Кожен вулик гуде по-своєму.

Роксолана Лудин 

фото з вистави "Електра. Мухи"

плакат Богдана Поліщука до вистави "Електра. Мухи", 2013. 

Києво-Могилянський театральний центр «ПАСІКА» створений у 2007 році на базі Києво-Могилянської академії. Його художнім керівником є режисер, заслужений діяч мистецтв України Андрій Приходько.  У цьому центрі митці намагаються поєднати традиції та експерименти, створити «полігон молодої театральної формації». Під одним дахом співіснують сім майданчиків, де відбуваються різні за жанром і формою вистави, концерти, вуличні вистави, перформанси, читання, майстер-класи тощо.

Саме тут можна побачити моно виставу Роксолани Лудин  «Електра. Мухи» за мотивами п’єси «Мухи» Жана-Поля Сартра, прем’єра якої відбулася у жовтні. Роксолана – актриса центру «Пасіка» та театру для дітей «У торбинці» (випускниця НаУКМА за спеціальністю «Культурологія»), захоплюється аргентинським танго, грою на гітарі, психологією та біоенергетикою. Театр – для неї хобі, але вона постійно намагається вдосконалюватися на тренінгах, що проводять професійні актори та режисери. Роксолана самостійно здійснила сценічну обробку драми Сартра та зіграла роль Електри. В основі сюжету античний міф про місто Аргос, де вбивця попереднього царя живе з його вдовою, утримуючи її доньку, царівну Електру, за служницю. Автор  порушує довічну проблему «вільної людини». Електра прагне позбутися пригнічення з боку влади, але не усвідомлює, що насамперед потрібно вичавити своє «внутрішнє рабство». Вистава  розповідає про протистояння особистості та влади, про конфлікт свободи в середині самої людини. Сценічний простір порожній, вікна заклеєні газетами, що виглядає суголосно часові, коли люди охоплені великою кількістю  інформації і не бачить справжнього життя, не помічають пейзажів за власним вікном. Зодягнена в халат прибиральниці Електра – Роксолана приносить купу зім’ятих газет та сміття. Вся ця мішура, жовта преса та сучасне телебачення – це лише смітник у голові кожного з нас. Її розмова про внутрішню свободу переривається танцями, до яких залучаються глядачі, піснями, навіть грою на пластикових пляшках. Вистава спонукає до філософських роздумів. Останнє запитання Електри до глядача – яку мені одягнути сукню, чорну чи барвисту – не залишає публіку байдужою. Варто замислитися кожному, як сприймати життя – у кольорі чи безбарвним…

Також у «Пасіці» можна подивитися «психо моно драму» ще одного екзистенційного драматурга Жана Кокто - «Людський голос». Постановка  здійснена режисером Євгенією Федоровою в театрі-студії акторської майстерності «SPLASH» (з англ. «сплеск»), але згодом перенесена на сцену Києво-Могилянського центру. Євгенія Федорова випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. В студії «SPLASH» із акторами-аматорами вона поставила «Спектакль про любов» за п’єсою В. Соллогуба та «Дуже просту історію» М. Ладо. Деякий час вона викладала майстерність актора у Коледжі театру та кіно. У виставі «Людський голос» Ж. Кокто головну роль виконує професійна молода актриса Інна Бовкун (випускниця Київського національного університету культури та мистецтв). Сценографія це і є власне кімната, в якій лише маленький столик із телефоном та купа різного яскравого одягу. Героїня намагається врятуватися від самотності: дзвонить, або частіше удає, що дзвонить, слухає записаний голос чоловіка, який, можливо, існував лише в її увазі, приміряє яскравий одяг. Ця драма порушує гостру проблему – незважаючи на існування телефонів, а сьогодні й Інтернету, людина все одно залишається самотньою.

Інна Бовкун у виставі "Людський голос"

А ще в центрі «Пасіці» йдуть вистави театрів «Відкритий погляд», «Є», та «МІСТ», театру-студії «У кімнаті» та «аБРаКаДаБРа». Молодь, яка формує творчий простір «Пасіки», налаштована на філософські експерименти, пошуки, досліди та експерименти, а головне – щоб глядач не залишився байдужим. Тому креативна «бджолина» сім`я центру «Пасіка» приносять дорогоцінний мед.  

Стаття надрукована у №9 (1 березня), 2013  газети "Культура та життя". 

Гастролі у власній країні

Минулого тижня в Національному театрі імені І. Франка відбувся показ вистави «Вій» КЛІМа за однойменною повістю М. Гоголя, втіленої режисером Владиславом Троїцьким у співпраці з Центром сучасного мистецтва «Дах» та театром Vidy-Lausanne (Швейцарія). Прем’єра відбулася наприкінці минулого року в Лозанні, а в грудні його грали у Франції на сцені Театру де ля Віль (de la Ville). Режисер присвятив виставу Рене Гонзалесу – директору театру Vidy-Lausanne, який нещодавно помер.

