В цьому році грузинському письменнику Нодару Думбадзе
могло б виповнитися 85 років, але не витримало серце, яким він писав та любив.
Запис творчої зустрічі 1981 року із московської Останкінської телевежі зберіг
можливість молодому поколінню побачити і зрозуміти яким був сам автор – доброю
легкою людиною з прекрасним відчуттям гумору. Він народився 14 липня 1928 року,
вже у 9 років залишився без батьків, у 1937 року – батька розстріляли, а матір
вислали у табір до Сибіру. Свою матір він побачив лише через дванадцять років
(в 21) старою та немічною. Близько тридцяти років Нодар почав серйозно
займатися літературою. Пізніше у своїх творах він буде часто розповідати про
героя, який залишився без тепла батьків, детально описуючи період дитинства.
Його виховувала бабуся (мати його мами) та дідусь (батько його батька), в яких
він проживав по черзі. Навчався в Тбіліському економічному університеті. Потім
працював співавтором сценаріїв на кіностудії «Грузія-фільм»; журналістом та
головним редактором грузинського журналу «Крокодил».
Помер 14
вересня 1984 року і у заповіті прохав поховати його біля дитячого парку
«Мзіурі» (з грузин. «Сонячний»). Цей парк у Тбілісі, появу якого ініціював
Нодар, населений героями з його оповідань. Український кінорежисер Ірина
Правило відвідала це місце і зауважила: «Саму ідею, яку закладав туди Нодар, а
він хотів, щоб у цьому парку була атмосфера для дітей і підлітків, не було
продовжено. Зараз парк – це більше пам'ятник письменнику, а не повна реалізація
його задуму. Він у своїх творах завжди зазначав, що все, що ми робимо, ми
робимо для дітей та підлітків. За ними наступний крок».
Декілька
головних постулатів творчості письменника ще більше розповідають нам про нього. «Рідна мова – це дитяче Євангеліє,
написане та створене найсвятішими нашими отцями, які були до нас і тому
Батьківщина і рідна мова для нас одне й те ж саме» - зауважував письменник. Він порівнював рідну мову із золотим
ключиком, який дається кожному при народженні, а наша справа розпізнати цей
ключик і відкрити скарбничку із найціннішим. Цей ключик складається із двох
літер, які вперше говорить людина при народженні: «І-а». Його твори «Я, бабуся, Іліко і Іларіон», «Я бачу сонце», «Білі прапори», «Закон
вічності» та ін. стали популярними серед народу, і не лише грузинського. Адже
він писав правду життя, розкриваючи головні людські цінності – віру, надію та
любов. Він казав: «Душа людини набагато
важча від тіла, вона така важка, що одна людина немає сили її нести. І тому ми,
люди, поки живі, маємо допомагати один одному, намагатися обезсмертити її. Ви –
мою, я – іншу, інший – третю. І так до безкінечності. Так, щоб смерть ближнього
не зробила нас одинаками у житті».
Молода українська дівчина Ірина Правило мала бажання
вступити на акторський факультет. Це й привело її в Національний університет
театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, але на іншу спеціальність,
на кафедру режисури телебачення. Про свої підготовчі курси згадує, як про
паралельне патріотичне існування на Помаранчевому Майдані, що сильно вплинув на
соціальні орієнтири режисерки. Серед її викладачів: М. І. Мерзлікін, В. П.
Вітер, А. І. Степаненко, Г. Г. Кривошеєнко. У студентські роки Ірина зняла
декілька короткометражних фільмів: «Годинничок» (2005р.) за оповіданням
литовської письменниці Далі Грінкєвічюте, дві документальні стрічки: «Пані
Марися» (2006 р.), «Мистецтво поза часом» (2007 р.) та «Сонет-132» за
оповіданням Степана Васильченка «Московський ґедзь» (2008-2009 рр.). Зіграла
головну роль у студентській виставі «Отак загинув Гуска» М. Куліша (педагог –
В. В. Савчук).
