Підсумок 2012 року.

Відіспавшись від важких передноворічних буднів, прочистивши мізки повною бездіяльністю, а шлунок невеличкими незвичними радощами смачної їжі, мені захотілося зробити підсумок досягнень високосного року 2012!!!

Не дивлячись на  депресивний стан втоми перед Новим роком, зараз відчувається повна очищеність і містичність свята Різдва. Це дійсно певний початок нового періоду, періоду мого року. Кажуть, рік змії дуже сприятливий для народження дитини!!! Тому бажаю всіх благ!!

Особисто для мене рік, що минув – це був рік пізнання світу, пізнання нової літератури, пізнання нового кіно, живопису, людей. Мудрий дракон залишив багато зроблений справ і передав змії цілий баласт майбутніх планів. Найперше, в минулому році разом із своїм чоловіком я  відвідала декілька країн – Німеччину, Польщу, та омрієну із дитинства сонячну Італію.

Звичайно, дивно було їхати в Берлін автобусом у – 20 морозу (у лютому). Для мене каторга – мерзнути. Але, незрівнянний берлінський музей мистецтв «Пергамон», де зібрані культурні знахідки, датовані ще до нашої ери, вартий того. Сіре місто Берлін, навіює пострадянські алюзії, бачені мною раніше у Росії. Залишки страшної стіни і трагічні історії пов’язані із нею розповідають про те, як поплатилася Німеччина за вчинені звірства. Але сучасний Рейхстаг із прозорими вікнами та куполом над будівлею, який може відвідати будь-яка людина, зареєструвавшись попередньо безкоштовно через інтернет, вартий нашої заздрості. Паркан перед Верховною Радою і політичні в’язні – це наше негативне досягнення! Річка Шпрее та п’ять островів мистецтва – музеї, філармонії, театри. На фронтоні театру опери та балету плакат із танцівником із Кривого Рогу! Знай наших!!! Інститут Гумбольдта та пам’ятник спаленим книжкам, розправі, яку вчинив Гітлер. До речі, за жест-привітання фашистам – 500 євро штрафу. А ми досі прославляємо діяльність Сталіна, як на мене рівноправного тирана.

Варшава навіть при такому морозі зустрічає теплотою старого міста, базилікою Св. Яна, кав’ярнями, що нагадує про Львів, тому відчуваєш себе там абсолютно вдома. Закрита на зимовий період концертна площадка, присвячена, звичайно ж, Фредеріку Шопену, гордості і славі поляків. Слід лише закрити очі і уявити літні концерти і практично відчути музику, наскільки там все просякнуто мистецтвом.  Не дивлячись на минулу приналежність Польщі до Радянського Союзу, топоніми та пережитки того часу тут можна порахувати на пальцях.

По дорозі назад ми застрягли на цілий прекрасний день у Львові, де погрілися в кнайпах, скуштувавши печеного коропа у криївці з медовухою. Вперше відвідали Палац Потоцьких, який зберігає досить пристойну колекцію картин італійських художників часів Ренесансу. Звичайно, це не да Вінчі, чи Рафаель, але наприклад, Софонісба Ангісолла – приємно здивувала. Музей книги розчарував своїм станом. Переглянути українську стрічку "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" саме у львівському кінотеатрі "Копернік" досить символічно.

Літом вибралися за новими враженнями до Італії. Це був мій день народження, і подарунок від чоловіка – тур на сім днів літаком. Останній раз я літала приблизно у своїх три. Жуляни – Тривізо, і Тривізо-Жуляни. Незабутній галоп по культурним знахідкам Італії, голова йшла обертом. Венеція – мрія мого дитинства. Площа Сан Марко і її славнозвісні голуби, яких годуєш прямо із рук, Собор Сан Марко. Палац Дожів, з його розкошами та картинами. І варто лише глянути у відкрите вікно – а там найкрасивіша картина, сонце, вода, гандоли, люди у капелюшках. Це Диво. І відчуваєш ледь-ледь помітне похитування будівлі. Болото, на якому тримаються будівлі ХIV-XIX  століть, похитується від важкості розкішних будівель усіх стилів та напрямків. Потім  сідаєш у гондолу із пластиковими стаканчиками і шампанським і прямуєш у романтичну подорож, яку хочеться продовжити іще та ще. Але час – то гроші, і доволі не маленькі. Ми це зробили, поцілувалися під мостом зітхання. Я повернусь сюди колись і продовжу подорож містом – воно абсолютно фантастичне. Невистачить життя, щоб насолодитися цим раєм.