Окрім акторів театру «Дах» у постановці зайняті двоє швейцарських – П’єр-Антуан Дюбеї і Бартек Созанскі (останній спеціально для проекту вивчив українську мову). За сюжетом п’єси двоє студентів-європейців вирішили відвідати батьківщину батьків одного з хлопців – карпатське село Далі вже розгортається гоголівська історія. Початок вистави одразу вводить глядача в макабричне (з французької «macabre» – погребальний, похмурий, моторошний), містичне, туманне дійство з потойбічним скреготом та гуркотом. Справжні стовбури дерев, що звисають, немов карпатські ліси; поверхня сцени всипана тирсою (сценографія – В. Троїцького та Д. Костюминського). Коли актори грають на трембітах виникають асоціації з персонажами української класичної літератури. Музика – окремий виразний компонент вистави, що чітко спрямовує емоції глядача. Гра на скрипці, віолончелі, контрабасі, трембітах, тріскачках, ударних інструментах звучала не просто як звичні «дахабрахівські» етнічні ритми, а як оркестровий твір, написаний акторами театру «Дах» – Ніною Гаренецькою, Марком Галаневичем, Наталією Галаневич, Тетяною Гаврилюк, Дмитром Ярошенком, Романом Ясіновським, Русланою Хазіповою, Дмитром Костюминським, Іриною Коваленко, Соломією Мельник, Володимиром Міненко, Оленою Цибульською, Тетяною Василенко, Катериною Вишневою, Наталією Зозуль (Zo), Анатолієм Черковим. Найбільше вразив публіку Юродивий, спеціально введений драматургом, у виконанні Дмитра Ярошенка. Його крики, ламана пластика, що були сповнені нелюдського болю, викликали подив та огиду. А розповіді про церкву, віру й біблейські легенди наводили жах і змушували глядачів затамовувати подих.

У постановці «Вія» брала участь команда відео-художників (Максим Побережський, Олексій Тищенко, Стефан Жанв’є, Жером Верне), котра у фіналі на заднику за допомогою відеопроеції створила дивовижний церковний іконостас. Зображення ікон рухалися вгору, а потім зникали десь за небосхилом. Спершу, здавалося, що вони палали нестримним полум’ям, а потім – що неначе світ зірвався з осі, загинув і перетворився на попіл – на проекції падав сніг. Ось такий він – кінець світу у трактуванні В. Троїцького, кричущий Апокаліпсис, що стрімко летить крізь віки від містичного Гоголя до містичної сучасної України.

У Швейцарії після показу вистави довго лунали оплески, акторів чотири рази викликали на сцену, хоча зазвичай така емоційність не характерна для цієї національності. Доволі байдужим можна вважати ставлення нашої влади до театру «Дах», оскільки втілення спектаклю та сам його показ в Україні відбувся за фінансової підтримки лише Швейцарії. Та це не вплинуло на численну кількість глядачів, котрі прийшли підтримати театр «на гастролях у власній країні» та влаштували справжні овації після перегляду.

Фотозвіт: http://www.facebook.com/media/set/?set=a.429650607105546.94059.428788950525045&type=1

Стаття надрукована в газеті "Культура та життя" за 30 січня 2013 року. 

«Віткаци та ми»

Так називається виставка майбутніх художників-сценографів, а наразі студентів Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, що триватиме в Музеї видатних діячів української культури (вул. П. Саксаганського, 97) від 13 грудня 2012 до 31 січня 2013 року. Ініціював цей захід та сприяв його втіленню завідувач кафедри сценографії та екранних мистецтв НАОМА, заслужений діяч мистецтв України, головний художник Національного драматичного театру імені І. Франка Андрій Александрович-Дочевський.

Концепт експозиції – творчість польського драматурга, художника та філософа Станіслава Ігнаци Віткевича (1885–1939), творчий псевдонім – Віткаци. Він народився та жив у Польщі, але під час Другої світової війни переїхав на Західну Україну (село Чисті озера Рівненської області). Митець не визнавав будь-які насильницькі режими і за певних обставин покінчив життя самогубством.

В його художніх роботах простежується експресіонізм, почасти і сюрреалізм, а в літературі його вважають провісником драми абсурду.

Виставка спершу замислювалась як спільний польсько-український проект за участю молодих сценографів НАОМА та Краківської академії мистецтв імені Яна Матейка, бо в такому форматі вже відбулась у Кракові, а потім у Львові в рамках фестивалю «Золотий лев». Цей факт Андрій Александрович-Дочевський прокоментував так: «Поляки не хочуть далеко їздити, мабуть, їм важливіше поїхати до Парижа, але тим не менш наша акція дуже цікава. Студентам необхідно було відкрити такого складного автора, як Віткаци. Він проти механізації буття, узагальнення, ліквідації особистості, самобутній у будь-якому вимірі творчості (навіть експериментував зі світлинами), а за гротеском літературних творів схожий з Миколою Гоголем».

