"Останній вагон". Вони встигли.

Стаття надрукована в журналі "Театрально-концертний Київ", травень, 2015 року. 

Здавалося б, що нового можна розповісти про наркоманія зі сцени? Щоб це було не банально, не нагадувало проповідь і викликало в молоді справжні серйозні почуття відповідальності за життя. Важко знайти баланс між життєвою правдою цієї проблеми і повчаннями... Зазвичай вистави виявляються далекими від розуміння успішних режисерів та акторів і все ж таки скочуються до рівня шкільного уроку або дешевої непереконливої агітації. Або ж глядач змушений дивитися  жорстку "соціалку", що не викликає співчуття...

За останні роки найбільшу серйозну роботу з цієї теми представив Перший український театр для дітей та юнацтва (Львів) за п’єсою київського драматурга Тетяни Іващенко «Втеча з реальності» (прем’єра 2013 року). У режисурі Володимира Борисюка і пластиці Ольги Семьошкіної із акторською молоддю театру вийшла дійсно потрібна актуальна вистава. А далі - тиша…

По-перше більше і текстів на тему нема, по-друге і братися за саму тему ніхто не наважувався. Створити документальний спектакль, який мав би застерегти від бажання спробувати наркотики, взявся Національний театр імені Івана Франка. Також співавтором цього проекту виступила Міжнародна антинаркотична асоціації, керівником якої є Євгеній Нерух. Після відвідування реабілітаційного центру акторами Остапом Ступкою та Дмитром Рибалевським, у Є. Неруха виникла ідея аматорської вистави. Молоді люди, які проходили реабілітацію, почали просто записувати свої життєві історії, які згодом під редакцією актора та режисера Тараса Жирка стали основою вистави. Так на Камерній сцені виник проект «Останній вагон».

Спроби поставити документальні вистави нині не поодинокі: п’єси зі свідчень очевидців подій вже давно почали входити в театральну практику. Новизна цього ж проекту в тому, що ролі виконують не актори, а справжні учасники подій. П’ять молодих людей віком 20-25 років: Олексій Біруля, Поліна Вілкова, Андрій Скутельник, Єгор Тіщенко та Анна-Марія Громико - не грають, а сповідаються перед глядачем. Протягом року творці проекту (актори і режисери Театру імені Івана Франка) готували молодь до цієї п'єси. Без професійної освіти, але зі страшним досвідом наркозалежності й бажанням урятувати інших від цієї проблеми, ці п'ятеро вийшли на сцену. 

Виставу "Останній вагон" можна вважати як реабілітацією для самих учасників, так і попередженням для інших. Результат засвідчив перемогу юнаків над залежністю, порятунок від смерті і величезний потенціал до реалізації кожного з них у подальшому житті. 

Композиція спектаклю побудована з монологів, етюдів і хореографічних номерів (пластика – Ольга Семьошкіна). Усі монологи об’єднали завдяки спільній ситуації: молоді люди сідають у потяг і опиняються в одному купе. Уже згодом вони дізнаються, що всі їдуть в Одесу на реабілітацію. Так вони починають розповідати свої історії: як, чому, навіщо і скільки разів вживали наркотики. Хтось це робив для того, щоб вирости з особистих комплексів, хтось через дівчину, котрій прагнув сподобатися, хтось від нудьги або душевної порожнечі, хтось просто для гострих почуттів або з цікавості. Безумовно, раз у раз вони прагнули зупинитися, але знову і знову починали колотися, вживати таблетки, курити траву. Усі юнаки різні, з різних сімей, хтось більш забезпечений, хтось менш, у когось батько алкоголік, у когось друзі наркомани, а хтось просто став заручником непередбачуваної ситуації...  

Прекрасною ілюстрацією бажання порятунку стала хореографічна композиція з чистим паперовим аркушем. Аркуш лежить на підлозі, висвітлений прожектором. Учасники вистави по черзі намагаються доторкнутися до нього, ніби прагнуть написати своє майбутнє. Їхні рухи різні, але всі вони вимагають багато зусиль, і так чи інакше танцівникам вдається це зробити.  

Деякі моменти гри, звісно ж, не досконалі, але відчувається колосальна робота (Після вистави Тарас Жирко подякував Олександру Форманчуку, Олександру Печериці та іншим франківцям, котрі протягом року працювали з учасниками цієї вистави). Деякі монологи просто гіпнотизують: від усвідомлення того, що саме ця молода і тендітна людина пережила жахливий досвід, просто перехоплює подих. Потенціал цієї молоді просто надзвичайний, іноді навіть забувається, що це не справжні актори. Спів під власний акомпанемент (удари по порожньому кулеру звучали, мов набат) Поліни Вілкової взагалі перевершував аматорський рівень, як і парний хореографічний номер Анни-Марії та Єгора.

У фіналі звучить церковний хорал, що наштовхує на усвідомлення порятунку. А білі сорочки, в які закутані герої, стають екраном для їхніх дитячих фотографій. Кожен проявляє своє дитяче обличчя, що безумовно стає найсильнішим акордом у виставі. Невинність, необізнаність, байдужість дорослих змусили подорослішати цих дітей занадто жорстокою ціною. Але диво в тому, що вони віднайшли свій "останній вагон", вчасно зірвали стоп-кран і опинилися там де треба. 

Сьогодні учасники вистави живі, сповнені надій на завтра, сповнені потенціалом власного розвитку. Сьогодні вони врятовані, вони вийшли з мороку, буквально прозріли. Адже етюд із зав’язаними очима, коли хлопці й дівчата прямують від одного кутка в інший, так нагадує класичне полотно П. Брейгеля-старшого «Сліпі». Коли сліпий веде сліпого, всі неодмінно впадуть у прірву... Добре, що ці діти не знехтували рукою, простягнутою їм для порятунку. Завдяки своїй силі волі та допомозі небайдужих вони змогли не лише реабілітуватися, а й отримати прекрасну можливість для творчої реалізації. Цей театральний продукт став досягненням колективу всього театру і, безумовно, цих п'ятьох молодих людей.

У виставі збережено мову кожного з учасників. Двоє з них говорять українською, двоє постійно міксують українську з російською залежно від місця свого перебування. А один говорить білоруською, згадуючи про рідний Мінськ. Це не заважає, а навпаки передає світову значимість проблеми. Не важливо, звідки людина, - під дією наркотиків свідомість вбивається однаково. 

Вистава виводить на новий рівень заангажовану тему наркотиків. Ступінь правдивості та відвертості народжує потужний документальний проект нового рівня, де не лише текст є документом, а й самі люди - живим свідченням проблеми. А головне - вони демонструють приклад того, що навіть потрапивши в цю пастку, згодом можна повернутися до повноцінного життя.