Флоренція, сіра ззовні, але прекрасна та кольорова всередині. Церква Санта Кроче із усипальницями Галілея, Данте, Мікеланджело. Собор Санта Марія дель Фьоре (Дуомо) із куполом Брунеллескі. Величезна будівля малахітово-біла, з кампнеллою Вазарі. Наче величезний торт, який хочеться відкусити і відчути старовинну всіх часів, за яких вона стоїть. Баптистерій із славнозвісними дверима (докладніше про все в «Життєписі» Дж. Вазарі). До речі, Вазарі кажуть не можна повністю вірити, але прочитавши його дуже об`ємну працю, я дізналася наперед про багато легенд, про імена, тому подорожувати Італією було набагато приємніше. Палаццо Пітті з Рафаелем, Тиціаном, з розкошами надлюдини Козимо Медичі. Можна пройтися шляхом збудованого Вазарі коридору, яким прямував від Палацу Правління (Палаццо Веккіо)  до Палацу Пітті Медичі, щоби не бачити чернь. На жаль, так і не потрапили в Галерею Уффіці, але скоштували славнозвісне флорентійське морозиво. Плакала в центрі Флоренції через неможливість вивчити все детально, відвідати всі галереї, насолодитися творчістю великих митців. Завжди треба було бігти. Як зворушує можливість довго роздивитися картину Рафаеля, або Ботічеллі, до якої так прагнув доторкнутися мій погляд. Жили під Флоренцією в маленькому містечку Монтекатіні, де термальні джерела. В центрі містечка є все – величезний кінотеатр, ігрові зали, галерея, і, звичайно, опера!!!!

Тоскана – це ще й Піза та Сієна. Піза – Площа Чудес – Падаюча башта у комплексі з собором та кладовищем. До речі, башта будувалася як звичайна дзвіниця, а набула більшої популярності, ніж сама церква. Нещодавно виникла загроза дійсного падіння вежі. Її і закріпляли, і підпирали, а врятував її росіянин, викачавши пісок із-під фундаменту. Таким чином, досі невідомо, чи скульптор (теж не встановлено хто саме) задумував падаючу вежу, чи так сталося помилково. Але маємо дійсне чудо світу. І це важливо.

Сієна. Старе місто-лабіринт. Можна звернути в якийсь поворот, і вийти вже зовсім до інших воріт, хоча за виглядом практично однаковим. Місто поділено на райони (контради) – в кожного є свій символ, джерело в якому хрестять новонароджених. І старовинна традиція-гра Паліо. Гра, що відбувається щороку на центральній Площі міста. Змагання коней за районами міста, до якого готуються протягом року. Для сієнців – це не просто гра, це спосіб життя. Це боротьба, за якою спостерігають всі – діти від року, і старі люди. Вражає Дуомо. Найфантастичніше, що я бачила – це собори Італії (у Флоренції, Сієні, Римі)

Рим. Всі дороги ведуть до Риму. Зранку в`їхати в Рим дуже важко, люди живуть за містом у віллах – це вважається достатком. Працюють,  звичайно, у Римі. Наплив авто неймовірний. Але по місту їздять на скутерах – зручно і швидко. Колізей, Форум, Замок Св. Ангела. Автономна республіка Ватикан зі всіма своїми гобеленам, оригіналами статуй, живопис. Сікстинська капела – фантастика. Мікеланджело - Бог у мистецтві. Голова болить дивитися на стелю, важко уявити, скільки здоров`я залишив там майстер. Цей  його вклад  у мистецтво заслуговує звання Божественного. Собор Святого Петра, за яким є двір, де дозволяється зробити перепочинок, і навіть покурити. Після побаченого не стримуюся і курю. Це божественно.

