суббота, 19 января 2013 г.

"Українці на Лазуровому березі", Ніцца, 2013



 стаття на цю тему в газеті "День" :
http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/ukrayinci-v-nicci


Українці в Ніцці



Із 15 до 29 січня у Франції наші майстри живопису, фотографії, літератури та моди мають можливість виявити себе на міжнародному рівні.
Мистецтво живопису, фотографії, літератури та української моди має чудову можливість проявляти себе на міжнародному рівні. Цього разу точка зіткнення — Лазуровий берег Франції — Ніцца. Акція присвячується 155-річчю з дня народження французької художниці українського походження — Марії Башкирцевої, яка народилася під Полтавою (с. Гавронці), частину свого творчого життя провела у Ніцці. У місцевому музеї образотворчих мистецтв Жюля Шере є зал, присвячений Марії Башкирцевій. Нагадаємо, в Україні сьогодні зберігається всього три картини мисткині — у Харкові, Дніпропетровську та Сумах. Свій знаменитий «Щоденник» (усього 16 томів) Марія теж розпочала вести в Ніцці, коли їй було 15 років. До речі, це місто відвідував Микола Гоголь, а Володимир Винниченко похований у Мужені, неподалік від Канн. Але сьогодні в Україні про це мало хто говорить. На жаль... Навіть організатор проекту, етнічна українка Наталія Буряник (зараз громадянка Нідерландів) пояснює вибір Ніцци так: «Я не знала про Марію Башкирцеву. Все сталося випадково. Ми відпочивали тут влітку. Почали відвідувати музеї ( до речі, всі музеї в Ніцці безкоштовні!). У книжці в Музеї мистецтв прочитали інформацію про будинок — колишній маєток українських аристократів Кочубеїв. Зайшли й побачили картини Марії Башкирцевої, з творчістю якої вперше познайомилися. Там також є скульптура Марії Башкирцевої, виконана Максимом де Тарновським. Максим виявився сином киянина, але народжений був у Ніцці. Книжка «Росіяни на Лазуровому березі» вміщувала перелік імен: Марія Башкирцева, Микола Гоголь, Максим де Тарновський... Ми не хочемо щось забирати від Росії, але ми хочемо відстояти свою культуру. Має бути чітка асоціація: Марія Башкирцева — це Україна».
Башкирцева була справжньою «амазонкою». Вона нерідко дивувала і навіть шокувала чоловіків своїм талантом, своєю працездатністю й незалежністю, а також відверто феміністським поглядом на відносини статей. У 1881 році Башкирцева (під псевдонімом Полін Оррель (Pauline Orrel)) написала декілька статей для феміністської газети LaCitoyenne. «Я нікого не шукаю, бо вважаю, що чоловіки повинні бути аксесуарами в житті сильних жінок», — писала вона Гі де Мопассану.
Нині в Ніцці проходять мистецькі заходи, пов’язані з українською культурою. Куратор проекту — доктор Наталя Буряник, голова благодійного фонду Matrix Orange (Нідерланди).
— Для мене культура — це матриця, що складається з багатьох елементів: політики, економіки, географії, музики, театру та ін., — говорить Н. Буряник. — Чому Orange? Бо Гаага — це королівське місто, резиденція королівської сім’ї — Будинок Оранських (The House of Orange). Оскільки організація зареєстрована в Голландії, тому це перша причина. А ще оrange (помаранч) — це колір помаранчевої революції. Як киянка я дуже пишаюся цією подією...
Створений у 2010 році, фонд спрямований на ознайомлення світу з українськими реаліями, митцями, культурою. Слід згадати першу акцію «Українська жінка в мистецтві та культурі» (Гаага, 2010), де відбулися виставки живописців: Катерини Косьяненко, Оксани Стратійчук, Оксани Попінової, зустріч із письменницею Оксаною Забужко.
Початок цьогорічної програми пропонує відкриття виставки арт-групи «Абсентна реальність»: Вадим Шаманов (живопис), Олександр Шимбаровський (фотографія). Будинок мод RITO репрезентує свою нову колекцію трикотажного одягу «Лазуровий берег».
Відбудеться літературний вечір у бібліотеці Louis Nucera за участю центру Glagoslav Publication, що спеціалізується на виданні сучасної художньої та науково-популярної літератури та перевиданні популярної класики українських, білоруських та російських авторів англійською мовою. На цей раз — презентація останніх видань Ірен Роздобудько, Марії Матіос та Лариси Денисенко, за участю останньої.
18 січня відкриється виставка української художниці Катерини Косьяненко. Вона закінчила Художню школу ім. Т. Г. Шевченка та Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури. Навчалася на театрально-декораційному відділенні у видатного сценографа Данила Лідера. У 2005 р. закінчила асистентуру-стажування НАОМА (живописна майстерня народного художника В. Гуріна). Магістр живопису. Член Національної спілки художників України. Працює в галузі станкового малярства. У 2009 р. стажувалася в Cite internationale Des arts (Париж).
Катерина Косьяненко постійно бере участь у міжнародних виставках та проектах. Серії її картин — «Мамаї та Мамаївни», «Тіні забутих предків», «Календар» —порушують глибинні українські теми, розповідають про внутрішній світ нашого народу. На цьогорічній виставці вона презентує свої нові картини — теплу серію «Оболонські святі», в якій намагалася передати близькість багатовікової традиції та сучасність наших святинь, фоном для яких слугують оболонські багатоповерхівки. На картинах «Айфон» зображено сучасну реалію людини у світі техніки, яка вже не належить сама собі; «Зупинка «Парадайз» — райські дерева, відгороджені парканом від сучасного світу хаосу, самотня зупинка, де немає жодної людини. Рай сьогодні порожній, закритий для суспільства. Лише одинока кішка вдивляється в нас, у глядачів, ніби запитуючи: «А ти віднайшов свій спокій, свій рай?» тощо.
Всі акції фонд проводить у співпраці з Культурним французьким центром. Директор Центру Фредерік Рей одночасно є директором театру La Sameuse, який 19 січня покаже виставу «Листи Башкирцевої до Гі де Мопассана». Місце дії — Музей витончених мистецтв. Вистава відбуватиметься в камерній і теплій атмосфері з тістечками та чаєм. Наталія Буряник хоче, щоб вистава Фредеріка Рея була перекладена українською мовою і йшла в нашій країні. До Ніцци запросили актрису Тетяну Курліковську з Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, яка матиме можливість познайомитися з режисером вистави, а також із творчістю Марії Башкирцевої. У свою чергу директор театру Фредерік Рей планує відвідати Україну в квітні, щоб розглянути можливість постановки вистави. Нині йде пошук приміщення. Хотілося б зіграти виставу в музеї, де заходяться картини Марії Башкирцевої. Навіть є ідея грати дві вистави: одну французьку, а другу — українську. Цікаво спостерігати за тим, як одна й та сама постановка впливає на людей залежно від зміни мови.
Хоча є певні проблеми фінансування, про які згадує Наталя Буряник: «Захід у Ніцці підтримують французи, голландці, канадці. А жоден бізнесмен з України не виявив бажання підтримати, хоча ми зверталися до багатьох». Але, попри все, українські митці все одно досягають своєї мети! Це доводить, що ми разом можемо створити свою реальність, і нам дійсно є, що показати світові.


