Абсурд стискає серце

 Життя на кордоні в очікуванні свободи. 

Стаття надрукована у журналі "Театрально-концерний Київ", березень, 2015 року.

Кіносценарій «Будинок на кордоні» польського драматурга, прихильника «театру парадоксу» Славоміра Мрожека (1930 – 2013 рр.) неодмінно мав з’явитися на теренах сучасного українського театрального простору. Так відверто та болюче звучить його тема про кордон, який влаштовують прямо по середині квартири однієї звичайної сім’ї. 

Автор написав п’єсу-кіносценарій у 1967 році, будучи з 1963 року в еміграції в Італії, із 1968-го – у Франції, далі – у Мексиці. Лише 1998 року Мрожек повернеться вже до зовсім іншої Польщі. У тексті йшлося про розподіл Польщі у 40-х роках, тобто про дитячі спогади Славоміра. Різноманітність здібностей митця, який реалізувався як письменник, драматург і художник нагадує його попередників Вітольда Гамбровича та Станіслава-Ігнація Віткевича. Та й прихильність до абсурдних тем, бурлеску, гострого гумору свідчить про продовження найкращих польських літературних традицій.

Утім, письменник не вважав своє життя чимось особливим і в підсумку говорив про себе дуже просто: «Я всього тільки жив в цьому світі. Пережив Другу світову війну, німецьку окупацію Польщі, сталінський комунізм і його продовження, але тут хвалитися нічим, мільйонам людей вдалося те ж саме. Немає нічого виключного і в моїй еміграції…».

 Молодий кримський режисер Антон Романов, який встиг здійснити декілька постановок у різних містах України, сьогодні змушений перебувати поза власною малою батьківщиною. Тема анексії Криму і нинішня заборона вільно перетинати кордон звучить трагічними нотами у його новій постановці на мікросцені Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Простір чорної кімнати вміщує лише невеличкий стіл посередині і стільці для глядачів, що розташовані по обидва боки від ігрового майданчика. Це і є лінія кордону. Кількість членів сім’ї зменшено: тут мешкають власник квартири (мрожеківський персонаж «Я») (Юрій Чеботарьов), його дружина (Світлана Брагіна), і теща (Галина Джикаєва). Тестя і дітей немає, але дружина вагітна, тут чекають на дітей. Сімейна ідилія із печеною картоплею переривається вторгненням комісарів у шкіряному чорному одязі (Вадим Доценко, Тетяна Кеуш). Тепер на столі карта Європи, а комісари картоплею наче грою в шахи ділять кордони.

Ну а далі все як написано, тільки в реаліях сучасної ситуації з Кримом. Квартиру поділено на дві держави. Теща повертається в таку омріяну країну дитинства, де вона була таким щасливим «октябрьонком». Але перетин кордону без документів закінчується її смертю, а сцена тріумфу повернення жінки у СРСР - маршируванням усіх інших навколо столу. Стрій кроків нагадує про військовий трибунал, саму ж тещу обмотують червоно-білою стрічкою, якою розмежовують території... Мить радості, застрибування на стіл і драпання в стелю нагадує драпання по кришці домовини. Ще одна мить, і вона помре, а держава, в якої вона просить порятунку, навіть не подивиться у її бік. Хороша була теща, пиріжки смачні пекла. Хто відповідає за смерті невинних людей? І чи такі вже ми  важливі у сьогоднішніх реаліях поділу величезних капіталів дядьків і бізнесменів? А далі – тиша…

Постійний нагляд прикордонників, комунікація із глядачем, перевірка сумок, телефонів і відповіді на запитання... Ліхтарики світять прямо в обличчя, а за спинами - якесь шаркання. Спільний майданчик залучає всіх у простір заданої проблеми. Водночас, будучи свідомими жителями країни, ми щодня перебуваємо у зоні страху та конфлікту. Чия квартира наступна? Кому прийде повістка? Власне за що воювати? Кого захищати? Кому довіряти? Що відстоювати? Де очікувана свобода? І що нам з нею робити? Голова вибухає від запитань. 

Власник квартири – "ботан" в окулярах і жилетці в клітинку - просто хотів жити, як і тисячі інших людей, хотів спати у власному ліжку, крізь яке нині просочуються біженці. Згодом життя стає взагалі неможливим. Постійні огляди, сутички, пістолети. Як тут можна жити? І як тут можна народити дитину?

 Наростання напруги підкріплюється поступовим обмотуванням всієї кімнати червоно-білою стрічкою – небезпечна зона. Стіл розламують на дві частини, під які, як під кришки домовин, потрапляють власник квартири і його вагітну дружину. Світ розбивається на друзки, світло зникає, чути зойк новонародженого. Чи виживе дитина? Чи має вона надію на завтра? Чи буде жити наша нація чи вона приречена помирати, розтоптана ногами несправедливого сучасного «фашизму»? Творці вистави не дають відповіді, вони просто показують процес. Глядача так само обмотують червоно-білою стрічкою і під крики «евакуація!» та звуки страшного набату виводять з кімнати крізь темний коридор у фойє, де яскравий прожектор засліплює всім очі. Неможливо зорієнтуватися куди йти, всі займають якісь місця і ще декілька хвилин сидять, не розуміючи: це все чи ще очікувати продовження? А саме такі запитання постають у головах людей нашої країни щодня.

Вистава із чітко розставленими акцентами миттєво викликає емоційні сплески і сльози, серйозні переживання, «ефект присутності». Але чомусь фінал не досягає очікуваного катарсису. Мабуть, те, що відбувається сьогодні у справжньому житті, вражає набагато сильніше, ніж цікава театральна форма. 

P. S. Окрім п’єс західних абсурдистів актуально звучатимуть і п’єси російського драматурга Віктора Славкіна (1935 – 2014 рр.). Сам драматург визнавав вплив Мрожека на свою ранню творчість. Наприклад, п’єса «Погана квартира» (написана за рік до мрожеківського «Будинку») звучить як передчуття «Будинку на кордоні», адже її мешканці живуть в тирі, і постійно мають прилаштовуватися до пострілів, що заважають їм. Чи не показує вона реалії сьогоднішнього Сходу України, де жителі самотужки мають обороняти своє житло від постійних атак?

                                                         Текст курсивом до друку не ввійшов.