Екскурсія «Рим християнський». Відвідали маленьку церкву Св. Климентія XII ст., під якою провели розкопки, знайшовши церкву IV століття, ще нижче I століття, доторкнутися рукою до бруківки такої давнини, немає повітря, є тільки скажене враження. Собор Св. Джованні Лютерана, Санта Марія Маджоре – одна з найкрасивіших, найліричніший будівель світу (яку я бачила).

Фонтани, вулички, капелюшки, вино, кава. Згадки про фільми Фелліні, раннього Антоніоні, Пазолліні. Вілла Боргезе, і, звичайно, Галерея. Берніні – Венера і т. д. це неможливо описати, це варто побачити. Раджу всім. Фонтани вілли Тіволі, що неподалік від Риму. Це водна феєрія.

Неаполь. Місто крадіїв та ледарів, там навіть повітря продають. Італійці не поважають жителів Неаполя. Нас попереджають тримати свої речі міцно у руках. Море. Фотки на площадці Картоліні (в перекладі – листівка). Опера, Пасаж. Палац королів. Хамавитий гід, з вульгарними анекдотами. 

Помпеї. Люди із групи згадують Кримський Херсонес – я там не була, але тепер неодмінно поїду. Думаю, ми ні в чому не поступаємось. Жахлива історія про вулкан Везувій. Вулкан зараз обліплений хатками, дешевизна житла приваблює сюди багатьох. Кажуть, що знову скоро прокинеться, але люди не залишають своїх домівок. В уяві оживають місцеві жителі, гарно одягнені. Фалос, як вказівник на будинок розпусти, зображений прямо на бруківці. Лупанарій – будинок розпусти, більше схожий на язичницьке місце для оргії. Приблизно так воно і відбувалося.

Автономна республіка – Сан Маріно на останок. Найдешевше місце у Італії. Серпантинна дорога, і зламаний автобус, знайомство із місцевою поліцією, підтягнуті хлопці (на противагу нашій міліції) обережно висаджували кожного туриста за руки через місце водія. Автобус стояв так близько до обриву, що неможливо було відкрити двері. Екстрим. Але сервіс – інший автобус подали за півгодини. Все закінчилося щасливо. Сан Маріно – старе місто збережено, лише прикрашено маленькими сучасними бутіками. Середньовічний осередок. Потрапили на середньовічне святкування, що проводиться раз на рік. Лучники зі стрілами, танці, співи, музика, просто казка. Вразив музей тортур – велична гидотність. Трохи дорогувато як для маленького музейчика, але цікаво. 

Італія. Аеропорт. Очікування у втомі. Величезний дощ на прощання. Так і хотілося вибігти на вулицю та освіжитися після тижня інтенсивної жари. Ця подорож – це величезне духовне збагачення. Потрібно обов’язково поїхати туди іще. Дуже хочеться у Верону, у Венецію на фестиваль, у Мілан, поплисти на Сицилію. Але наступним етапом хотілося б з`їздити в Барселону, в Грузію, в Чехію (особливо, у Музей Альфонса Мухи, що у Празі).

Одна з найважливіших подій року – Євро-2012. Цікаві спілкування із шведами на Хрещатику у фан-зоні, цікава поїздка у Донецьк – місто контрастів. «Блеск и нищета» - вилизаний центр міста, і жахливі спальні райони із п’яними шахтарями, які загублені у власній важкій роботі. Вважають Януковича не кращим вибором, але свідомо аргументують «Он же свой». Жахливо роз’єднаний Схід і Захід, який по суті не знає один про одного нічого. Просто живуть телевізійним стереотипом. Для донеччанина львів`янин поганий, і навпаки, чому? Бо так історично склалася. На питання^ чи ви спілкувалися один з одним, відповідають «ні, і не хочу». Але ж ми всі нормальні люди. Я особисто проїхала від Сибіру (де мешкає моя рідна сестра і родичі) до Швеції. І скажу правду – скрізь находила спільну мову. Інтелектуальна людина, збагачується всіма культурами і мистецтвом. А не шукає крайніх. Це можливо і потрібно нам. Ми ж Люди. Треба просто вірити в це. 