Гостра соціальна сатира на руйнування суспільства, його деградація звучала у виставі за його п’єсою «Мама, або Несмачний витвір», поставленою на кону франківців 2002 року польським режисером Збігнєвом Наймолою.

На сцені сиділа мати (актриса Н. Лотоцька), яка вже погано бачила, але постійно штрикала спицями, згадуючи при цьому своїх пращурів-аристократів, котрі жили в цьому домі. Наче в сновидіннях, з’являлась велика труба, а з неї, мов гвинтики, вискакували однотипні істоти, клони. Їх було багато, фантоми оживали і це наводило жах. Виокремити реальне від уявного було неможливим.

Вистава вже доволі давно не йде в театрі, але оригінальний макет сценографа А. Александровича-Дочевського можна побачити в цій експозиції.

На виставці представлені також студентські роботи до п’єс Віткаци: два макети та ескізи до твору «Дюбал Вахазар» Ольги Гайдаш і Василини Харчевки, три – до «Чоботарів» Володимира Бевза, Марії Кузнєцової та Катерини Лібкінд, ще три – до «Каракатиці» Лесі Головач, Терези-Тетяни Яковини та Тетяни Гусєвої-Ковтун і один – до «Водяної курочки» Дарини Кучерової.

"Дюбал Вахазар" Василина Харчевка

«Віткаци дуже складний драматург. Молоді художники доволі філософськи проаналізувати його п’єси. Я завжди їм раджу творити так як про себе. Ніколи не варто навмисне робити якість надрозумні речі. Зчитуйте текст як казку, а потім множте на себе, на власну індивідуальність і світобачення. Цю формулу придумав не я, а ще мій учитель – Данило Лідер. Адже в простоті прихована таємниця всіх шедеврів», – зазначив А. Александрович-Дочевський на відкритті виставки.

«Мені здається, сьогодні світом керує ніжність. Хтось каже любов, інші – краса врятує світ. Думаю, вже після Віткаци – ні, залишилась лише ніжність».

"Чоботярі" Володимир Бевза. 

Стаття надрукована в журналі "Театрально-концертний Київ" за січень 2013 року. 

Візуальне море кохання і пороку

Сцена Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса перетворена на величезне надувне ліжко, скрізь розкидані подушки. Також це нагадує зім’ятий парашут, на крилах якого сюди приземлилися коханці. Оголена стіна замість задника з чотирма дверима запускає у цей рай для кохання чотирьох жінок і двох чоловіків. Там, за дверима ще немає пороку, там горить яскраве біле світло, але ті, хто заглянули сюди, відчули смак пристрасті. А ще такий простір нагадує лікарню, або в’язницю. Сергій Маслобойщиков – режисер і сценограф вистави «Небезпечні зв’язки» Ш. де Лакло запрошує поспостерігати за сценами кохання в такій інтимній обстановці. Для режисера Маслобойщикова актори залишаються не живими елементами сценографії, які він уміло переставляє та комбінує, як маленькі деталі. Але запрошуючи таких акторів як Богдан Бенюк та Олександр Форманчук (в «Бурі») неможливо поставити їм задачу бути сліпими виконавцями певної картинки, чи траєкторії. Звичайно, вони будуть вимальовувати характер, створювати власні фарби. Тому і нова постановка також викликає дисонанс між режисером і акторами.

У виставі «Небезпечні зв’язки» режисер вперше працює з акторами театру на Печерську: Ігор Рубашкін (Віконт де Вальмон), Катерина Кістень (Мадам де Турвель), Катерина Варченко (Сесіль де Воланж), Володимир Заєць (шевальє Дансені). А на роль Маркізи де Мертей він запросив актрису Київського академічного театру на Подолі Аллу Сергійко. Зрозуміло, що такий ансамбль також не може бути сліпим виконавцем сценографічної картинки. Але за відсутності чіткої режисерської задачі, актори не завжди розуміють що саме їм грати і виглядають розгубленими. Спектакль все ж таки залишається красивою ілюстрацією роману, сюжет якого вже відомий київському глядачеві за постановкою «Небезпечних зв’язків» у театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра (реж. – А. Білоус).

