати і стати сім’єю. Це власне і станеться у фіналі – Амількар виявиться бідним бухгалтером, що вдало крав гроші із бюджету фірми, на якій працював. Але сам чесно зізнався у своєму злочині і згодився йти у в’язницю. Здавалося б, контракт закінчений, всі вільні. «Друг» Машу (В. Кокотунов) – бідний художник, із якого Амількар зробив знаменитість – єдиний, хто невдячно покидає його. А всі інші – залишаються. Остання мізансцена дуже важлива для розуміння становлення людини. Амількар повільно йде, обертається і бачить за своєю спиною Елеонору, Віржинію і Поло (О. Ромашко), хлопця Віржинії. Він починає бігти, а вони біжать за ним, коли він ще раз обертається, то знову бачить їхні усміхнені обличчя, він повільно просувається за лаштунки, і вони прямують за ним. Життєве коло легко прожити, коли поруч є люди, які тебе люблять і яким ти потрібний. Фінал вистави кардинально відрізняється від фіналу п’єси: замість самогубства Олександра, починається вистава під назвою «Ми», починається історія нового життя. Happy end’ом закінчувався спектакль у «Ленкомі». А у цій виставі трагічний фінал просто неможливий. На відміну від піранделлівських персонажів, тутешні герої знаходять порятунок, відчувають потребу власного життя і стають щасливими. 
Отже, чи потрібні брехуни для персонального життя – вистава дає повноцінну відповідь – ні! Все, що треба людині – це правдиве існування. На 100% «розмасковане» та усвідомлене через своїх близьких, які завжди будуть поруч. Якщо їм, звісно, не брехати!
                                                                        
P.S. 17 вересня відриває сезон оновлений театр «Золоті ворота» під керівництвом Стаса Жиркова. У приміщенні Театру пластичної драми на Печерську (вул. Шовковична, 7а) на глядачів чекає вистава «Наташина мрія» Я. Пулінович.

«Борітеся – поборете!»

Газета "День" 4 вересня, 2014. http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/boritesya-poborete

В Інституті проблем сучасного мистецтва триває всеукраїнська виставка сценографії

«Борітеся — поборете!» — оптимістичним закликом із поеми «Кавказ» Великого Кобзаря назвали свою виставку сценографи. На вернісажі художники зустрічали відвідувачів прямо на вулиці, тримаючи у руках ловці вітру. Куратор експозиції, організатор її простору головний художник Молодого театру та Центру ім. Л. Курбаса Володимир Карашевський запозичив ідею в аеропортів — пам’ятаєте, коли сідає літак, уздовж лінії посадки розташовано повітряні ловці, які створюють більш комфортне приземлення. Всі бажаючі мали можливість власноруч потримати такі ловці, а художник жартував: «Всі ловлять щастя». Водночас це нагадувало безкінечний рух повітря, плин життя, або безупинні млини, з якими відчайдушно боровся Дон Кіхот. А чи не так само страждав Прометей, прикутий до гори на Кавказі? Спокутував свій гріх за мить щастя, коли передав вогонь людям, жертвуючи собою? Чорно-білі ловці «щастя» прикрашали і виставку залу, вони звисали із вигородки у центрі зали, а над ними розташовувалися поліетиленові чорно-білі сутності — все це нагадувало барикади Майдану, все це було в пам’ять Майдану. Загиблі там жертвували собою за мить нашого щастя, хіба не відчувається зв’язок із Прометеєм? Назва виставки швидше не об’єднує тематично представлені роботи, а віддає данину пам’яті загиблим, хоча багато робіт дійсно присвячено останнім подіям в Україні.
Цьогорічна виставка сконцентрувалася більше на побічній творчості, а не на власне сценографії. Переважно її учасники — учні Данила Лідера, за винятком декількох імен. Найцікавіші роботи стосувалися живопису. Насамперед хочеться згадати тих, кого вже немає з нами — вічною пам’яттю залишиться портрет актора Віталія Лінецького, який трагічно загинув у липні цього року, пішовши із життя у розквіті свого творчого таланту. Тепле полотно Олега Луньова — головного художника Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, закарбувало зображення Лінецького у ролі Володіна із вистави «Мілкий біс» Ф. Сологуба, мить безтурботної посмішки, якою він нібито вибачається за все. Розкадровки сцен з вистави «Из мира аднаво в другой» за мотивами повісті «Записки божевільного» М. Гоголя, в оформленні В. Карашевського, теж присвячені пам’яті В. Лінецького, який багато років грав моновиставу у Центрі ім. Л. Курбаса. А також експонувалися роботи сценографа Святослава Коштелянчука, який помер наприкінці минулого року. Останні роки він мало займався театром, тому представлені макети 1980-х років.