А вже дипломна робота стала цікавою знахідкою для
українського кінематографу. У 2009 році дівчина задумала зняти трилогію під
назвою «Моє дитинство», куди мало входити три короткометражки. Паралельно виник
задум для перших двох. «Мужицький ангел. Різдвяна історія» за оповіданням
Степана Васильченка, що знімався в селі Нижній Березів Івано-Франківської
області, Косівського району. І другий - «Кров» за оповіданням Нодара Думбадзе –
у грузинському селі Хідіставі, Чохатоурського району, що в Гурії.
Для українського
студента поїхати знімати у Грузію – це справжнє божевілля. Але бажання і
підтримка рідних та вчителів Ірини зробили велику справу і виник якісний
продукт. Чорно-білий фільм, що триває двадцять вісім хвилин, передає глибинну
красу Грузії. Дівчина вагалася чи знімати на чорно-білу плівку, чи ні. Адже
кольори Грузії варто зберегти. І все ж таки бажання зняти класичну кінострічку,
де головним мало стати динаміка, акторська гра та філософська думка, переконали
її. Таким чином стрічка залишає головне – людські почуття і тему поклику крові.
Мінімалізм грузинських хат виглядає аскетично. У Грузії Ірина дізналася, що вже
є екранізація цього оповідання під назвою «Зов» (1979 р.), але це була
практично екранізована вистава без будь-яких режисерських адаптацій. Тому Ірина
вирішила зняти свою версію.
Фото зі зйомок фільму "Кров". Надані режисером І. Правило
Дуже глибока історія вражає правдою життя і природною
простотою, яку відзначив у рецензії на фільм Роман Балаян. Операторська робота
тодішнього студента-заочника Олександра Рощина переконує і дає можливість
насолодитися чудовими краєвидами, і водночас відчути їхню філософську
домінанту. Якісним фільм робить і правильне та чітке розставлення акцентів.
Наприклад, перехід дідуся і онука дерев’яним підвісним місточком через річку.
Камера знімає знизу, і ми не бачимо річку, а лише чуємо її бурхливий потік. Так
само відбувається перехід у доросле життя героя. Саме дід вплинув на його
дорослішання, розвинувши у ньому чоловічий характер. Далі бачимо хлопчика вже
за читанням книжок і роботою, а не лише за забавками. Важливий момент коли
дідусь закриває долонями онукові очі, і відпускає їх, показуючи хлопчикові
сонце на горизонті, ніби відкриваючи істину. Він дарує хлопчику саме сонце –
один із улюблених образів Думбадзе. А коли хлопчик повертається до дідуся із
забрудненими ногами, той покірливо набирає у мідний таз теплу воду і миє ноги
онукові. Камера повільно підіймається в гору і ми бачимо хрестик на шиї
хлопчика. Виникає образ віри – омивання ніг під час першого причастя, і
хрестик, що свідчить про духовність. Цей фільм можна назвати звичайним дивом,
адже збережена правда життя і міра смаку, а саме оточення та атмосфера
передають настрій та дух автора оповідання.
Справа: І. Правило, посередині Геронтій та актор, що грав дідуся.
Божевіллям називали й грузинські режисери знімати в
селищі, де проживав Думбадзе. Адже всі ранішні екранізації знімалися поблизу
Тбілісі. Але дівчинка не погодилася. І поїхала. Повноважний Посол Грузії Грігол
Катамадзе та Гела Думбадзе, співробітник Посольства і двоюрідний брат
письменника Томазі, допомогли оплатити поїздку та надали помешкання. Вже по
дорозі до хати письменника, режисер зупинила машину, побачивши хлопчика. Ірина
вискочила та обняла його, і одразу сказала, що вже знайшла головного актора.
Десятирічний хлопчик виявився двоюрідним племінником Нодара. І саме до його
батька – двоюрідного брата Нодара Томазі вони їхали. Хлопчика звали стародавнім
грузинським іменем Геронтій, що дісталося йому у спадок від прадіда. Також у фільмі
зіграли Наргіза Долідзе та Раурі
Сіхарулідзе.
