«Тернопільські театральні вечори. Дебют»

З 4 по 8 грудня відбувся театральний фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют».  

 У фестивалі  взяло участь вісім театральних колективів з Коломиї, Львова, Івано-Франківська, Рівного, Києва, Вінниці та Тернополя. Вистави пройшли на малій і великій сцені обласного драматичного театру.

Програма X фестивалю «Тернопільські театральні вечори. Дебют»

Велика сцена, початок вистав о 19.00

4 грудня – Коломийський академічний обласний український драматичний театр ім. І. Озаркевича, трагікомедія «Отак загинув Гуска» М. Куліша.

5 грудня – Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, драматична імпровізація «І все-таки я тебе не зраджу» Неди Нежданої.

6 грудня – Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка, фантазії міщанських буднів за О. Островським «Фатальні жінки Бальзамінова».

7 грудня – Рівненський академічний музично-драматичний театр, абсурдна трагедія «Калігула» А. Камю.

8 грудня – Львівський національний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької, п’єса «Полліанна» Е. Портер.

Мала сцена, початок вистав о 16.00

5 грудня – Київський національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, слідчий експеримент «Моменти кохання» за В. Винниченком.

6 грудня – кафедра театрального мистецтва Тернопільського національного університету ім. В. Гнатюка, міщанський трагіфарс «Моральність пані Дульської» Г. Запольської.

7 грудня – Вінницький академічний музично-драматичний театр ім. М. Садовського, драма «Я б тобі небо прихилив» І. Карпенка-Карого.

 Вінницький  молодий режисер Оксана Бандура отримала диплом за режисуру ІІІ ступеня. Вітаю!!!!!!!!!!!

Оксана Бундура одна із провідних актрис Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського. Випускниця Вінницького училища культури і мистецтв ім. Д. Леонтовича (1997).  Зіграла понад тридцять ролей у театрі: Жанна Д`Арк у виставі "Друга смерть Жанни Д`Арк" С. Цанєва (режисер - Т. Славінська, 2000), Едіт Піаф -  "Ассо та Піаф"  (режисер - Т. Славінська, 2004), Мартіріо - "Дім Бернарди Альби" Ф. Г. Лорка (режисер - Т. Славінська, 2006) та ін. Також працювала у Київському театрі "Срібний острів" (режисер - Л. Лимар).

Зіграла у телефільмі В. Придувалова "Весілля Барбі". Її обличчя також можна побачити у рекламах пива "Чернігівське" та йогурту "Активіа". 

Оксана Бандура закінчила Національний київський університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого (режисерський факультет, 2008). У театрі здійснила постановки таких казок: "Хуха-муховинка" Н. Шейко-Медведєвої , "Стережися лева!" Я. Стельмаха, "Буратіно" О. Толстого, В. Селезньова.

Наталя Шолом та Жанна Андрусишина

Наталя Шолом та Віталій Рибак

Її перша доросла вистава "Я б тобі небо прихилив" за п`єсою "Безталанна" І. Карпенка-Карого здобула свою першу нагороду. Це підкреслює рух у правильному напрямку всього він. театру! Наступним кроком має бути показ вистави у Києві! Чого я й бажаю режисеру і всім акторам! Молодці! Ще раз вітаю!

Очі блакитного собаки.

Оповідання «Очі блакитного собаки» Габрієля Гарсія Маркеса написане у 1950 році. Це коротка сюрреалістична історія про відношення двох людей, які шукають один одного у паралельному світі сну.

Інсценізація Кіри Малініної теж не дуже багатослівна. А вистава (перм`єра 28-29 листопада) режисера Антона Романова (м. Сімферополь) у Молодому театрі вирішена як музично-хореографічно-словесний етюд. Для вистави спеціально написав музику Олексій Харченко (м. Кіровоград) та поставив хореографію Олександр Маншилін (м. Київ). Двоє акторів Марк Дробот та Валерія Ходос виконують складну задача – відшукати один одного у нашому заплутаному світі.

У виставі ці зустрічі можна розцінювати не лише як у сні, є паралелі також із соціальною павутиною – інтернетом. Вся мала сцена театру завішана металевими ланцюжками (сценограф – Юлія Заулична). Життя головних героїв сховане і загублено в буденності, в хащах, в лісі, в потоці нашої свідомості. Наші світи накопичують проблеми від яких важко втекти, і так важко віднайти справжні почуття серед цього всього. Музично-хореографічні етюди передають моменти переходу від стану справжнього існування у стан сну. Актори торкаються ланцюжків, які схожі на нервові волокна, рухаються, збуджуються. Актори пересувають та по-різному комбінують ці ланцюжки, створюючи для себе локацію, створюючи для себе відсік у власному житті для зустрічі. Кожен раз ця локація висвітлюється софітом напівколом. Тут відбуваються ефемерні зустрічі у сні, які кожен раз перериваються стрічкою із пісні Едіт Піаф «Non, Je ne regrette rien»  (до речі, якщо згадати фільм «Початок» (2010) з Леонардо ді Капріо на схожу тему, то ця пісня перекочувала прямо звідти).