Донецьк приємно вразив Художнім музеєм – досить непогана добірка російських живописців – Юон, Серебрякова, Шишкін та ін. Працівники музею радо і щиро спілкуються, випитують звідки ви, і хваляться, що за період Євро до них завітало багато людей. Адже місцеві жителі не часто сюди заглядають. Важке шахтарське життя – не до музеїв. Непоганий парк кованих скульптур.

Донецьк вітав нас справжньою бурею – чоловік спостерігав на стадіоні як зупинили матч, перенісши його на цілу годину, я спостерігала за балетом «Собор Паризької Богоматері» в Опері, де були практично в той день одні жінки. У другій дії на сцену почала капати вода, балет танцював зі швабрами. Я не розуміла до чого це все. Але як виявилося така дика злива зірвала шматок даху, і дісталася сцени. Було весело. Бродити вулицями міста із українським прапором на шиї, і відчувати величезну спорідненість з натовпом, який цінує і любить свою країну.

Літом вперше збирали трави у полях Черкащини. Місцева бабуся розповідала про їхні властивості, як їх вживати від чого, для чого. Вперше відвідали кінний завод у Жажкові. Кормили коней з рук, спостерігали за змаганнями. Безкоштовне відвідування і навчання для дітей – це передвиборчі показні дії місцевого депутата. Але потрібно користуватися красивими можливостями.

Влітку вперше хрестила дитину, хлопчика – сина моєї подруги з дитинства. Через декілька тижнів йому виповниться рік. Даня, рости великим та щасливим. Я тебе люблю.

Цього року закінчила магістратуру!!! Досі не можу вирішити чи вчитися далі в аспірантурі, чи нехай уже так як є!

Враження від літератури, прочитаної у 2012 році.

1.                      Цю сходинку посідає знайомство із творчістю Томаса Манна (раніше читала лише новелу «Смерть у Венеції», для розуміння фільму Лукіно Вісконті, новела краща). Найбільше враження від роману «Зачаровна гора». Роман про втрату часу, про те, як нас засмоктує бездіяльність, яка з маленького строку розтягується у довжелезну епопею. Ганс Касторп приїжджає на деякий час відпочити у санаторій і залишається там на сім років. Його безтурботне життя перериває війна. Так і ми сьогодні, спокійно пливемо за течією, поки не станеться подія, як заставить нас ворушитися, триматися в тонусі, діяти. Роман «Будденброки» - за який автор отримав Нобелівську премію (1929), розповідає про декілька поколінь цієї родини. Як від серйозних промисловців, рід вироджується в слабенького хлопчика, який гине. Можу провести певну паралель із романом «Сто років самотності» Г.Г. Маркеса, але німецька версія. Роман «Доктор Фаустус» - ода для будь-якого музиканта, мене особисто збагатив музичними знаннями. Закривала книгу і прослуховувала Арнольда Шенберга, Орландо ди Лассо, Дітріха Букстехуде, Міхаєля Преторіуса та ін. Геній та його чорна сторона. Прекрасно розвинена тема Фауста у мистецтві. Планую прочитати роман «Сповідь авантюриста Фелікса Круля».

2.                      Знайомство іще з одним Нобелівським лауреатом (2003), тільки із більш сучасним – Джоном Максвеллом Кутзее, що мешкає в країні ПАР, пише англійською. Роман «Життя Міхаєля К.» про опортунізм у ПАРі, про несамовиту хіть абсолютно не освіченого хлопця жити. У не людському існування розкривається жахливі похибки влади і збігу обставин, які призводять до морального, а потім і до фізичного знищення людини. Питання: а скільки таких Міхаєлів було знищено? І хто в цьому винен?