Катерина Косьяненко - українська художниця.

Серія "Оболонські святі"
Наталія 

Тетяна

Варвара

Картини "Айфон"


"Зупинка "Парадайз"




Художниця Катерина Косьяненко про міжнародні мандри та складнощі мистецької професії.

Катерина Косьяненко – український живописець. Закінчила Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка (1996), Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (2002). Навчалася на театрально-декораційному відділенні у видатного сценографа Д. Лідера. В 2005 р. закінчила асистентуру-стажування НАОМА, живописна майстерня народного художника України, професора В. Гуріна. Магістр живопису. Член Національної спілки художників України (з 2002). Працює в галузі станкового малярства. У 2009 р. стажувалася в Cite internationale Des arts (Париж).

На початку року Катерина Косьяненко вже вдруге взяла участь у проекті фонду «Matrix Orange» (Нідерланди), що був створений у 2010 році і направлений на ознайомлення світу з українською культурою. У січні  в Ніцці (Франція) пройшли мистецькі заходи пов’язані із нашою культурою. Акція присвячувалася 155-річчя з дня народження французької художниці українського походження Марії Башкирцевої (народилася в с. Гавронці, Полтавської області). На заході відбувся літературний вечір за участю центру «Glagoslav Publication» та української письменниці Лариси Денисенко, Будинок мод RITO репрезентував нову колекцію трикотажного одягу «Лазуровий берег». Була показана вистава театру La Sameuse (директор театру - Фредерік Рей, Франція) «Листи Марії Башкирцевої до Гі де Мопассана». Відбудулися також художні виставки арт групи «Абсентна реальність» (Вадим Шаманов (живопис), Олександр Шимбаровський (фотограф) та живописця Катерини Косьяненко. Художниця поділилася особистим досвідом та враженнями від іноземних поїздок.


Розкажіть, будь ласка, про благодійний фонд «Matrix Orange», і як ви потрапили у проекти фонду?


К. «Matrix Orange» заснований у 2010 році. Це ініціатива колишніх українців, які асимілювалися за кордоном. Наталя Буряник, головний організатор, довгий час мешкала в Канаді, зараз проживає в Нідерландах,  вирішила популяризувати українське мистецтво.  Вона запропонувала взяти участь у своєму першому проекті. У 2010 році в Гаазі відбулися літературні заходи на чолі із Оксаною Забужко. Мав також поїхати музичний гурт «Сонцекльош», але щось не вийшло. Відбулася живописна виставка з роботами Оксани Стратійчук, Оксани Попіної та моїми. Були також певні заходи з їхньої сторони. Цього разу Наталя Буряник ще більше намагалася осягнути повний культурний екскурс: моду, живопис, фотографію, літературу сучасної України. Благодійний фонд завжди виступає як посередник, вони шукають спонсора, який може нам допомогти. Але це не покриває всіх витрат. Основні спонсори зі сторони Франції та Голландії. Україна фінансово практично не підтримує виїзди митців за кордон. На жаль.


Які роботи Ви возили на вернісаж до Ніцци?


К. Це нова серія картин «Оболонські святі», в якій я хотіла поєднати класичну традицію написання святих із сучасністю. Ми ж користуємось мобілками, маршрутівками, інтернетом. Тому тут святі зображені на фоні оболонських багатоповерхівок та пейзажів, де вже 13 років знаходиться моя майстерня. Раніше я не звертала увагу на це оточення, а зараз бачу в цьому певну естетику, риму і гармонію. Донедавна я сприймала тільки класичні канони. Але з віком стала цікавитись сучасною літературою та живописом. Я побачила в цьому близькість та красу. Наприклад, моя «Варвара» тримає  в руках пластиковий стакан наповнений вином. «Наталка» - це родинна свята, яка оберігає шлюб, родину, тому вона зображена із обручкою. «Тетяна», яку кинули в печеру з левами, але вона з ними подружилася, завжди зображується із чашею, в якій вино було символом пристрастей та страждань. «Катерина» із пальмовою гілкою. «Михайло оболонський» на коні. Але відомо, що іконографічно Святий Михайло ніколи не зображується на коні. В мене просто свої асоціації із цим днем – мій день народження якраз на Св. Михайла (21 листопада). І ще є примовка, якщо 21 листопада йде сніг, то це Михайло приїхав на білому коні. У мене білий кінь – це уособлення приходу зими. Сучасні  ремінісценції відслідковуються і в інших картинах. Наприклад, картина «Айфон» репрезентує наш сьогоднішній життєвий процес, нашу повсякденність – постійні SMS-ки, електронні пошти. Як не приходить SMS, то в душі відбувається смерть, а як отримуєш, то все одразу налагоджується. Життя в очікуванні дзвінка.  Картина «Польська наречена» - пара, що обіймається, а на фоні видно два маленькі потяги. Це я, під час мого перебування у Польщі, сумую за чоловіком. «Зупинка «Парадайз»Paradis» station»). Апельсини, хурма, олива, каштан, яблуня, тополя – всі дерева, які для мене уособлюють райську насолоду. Парадайз за парканом. Як і в житті – Парадайз можна шукати дуже довго, і так і не знайти. Він дуже близько, навіть всередині нас, але ми самі собі робимо перешкоди. Поєднання із сучасністю – це буденна зупинка. Спочатку думала зобразити тут людей, які чекають автобус, і не помічають краси. Але зображені люди мені здавалися не природними, не справжніми. Врешті решт, залишилися декорація без людей. «Зелені лави» - робота з Польщі, де я півроку була на стипендії у Кракові. Особисто мені це місто нагадало Київ, якого вже немає, Київ мого дитинства. Пагорби із тінями асоціюються із вічністю. На жартівливій картині «На ровери посідаєм, камтугезу заспіваєм» зображена я із подругою. Ми вирішили подивитися світ, і зрозуміли, що для туриста важливе взуття. Коли все красиво навкруги, і скульптури, і архітектура, а ти думаєш лише про те, як ти натер ноги, вся краса зникає. Картина «Майже соколи» про те, як я не знала польської мови, коли приїхала у Краків. Тому тут зображена маленька голівка людини, що затуляє рота руками. Це було дуже важко, мені треба було щось казати, а я не могла висловитися. Дивовижне враження відсутності нижньої частини обличчя. Також зі мною їздили маленькі картини: «Кінець весни», «Втеча з Парижу», «Санстітр». В Ніцці була невеличка галерея, камерний зал, я одразу розуміла скільки я можу вмістити.


Як ви працюєте над створенням картини?

К. Коли  я задумую картину, мені хочеться відтворити певний стан – піднесення чи смутку. У художника робота закінчується на тому, що він намалював і поставив підпис. Все. Як це трактується художник думає у процесі творення картини. Далі вже робота мистецтвознавців, журналістів, арт-критиків. Картини створюються всі по-різному. Буває що одразу розумієш як воно має виглядати, встав і намалював, а буває,  що задумав, а реалізовуєш як сліпе кошенятко. Іноді робота над картиною займає дуже тривалий термін часу. Я ніколи не малюю з фотографії, вона мені заважає. Я роблю замальовки, або запам’ятовую драматургічний сюжет. Просто фотографії насправді бувають настільки красивими, що важко стриматися від спокуси перемалювати, а коли перемальовуєш немає творчого відбору, виходить копія фотографії, яка просто немає права на життя як окремий художній твір.