Але хочеться сказати про цікаві мізансцени, які базуються на відношенні кожного героя до величезного ліжка. Маркіза де Мертей (Алла Сергійко) зі своїм костуром ходить по ліжку впевненими кроками, вона його володарка, його королева. Віконт де Вальмон (Ігор Рубашкін) обережно ступає по ліжку, ніби крадучись. Його примушує шалена пристрасть до жінки робити ці жорстокі речі. Він знімає шарф з шиї при кожній новій пригоді і стомлено йде зваблювати нову жінку. Маленька Сесіль (Катерина Варченко) після усвідомлення, що  з нею сталося, б`є ліжко костуром Маркізи і плаче, але повернутися назад уже запізно, вона вже тоне у пороці. Де Турвель (Катерина Кістень) стоїть на кубі позаду ліжка, вона морально вища від них усіх, вона вірить у свою сім`ю. Але віконт підкрадається до неї і намагається вкинути її в ліжко. Жінка немовби на краю порожнечі, боїться впасти, поворухнутися, вона боїться навіть дивитися туди. Вона кричить і закриває очі, але втримується і виривається звідси. Цей порятунок триває не довго. Де Трувель вже в полоні віконта, вона покірно отримує від нього листи, щоразу вибігаючи із дверей свого спокою до величезного ліжка за ними, як тільки продзвонить маленькій дзвоник віконта. Вона вся складена із цих листів, які висипаються в неї із-під верхнього плаття. В наступний раз де Вальмон все ж таки зніме це плаття, залишивши її в нижньому одязі і нахабно вкинувши її в це величезне ліжко. Вони говорять про море, і благочестива жінка воліє краще залишитися на березі (поза межами ліжка), але море стрімкими потоками приносить її в обійми Вальмона, і вона віддається своїм почуттям. Ліжко дихає цим палким коханням, воно рухається у руках Вальмона. Він відштовхує ліжко, оголюючи клаптик сцени, де обережно викладає чисті подушки прямо на підлозі, щоб тут отримати нагороду – кохання маркізи Де Мертей. Для нього це найбільше задоволення, адже заради неї він зваблює інших. Він хоче створити для неї навіть окремий простір, відсторонений від порочних  інших відносин. Де  Мертей (Алла Сергійко) кидає свій костур на величезне ліжко, а віконт шукає його як справжня собака, але не знаходить. У своїх зубах цю величезну бридку кістку тримає де Турвель – Кістень.

Віконт – Рубашкін каже: «Не моя у тому провина». Кістень – Турвель обіймаючи його з-за спини, стає ніби тінню без душі, її руки лише тримають листа, щоб пересвідчитись чи дійсно  правда там написана. Сльози капають з очей, а слів немає. Та й Маркіза – Сергійко  залишилася в повній порожнечі, викинута старістю і втомою за межі величезного ліжка.

У виставі цікаві модернові костюми з історичними елементами  (художник по костюмах – Наталя Рудюк).  Дуже індивідуально підібрані форми костюмів під кожного героя та актора. Де Турвель (Катерина Кістень) у вузькому сірому довгому платті, з довгими рукавами, що робить її благочестивою. Тому коли плаття знімається, вона залишається в такому ж довгому білому нижньому платті, оголюються лише плечі і руки, чого достатньо для її морального падіння. Де Мертей (Алла Сергійко) вдягнена у трохи гротесковий костюм, розширений на стегнах, довжина сукні не прикриває повністю ніг, що підкреслює її спосіб життя. Костур у руках виглядає ніби ознака королівської влада, певна регалія. Костюм Віконта: жилетка, довгий сюртук, короткі брюки, та гольфи. Недарма, саме він на початку вистави грається з окулярами, що нагадує маленького пілота. Виконавець  волі королеви, її  власний пілот з величезним парашутом. Він засліплений красою де Мертей, намагається звільнитися від тягаря, знімає на певний час окуляри, але в кінці вистави знову покірно їх настромлює на очі. Сесіль одягнена в сіре коротке платтячко, яке розпушено до низу воланчиками. Це проявляє дитячість і одночасно грайливість. 

Слід також сказати про вдалий музичний ряд. Класична музика постійно звучить фоном до всіх розмов, загострюється, стає ліричною у сценах кохання де Турвель і Віконта, грайливою, коли Сесіль знайомиться із Шевальє. Іноді саме музика давала можливість актору зіграти глибше певні переживання. Наприклад, актрисі Катерині Кістень з її темпераментом вистачило б лише цієї музики, аби створити сильну та проймаючу останню сцену.

Але море кохання та пороку лише візуально розкриває своє існування, не торкаючи ніяких внутрішніх переживань. Прем’єра вистави - 13  листопада 2012 року, наступні покази планувалися на січень 2013 року, але чомусь так і не відбулися. Хто любить якісний художній продукт, ця вистава саме для вас. Адже красиві актори, сценографія та костюми, чудова музика – це теж ознака гарного режисерського смаку, що рятує певні внутрішні недоробки.  

http://www.facebook.com/media/set/?set=a.304510209653784.62387.264202050351267&type=1