3.                      Знайомство із творчістю Ельфріде Єлінек. – Першу п’єсу прослухала на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» - «Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка, або Підпори суспільств». Таке собі продовження Генріха Ібсена, який боровся за права жінок. Єлінек іде далі, показує цілу низку проблем, з якими стикалися жінки під час своєї еволюції. Як змінювалися їхні звички, одяг, чого вони досягали, до чого опускалися. Хотілося б побачити на сцені. Читку проводив режисер А. Май. Можливо, варто спробувати втілити в життя? Єлінек теж Нобелівський лауреат (2004), мешкає в Австрії, пише високою німецькою мовою. Роман «Піаністка» - найпопулярніший твір письменниці не вразив. Розповідь про 30-річну піаністку, яка мешкає з матір`ю, що поводиться із нею як з власністю. Це впливає на психічний розлад, що проявляється в сексуальному потязі до знущань. Планую почитати романи «Діти мерців»,  «Коханки», можливо п’єси.

4.                      У 2012 році продовжила читати романи Умберто Еко. Прочитаний трохи раніше роман «Ім`я троянди» дав право назвати  цього автора живим класиком.  Нашарованість стилів, яка сприймається різною читацькою масою приводить мене в шалену ейфорію. Я задовільняюсь усіма його винаходами: трилер, детектив, та історична книга в одній, де все чудова пов’язано з релігійною тематикою. І до всього мій улюблений час – Середньовіччя. Потім прочитала «Маятник Фуко». Здавалося, що прожила все із героями захопливої історії.  У 2012 році просто проковтнула один за одним всі його художні твори: «Острів напередодні» - знову стилізація під певний час. Але тут уже перед нами герой, схожий на графа Монте Крісто, який дізнається про географічні пояси світу, про різницю часу, робить певні відкриття. «Баудоліно» - світ релігійних ілюзій Ренесансу, шарлатанів, казкарів, які перетворювали життя на фарс із хибними уявленнями. «Таємниче полум’я  цариці Лоани» - скомпільована книга із різних уривків, віршів, не несе важливої цінності і виглядає дуже простувато по зрівнянні із попередніми романами. Цікава лише тим, що можна простежити захоплення самого Еко, його страхи, його певні передбачення, плани. Потім була книга «Шість прогулянок у лісах»  - шість лекцій, які Еко прочитав в Гарвардському університеті у 1994 році. Останній роман «Празьке кладовище» - єврейська тематика, важливу частину книги займає справа Дрейфуса. Хочу відмітити, що найцікавішою книгою з його творчості для мене залишається «Ім`я троянди», далі все йшло на спад, хоча дійсно залишалося якісною літературою. Не дивіться фільм «Ім`я троянди» із Шоном Коннері. Не дивно, що Еко заборонив екранізувати свої романи.  Також цікаві його есе: «Внутрішні рецензії», «Середні віка вже почалися», «Відкритий твір», «Вавілонська бесіда», навіть трохи не про наші реалії, але можна відшукати і для нас корисні поради в есе «Як написати дипломну роботу?».

5.                      Важливим для себе вважаю знайомство із Зігмундом Фрейдом. «Ввід до психоаналізу», «Тотем і табу», «Тлумачення сновидінь», «Сімейний роман невротиків», «Психопаталогія буденного життя», «Достоєвський та батьковбивство», «Нариси з психології сексуальності», «Незадоволення культурою», «Печаль та меланхолія», «По інший бік принципу задоволення», «Я та Воно», «Потяги та їх доля», «Се людина Мойсей», «Марення та сни у «Градіві» В. Йенсена (звичайно, довелося прочитати поему «Градіва» Йенсена, що викликала чудові асоціації та свіжі спогади про Помпеї, не знаю, що ще прочитати в цього автора, але поема надзвичайно тонка), «Ми та смерть», «Леонардо да Вінчі. Спогади дитинства».  Все розкриває важливі речі для самопізнання.

6.                      Після Фрейда прочитала Еріха Фромма «Величність та обмеження теорії Фрейда». Цікаві і дійсно дуже важливі зауваження до теорії Фрейда. Раджу читати у такому порядку. Багато чого розумієш у нашому житті. Найголовніше дослідження Фромма «Мати чи бути?» дало зрозуміти як важливо БУТИ, а не просто володіти якимось непотрібними нам насправді статками.