Графіка для Вас – це технічна деталь роботи, чи Ви займаєтесь цим професійно? Чи хотіли б Ви показати свої графічні роботи на виставці?

К. Мої офорти - це мистецький процес. Звичайно, хотілося б виставити їх на публіку. Вони мають право на існування. Але ще не було такої нагоди. Це класична графічна техніка – офорт: малюнок вишкрябується на пластині, потім витравлюється кислотою, і робиться відтиск. Вона тиражується, можна зробити десять, чи двадцять відбитків. Українські галереї просто відмовляються експонувати графіку. Насправді графічні техніки навіть складніші за живописні, але графіка не дає можливості зробити багато грошей, тому автоматично це стає не цікавим. 

Який критерій оцінки живопису для вас важливий?

К. Мистецтво віддзеркалює наш настрій на даний момент. Особисто для себе критерій оцінки мистецтва я розумію так: я відчуваю, що це живе, або не живе. Буває, я розумію, що це талант, можливо, навіть геній, але мені особисто можуть не подобатися якісь фізіологічні не естетичні речі. Найгірше, коли все правильно намальовано, але не живе. Свої роботи, які здаються мені не досконалими, я замальовую, знищуючи свої хиби на фізичному рівні.    


Що для Вас найголовніше в поїздках за кордон?

К. Хочеться познайомити іноземців із сучасними українцями. Перша  мета – це просвітництво.

прекрасна художниця на фоні своїх робіт




Сайт художниці: http://katerynko.com.ua/

Фотограф Олександр Шимбаровський (арт-гурт "Абсентна реальність", разом з Вадимом Шамановим (художник). 

http://absinthreality.com






четверг, 17 января 2013 г.

Українське кіно? Чи є таке?

Сьогодні переглянула фільм "Циганка Аза" (1987). П`єса Михайла Старицького, сценарій - Генадія Кохана та Ярослава Стельмаха, режисер - Генадій Кохан. Грає - Ляля Жемчужная (Аза), Ігор Крикунов (Василь), Елена Понамаренко (Галя) та інші. знімала Київська кіностудія ім. О. Довженка. Як можна говорити про те, що якісного кіно в Україні ніколи не було? Як же ж Параджановські "Тіні забутих предків", Іллєнківський "Білий птах з чороною ознакою" та інші хороші картини? В нас є всі можливості створювати якісний продукт. А що ми маємо? ТІльки розповідаємо, що все вмерло, а ще гірше, що нічого ніколи і не було. А як це сприймають люди, які творили це кіно, які досі живуть і працюють, і бачуть тіні замість українського кіно, попсові знущання, гамняні тв-муві, тупорилі кліпи з оголеними якимось співачками. Витратила купу часу, щоб знайти фільм "Циганка Аза" в нормальній якості в інтернеті, дивилася із знущальним російським перекладом, який дуже заважав. Мені соромно за сучасність, яка годує справжніх акторів купою телевізійного лайна і відсутністю гарного продукту. Всі по-тихеньку існують і лише згадують ті часи, коли вони дійсно грали великі ролі. Мені страшно, що особисто я не згадаю жодного серйозного фільму, знятого за часів моєї молодості. Чи згадувати рімейк на "Червоний капелюшок" із Веркою Сердючкою, жахливо!!!!!!!! В новорічні свята хотілося взірвати телевізор, через відсутність якісного продукту, і навіть просто через відсутність українського продукту. Де українська естрада? Виявляється лише на каналі ТВі грали українські музиканти, як відомо цей канал мало де транслюється. От і не побачила країна свого мистецтво. А для Чого? Іще мені образливо, що школа і навіть творчі учбові заклади не завжди розповідають саме про українське кіно, годуючи студентів будь-яким якісним продуктом, аби лише не своїм.
Ляля Жемчужная (Аза)

Ігор Крикунов (Василь) - засновник і директор Київського циганського музично-драматичного театру "Романс".

Я в очікуванні українського якісного кіно!!!! Я вірю, що воно скоро таки зявиться. Не якесь там "Оранджлав", а справжнє, із полички забутої якості. 

вторник, 8 января 2013 г.

З творчим ювілеєм!


Лариса Трояновська

19 січня 2013 року свій ювілей – 25 років на сцені – святкуватиме  провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі Лариса Трояновська. Актриса запрошує всіх до театру «Сузір`я», де разом із драматургом Тетяною Іващенко та режисером Володимиром Борисюком, вона розповість про складні відносини Айседори Дункан та Сергія Єсеніна (Євгена Нищука) у виставі «Мне тесно в имени своем…» 
Навіть саме ім`я Лариса, що походить від латинського «ларус» - чайка, надихає на політ та легкість у спілкуванні із актрисою. І кожна її роль, створена важкою працею, залишає враження легкості сценічного буття. Всі труднощі сховані на репетиціях, а на сцені перед глядачем є тільки персонаж і його життєві колізії. Інша грецька версія слова «ларос» - приємна та солодка, відшуковує своє місце у цілій серії ролей сімейних жінок – дружин, або вагітних, бабусь і просто гарних тітоньок, від яких так і віє домашнім теплом та солодощами.
А все почалося із дитячих мрій і  занять у Київському гуртку художнього слова при Будинку піонерів Московського району. Любов до театру їй прививала вчителька Фаїна Ковалевська. Пізніше Лариса навчалася у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (художні керівники курсу Ада Роговцева і Леонід  Олійник).  
Спершу молода актриса працювала в Укрконцерті, у Новгородському драматичному театрі, у Новгородській філармонії, в Київському театрі оперети, в Театрі Поезії. У 1988 році прийшла до театру на Подолі, в якому віднайшла свій справжній творчий дім і дружній акторський колектив.  
Її ролі та вистави можна класифікувати по-різному, вона створює поетичний та музичний театр, театр-спогад про відомих особистостей, побутовий театр, театр української класики. Лариса може природно існувати в акторському ансамблі, і також створювати дуетні вистави, і виконувати найскладнішу акторську задачу, грати моновиставу.
Перша вистава у театрі на Подолі  була поставлена у 1988. Це був спектакль «Інтермеццо» за оповіданнями К. Паустовського зі струнним оркестром (режисер – Ігор Славінський). Два чинника у виставі – актриса та музиканти: перший альт (Анатолій Зелінський), віолончель (Віталій Боровик), перша скрипка (Ніна Білоусова) та друга скрипка (Надія Новікова). В той час тільки зароджувалися театри-салони, вистава починалася у 21.00, в антракті подавалося шампанське. Це було незвично. Наступна вистава теж вийшла поетичною і музичною: «Соната для трьох А» за поезією М. Цвєтаєвої, де  А-арфа (Наталя Ізмайлова), А-альт (Анатолій Зелінський), А-актриса (Лариса Трояновська). Але складно було зберігати арфу у приміщенні Гостинного двору, і підлаштовуватися до графіків один одного, тому виникла трохи інша вистава «Любви старинные туманы»  за творчістю  М. Цвєтаєвої, але без музикантів (режисер – Ігор Славінський, 2002).
Ще одна моновистава з`явилася  у 2006 році за творами та щоденниками Лесі Українки «Когда цветет никотиана…» Спектакль названий першою стрічкою єдиного російськомовного вірша поетеси. Актриса вважає, що саме цей вірш найбільш розкриває властивість Лесі Українки бути підвласною поривам, коханню, піднесенню. Із цією виставою актриса брала участь у фестивалі монодрам «Відлуння» (2006).
Однією із своїх життєвих і творчих вдач вважає зустріч із драматургом Тетяною Іващенко. Їхня співпраця вилилася в довголітню дружбу і ряд вдалих вистав. З режисером Олександром  Івахно створила образ Ксюші у п’єсі Т. Іващенко «Зумій за хвіст спіймати бісенятко або Як вийти заміж» (1996). Ця вистава стала однією із перших дуетних, де партнером по сцені був Сергій Бойко (Влад).
У п’єсі «Таїна буття» Т. Іващенко (режисер – В. Семенцов, 1999) – Трояновська вперше грає знамениту людину, створює важкий образ дружини Івана Франка, Ольги Хоружинської. Дуетну виставу грає з партнером Володимиром Кузнецовим, що втілює образ українського поета. Трояновська – Ольга – це трагічна постать розбитої любові. Багато хто вважає, що Франко не любив дружину. Але Лариса Трояновська переконана, що неможливо прожити все життя із жінкою і мати від неї дітей, не кохаючи.

