Раду Поклітару: «Театр – це не одна фарба, а велика палітра»

Раду Поклітару, фото надане театром

Хореограф, балетмейстер, очільник театру сучасного танцю «Київ модерн-балет» та Центру сучасної хореографії відповів на декілька простих запитань і розповів про свої найближчі плани. 

Ви навчалися та працювали в Росії, Білорусії, в рідній Молдові, в Європі. Чому Ви обрали саме Київ для створення свого театру «Київ модерн-балет»  у 2005 році? Це випадковість чи завідомо обдумане рішення?

Тут скоріше мене обрали, а не я обрав. Випадковість була лише в тому, що на той час я був вільним художником і працював в найрізноманітніших за географією театрах, але мені хотілося мати свою трупу. Пропозиція надійшла дуже вчасно, і я дуже вдячний Володимиру Філіппову за цю ідею, і за те, що протягом декількох років він нас повністю утримував та фінансував: оренда приміщення, заробітна плата артистів – все було на його балансі.

В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорите про те, що рівень сучасного танцю в Україні дуже низький. Такий висновок можна зробити у зв’язку із чим?

Ми не можемо зрівнювати рівень сучасного танцю України з рівнем Нідерландів або Франції. У цих двох країнах підтримка сучасного танцю відбувається на дуже високому державному рівні і історично вже давно. Проблема із глядачами в Україні у цій галузі мистецтва відсутня, це видно з повних зал, які збирають наші вистави. І рейтинги довели, що «Київ модерн-балет» найбільш благополучний театр сучасного танцю. Більшість із незалежних колективів України існує на межі напівандеграундного існування. Театр сьогодні – це дуже дорого. І він апріорі має підтримуватися державою. Якщо ми говоримо про європейське обличчя країни. Я маю на увазі не лише театр сучасного танцю.

Як ви гадаєте сьогодні потрібно змінити українську театральну політику? Адже в цьому році відбулася велика кількість театральних скандалів і постраждали в першу чергу театри «лівого» авангардного напрямку. І якщо варто, то яким чином?

Варто. Я звісно розумію, що наші Національні театри – це святе. І так і має бути. Але з іншого боку парадоксально, що окрім нашого колективу, жодна трупа сучасного танцю не підтримується державою. Адже зараз це один із найбільш провідних напрямків мистецтва у світі. Ми підтримуємося, тому що свого часу Світлана Зоріна з Управління культури України (нині – Департамент культури), зрозумівши що наш меценат більше не має можливості нас утримувати і ми стоїмо на межі зникнення, знайшла можливість приєднати наш колектив до складу Муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва. Ми почали отримувати мізерні ставки і змогли вижити. Але все одно наступила межа, після якої вже неможливо існувати.

Насправді це дуже рідкісний випадок, коли державний театр рятує фінансово приватний театр. (Можливо, згадати лише «Вільну сцену» - приватний театр режисера Дмитра Богомазова, який таким чином врятував Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра в 2011 році, але це не допомогло зберегти маленьке приміщення по вул. О. Гончара, 71, яку відібрали в театру, не продовживши оренду на початку цього сезону). Тобто у Вашому прикладі – це щасливий випадок? І як Ваше захоплення сучасним танцем (у Київ Модерн-балеті) корелюється із, вочевидь, більш класичним спрямуванням Театру опери і балету для дітей та юнацтва?

Щодо нашого приєднання до Муніципального театру, то у самого театру не було такої ініціативи (на відміну від випадку «Вільної сцени» - прим. авт.). Це була ініціатива Світлани Зоріної. І як не дивно, ми органічно влилися в колектив та репертуар. Наші вистави збирають хороші зали, на них дорожче коштують квитки, ніж на інші репертуарні вистави, тому це повністю взаємовигідне творче паразитування. І це корисно Муніципальному театру різноманіттям афіші. Натомість для «Київ модерн-балету» – це постійна стаціонарна база, це чудова балетна зала, в якій ми репетируємо, та мінімальні заробітні плати для акторів, які дозволяють тримати фундамент.

Але ж актори також задіяні у виставі «Перехрестя» Національної опери України...   

Це була пропозиція бувшого міністра культури України Михайла Кулиняка та бувшого міністра закордонних справ Костянтина Грищенко. І проект був створений всупереч, а не при підтримці, тому що знову нікому не було зрозуміло для чого його робити…Із самого початку нам з Мирославом Скориком було запропоновано зробити щось разом. І ми досить довгий час шукали музику, і в результаті зупинилися саме на його «Скрипкових концертах». Великий вплив мала також сценографія Олександра Друганова. І на диво цей проект реалізувався. Він категорично відрізняється як і від попередніх робіт колективу, так і від репертуару Національної опери. І це прекрасно, тому що театр – це не одна фарба, а велика палітра.

Розкажіть, будь ласка, про закриття та порятунок театру «Київ модерн-балет».