7.                      Джером Селінджер. Просто обожнюю роман «Над прірвою у житі». Нахлинула ностальгія. Я перечитала всі його оповідання. Це ніби короткі спогади, емоції, маленькі життєві історії. Проймає до глибини: особливо люблю розповідь «Добре ловиться рибка-бананка», «І ці вуста, і очі зелені», «Сельді в бочці», «У човні».

8.                      «Головою в мур Кремля» Кристина Курчаб-Редліх. Виграла книжку на початку року, коли підписалася на рік на журнал «Тиждень» (який продовжую підписувати і зараз). Довгий час книга пилилася на поличці. Дуже цікаві підсумки спостережень польської вільної журналістки за російською політикою. Вона прожила в Росії довгий час, виступала проти Путіна, проти геноциду молдаванського (придністровського) та чеченського народів. Цікаві та водночас жахливі факти щодо московських терактів (особливо у «Дубровці»). Ще в неї дійсно варто повчитися журналістським навичкам писання. Стисло, важливі факти, цікаво, без води. Отримала багато журналістських премій:, а в 2005 «Amnesty International», Гельсінська фундація та чеченська організація «Эхо войны»  висунули її Нобелівську премію.

9.                      Знайомство із творчістю польського письменника та художника, фотографа, графіка Станіслава Ігнація Віткевича (Віткаци). Дякую за це Андрію Александровичу-Дочевському та виставці студентів НАОМА «Віткаци та ми». П’єси «Чоботярі», «Дюбал Вахазар», «Каракатиця» вразили своєю відкритою сатирою, своєю сміливістю, дивним містифікаційним зрозумінням світу, недолугими піснями. Хочу прочитати роман «Ненаситимість». Польський фільм 2010 року «Містифікація» про смерть художника не несе глибоке пізнання автора, але все одно цікавий як версія. Знятий посередньо. Краще переглянути його малюнки!!

10.                  Габрієль д`Анунціо. Зацікавив як дивна людина, різнобічний митець. Розпочала із його маловідомих «Сільських повістей»: «Тото», «Кішка», «Брат Лучерта», «Дівоча земля» та ін. Зовсім не проймає. Враження, що автор не розуміє предмету свого написання. Прочитавши роман «Насолода» про аристократичні походеньки чоловіка, що знаходив насолоду у розпусті, зрозуміла, що навіть близький до автора Рим із його настроєм теж мене не проймає. Мабуть, просто не мій автор. Треба було б почитати п’єси, але якось іншим разом. Збереглися шматки фільму «Корабель» за п’єсою д`Анунціо, де можна подивитися як танцювала Іда Рубінштейн, загадкова багата танцівниця. Теж не вражає. По зрівнянню з Л. Піранделло – одним із моїх улюблених італійських авторів, цей автор не в конкуренції.  

11.                  Десь наприкінці вересня – на початку жовтня розпочала семитомну епопею Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу». До кінця року (з перервами) прочитала три томи: «На Сванову сторону» («По направлению к Свану)», «У затінку дівчат-квіток» («Под сенью девушек в цвету»), «Германська сторона» («У Германтов», найцікавіший, найдинамічнийший том). Не люблю кидати розпочате, але читається досить нудно. Аристократичне життя минулого століття на противагу сучасному темпу видається трохи не актуальним. Розтягнутість тексту є для мене зовсім не звичною. Але безумовно, там заховані важливі філософські думки: про важливість часу, про кохання, про можливість вибору, роздуми про творчість різних цікавих письменників, художників та ін. Тому повільно читаю четвертий том «Содом і Гоморра». Здається, така мелодика тексту краще б читалася в українському перекладі, але я не знайшла в електронному варіанті. Маємо, що маємо.

Вистави, які вразили найбільше.

1.     «Войцек» Г. Бюхнера у театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра (режисер – Дмитро Богомазов). Злагодженість у всьому, повна гармонія, витончений смак.

2.     «Перехрестя» в Національній опері (театр модерн-балет Роду Поклітару). Рівноправна робота трьох талановитих митців: композитор – Мирослав Скорик, сценограф – Олександр Друганов, балетмейстер – Роду Поклітару.

3.     «Перехресні стежки» за І. Франко. Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка. Найкрасивіша деталь вистави – сценографія Андрія Александровича-Дочевського.