Іван Франко -Володимир Кузнєцов, Ольга Хоружинська - Лариса Трояновська.


  В творчій майстерні «Сузір`я» Трояновська продовжила ряд своїх дуетних вистав про творчих людей. Спектакль «Мне тесно в имени  своем…» Т. Іващенко (режисер – Володимир Борисюк, 2004). Роль Айседори Дункан актриса виконує у співпраці із актором театру ім. І. Франка Євгеном Нищуком. Трояновська не намагається відтворити танцівницю фізично, тому на сцені немає танців. Адже, по-перше, неможливо скопіювати мистецтво танцю світової зірки, а по-друге ніхто насправді і не знає як саме танцювала Айседора, залишися тільки маленькі уривки старих записів. Трояновська створює внутрішні переживання і проникає у жіночу суть героїні, щоби зрозуміти як вона кохала, і як страждала. Невинні оченята, які відверто показують, що Айседора-Трояновська не розуміє і половини того, що розповідає п’яний Єсенін. Але головне, що вона може пригорнути і поцілунком заспокоїти Єсеніна – Нищука, що виглядає як маленький хлопчик, якого не долюбили в дитинстві. Він ображає стару коханку, але він потребує тепла та розуміння, її практично материнської ласки. Жінка, яка мала багато коханців, зібрала всі емоції, все тепло, і віддала інфантильному генію, якого вона називала «ангелом» і «чортом» одночасно. Весь текст актриса виговорює чіткою російською мовою. Лише «Я люблю тебя…» вона говорить із акцентом, підкреслюючи незнання мови.
В одному із інтерв’ю Тетяна Іващенко так сказала про Ларису Трояновську: «Невичерпні творчі можливості має актриса Театру на Подолі Лариса Трояновська. Вона однаково блискуче може зіграти і тьотю Мотю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і Айседору Дункан у моїй п’єсі «Мне тесно в имени своем…».
Сергій Єсенін  - Євген Нищук, Айседора Дункан - Лариса Трояновська.

У ансамблевих виставах вдало створює образи у драматургії Анатолія Крима. Тим паче, що зараз вік актриси і зовнішність дозволяють їй втілювати на сцені різновікових персонажів. Наприклад, Поліна – мати-героїня із вистави  «Звідки беруться діти?» (режисер – Віталій Малахов, 2008) - 43-річна вагітна, що чекає шосту дівчинку. Її зовнішній вигляд з величезним животом нагадує кругленьку пухкеньку булочку, яку хочеться обійняти, попестити, і дійсно сказати їй слово «Мама». Вона уособлює жінку, яка бачить своє призначення у материнстві. Навіть коли вона свариться зі своїм чоловіком Тимофієм (Михайлом Кришталем), то робить це із любов`ю. А потім вони сідають прямо у ванну, що нагадує човен у життєвому морі, і співають «Цвіте терен». Голос актриси звучить тонко і водночас дзвінко, лагідно-лагідно. Одразу уявляєш як мати таким солодким і люблячим голосом заколисує дитину. Трояновська-Поліна удає грайливе хлюпання води, і мило посміхається. В її посмішці закарбовується відчуття глибокої  життєвої мудрості. Такі жінки завжди все знають: як і чим лікуватися, де і що купувати. Її майже дитяча піжама салатово-оранжевого кольору із жирафом і резинка-квіточка у волоссі підкреслює домашність та теплоту.  
Але вже в наступній виставі за п’єсою (театральним оповіданням) А. Крима «Льовушка» (режисер Ігор Славінский, 2010) Трояновська перетворюється на бабусю Дашу. Її теплота та любов до онука знову створює образ сім`ї. Дві бабусі  ділять онука Льовушку (Артема Мяуса). Справа в тому, що одна з них радянська бабуся Даша (Лариса Трояновська), а друга єврейка (Софія Письман). Між собою вони ворогують, і постійно сваряться, підкуповують онука, аби він був на стороні кожної з них. Одна водить його в синагогу, а друга в православну церкву.  Не дивлячись на дулі, які крутить бабуся Даша, і лайки із Розою, перед нами розкривається справді добра і чуйна людина. Вона для свого онука нічого не жалкує, ні компоту, ні морозива, ні грошей. Її українська хустка підкреслює походження із села. А двомовність – суржик, яким вона балакає, фіксує перехід від українських устоїв до радянських, де  головною є російська мова. Але свої корені забути не можна, вона співає українських пісень. Жалібно заводить «Місяць на небі, зіроньки сяють…». А бабуся Роза одночасно підспівує єврейської пісні «Тумбалалайка…», чи просте «Айайяй». Так, одночасно закладаються ці пісні, ці дві культури у світогляд дитини, так він однаково любить обох бабусь.
 Ще у одній п’єсі Анатолія Крима «Лист Богу» (режисер – Ігор Славінский, 2012)  Трояновська грає Зінаїду. Єдина жіноча роль у виставі, яка слугує тлом для трьох чоловіків. В таких епізодичних ролях завжди складно існувати, потрібно не заважати гарти головним виконавцям. Що добре вдається Ларисі Трояновській.
Слід також згадати ролі в українській класиці, що створені у співпраці з режисером Віталієм Малаховим: «В степах України» О. Корнійчука (Галя, 1998), «Фараони» О. Коломійця  (Ганна, 2003), «Передчуття Мини Мазайло» М. Куліша (Тьотя Мотя, 2006), «Квартал небожителів» О. Коротко (Розпорядник, 2001). З останніх ролей слід виділити: Джедді у виставі «Сім чорних свічок» Д. Діллона (режисер – Віталій Малахов, 2010);  Квашня у виставі «На дні» М. Горький (режисер – Віталій Малахов, 2011).
Таланти Трояновської Лариси виходять за межі театру. Вона зіграла багато епізодичних ролей у фільмах «Мухтар», «Я тебе ніколи не забуду», «Брат за брата» та ін. У короткометражці «Остання крапля» (режисер - Ірини Устеленцевої, 2008) актриса створила образ дружини чоловіка, який не може жити без алкоголю. Але одного ранку він прокидається і розуміє, що далі так продовжуватися не може. У короткому фільмі без жодного слова героїня Трояновської різними способами намагається допомогти чоловіку. Останній кадр – чоловік тікає від самого себе, біжить через ліс, прагне порятунку від жахливої отрути, і жінка намагається наздогнати його, аби врятувати. Також голос Лариси Трояновської можна почути в зарубіжному кіно, адже вона озвучує різних персонажів. Остання робота – героїня із серіалу «Секс і місто».
Отож, пані Ларисо, зі святом! Гарного Вам творчого польоту та цікавих ролей!