Ігор Несміянов поєднує роботу в театрі (остання вистава — у театрі ім. Лесі Українки) із живописом. Його полотна — це сплав театральної тематики із майже церковними образами (сходження на небо, розп’яття і таке інше). Поєднання порожнечі із концентрацією у натовпі людських страждань. Картина «Юдіф» зображує маленьку жінку, що везе в човні величезну голову Олоферна. У всесвітньому морі залишився один колір — насичений червоний — колір крові, колір смерті й водночас колір життя — кров, яка не зупиняється у нашому тілі — це той самий світовий океан життя. Зображення облич апелюють до іконопису зі зворотною перспективою. Сила жінки, що здатна піти на вбивство, знову ж таки пожертвувати собою, щоб врятувати інших людей, ховається у майже ніжному рухові весла, яким вона гребе у страшному морі крові.
Серія «Стільці» (2012—2013 рр.) А. Александровича-Дочевського, головного художника театру ім. І. Франка — це також роздуми про порожнечу. Старі стільці, іноді зламані, а іноді просто викинуті, як непотріб, зберегли в собі пам’ять про минуле. На них ще можна знайти сукні, що відтворюють форми тіла, або зім’яту пляшку, яка лежить нікому непотрібна.
Анна Духовична, художниця, що працює у напрямку магічного реалізму представила свої нові роботи. У її полотнах поєднується майже буддистський спокій із невимовною самотністю — одинокі дерева такі прекрасні у своєму зображенні й водночас є в них щось нереальне, вкрите таємницею, натяком на потойбічність. Дорога — шлях у щось нереальне, засніжений білими краплями. Нічне небо і самотній місяць із відблиском у темній воді. Відчуття нереальності реального, крізь туманність. Рівновага проявляється навіть у картині, присвяченій Майдану. Хаос Майдану, закритий чорними відтінками диму, ховає у собі смерті, страждання, біль, але Хаос існує заради порядку в країні. У правому куточку — маленька стара фотографія, схована під чорним шматком паперу, — стара фотографія цього ж місця у мирний час. Можливо, під своїм чорним квадратом Малевич сховав теж щось надважливе, потаємне, вічне, що було назавжди втрачено і вже ніколи не повернеться у свій попередній стан — ніщо не може повернутися стовідсотково, повторів у житті не буває.
Катерина Корнійчук, реалізовані роботи якої можна побачити у театрах ім. Лесі Українки, ім. І. Франка, цього разу теж представила живопис — глибоко-духовну серію «Присвячено Небесній сотні» (2014    р.). Небесно-блакитний колір, серед якого можна вловити зображення голубів, що летять угору, водночас виглядає як нескінчене небо, як Всесвіт, як душі померлих. Фігурки птахів утворюють єдине ціле — світовий океан, де кожен з них є краплею, що й передає суть Майдану. Безкінечність, фрактальність, колір, настрій, сила наближує картину до хокусаєвської «Великої хвилі в Канагаві». Маленький прапор України розділяє зображення лініями, і поруч нього — чорний маленький квадрат як стрічка скорботи за померлими.
Так само сильно звучить «Лінія вогню» (2014 р.) художника Олександра Друганова (у театрі працює із режисером Дмитром Богомазовим). Червоно-жовте полум’я, що забрало життя — це шлях тих, хто не повернувся, це біль і втрати, це кров. Це лінія зупинки серця, відсутність дихання, відсутність мрій і бажань тих, хто віддав себе заради нас.
Серед молодих, але вже таких, які заявили про себе, сценографів — Богдан Поліщук із ескізами костюмів (його роботи можна побачити на сцені театру ім. І.Франка); Федір Александрович із полотнами на тему вистави «Сон смішної людини» за Ф. Достоєвським (виставу реалізовано на Камерній сцені театру ім. І. Франка). Наймолодші представники — студенти Національної академії образотворчих мистецтв. Володимир Бевза представив відео-розробку п’єси «Патетична соната» М. Куліша, чим продемонстрував новий підхід у реалізації ідей художника. Також багато інших цікавих робіт.
Отже, тематика жертовності відповідає присвяті Майдану і Т. Г. Шевченку, роботи митців дійсно гідні уваги, але залишається питання: а де власне сценографія? Так, дійсно важко представити її у повному вигляді за рамками театру. Справді, розкрити повноцінно задум художника можливо лише на сцені під час дії акторів у режисерській задачі. Колись організатори цієї виставки навіть хотіли принести з театрів справжнє оформлення до вистав для експозиції, але не наважилися на такі крайнощі. Та й скільки декорацій може вмістити ця зала? І все одно статична декорація не передасть увесь спектр образів вистави. Але сьогодні ми говоримо про «школу» Д. Лідера — про його творчих дітей та онуків, то чому ж так мало макетів? Майстер завжди створював повноцінні макети. Макет — це перша апробація рухів акторів у взаємозв’язку із деталями оформлення, у макеті можна намітити зони дії і мізансцени і таке інше. Чому так мало ескізів? Ескіз — це першоідея художника. Так, сучасна технологія дозволяє робити це у комп’ютерному відео-форматі, але ж... Фільми Сергія Маслобойщикова, що поєднує у собі творчість і художника, і режисера кіно та театру — як ніколи актуальні, але...
Невже функція театрального художника зводиться лише до живописних полотен на тему п’єс? Чи просто лінь повноцінно пройти етап від ескізу через макет до сценічного втілення? Живопис — цікава, але все таки побічна творчість художників театру. Хочеться побажати кураторам натхнення зробити наступну виставку більш ближчою до власне сценографії. «Борітеся — поборите!»
Виставка працює: понеділок — субота з 10.00 до 20.00 за адресою: Київ, вул. Щорса (Євгена Коновальця) 18Д.