4.     «Лісова пісня» Лесі Українки. Львівський академічний драматичний театр ім. Леся Курбаса. (Режисер – Андрій Приходько). Синкретичне мистецтво акторів.

5.     «Кома» у Молодому академічному драматичному театрі (режисер – А. Май).  

  

Враження від кінематографа за 2012.

1.       «Метрополіс» (1927) Фріца Ланга. Повна версія фільму довгий час була загублена. Тепер можна переглянути її в інтернеті. Цей фільм фантастично красивий, у ньому можна знайти вплив на багатьох послідовників. Деякі знахідки перетікли навіть у відомий «П`ятий елемент». Люблю німе кіно.

2.       «Кабінет доктора Калігарі» (1920) Роберта Віне. Початок кіноексприсіонізму. Вразив своєю намальованою декорацію. Дивовижна можливість для художника кіно.  

3.       «Піна. Танець пристрасті 3D» (2011) Віма Вендерса. Взагалі люблю Вендерса за його роуд-муві, як і за німецький період, так і за американський. Він створює дивовижну атмосферу фільму через місцевість, передає колорит міста, чи регіону, де проходять зйомки. Єдине, що в американському періоді відслідковується його надмірне возхваляння США, у Німеччині це виглядало природніше. У «Піні» він заставляє танцівників Вуппертальського театру (трупа Піни Бауш) говорити мовою танців, а коли вони з`являються в кадрі просто як розповідачі, звучить закадровий текст, а вони просто дивляться в кадр, природно існують, передають емоції, але нічого не говорять. Ця дуже високо, розповісти про мистецтво своїми роботами, а не словами. Через танці передається образ самої Піни. Це надзвичайно красивий фільм.

4.       «Артист» (2011) Мішеля Хазанавічуса. В головній ролі – незрівнянний Жан Дюжарден (сфотографувалася з ним під час зйомок на Хрещатику, надзвичайно простий, без будь-яких понтів). Фільм отримав 10 номінацій  на премію «Оскар». Чудова розповідь про відхід німого кіно, поява звукового, про вплив на акторів. Здається, цей фільм переглянули усі мої знайомі, навіть які не цікавляться акторською темою.

5.       «Хранитель часу» (2011) Мартіна Скорсезе. Казочка, яка дійсно тримає тебе у напрузі. Естетичне задоволення від Жоржа Мільєса у виконанні Бена Кінгслі (обожнюю актора після фільму «Дім із піску та туману», «Олівер Твіст» Р. Паланскі). Не дивно, що Жорж Мільєс – один із зачинателів кінематографа досі викликає цікавість своїм способом життя авантюриста. Раджу переглянути його «Політ на Місяць».

6.       «Іди та дивись» (1985) Елем Клімов. Мабуть, найжорстокіший фільм, який я бачила. Друга світова війна за один день перетворює життєрадісного хлопчика на знищене створіння. Про безтурботне радянське щастя, в яке, здається, сам режисер ніколи не вірив, фільм «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено» (1964).   

7.       «Сходження» (1976) Лариса Шепітько  (дружина Елема Клімова). Також про війну, про совість, про важливість жертви заради миру. Голгофа часів війни.  Також раджу її фільм «Крила» (1966).

8.       «Нічний портьє» (1974) Ліліана Кавані. Фільм про післявоєнну розправу над фашистами. Жахлива правда про збочення.

9.        Вперше в минулому році познайомилася із творчістю Вуді Аллена. Дуже цікавий режисер. Його фільми для різного рівня сприйняття. В нашарованості інформація відслідковується для звичайного глядача, для вишуканого інтелектуала, і навіть для дітей. На його фільмах я відпочиваю, особливо коли він грає сам. «Сенсація» (2006),   «Загадкове вбивство на Манхеттені» (1993), «Вікі Кристина Барселона» (2008), «Прокляття нефритового скорпіону» (2001), «Манхеттен» (1979).    

Вітаю всіх з Новим роком та Різдвом Христовим. Раджу плідної праці і духовної збагаченості!!!!!!!!!!!!!!!!!!!