Про подію надруковано у газеті "Голос України" (№3, 7 січня 2013)


Підсумок 2012 року.

Відіспавшись від важких передноворічних буднів, прочистивши мізки повною бездіяльністю, а шлунок невеличкими незвичними радощами смачної їжі, мені захотілося зробити підсумок досягнень високосного року 2012!!!
Не дивлячись на  депресивний стан втоми перед Новим роком, зараз відчувається повна очищеність і містичність свята Різдва. Це дійсно певний початок нового періоду, періоду мого року. Кажуть, рік змії дуже сприятливий для народження дитини!!! Тому бажаю всіх благ!!
Особисто для мене рік, що минув – це був рік пізнання світу, пізнання нової літератури, пізнання нового кіно, живопису, людей. Мудрий дракон залишив багато зроблений справ і передав змії цілий баласт майбутніх планів. Найперше, в минулому році разом із своїм чоловіком я  відвідала декілька країн – Німеччину, Польщу, та омрієну із дитинства сонячну Італію.
Звичайно, дивно було їхати в Берлін автобусом у – 20 морозу (у лютому). Для мене каторга – мерзнути. Але, незрівнянний берлінський музей мистецтв «Пергамон», де зібрані культурні знахідки, датовані ще до нашої ери, вартий того. Сіре місто Берлін, навіює пострадянські алюзії, бачені мною раніше у Росії. Залишки страшної стіни і трагічні історії пов’язані із нею розповідають про те, як поплатилася Німеччина за вчинені звірства. Але сучасний Рейхстаг із прозорими вікнами та куполом над будівлею, який може відвідати будь-яка людина, зареєструвавшись попередньо безкоштовно через інтернет, вартий нашої заздрості. Паркан перед Верховною Радою і політичні в’язні – це наше негативне досягнення! Річка Шпрее та п’ять островів мистецтва – музеї, філармонії, театри. На фронтоні театру опери та балету плакат із танцівником із Кривого Рогу! Знай наших!!! Інститут Гумбольдта та пам’ятник спаленим книжкам, розправі, яку вчинив Гітлер. До речі, за жест-привітання фашистам – 500 євро штрафу. А ми досі прославляємо діяльність Сталіна, як на мене рівноправного тирана.
Варшава навіть при такому морозі зустрічає теплотою старого міста, базилікою Св. Яна, кав’ярнями, що нагадує про Львів, тому відчуваєш себе там абсолютно вдома. Закрита на зимовий період концертна площадка, присвячена, звичайно ж, Фредеріку Шопену, гордості і славі поляків. Слід лише закрити очі і уявити літні концерти і практично відчути музику, наскільки там все просякнуто мистецтвом.  Не дивлячись на минулу приналежність Польщі до Радянського Союзу, топоніми та пережитки того часу тут можна порахувати на пальцях.
По дорозі назад ми застрягли на цілий прекрасний день у Львові, де погрілися в кнайпах, скуштувавши печеного коропа у криївці з медовухою. Вперше відвідали Палац Потоцьких, який зберігає досить пристойну колекцію картин італійських художників часів Ренесансу. Звичайно, це не да Вінчі, чи Рафаель, але наприклад, Софонісба Ангісолла – приємно здивувала. Музей книги розчарував своїм станом. Переглянути українську стрічку "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" саме у львівському кінотеатрі "Копернік" досить символічно.
Літом вибралися за новими враженнями до Італії. Це був мій день народження, і подарунок від чоловіка – тур на сім днів літаком. Останній раз я літала приблизно у своїх три. Жуляни – Тривізо, і Тривізо-Жуляни. Незабутній галоп по культурним знахідкам Італії, голова йшла обертом. Венеція – мрія мого дитинства. Площа Сан Марко і її славнозвісні голуби, яких годуєш прямо із рук, Собор Сан Марко. Палац Дожів, з його розкошами та картинами. І варто лише глянути у відкрите вікно – а там найкрасивіша картина, сонце, вода, гандоли, люди у капелюшках. Це Диво. І відчуваєш ледь-ледь помітне похитування будівлі. Болото, на якому тримаються будівлі ХIV-XIX  століть, похитується від важкості розкішних будівель усіх стилів та напрямків. Потім  сідаєш у гондолу із пластиковими стаканчиками і шампанським і прямуєш у романтичну подорож, яку хочеться продовжити іще та ще. Але час – то гроші, і доволі не маленькі. Ми це зробили, поцілувалися під мостом зітхання. Я повернусь сюди колись і продовжу подорож містом – воно абсолютно фантастичне. Невистачить життя, щоб насолодитися цим раєм.
Флоренція, сіра ззовні, але прекрасна та кольорова всередині. Церква Санта Кроче із усипальницями Галілея, Данте, Мікеланджело. Собор Санта Марія дель Фьоре (Дуомо) із куполом Брунеллескі. Величезна будівля малахітово-біла, з кампнеллою Вазарі. Наче величезний торт, який хочеться відкусити і відчути старовинну всіх часів, за яких вона стоїть. Баптистерій із славнозвісними дверима (докладніше про все в «Життєписі» Дж. Вазарі). До речі, Вазарі кажуть не можна повністю вірити, але прочитавши його дуже об`ємну працю, я дізналася наперед про багато легенд, про імена, тому подорожувати Італією було набагато приємніше. Палаццо Пітті з Рафаелем, Тиціаном, з розкошами надлюдини Козимо Медичі. Можна пройтися шляхом збудованого Вазарі коридору, яким прямував від Палацу Правління (Палаццо Веккіо)  до Палацу Пітті Медичі, щоби не бачити чернь. На жаль, так і не потрапили в Галерею Уффіці, але скоштували славнозвісне флорентійське морозиво. Плакала в центрі Флоренції через неможливість вивчити все детально, відвідати всі галереї, насолодитися творчістю великих митців. Завжди треба було бігти. Як зворушує можливість довго роздивитися картину Рафаеля, або Ботічеллі, до якої так прагнув доторкнутися мій погляд. Жили під Флоренцією в маленькому містечку Монтекатіні, де термальні джерела. В центрі містечка є все – величезний кінотеатр, ігрові зали, галерея, і, звичайно, опера!!!!
Тоскана – це ще й Піза та Сієна. Піза – Площа Чудес – Падаюча башта у комплексі з собором та кладовищем. До речі, башта будувалася як звичайна дзвіниця, а набула більшої популярності, ніж сама церква. Нещодавно виникла загроза дійсного падіння вежі. Її і закріпляли, і підпирали, а врятував її росіянин, викачавши пісок із-під фундаменту. Таким чином, досі невідомо, чи скульптор (теж не встановлено хто саме) задумував падаючу вежу, чи так сталося помилково. Але маємо дійсне чудо світу. І це важливо.