Досить довгий час ми намагалися виживати за мізерні заробітні плати. Але всі наші актори – молоді, і в більшості з інших міст, а театр не забезпечує житлом. Всі прекрасно усвідомлюють, що неможливо в Києві прожити і зняти нормальне житло за три тисячі гривень. І наприкінці минулого сезону актори почали йти з театру. Це відбувалися етапно, я робив періодично міні-кастинги, і приймав нових акторів. На початку сезону мені не вистачало вісім акторів, тому 8 вересня відбувся великий кастинг. Але всі повинні розуміти, що це не набрати нових бухгалтерів, які з роботи в роботу виконують однакові зобов’язання. Прийшли актори, яких одразу потрібно ввести у чотирнадцять балетів, вивчити порядок, знайти акторські нові рішення, а це титанічна праця. Я не хотів цього робити, я справді планував закрити театр, тому що розумів, якщо фінансова ситуація не зміниться, я знову буду робити сізіфову працю – заштовхну камінь вгору, а актори знову не зможуть жити за ці гроші і підуть. Але підуть із зовсім новим багажем знань. Тобто навчаємо, даємо практику і відпускаємо. Після прес-конференції щодо закриття театру, яку я провів весною після прем’єри «Лебедине озеро», обурилися ЗМІ та культурне середовище. Навіть багато політиків підтримали ідею врятувати наш театр. Я був дуже приємно вражений офіційним листом-підтримкою Віктора Януковича – молодшого і що до нас не байдужі політики такого рівня. Ми особисто не знайомі, тому я роблю висновок, що це було зроблено із бажання допомогти.

Мої листи до міністра культури, де я пропонував надати театру статус «Національний» і таким чином збільшити дохід артистів, не канули в безвість. Зустріч із міністром культури Леонідом Новохатько все ж таки відбулась. Він мені пояснив, що отримати одразу цей статус неможливо, тому що існують закони ще радянського часу за якими статус «Національний» можливо отримати лише після статусу «Академічний». А до всього того уточнимо, що ми взагалі частина трупи Муніципальної опери. Тому Леонід Новохатько запропонував створити окрему установу – Центр сучасної хореографії «Київ модерн-балет». І далі ми вже поетапно спокійно прийдемо до бажаного статусу та фінансування. За його визначенням, це єдиний можливий шлях. Центр сучасного хореографії – це і буде «Київ модерн-балет», тільки ми будемо суміщати гастрольну діяльність із стажуванням нових хореографів. Я планую на базі Центру проводити постійну освітню програму, майстер-класи, можливо, відкриємо школу. Тобто спектр дії буде ширшим. Коли Центр почне діяти, залежить від швидкості театральної політики: лист міністра культури відісланий меру Києва, Олександру Попову, і ми на разі чекаємо результатів.

Адже потенціал справді є. Наприклад, 16 вересня відбувся великий шоу-кейс на Малій сцені палацу «Україна». В ньому взяли участь хореографи сучасного танцю зі всієї України. Це проводилося і для київського глядача, і водночас для зарубіжних колег, які займаються різними культурними фондами. Показ засвідчив як цікаво та по-різному можна працювати у царині сучасного танцю. Просто, на жаль, дуже рідко цим колективам випадає нагода показати себе широкому глядачу. 

Ваше питання на противагу іншим «проблемним» київських театрів хоча б зрушило з місця. Чим Ви можете пояснити ваше виокремлення?

Можу лише думати про те, що люди, які намагаються нас врятувати, розуміють, що ми єдиний український професійний, репертуарний, визнаний в Україні та за її межами театр сучасного танцю. І знищити наш театр – це просто акт вандалізму і повернення України на декілька кроків назад у досягненні європейських культурних цінностей.

 На Вашу думку, як боротися за свої права колективам, які ніяк не підтримуються країною, а в більшості це приватні колективи?

Важко щось радити. Але головне надіятися на краще, працювати і шукати якісь контакти, меценатів, людей, які будуть підтримувати. Але я з особистого досвіду знаю, що знайти таку підтримку дуже важко. Після того, як В. Філіппов не зміг нас фінансувати, я не знайшов жодного бажаючого. Зараз я веду переговори з декількома людьми, і можливо зовсім згодом, я зміню свою думку і скажу: «Меценати є. Я просто погано шукав».

Після кастингу відбувся прилив нових акторів до театру. Чого Ви очікуєте від оновленого колективу?

Кістяк трупи зберігся. Ми навіть відкривали сезон нашою візитівкою – виставою «Кармен. TV», зі старим складом. А від нових акторів я чекаю самовіддачі, любові до своєї справи, професії. Щоб театр був для них не лише місцем, де лежить трудова книжка, а це я іноді бачу у звичайних балетних трупах, а справжнім життям, адже саме таким підходом відрізняється «Київ модерн-балет». Очікую емоційної відкритості та відсутності табу. Це критерії, які потрібно пред’являти всім, хто займається сценічною діяльністю. З точки зору танцю – головне, щоб була координація.

Нещодавно стало відомо, що ви плануєте постановку української фольк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича. Розкажіть про цю роботу, будь ласка.

 Ми вже розпочали готуватися і навіть думаємо зробити це міжнародним проектом. Можливо, ми запросимо цікавих художників-творців із Західної Європи, щоб створити справжню мультикультурну подію. Я – художній керівник цієї акції, і загальна координація залежить від мене, але я не знаю, чи буду ставити все сам, чи це буде робота декількох творців. Думаємо залучити хор ім. Г. Верьовки. Випуск вистави на Великій сцені палацу «Україна» плануємо на березень 2014 року.

Чому саме цей матеріал?

Ідея виникла під час зустрічі із М. Кулиняком з приводу проблем «Київ модерн-балету». Він дуже трепетно відноситься до нашого колективу, і коли був міністром, дуже нам допомагав. Ми вирішили, що треба зробити щось резонансне, на кшталт «Перехрестя». Гарний варіант – повернути на широкого глядача твір «Коли цвіте папороть» – чудову музику. В радянський час були репресовані не лише люди, а й навіть мистецькі твори. Це якраз такий варіант. Твір був заборонений після здачі, а костюми, декорації та бутафорія, що збиралися довгий час в українських селах та містах, були спалені. Я думаю, відновити історичну справедливість – це достатній привід для постановки призабутої фольк-опери «Коли цвіте папороть».