Ось як описує будинок родичів Думбадзе режисер Ірина
Правило: «Ми зайшли в будинок, де було дуже бідно: стіл, шафа – це практично
кімната із кадру, де дідусь прибирає зі столу. Ось так вона і виглядає в житті,
правда, ще є телевізор. Я подумала, як тут люди живуть. Але вже через півгодини
я була настільки закохана у мешканців, що мені подобалося все навколо. Все було
справжнім, ніби зіткано із любові. І останню сцену, де хлопчик лежить із
дідусем у ліжку, ми знімали саме в тій кімнаті, де могла б відбуватися реальна
розмова. Чи відбувалася вона насправді відомо лише Нодару, але я думаю, що все
ж таки відбувалася. Атмосфера того ж самого місця народжує ніби тих самих
героїв».
Геронтій Чігогідзе – надзвичайно активна дитина, і
режисерці постійно потрібно було його заспокоювати, між кадрами він встигав
полазити та повисіти на деревах, з’їсти парочку горішків. Ірина постійно гукала
два слова грузинською: «Геронтій» і «Тиша», на що батько хлопчика спокійно
реагував і виправдовував це тим, що малий просто любить життя. А коли знімали
останню сцену, хлопчик соромився зайти в кімнату лише в одній нічній сорочці.
Режисер навіть казала, що закриє очі, поки він не ляже у ліжко. Через годину
актора вмовили грати. Але сталося диво, про яке Ірина згадує як про справжню
благодать: «Поки ми налаштовували камери та світло, дідусь і хлопчик ніжно
розмовляли, непрофесійні актори так природно поводилися, що коли почали
знімати, намагалися зафіксувати цю правду життя. Це була чарівна картина. В цей
момент Геронтій став іншою людиною, його обличчя сяяло, ніби ангельське».
Кадр із фільму.
Знаки від Всевишнього ще декілька разів ніби
благословляли роботу «Кров». Наприклад, влаштовували показ у будинку-музеї
Думбадзе. Письменник лише розпочав тут будівництво, яке не встиг завершити, так
рано пішовши із життя (у 56 років). І вже його родичі довершили задуману
справу, збудували будинок на горі біля його улюбленого дерева. Зараз це музей,
де мешкає лише Нодар – його фотографії, книжки, шкільні табелі та екранізовані
твори. І от коли чекали ще двох жінок, які спізнювалися на показ, розпочався
землетрус. «Всі почали вистрибувати із будинку. А мене заціпило. Всі фотографії
Думбадзе на стінах почали рухатися. Я відчула його присутність» - згадує Ірина.
Грузини завжди очікують підтвердження своєї правоти певним знаком, і брат
письменника Томазі вирішив, що й вони отримали знак. А ще під час перегляду
фільму у моменті, де дідусь говорить онукові, що йому вже одинадцять і вже
прийшов час думати, почувся легенький поштовх. І Томазі знову підтвердив: «Це
його улюблене місце».
Фільм «Кров»
Ірини Правило – це перша робота знята саме в Гурії, із звичайними гурійцями у
головних ролях. А також це перший міжнародній проект для України від часу її
незалежності. Стрічка зібрала багато нагород з різних фестивалів. Серед них і
спеціальна відзнака Київського міжнародного фестивалю «Молодість» (2011 р.). А
ще режисер отримала Орден Честі від грузинського президента Міхеїла Саакашвілі «За внесок у
культурну співпрацю між Україною та Грузією».
Позиція Ірини
Правило чітка і патріотична: «Яка б не
була ситуація в Україні із кіно, його треба робити. Адже наш глядач його хоче.
І залишається лише запастися думбадзівською зброєю – любов’ю, пошаною та
чесністю і просто робити свою справу». Зараз вона планує знімати третю
частину трилогії за оповіданням «Мій університет» італійського письменника Ніно
Палумбо та пише сценарій. І знову хоче зробити божевільну справу – знімати цей
фільм в італійському селищі із італійцями. Звичайно, коштів не вистачає, адже
для зйомок в Європі треба навіть більше, ніж у Грузії. Але Ірина влаштовує
різні покази вже відзнятих фільмів, де просто пропонує
глядачам підтримати майбутній проект, кинувши гроші у кошик…Підтримайте!
Більше інформації на сайті І. Правило http://pravylo.com/
Комментариев нет:
Отправить комментарий