Сієна. Старе місто-лабіринт. Можна звернути в якийсь поворот, і вийти вже зовсім до інших воріт, хоча за виглядом практично однаковим. Місто поділено на райони (контради) – в кожного є свій символ, джерело в якому хрестять новонароджених. І старовинна традиція-гра Паліо. Гра, що відбувається щороку на центральній Площі міста. Змагання коней за районами міста, до якого готуються протягом року. Для сієнців – це не просто гра, це спосіб життя. Це боротьба, за якою спостерігають всі – діти від року, і старі люди. Вражає Дуомо. Найфантастичніше, що я бачила – це собори Італії (у Флоренції, Сієні, Римі)
Рим. Всі дороги ведуть до Риму. Зранку в`їхати в Рим дуже важко, люди живуть за містом у віллах – це вважається достатком. Працюють,  звичайно, у Римі. Наплив авто неймовірний. Але по місту їздять на скутерах – зручно і швидко. Колізей, Форум, Замок Св. Ангела. Автономна республіка Ватикан зі всіма своїми гобеленам, оригіналами статуй, живопис. Сікстинська капела – фантастика. Мікеланджело - Бог у мистецтві. Голова болить дивитися на стелю, важко уявити, скільки здоров`я залишив там майстер. Цей  його вклад  у мистецтво заслуговує звання Божественного. Собор Святого Петра, за яким є двір, де дозволяється зробити перепочинок, і навіть покурити. Після побаченого не стримуюся і курю. Це божественно.
Екскурсія «Рим християнський». Відвідали маленьку церкву Св. Климентія XII ст., під якою провели розкопки, знайшовши церкву IV століття, ще нижче I століття, доторкнутися рукою до бруківки такої давнини, немає повітря, є тільки скажене враження. Собор Св. Джованні Лютерана, Санта Марія Маджоре – одна з найкрасивіших, найліричніший будівель світу (яку я бачила).
Фонтани, вулички, капелюшки, вино, кава. Згадки про фільми Фелліні, раннього Антоніоні, Пазолліні. Вілла Боргезе, і, звичайно, Галерея. Берніні – Венера і т. д. це неможливо описати, це варто побачити. Раджу всім. Фонтани вілли Тіволі, що неподалік від Риму. Це водна феєрія.
Неаполь. Місто крадіїв та ледарів, там навіть повітря продають. Італійці не поважають жителів Неаполя. Нас попереджають тримати свої речі міцно у руках. Море. Фотки на площадці Картоліні (в перекладі – листівка). Опера, Пасаж. Палац королів. Хамавитий гід, з вульгарними анекдотами. 
Помпеї. Люди із групи згадують Кримський Херсонес – я там не була, але тепер неодмінно поїду. Думаю, ми ні в чому не поступаємось. Жахлива історія про вулкан Везувій. Вулкан зараз обліплений хатками, дешевизна житла приваблює сюди багатьох. Кажуть, що знову скоро прокинеться, але люди не залишають своїх домівок. В уяві оживають місцеві жителі, гарно одягнені. Фалос, як вказівник на будинок розпусти, зображений прямо на бруківці. Лупанарій – будинок розпусти, більше схожий на язичницьке місце для оргії. Приблизно так воно і відбувалося.
Автономна республіка – Сан Маріно на останок. Найдешевше місце у Італії. Серпантинна дорога, і зламаний автобус, знайомство із місцевою поліцією, підтягнуті хлопці (на противагу нашій міліції) обережно висаджували кожного туриста за руки через місце водія. Автобус стояв так близько до обриву, що неможливо було відкрити двері. Екстрим. Але сервіс – інший автобус подали за півгодини. Все закінчилося щасливо. Сан Маріно – старе місто збережено, лише прикрашено маленькими сучасними бутіками. Середньовічний осередок. Потрапили на середньовічне святкування, що проводиться раз на рік. Лучники зі стрілами, танці, співи, музика, просто казка. Вразив музей тортур – велична гидотність. Трохи дорогувато як для маленького музейчика, але цікаво. 
Італія. Аеропорт. Очікування у втомі. Величезний дощ на прощання. Так і хотілося вибігти на вулицю та освіжитися після тижня інтенсивної жари. Ця подорож – це величезне духовне збагачення. Потрібно обов’язково поїхати туди іще. Дуже хочеться у Верону, у Венецію на фестиваль, у Мілан, поплисти на Сицилію. Але наступним етапом хотілося б з`їздити в Барселону, в Грузію, в Чехію (особливо, у Музей Альфонса Мухи, що у Празі).
Одна з найважливіших подій року – Євро-2012. Цікаві спілкування із шведами на Хрещатику у фан-зоні, цікава поїздка у Донецьк – місто контрастів. «Блеск и нищета» - вилизаний центр міста, і жахливі спальні райони із п’яними шахтарями, які загублені у власній важкій роботі. Вважають Януковича не кращим вибором, але свідомо аргументують «Он же свой». Жахливо роз’єднаний Схід і Захід, який по суті не знає один про одного нічого. Просто живуть телевізійним стереотипом. Для донеччанина львів`янин поганий, і навпаки, чому? Бо так історично склалася. На питання^ чи ви спілкувалися один з одним, відповідають «ні, і не хочу». Але ж ми всі нормальні люди. Я особисто проїхала від Сибіру (де мешкає моя рідна сестра і родичі) до Швеції. І скажу правду – скрізь находила спільну мову. Інтелектуальна людина, збагачується всіма культурами і мистецтвом. А не шукає крайніх. Це можливо і потрібно нам. Ми ж Люди. Треба просто вірити в це. 
Донецьк приємно вразив Художнім музеєм – досить непогана добірка російських живописців – Юон, Серебрякова, Шишкін та ін. Працівники музею радо і щиро спілкуються, випитують звідки ви, і хваляться, що за період Євро до них завітало багато людей. Адже місцеві жителі не часто сюди заглядають. Важке шахтарське життя – не до музеїв. Непоганий парк кованих скульптур.
Донецьк вітав нас справжньою бурею – чоловік спостерігав на стадіоні як зупинили матч, перенісши його на цілу годину, я спостерігала за балетом «Собор Паризької Богоматері» в Опері, де були практично в той день одні жінки. У другій дії на сцену почала капати вода, балет танцював зі швабрами. Я не розуміла до чого це все. Але як виявилося така дика злива зірвала шматок даху, і дісталася сцени. Було весело. Бродити вулицями міста із українським прапором на шиї, і відчувати величезну спорідненість з натовпом, який цінує і любить свою країну.
Літом вперше збирали трави у полях Черкащини. Місцева бабуся розповідала про їхні властивості, як їх вживати від чого, для чого. Вперше відвідали кінний завод у Жажкові. Кормили коней з рук, спостерігали за змаганнями. Безкоштовне відвідування і навчання для дітей – це передвиборчі показні дії місцевого депутата. Але потрібно користуватися красивими можливостями.
Влітку вперше хрестила дитину, хлопчика – сина моєї подруги з дитинства. Через декілька тижнів йому виповниться рік. Даня, рости великим та щасливим. Я тебе люблю.
Цього року закінчила магістратуру!!! Досі не можу вирішити чи вчитися далі в аспірантурі, чи нехай уже так як є!