Але цікаво провести паралелі із справжнім життям. Іноді ця історія стає реальною – вибудовуються зовсім справжні відносини жінки і чоловіка, які спочатку знайомляться і придивляються один до одного, потім все переростає у недовіру, у сварку, у жіночі сльози, і смерть. Але смерть як можливо фізичну, так і смерть почуттів. Тут уже залишається питання і роздуми: для кого, що ближче. Слід згадати, що у виставі перестає рухатися жінка, і слід згадати, що жінка їла таблетки, щоб забутися, заснути. І слід звернути увагу як змінилася протягом вистави героїня Валерії Ходос – з радісної маленької дівчинки вона перетворилася у стомлену змучену жінку. І вона пам’ятала про всі зустрічі, а чоловік забував, тому якщо це і лише уява – то скоріше її, аніж його.

Не важливо сон це, чи реальність, чи інтернет, адже головне – знайти людину близьку по духу, близьку і рідну, аби не залишитися самотнім. Головне втримати вірні почуття, змогти любити і бути поруч.

Програма Молодого театру щодо молодих режисерів просувається успішно, і дуже приємно, що є така можливість молодим митцям потрапити хоча б на малу сцену академічного театру. Після постановки Андрія Мая («Кома») та Антона Романова, тут планується робота молодого режисера Стаса Жиркова (театр «Відкритий погляд»), який вперше зможе випробувати себе із іншим колективом. Ну що ж працюйте і нехай вам щастить!!!!!!

Музеї!!!!

Скільки людей сьогодні відвідують музеї? І як часто це з ними відбувається?

Є певна когорта людей, які відвідують лише музеї під відкритим небом і звичайно, лише влітку для прогулянки) Є інші, які просто хочуть відмітити у списку, що вони були отут і отут. А є взагалі частина, яка їздить за кордон для відвідування розпіарених музеїв, щоб про це похвалитися, а які є музеї в нашому місті (чи в нашій країні) ніхто і згадати не може.

Сьогодні я з чоловіком відвідала Національний краєзнавчий музей України. Було цікаво спостерігати за людьми. Звичайно, в неділю там було досить багато персонажів. Ось деякі з них.

Сім`я: батько, мати (років 35), дочка і син. Мати схожа на зашугану інтелектуалку, батько трохи на людину з відзнаками частого вживання алкоголю. Прямо в музеї, коли ніби ніхто не бачить, батько дістає із куртки маленьку пляшку коньяку, випиває ковток, надихається йти далі роздивлятися рибок.

Діти із районів з вчителями, фоткаються на телефон біля кожного мамонта, вовка, пугача. І всі обов’язково щось жують. Хіба не можна було десь нагодувати дітей і пояснити, що не дуже гарно їсти в музеї. Звідси росте наша культура.

Батько з сином і дочкою. Діти зупиняються і роздивляються цікавих алігаторів, рибок. Батько нервує і підганяє. Коли вони щось запитують, пояснення у відповідь звучить приблизно так: «Ну шо, це змія, так, чого вона тут стоїть? Вбили, по голові довбанули і сюди поставили? Все пішли, бо часу нема». Бідні діти бігають за ними, хочуть про щось ще запитати, але в татка є якісь інші важливі справи у неділю, ніж розгулювати із власним дітьми і розглядати засушених рибок. Думаю, для нього таранька з пивом виглядає набагато привабливішою.

Але радує, що є люди які прийшли сюди за власним бажанням, вони роздивляються, спілкуються.

Було ще трійко китайців, які посміхалися з наших радянських технологій. Нажати на кнопку, і маленький мамонт за 1 грн. порухає хоботом і поричить. Думаю, для них це ганджет минулого століття.

Звичайно, щоб там не казали, але ремонти нашим музеям необхідні. Якщо виділяються великі гроші на Пінчук Центр з купою сміття, чи на будівлю мега торгівельних центрів, казино та ін., невже так важко відрахувати гроші на нові стенди у музеях, замінити фото, зробити ті ж самі пояснювальні апарати на різних мовах біля кожного стенду, а не лише біля трьох найбільш цікавих. І найлегше (це вже відноситься до працівників музеїв) замінити таблички з написами Туркменська СРСР, чи Українська СРСР. В якому часі ми живемо? Ей, вже більше двадцять років не існує Радянського Союзу, отямтеся. І що за порожні розламані стенди посеред експозиції. Статусу Національний має відповідати внутрішній зміст. При тому, що музей має  таку прекрасну базу експонатів. Дійсно в Європі до такого ставляться зовсім по-іншому. Там це цікаво, це сучасно, це потрібно, адже це наше життя, це культура, а в нас що? Про музеї пишуть, їх рекламують на весь світ.