Враження від літератури, прочитаної у 2012 році.
1.                      Цю сходинку посідає знайомство із творчістю Томаса Манна (раніше читала лише новелу «Смерть у Венеції», для розуміння фільму Лукіно Вісконті, новела краща). Найбільше враження від роману «Зачаровна гора». Роман про втрату часу, про те, як нас засмоктує бездіяльність, яка з маленького строку розтягується у довжелезну епопею. Ганс Касторп приїжджає на деякий час відпочити у санаторій і залишається там на сім років. Його безтурботне життя перериває війна. Так і ми сьогодні, спокійно пливемо за течією, поки не станеться подія, як заставить нас ворушитися, триматися в тонусі, діяти. Роман «Будденброки» - за який автор отримав Нобелівську премію (1929), розповідає про декілька поколінь цієї родини. Як від серйозних промисловців, рід вироджується в слабенького хлопчика, який гине. Можу провести певну паралель із романом «Сто років самотності» Г.Г. Маркеса, але німецька версія. Роман «Доктор Фаустус» - ода для будь-якого музиканта, мене особисто збагатив музичними знаннями. Закривала книгу і прослуховувала Арнольда Шенберга, Орландо ди Лассо, Дітріха Букстехуде, Міхаєля Преторіуса та ін. Геній та його чорна сторона. Прекрасно розвинена тема Фауста у мистецтві. Планую прочитати роман «Сповідь авантюриста Фелікса Круля».
2.                      Знайомство іще з одним Нобелівським лауреатом (2003), тільки із більш сучасним – Джоном Максвеллом Кутзее, що мешкає в країні ПАР, пише англійською. Роман «Життя Міхаєля К.» про опортунізм у ПАРі, про несамовиту хіть абсолютно не освіченого хлопця жити. У не людському існування розкривається жахливі похибки влади і збігу обставин, які призводять до морального, а потім і до фізичного знищення людини. Питання: а скільки таких Міхаєлів було знищено? І хто в цьому винен?
3.                      Знайомство із творчістю Ельфріде Єлінек. – Першу п’єсу прослухала на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» - «Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка, або Підпори суспільств». Таке собі продовження Генріха Ібсена, який боровся за права жінок. Єлінек іде далі, показує цілу низку проблем, з якими стикалися жінки під час своєї еволюції. Як змінювалися їхні звички, одяг, чого вони досягали, до чого опускалися. Хотілося б побачити на сцені. Читку проводив режисер А. Май. Можливо, варто спробувати втілити в життя? Єлінек теж Нобелівський лауреат (2004), мешкає в Австрії, пише високою німецькою мовою. Роман «Піаністка» - найпопулярніший твір письменниці не вразив. Розповідь про 30-річну піаністку, яка мешкає з матір`ю, що поводиться із нею як з власністю. Це впливає на психічний розлад, що проявляється в сексуальному потязі до знущань. Планую почитати романи «Діти мерців»,  «Коханки», можливо п’єси.
4.                      У 2012 році продовжила читати романи Умберто Еко. Прочитаний трохи раніше роман «Ім`я троянди» дав право назвати  цього автора живим класиком.  Нашарованість стилів, яка сприймається різною читацькою масою приводить мене в шалену ейфорію. Я задовільняюсь усіма його винаходами: трилер, детектив, та історична книга в одній, де все чудова пов’язано з релігійною тематикою. І до всього мій улюблений час – Середньовіччя. Потім прочитала «Маятник Фуко». Здавалося, що прожила все із героями захопливої історії.  У 2012 році просто проковтнула один за одним всі його художні твори: «Острів напередодні» - знову стилізація під певний час. Але тут уже перед нами герой, схожий на графа Монте Крісто, який дізнається про географічні пояси світу, про різницю часу, робить певні відкриття. «Баудоліно» - світ релігійних ілюзій Ренесансу, шарлатанів, казкарів, які перетворювали життя на фарс із хибними уявленнями. «Таємниче полум’я  цариці Лоани» - скомпільована книга із різних уривків, віршів, не несе важливої цінності і виглядає дуже простувато по зрівнянні із попередніми романами. Цікава лише тим, що можна простежити захоплення самого Еко, його страхи, його певні передбачення, плани. Потім була книга «Шість прогулянок у лісах»  - шість лекцій, які Еко прочитав в Гарвардському університеті у 1994 році. Останній роман «Празьке кладовище» - єврейська тематика, важливу частину книги займає справа Дрейфуса. Хочу відмітити, що найцікавішою книгою з його творчості для мене залишається «Ім`я троянди», далі все йшло на спад, хоча дійсно залишалося якісною літературою. Не дивіться фільм «Ім`я троянди» із Шоном Коннері. Не дивно, що Еко заборонив екранізувати свої романи.  Також цікаві його есе: «Внутрішні рецензії», «Середні віка вже почалися», «Відкритий твір», «Вавілонська бесіда», навіть трохи не про наші реалії, але можна відшукати і для нас корисні поради в есе «Як написати дипломну роботу?».
5.                      Важливим для себе вважаю знайомство із Зігмундом Фрейдом. «Ввід до психоаналізу», «Тотем і табу», «Тлумачення сновидінь», «Сімейний роман невротиків», «Психопаталогія буденного життя», «Достоєвський та батьковбивство», «Нариси з психології сексуальності», «Незадоволення культурою», «Печаль та меланхолія», «По інший бік принципу задоволення», «Я та Воно», «Потяги та їх доля», «Се людина Мойсей», «Марення та сни у «Градіві» В. Йенсена (звичайно, довелося прочитати поему «Градіва» Йенсена, що викликала чудові асоціації та свіжі спогади про Помпеї, не знаю, що ще прочитати в цього автора, але поема надзвичайно тонка), «Ми та смерть», «Леонардо да Вінчі. Спогади дитинства».  Все розкриває важливі речі для самопізнання.
6.                      Після Фрейда прочитала Еріха Фромма «Величність та обмеження теорії Фрейда». Цікаві і дійсно дуже важливі зауваження до теорії Фрейда. Раджу читати у такому порядку. Багато чого розумієш у нашому житті. Найголовніше дослідження Фромма «Мати чи бути?» дало зрозуміти як важливо БУТИ, а не просто володіти якимось непотрібними нам насправді статками.
7.                      Джером Селінджер. Просто обожнюю роман «Над прірвою у житі». Нахлинула ностальгія. Я перечитала всі його оповідання. Це ніби короткі спогади, емоції, маленькі життєві історії. Проймає до глибини: особливо люблю розповідь «Добре ловиться рибка-бананка», «І ці вуста, і очі зелені», «Сельді в бочці», «У човні».
8.                      «Головою в мур Кремля» Кристина Курчаб-Редліх. Виграла книжку на початку року, коли підписалася на рік на журнал «Тиждень» (який продовжую підписувати і зараз). Довгий час книга пилилася на поличці. Дуже цікаві підсумки спостережень польської вільної журналістки за російською політикою. Вона прожила в Росії довгий час, виступала проти Путіна, проти геноциду молдаванського (придністровського) та чеченського народів. Цікаві та водночас жахливі факти щодо московських терактів (особливо у «Дубровці»). Ще в неї дійсно варто повчитися журналістським навичкам писання. Стисло, важливі факти, цікаво, без води. Отримала багато журналістських премій:, а в 2005 «Amnesty International», Гельсінська фундація та чеченська організація «Эхо войны»  висунули її Нобелівську премію.
9.                      Знайомство із творчістю польського письменника та художника, фотографа, графіка Станіслава Ігнація Віткевича (Віткаци). Дякую за це Андрію Александровичу-Дочевському та виставці студентів НАОМА «Віткаци та ми». П’єси «Чоботярі», «Дюбал Вахазар», «Каракатиця» вразили своєю відкритою сатирою, своєю сміливістю, дивним містифікаційним зрозумінням світу, недолугими піснями. Хочу прочитати роман «Ненаситимість». Польський фільм 2010 року «Містифікація» про смерть художника не несе глибоке пізнання автора, але все одно цікавий як версія. Знятий посередньо. Краще переглянути його малюнки!!
10.                  Габрієль д`Анунціо. Зацікавив як дивна людина, різнобічний митець. Розпочала із його маловідомих «Сільських повістей»: «Тото», «Кішка», «Брат Лучерта», «Дівоча земля» та ін. Зовсім не проймає. Враження, що автор не розуміє предмету свого написання. Прочитавши роман «Насолода» про аристократичні походеньки чоловіка, що знаходив насолоду у розпусті, зрозуміла, що навіть близький до автора Рим із його настроєм теж мене не проймає. Мабуть, просто не мій автор. Треба було б почитати п’єси, але якось іншим разом. Збереглися шматки фільму «Корабель» за п’єсою д`Анунціо, де можна подивитися як танцювала Іда Рубінштейн, загадкова багата танцівниця. Теж не вражає. По зрівнянню з Л. Піранделло – одним із моїх улюблених італійських авторів, цей автор не в конкуренції.  
11.                  Десь наприкінці вересня – на початку жовтня розпочала семитомну епопею Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу». До кінця року (з перервами) прочитала три томи: «На Сванову сторону» («По направлению к Свану)», «У затінку дівчат-квіток» («Под сенью девушек в цвету»), «Германська сторона» («У Германтов», найцікавіший, найдинамічнийший том). Не люблю кидати розпочате, але читається досить нудно. Аристократичне життя минулого століття на противагу сучасному темпу видається трохи не актуальним. Розтягнутість тексту є для мене зовсім не звичною. Але безумовно, там заховані важливі філософські думки: про важливість часу, про кохання, про можливість вибору, роздуми про творчість різних цікавих письменників, художників та ін. Тому повільно читаю четвертий том «Содом і Гоморра». Здається, така мелодика тексту краще б читалася в українському перекладі, але я не знайшла в електронному варіанті. Маємо, що маємо.