Але в наших музеях теж є багато всього, що треба подивитися, про що треба говорити і рекламувати. І ще дивує, скільки всього є  в запасниках, а немає просто місця, щоб все показати. Все залишається гнити у підвалах, вмирати. І залишається питання: як наша влада може зацікавитися і вирішити цю проблему, якщо більшість з них (я просто в цьому впевнена) ніколи не були в цих музеях? Принаймні за власним покликом і бажанням.

Вибір залишається за нами: куди ходити на вихідних, куди приводити своїх дітей, і за що платити свої гроші. Я наприклад, вже навіть згодна платити більше за музей, аби в ньому оновилися стенди і провели ремонт. Бо чесно, плакать хочеться.  

Акторський ансамбль понад усе!

Вистава «Звідки беруться діти?» Анатолія Крима в Театрі на Подолі йде вже декілька років (прем’єра 8 березня! 2008, режисер – Віталій Малахов). Але вона і досі турбує своєю вічною тематикою – материнством! Звичайність та побутовість  п’єси зливається в один тон з реалістичною  грою акторів. Тут створюється потужний вдалий акторський ансамбль, де практично кожна роль відточена філігранно. Це такий собі парад жінок різного ґатунку. І об’єднує їх всіх природна можливість народжувати! Але кожна з них по-різному відноситься до свого найголовнішого обов’язку.

Найпривабливіша і найбільш «відповідальна» за народжуваність Поліна (Лариса Трояновська) – мати-героїня, що чекає шосту дівчинку. Її зовнішній вигляд нагадує кругленьку пухкеньку булочку, яку хочеться обійняти, попестити, і дійсно сказати їй слово «Мама». Навіть коли вона свариться зі своїм чоловіком (Михайло Кришталь), то робить це із любов`ю. А потім вони сідають прямо на ванну, що нагадує човен у життєвому морі, і співають «Цвіте терен». Трояновська удає грайливе хлюпання води, і мило  посміхається. В її посмішці закарбовується  відчуття глибокого розуміння жінки, яка знає не книжкову мудрість, а життєву. Такі жінки завжди все знають: як і чим лікуватися, де і що купувати. Вони про це ніде не читали, вони просто це знають. Її піжама салатово-оранжевого кольору із жирафом підкреслює домашність та теплоту. І її підкрадання до телефону, аби дізнатися, що там вдома, як там її дівчатка – це прояв турботи.

Також складний образ Жанни створює Анна Салівончук. ПТУшниця, яка не пам’ятає де нагуляла свою дитину і від кого. «На ничку» хоче покурить, щоб не бачив лікар. Вона від безвихіддя наважується «подарувати» свою дитину жінці, яка не може народити вже вдруге. Вона свідомо відноситься до такого рішення, адже нічим не зможе допомогти власній дитині.

Наталя Ракитська трохи нуднувато і не завжди переконливо грає важку роль жінки Анни, що втрачає другу дитину. Мабуть, важко повірити в таку складну ситуацію молодій актрисі. І тому коли вона плаче, янголи з відео-ряду у вигляді її померлих дітей і жалібна дитяча озвучка довершують справу, накаляють ситуацію до потрібного градусу. І в ці моменти її гра стає більш правдивою.

Ще є бізнес-вумен (Оксана Аніщенкова), яка після трьох абортів не має можливості народити. Вона приводить сюди сурогатну матір для власної дитини Оксану (Анну Андреєву). Але вони обидві виявляються жертвами брехні чоловіка першої і коханця другої Андрія (Василія Кухарського). Він загруз в брехні настільки, що перехитрив власну мати (Тетяну Печенкіну). Мати теж трагікомічний персонаж, така собі суміж радянських принципів і сучасних замашок олігархів.

Лікар Маргарита Андріївна (Марія Рудковська) не просто відчуває себе «відповідальною» перед всіма вагітними, а дійсно намагається їм допомогти зрозуміти, що найбільше благо – це ДИТИНА. Вона відмовляється робити аборти. Коли їй приносять хабарі, то тут це виглядає як подяка. Ще зранку вона намагається виглядати красиво, але запрацьовується, забуває про перуку, яка просто зіскальзує на бік, і практично падає. А під перукою волосся зібране в маленький хвостик. Спочатку вистави в неї поламані окуляри, які все одно настромлюються на очі. І в першу чергу – вона просто ЖІНКА. Яка, до речі, сама без чоловіка виховувала дочку. І можливо, робота – це спосіб втекти, забутися.

І звичайно, колоритна медсестра Віра Петрівна (Софія Пісьман). Дама з єврейським акцентом, що мешкає прямо тут, у лікарні. Актрису просто не впізнати. Юбка, натягнута до здоровенних грудей, чепчик медсестри і окуляри. Таке враження, що вона місцевий домовий. 

П.С. Всю виставу  проридала. Мабуть, пора задуматися про дитину! Дякую всім акторам.