Вистави, які вразили найбільше.
1.     «Войцек» Г. Бюхнера у театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра (режисер – Дмитро Богомазов). Злагодженість у всьому, повна гармонія, витончений смак.
2.     «Перехрестя» в Національній опері (театр модерн-балет Роду Поклітару). Рівноправна робота трьох талановитих митців: композитор – Мирослав Скорик, сценограф – Олександр Друганов, балетмейстер – Роду Поклітару.
3.     «Перехресні стежки» за І. Франко. Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. Найкрасивіша деталь вистави – сценографія Андрія Александровича-Дочевського.
4.     «Лісова пісня» Лесі Українки. Львівський академічний драматичний театр ім. Леся Курбаса. (Режисер – Андрій Приходько). Синкретичне мистецтво акторів.
5.     «Кома» у Молодому академічному драматичному театрі (режисер – А. Май).  
  
Враження від кінематографа за 2012.
1.       «Метрополіс» (1927) Фріца Ланга. Повна версія фільму довгий час була загублена. Тепер можна переглянути її в інтернеті. Цей фільм фантастично красивий, у ньому можна знайти вплив на багатьох послідовників. Деякі знахідки перетікли навіть у відомий «П`ятий елемент». Люблю німе кіно.
2.       «Кабінет доктора Калігарі» (1920) Роберта Віне. Початок кіноексприсіонізму. Вразив своєю намальованою декорацію. Дивовижна можливість для художника кіно.  
3.       «Піна. Танець пристрасті 3D» (2011) Віма Вендерса. Взагалі люблю Вендерса за його роуд-муві, як і за німецький період, так і за американський. Він створює дивовижну атмосферу фільму через місцевість, передає колорит міста, чи регіону, де проходять зйомки. Єдине, що в американському періоді відслідковується його надмірне возхваляння США, у Німеччині це виглядало природніше. У «Піні» він заставляє танцівників Вуппертальського театру (трупа Піни Бауш) говорити мовою танців, а коли вони з`являються в кадрі просто як розповідачі, звучить закадровий текст, а вони просто дивляться в кадр, природно існують, передають емоції, але нічого не говорять. Ця дуже високо, розповісти про мистецтво своїми роботами, а не словами. Через танці передається образ самої Піни. Це надзвичайно красивий фільм.
4.       «Артист» (2011) Мішеля Хазанавічуса. В головній ролі – незрівнянний Жан Дюжарден (сфотографувалася з ним під час зйомок на Хрещатику, надзвичайно простий, без будь-яких понтів). Фільм отримав 10 номінацій  на премію «Оскар». Чудова розповідь про відхід німого кіно, поява звукового, про вплив на акторів. Здається, цей фільм переглянули усі мої знайомі, навіть які не цікавляться акторською темою.
5.       «Хранитель часу» (2011) Мартіна Скорсезе. Казочка, яка дійсно тримає тебе у напрузі. Естетичне задоволення від Жоржа Мільєса у виконанні Бена Кінгслі (обожнюю актора після фільму «Дім із піску та туману», «Олівер Твіст» Р. Паланскі). Не дивно, що Жорж Мільєс – один із зачинателів кінематографа досі викликає цікавість своїм способом життя авантюриста. Раджу переглянути його «Політ на Місяць».
6.       «Іди та дивись» (1985) Елем Клімов. Мабуть, найжорстокіший фільм, який я бачила. Друга світова війна за один день перетворює життєрадісного хлопчика на знищене створіння. Про безтурботне радянське щастя, в яке, здається, сам режисер ніколи не вірив, фільм «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено» (1964).   
7.       «Сходження» (1976) Лариса Шепітько  (дружина Елема Клімова). Також про війну, про совість, про важливість жертви заради миру. Голгофа часів війни.  Також раджу її фільм «Крила» (1966).
8.       «Нічний портьє» (1974) Ліліана Кавані. Фільм про післявоєнну розправу над фашистами. Жахлива правда про збочення.
9.        Вперше в минулому році познайомилася із творчістю Вуді Аллена. Дуже цікавий режисер. Його фільми для різного рівня сприйняття. В нашарованості інформація відслідковується для звичайного глядача, для вишуканого інтелектуала, і навіть для дітей. На його фільмах я відпочиваю, особливо коли він грає сам. «Сенсація» (2006),   «Загадкове вбивство на Манхеттені» (1993), «Вікі Кристина Барселона» (2008), «Прокляття нефритового скорпіону» (2001), «Манхеттен» (1979).    

Вітаю всіх з Новим роком та Різдвом Христовим. Раджу плідної праці і духовної збагаченості!!!!!!!!!!!!!!!!!!!